ТОП 10:

Мовна компетентність особистості.



Аналіз мовної ситуації в країні, очевидно, логічно почати з фіксації стану знання, володіння населенням мовами. Найбільш поширеними в Україні мовами є українська і російська. Перевірку рівня знання населенням саме цих мов, тобто їх мовну компетентність, очевидно, і слід зробити в першу чергу.

Мовна компетентність особистості – це сукупність її мовних знань, умінь і навичок, а також способів мовної діяльності: сприйняття, розуміння і створення повідомлення (тексту), повного і точного виразу думки певною природною мовою в усній і письмовій формах. Рівень мовної компетентності особи відображає якість володіння мовою.

Людина може засвоювати мову в процесі соціалізації, знаходячись у відповідному мовному середовищі, і може цілеспрямовано її вивчати в процесі навчання.

Рідну мову людина опановує, як правило, спонтанно, переймаючи її від дорослих, а другу (іноді і третю) мову вона опановує в процесі навчання. Проте достатньо поширені випадки, коли людина з дитинства засвоює дві мови (якщо у батьків різні рідні мови, якщо мова сім’ї відрізняється від мови вулиці, дитячого садка, школи і т.п.). Ступінь якості володіння мовою називається рівнем мовної компетентності особи. Щонайвищий рівень мовної компетентності особа проявляє у сфері рідної мови. Тобто рідна мова – це не вияв емоційної схильності самої особистості чи того, хто оцінює її мову якимись позамовними критеріями (у тому числі через категорії патріотизму, відданості рідній землі тощо), а факт прояву найвищої мовної компетентності особистості. Якщо іншою мовою особа володіє гірше, то її визначають як другу мову. Про дві мови звичайно говорять, коли в суспільстві в цілому або в його окремих регіонах, в різних соціальних групах, середовищах широко використовується окрім однієї мови, яка багато для кого є рідною, ще й інша мова, яку теж багато хто знає. Цим друга мова відрізняється від іноземної мови. Остання означає мову, яка живе, широко функціонує за межами даної країни. Якщо ж особа в рівній мірі вільно володіє двома мовами, тоді говорять про збалансований білінгвізм.

Залежно від рівня мовної компетентності існують її різні класифікації [Шульга]. Для фіксації рівнів компетентності жителів України за мовою застосована п’ятичленна класифікація: 1) “можу вільно говорити, читати і писати цією мовою”; 2) “можу вільно читати і писати, але маю проблеми при розмові”; 3) “можу вільно читати цією мовою, але не пишу і не розмовляю”; 4) “в основному розумію цю мову, але при розмові і при читанні маю певні проблеми”; 5) “практично не розумію цієї мови”. Ця класифікація була застосована в нашому соціологічному опитуванні.

У дослідженні було поставлено запитання: “Якою мірою Ви володієте такими мовами, як українська?” Відповіді, які дали респонденти, свідчать, що українською мовою можуть читати, писати і говорити 71% дорослого населення. Це стосується всього населення. Якщо ж окремо виділити українців і росіян, то вільно можуть читати, писати і говорити українською перших 82% і других 30%. Тобто кожних вісім з десяти українців і кожний третій з росіян досконало володіють державною мовою.

Це пояснюється не тільки спорідненістю української і російської мов, але й тим, що дитинство переважної частини населення пройшло в Україні, люди виросли, пройшли соціалізацію тут. Таких, за даними нашого опитування, налічується 92%.

А це означає, що навіть вихідці з неукраїномовних сімей проживали в суспільному середовищі, де з дитинства чули українську мову або вивчали її в школі, принаймні, як предмет, у тому числі й ті, хто вчився в школі не з українською мовою навчання.

Тобто для них українська мова була елементом їхніх життєвих обставин, вона фоново звучала в середовищі проживання, вона була мовою їхніх родичів, друзів, сусідів, колег, однолітків.

Про це свідчить більш високий відсоток росіян, які досконало володіють українською мовою, залежно від регіону, де проходили перші 15 років їх життя і де була більш поширена українська мова. Для тих росіян, чиє дитинство пройшло в Західній Україні, ми не можемо навести таких даних. Причиною цього є те, що в нашу вибірку потрапило лише 2% таких респондентів. А респондентів, які формувалися до 15 років в Центральній Україні, у вибірку потрапила достатня кількість.

Кількість росіян – вихідців з цього регіону, які можуть вільно читати, писати і говорити українською, досягає 50%. А частка росіян – вихідців з Південно-Східної України, які досконало володіють українською, дорівнює 34%.

Від цих росіян відрізняються ті, чиє дитинство минуло в Росії. Серед них лише 16% вільно володіють українською мовою.

Кількість громадян, ч иє дитинство не пов’язано з нашою країною, доволі незначна. Особи, чиє дитинство (до 15 років) минуло поза межами України, складають 8%. З них проживали в Росії – 5%, в інших союзних республіках – 2%, поза межами СРСР – 1%.

Повертаючись до питання рівня знання респондентами української мови, відзначимо, що на другому рівні знання мови, тобто на тому, коли вони можуть вільно читати і писати українською, але мають проблеми з усним використанням мови, знаходиться 14% опитаних. Серед українців на такому рівні знають українську мову 11% і серед росіян 23% опитаних.

Наступний ступінь мовної компетентності представляють 7% респондентів, які також розуміють українську мову, читають українською, але не вміють писати і говорити нею. Такий рівень знання української властивий 3,5% українців і 19% росіян.

Такою же за обсягом, тобто 7%, є і та група людей, які в основному розуміють українську мову, але в усному спілкуванні і в читанні мають певні проблеми. На такому рівні знають українську мову 22% росіян і 3% українців. Таких же людей, які практично не розуміють української мови, в країні налічується близько 2%, у тому числі 6% росіян. До речі, людей інших національностей, що не розуміють української, навіть менше, ніж росіян, – 5%. Але знають українську мову на вищому рівні 33% людей іншого етнічного походження.

Вікові групи за рівнем знання української мови помітно не відрізняються. Але трохи краще українською мовою володіє молодь у віці до 30 років. Так, якщо серед молоді частина тих, хто може читати, писати і говорити, складає 72%, то у віковій когорті, старшій 55 років – 68%. Правда, перший рівень знання української в середній віковій групі такий же, як і у молоді – 72%. Але другий рівень знання найбільший у молоді – 16%, у середньої вікової групи – 14% і у старшої вікової групи – 12%.

Аналіз рівня знання української мови серед вікових груп українців і росіян показав, що вікові групи українців майже не відрізняються за цим показником, а ось серед вікових груп росіян такі відмінності помітні. Найбільше тих, хто вільно володіє українською мовою, є серед росіян середнього віку –36%. На другому місці

стоїть молодь до 30 років – 31%. І найменше тих, хто вільно володіє українською мовою, серед росіян у віці старше 55 років – 21%. На другому рівні знання української мови найбільше росіян у віці до 30 років – 27%, майже стільки ж осіб середньої вікової групи – 25%, і 18% людей старшої вікової групи.

У групі росіян, які практично не розуміють української мови, 9% складають люди старшого віку, 7% – молодь і 4% – люди середнього віку.

Значними є відмінності в знанні української мови в залежності від регіону мешкання респондентів2. Двома крайніми полюсами є Захід країни, де вільно володіють українською мовою 93% жителів, і Південь, де на такому рівні знають державну мову лише 48% жителів. Між ними знаходяться Центр країни з 84% респондентів, що знають українську мову на найвищому рівні, і Схід – з 57%. Але це не значить, що в якійсь з частин країни є серйозні проблеми з розумінням української мови. Найбільше таких, хто практично не розуміє державної мови, на Півдні – 5%, на Сході – 2% опитаних. Якщо проаналізувати, хто ці люди за національністю, то виявиться, що 12% з них – це росіяни, що проживають на Півдні і, за їхньою самооцінкою, практично не розуміють української мови. Це найзначніша у всій країні група, для якої комунікація українською мовою є проблемою.

Другою такою групою є росіяни Сходу країни, 5% яких також практично не розуміють української мови. Що ж до людей інших національностей, то побудова нашої вибірки не дозволяє робити будь-які висновки щодо цієї групи. Річ у тому, що в Західному регіоні у вибірку потрапили лише 11 осіб інших національностей, у Центрі – 4, на Сході – 9 і на Півдні – 15. До того ж, вони володіють українською мовою на різних рівнях і в кожній групі за рівнем знання мови у відповідному регіоні їх налічується всього по 2–3 особи, щодо яких некоректно робити якісь узагальнення.

На Заході і в Центрі практично немає людей, які б мали проблеми з розумінням української мови. Існують помітні відмінності в знанні української мови між жителями різних типів поселень. Краще всього її знають у селах. Там 83% жителів можуть читати, писати і говорити українською. До цього наближаються і кияни. З них 79% заявляють про вільне володіння українською мовою. Достатньо високим є рівень знання державної мови у жителів невеликих міст – 69% з них читають, пишуть і говорять українською. Найнижчий цей показник у жителів великих міст (з населенням більше 250 тис. осіб) – 59%. У великих містах найбільше тих, хто практично не розуміє української мови, – 3%.

Цікавим є питання щодо кореляції освітнього рівня осіб з їх знанням української мови. Проте пошук зв’язку знання української мови з рівнем освіти респондентів не дав результатів. Вільно володіють українською, практично, в рівній мірі всі освітні групи – від групи респондентів з початковою до групи з повною вищою освітою.

Показник вільного володіння українською мовою серед усіх освітніх груп (початкова і неповна середня; загальна середня; середня спеціальна; перший ступінь вищої; повна вища) коливається в межах 68–73%.

Якщо розглянути рівень знання української мови через призму етнічного походження респондентів, то виявиться, що 82% українців вільно володіють українською мовою, ще 11% читають і пишуть українською, але мають певні труднощі з усним спілкуванням українською, а ще 6% українців розуміють державну мову, але лише на рівні усного сприйняття.

Серед росіян рівень знання української мови гірший. 30% з них вільно володіють українською, 23% читають і пишуть, але мають труднощі з усним спілкуванням, 19% розуміють українську і читають на ній, ще 22% росіян в основному розуміють українську мову і лише 6% практично не розуміють української.

Люди інших національностей (окрім українців і росіян) достатньо високо самооцінюють рівень знання української мови. 33% з них вільно володіють українською мовою, 18% достатньо доб ре знають її – читають і пишуть нею, 23% розуміють українську і читають нею, 21% в основному розуміють українську мову, 5% практично не розуміють її.

Таким чином, українську мову достатньо добре знають в різних типах населених пунктів, у вікових і освітніх групах. Хоча слід звернути увагу на необхідність підвищення рівня її знання на Південному Сході країни, а також росіянами і людьми іншого етнічного походження. З огляду на те, що всі школярі тепер повноцінно вивчають українську мову, можна впевнено прогнозувати, що рівень знання її населенням зростатиме.

А який же рівень компетентності населення України у російській мові? На запитання: “Якою мірою Ви володієте такою мовою, як російська?”

Найбільше людей з високим рівнем знання російської мови в середній віковій категорії (від 30 до 55 років). Серед них таких налічується 83%. У наймолодшій віковій групі вільно володіють російською 78% опитаних. Серед людей старшого віку знавців російської мови такого рівня – 73%.

У регіональному розрізі більше всього людей, що вільно володіють російською, проживає на Сході України – там 91% опитаних уміють читати, писати і говорити російською. 7% жителів цієї частини України можуть читати і писати російською, але мають проблеми у розмовній формі спілкування. Таких, хто не знає російської мови, на Сході практично немає. Майже такий же рівень володіння російською і на Півдні. Там 89% респондентів відповіли, що вільно володіють російською мовою, для 8% з них існують певні труднощі при усному спілкуванні.

Жителі центральної частини України засвідчують також високий рівень знання російської мови – 76% опитаних відзначили вищий ступінь її знання. Незначною є частина тих, хто практично не розуміє російської, – менше половини відсотка.

Читають і пишуть російською тут 17% респондентів. На Заході країни більше половини опитаних, а саме 55%, вільно володіють російською мовою. Ще майже четверть людей (24%) вільно читають і пишуть цією мовою, але мають труднощі в усному спілкуванні. Таких, хто зовсім не знає російської мови, тут налічується 2%.

Серед поселенських структур найменше тих, хто володіє російською в повному обсязі, на селі.У селах вільно володіють російською 63% жителів, в невеликих містах – 83%, у великих містах – 88%, а в Києві – 92%. Втім не можна сказати, що в селі багато людей погано володіють російською. Там ще 23% жителів читають і пишуть російською, але вони не мають регулярної практики усного спілкування нею.

У Києві не зафіксовано такого, щоб хтось не розумів російської мови. У столиці навіть не були зафіксовані респонденти, які б відповіли, що вони “в основному розуміють цю мову, але при розмові і при читанні мають певні проблеми”. У всіх опитаних киян рівень знання російської не нижче відповіді: “Можу вільно читати цією мовою, але не пишу і не розмовляю”. Та й останніх налічується всього лише 3%.

Серед етнічних груп українського суспільства рівень знання російської мови є високим. 96% росіян заявили, що вони вільно володіють російською мовою, 4% з них мають труднощі в усному спілкуванні.

Високий рівень знання російської виявляють українці. 75% з них вважають, що вільно володіють російською мовою. До них примикають ще 16%, які читають і пишуть російською, але мають проблеми при усному спілкуванні. 1% українців відповіли, що практично не розуміють російської мови.

Люди інших національностей також добре володіють російською мовою. З них вільно володіють нею 82%, читають і пишуть російською – 15%. Прийнято розрізняти мовну компетентність і лінгвістичну компетентність. Мовна компетентність, залежно від її якості, може бути з високою і з низькою лінгвістичною компетентністю. Спонтанне оволодіння мовою автоматично не забезпечує особу лінгвістичною компетентністю. Навіть рідну мову необхідно вивчати для того, щоб мати цілісне уявлення про неї як систему, про її структуру, граматичну будову, функції, норми вживання мовних форм і т. п. Лінгвістичні знання, уміння і навики освоюються особистістю в школі, в процесі вивчення курсу рідної мови. Але якщо особистість у школі вивчає не рідну мову, то хоча вона і компетентна в рідній мові, але компетентна специфічно – неокультурено, без знання норм, на побутовому рівні. В такому становищі опиняються багато людей, особливо міські жителі

України, де в сім’ях говорять російською, а навчання ведеться українською мовою.

Для осіб з рідною російською мовою ситуація ускладнюється тим, що вони повноцінно вивчають у школі близькоспоріднену українську мову, але дуже мало вивчають рідну мову. Внаслідок цього формується специфічна мовна особистість – вона володіє лінгвістичною компетентністю в іншій мові і має низький рівень компетентності в рідній мові. На практиці це виявляється в тому, що особистість плутає російські і українські слова, будує неправильні мовні конструкції, тобто говорить на “суржику”. Вихід з цієї ситуації відомий – збалансоване, глибоке вивчення в школі обох мов – і української, і російської. Хоча причини існування “суржику” значно ширші, ніж вказана.

Рідна мова

Одним із складних питань, пов’язаних з визначенням мовних груп, реального обсягу кожної з них в суспільстві, інших змістовних характеристик лінгвістичних спільнот є питання, що таке рідна мова. Воно не складне для одноетнічних і одномовних культур та суспільств. У громадян таких суспільств, як правило, збігаються етнічне походження і рідна мова. Щоправда, у зв’язку з глобалізацією, розповсюдженням міграційних процесів таких суспільств стає все менше. Не таким вже й складним є питання про рідну мову для поліетнічних і багатомовних суспільств, якщо мови, якими там говорять, є істотно відмінними в лінгвістичному плані, тобто належать до різних мовних груп, або навіть і до однієї, але є достатньо дистанційованими одна від одної. У такому разі перехід людини з однієї мовної групи в іншу є достатньо складним процесом. У подібних мовних ситуаціях особа достатньо чітко ідентифікує свою рідну мову.

Значно складніше відповідати на це питання в багатомовних суспільствах з близькоспорідненими мовами, як це має місце в Україні. Найпоширенішими мовами тут є українська і російська. Багато людей володіють обома мовами, і вони достатньо легко переходять з однієї на іншу, а переважне число людей чудово розуміють обидві мови. Слід сказати, що в таких умовах проголошення певної мови рідною нерідко відбувається з кон’юнктурних міркувань або під впливом групового конформізму.

На побутовому рівні питання про рідну мову викликає певні труднощі. Це зв’язано з тим, що в буденному житті люди по-різному уявляють, що таке рідна мова.

Поширеною є думка, що рідна мова – це мова свого народу, тобто тієї етнічної групи, з якою людина ідентифікує себе. У зв’язку із цим і виникають думки, що людина не знає своєї рідної мови, що їй треба вивчити свою рідну мову і т.п. Проте таке розуміння рідної мови не поділяється фахівцями. Адже далеко не завжди, особливо в сучасному світі, мова етносу, до якого належить людина, і мова, якою вона говорить, збігаються. Тому і розрізняють як окремі групи в суспільстві – етнічні і мовні.

Нерідко з рідною мовою ототожнюють ту мову, яку людина використовує найбільше протягом певного часу, скажімо, протягом доби. Проте і таке тлумачення небездоганне, оскільки цілком можливо, що вона через соціальні обставини вимушена говорити велику частину часу якоюсь іншою мовою, а не своєю рідною.

Нарешті, рідну мову визначають як ту мову, якою людина може якнайповніше і вільно висловлювати свої думки, найбільш глибоко розкрити себе як мовляча і мисляча особа, проявити щонайвищу мовну компетентність. Саме останнє визначення поняття рідної мови, вважаємо, є найбільш теоретично обґрунтованим і плідним для вивчення різних мовних ситуацій, які складаються в суспільстві.

У буденному житті розкид думок відносно рідної мови величезний. В емпіричному дослідженні, яке було проведене в кінці в 2003 р. під керівництвом доктора соціологічних наук О. І. Вишняка і члена-кореспондента НАН України В.Б. Євтуха, у респондентів запитали: “Як Ви вважаєте, що таке рідна мова?”

Як бачимо, найбільше опитаних відповіло, що рідна мова – “це мова національності, до якої я належу”, – 42%. В українських реаліях сьогодні це найпоширеніша думка. Воно посилюється тим, що в ЗМІ представлена головним чином така ж точка зору. Ще 23% відповіли, що “це мова, якою розмовляли мої батьки”. А в теоретичному плані правильну відповідь, що “це мова, якою я думаю і можу вільно спілкуватися”, дали тільки 27%. Ще 3% відповіли, що “це мова, якою я розмовляю частіше за все”.

У відповідях на це запитання є великі розбіжності між респондентами різного етнічного походження.

Великий розкид думок серед представників етнічних груп свідчить про те, що в кожному етнічному середовищі існує своє превалююче уявлення про рідну мову, яке залежить від суспільних умов існування цієї групи, ступеня задоволеності її запитів, у тому числі і соціокультурних. Так, серед тих, хто рідною мовою вважає мову своєї національності, – 57% українців і лише 30% росіян. А серед тих, хто рідною мовою вважає мову, якою людина думає і може вільно спілкуватися, – 25% українців і 53% – росіян.

З цих відповідей випливає ряд важливих висновків. По-перше, це те, що постановка в анкеті переписів населення питання: “Яка Ваша рідна мова?” навряд чи служить надійним науковим засобом для виділення в суспільстві мовних груп, оскільки люди вкладають у нього різне значення. По-друге, на основі відповідей на запитання, що розуміється людьми по-різному, робляться висновки про наявність і величину мовних груп. Мовна структура суспільства (визначена таким чином) потім кладеться в основу державної мовної політики, а також приймається державою в основу Відповіді на запитання: “Якою мовою Ви думаєте в повсякденному житті?”

Виключно українською 29, переважно українською, але зрідка і російською 9, змішаною мовою, в якій вживаються як українські, так і російські слова 16, переважно російською, але зрідка і українською 11, виключно російською 35, іншою мовою 1, українська 61, російська 38, інша 1.

Можна обґрунтовано припустити, що відповіді на останнє запитання, через різне розуміння, що таке рідна мова, менш достовірно відображають мовну поведінку населення. Дійсно, якщо проаналізувати, яку мову респонденти назвали рідною і якою мовою вони думають, то виявиться, що далеко не у всіх з них рідна мова і мова, якою вони думають, збігаються

Виявляється, що серед тих респондентів, хто назвав своєю рідною мовою українську, виключно українською мислить лише 48%, тобто менше половини. Ще 13% респондентів думають переважно українською, але зрідка і російською. Тих, хто заявив, що вони мислять “переважно російською, але зрідка і українською”, в нашому дослідженні серед осіб з рідною українською мовою – 9%. А серед тих, хто ідентифікує свою рідну мову як українську, 8%, взагалі думають виключно російською.

Серед тих, хто вважає своєю рідною мовою російську, переважна більшість (77%) мислить російською мовою. І серед них знаходиться менше людей, які піддані впливу “суржику”. Таких, хто думає змішаною мовою, серед осіб з рідною російською мовою, в нашому дослідженні виявилося 7%.

Серед тих, у кого рідна мова інша, ніж українська і російська, 12% заявили, що вони говорять змішаною мовою, в якій вживаються як українські, так і російські слова. Отже, “суржик” втягує в своє поле не тільки українців і росіян, але і людей інших національностей.

З погляду перспектив розвитку мовних процесів в країні дуже важливо з’ясувати, які існують відмінності в мові, якою думають, серед вікових груп. Мовна ситуація, яка склалася серед вікових груп на сьогодні, показує, що російська мова займає міцні позиції серед молоді. Виключно українською мовою думають 22%, а виключно російською – 40% опитаних у віці до 30 років (див. табл. 8). Тобто співвідношення в цій віковій групі на користь російської мови. Не така значна, але все-таки перевага

на користь російської мови існує і серед респондентів середньої вікової групи. Тут виключно українською думають 30% опитаних, а виключно російською – 36%.

І лише серед представників старшої вікової групи це співвідношення складається на користь української мови: 34% респондентів думає виключно українською і 30% – виключно російською.

Отже, у вікових групах простежується певна тенденція серед тих, хто думає виключно українською і виключно російською мовами. Проте ці тенденції мають зворотній характер – чим старше вік групи респондентів, тим більше їх думає виключно українською.

У різних вікових групах близькі показники тих, хто думає переважно українською: 10% – серед молоді, 8% – серед людей середнього віку і 9% – серед осіб старшого віку. Змішаною мовою думають по 15% молодих і людей середнього віку, а також 18% літніх людей.

А ось серед тих, хто думає переважно російською, але іноді і українською, знову виявляється та ж тенденція – чим молодше вік респондентів, тим більше їх так думає: 13% молоді, 11% людей середнього віку і 8% літніх людей.

Помітними є відмінності в мові, якою думають респонденти з різних етнічних груп. Виявилося, що чинник етнічного походження сильно корелює з мовою, якою думають росіяни, і слабо корелює в українців. Тобто вірогідність того, що росіянин думає російською мовою, значно вища, ніж та, що українець думає українською.

Виключно українською думає тільки 37% українців, і ще 11% українців думає переважно українською. Інші українці думають так: змішаною мовою – 19%, переважно російською – 11%, виключно російською – 22%.

У росіян ситуація має принципово інший характер. Думають виключно російською 83% росіян, переважно російською, але іноді й українською – 10%, змішаною – 6%, переважно українською, але іноді і російською і виключно українською – менш ніж по 1%.







Последнее изменение этой страницы: 2016-07-15; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.226.243.36 (0.014 с.)