Особливості української міфологиії

 

Міф (від грецького - слово, переказ) означає сказання про давні вірування народу щодо походження землі, явищ природи, богів, героїв, Всесвіту. Міфологія — сукупність міфів того чи іншого народу. Міфи слід відрізняти від казок, які вже у стародавні часи сприймалися як вигадки, плід фантазії, в той час, як до міфів ставилися як до імовірних подай. Міфи також відрізняються від легенд, які найчастіше розповідають про реальних осіб, або справжні події.

Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов'язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків. їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини й дочки, їхня худоба та поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом княжої доби. Як писав Іван Нечуй-Левицький: «Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та ротатих богатирів зі страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія»¹.

У найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, але швидше — відгомін прославляння сім'ї небесних світил та природних явищ: сонця, місяця, зорі, дрібного дощику, вітру та ін.

Труднощі досліджень української міфології полягають насамперед у тому, що всі писемні згадки про стародавні вірування носять характер критики і засудження язичницьких Богів (бісів) і яких кожен літописець не вважав за потрібне пояснювати, лише трактував як пережитки малокультурних звичаїв, неприйнятних для християн.

Розвиток української міфології був перерваний зненацька. Християнські проповідники знищили безліч язичницьких творів, які писалися волхвами для потреб богослужіння та практичного життя. Людина жила в повній гармонії з природою і тому й Боги та міфічні істоти були для неї природними і рідними. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім українцям, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, часто ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. На жаль, мало писемних творів про народні вірування (в позитивному плані) у нас збереглося. Хто знає, якою б нині виглядала українська міфологія, якби мала писемні пам'ятки, як, [приміром ], у греків, адже наші вірування за давністю не поступаються грецьким.

До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, часто засмічені пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині так нелегко розпізнати, щоб зібрати й вибудувати струнку систему української міфології. Тому великий інтерес для дослідників становлять усні перекази, народні звичаї, пісні, в яких відобразилося світосприйняття українського люду передхристиянської доби.

Спроби якось упорядкувати матеріали з української міфології і звести їх до певної системи почалися лише в другій половині XIX ст. Вийшов ряд наукових праць з міфології, розвідки з окремих проблем, публікації фольклорного матеріалу, який ще зберігала народна пам'ять. Проте, систематичного викладу української міфології ми не маємо й досі. Крім того, матеріалістичний світогляд XX ст., особливо насаджуваний науковим установам, остаточно зруйнував не тільки останні залишки народних вірувань, але й звузив до мінімуму всякі наукові дослідження в галузі міфології, котра трактувалась лише як примітивне пережиткове явище культури.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм (від гр. pan — все, і theos — Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям¹.

В українців існувала своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стояли найстарші Боги, котрі керували всім життям, далі йшли нижчі рангом Боги, а також демони, які надавали послуги старшим Богам; а внизу стояли люди, обдаровані великою силою, що могли конкурувати з демонами. Форма релігії, в якій є багато Богів, але на чолі з одним верховним Богом, називається генотеїзмом.

На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи Богів, за винятком окремих вказівок на зразок: «вітри — Стрибожі внуки», або «Сонце ж цар, син Сварога, він же Даждьбог» тощо.

Отже, українська теогонія — сукупність міфів про походження і родовід Богів — зовсім не розроблена, до того ж найменше матеріалу маємо саме в цій галузі.

 

УКРАЇНСЬКИЙ ОЛІМП

 

Олімп — гора в Фесалії, де мешкають давньогрецькі боги. Походження ж назви, на думку мовознавців сягає індоєвропейських часів і в основі має значення коло, тобто вказує на округлість ряду вершин в Греції та Малій Азії. В переносному значенні олімпом називають групу найвідоміших діячів мистецтва, поетів тощо. Ми ж розглянемо олімп українських Богів, традиційної (дохристиянської) віри.

Род і Рожаниці. Творцем Всесвіту, Богом над Богами Українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині долю. Род — один з Богів, який залишався в пам'яті народу найдовше — захований у хащах, у високих горах від християнських священиків, він вшановувався вже небагатьма вірними прочанами аж до XIX ст. Род уособлював також і нащадків одного предка, тобто був пов'язаний з усім родом у сукупності: померлих предків, живих нащадків і майбутні, ще не народжені покоління, єднав Род.

Жіночі божества Рожаниці були пов'язані з народженням і мали таємний зв'язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню — зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю. Серед заборонених християнством книжок був «Рожденник, в которой указани добрив і злив дні і часи, і влияние їх на судьбу нарождающихся младенцев».

Роду і Рожаницям приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної страви куті, на Різдво (Родздво), батько кидає першу ложку вгору в святий куток — покуть. Цей звичай побутує і досі в Україні. Походження ж його глибоко архаїчне і означає саме принесення жертви Роду і Рожаницям, яке в давнину здійснював волхв або жрець. Батько родини ототожнювався зі служителем культу.

Свята на честь Рода і Рожаниць відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди люди приносили жертовні страви. Так у Софії Київській у перші роки її існування збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята. Пізніше, це дуже стурбувало священиків і ці відправи були строго заборонені.

Родові і Рожаницям, як найріднішим божествам, приносилися тільки безкровні жертви у вигляді продуктів, які дала сама природа: від рослин і від тварин. Найдавніші зображення Рода і Рожаниць знаходять археологи — це невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім'я. Збереглися вони також на вишиваних рушниках. Це широко відомі мотиви дерева життя (дерева Роду), стилізовані зображення Великої Богині тощо. Деякі етнографічні матеріали фіксують ще в XX ст. зображення родовідного дерева на дверях хат: чоловіки зображувалися на листках цього дерева, а жінки — на квітах. Якщо людина вмирала, біля її імені малювався хрестик, а коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, листочок або квітку.

Деякі дослідники вважають, що пізніше Род перетворився в хатнього Домовика, який за повір'ями жив біля домашнього вогнища і став його охоронцем.

Культ Роду розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха бронзи), в той час, як Рожаниці, що виникли в матріархаті, вже втілилися в образи Лади та її доньки Лелі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці — Богині плодючості — виникли у наших предків раніше чоловічого божества Роду. Зображувалися Рожаниці у вигляді пари (як близнюки), що вважалося ознакою найвищої плодючості і святості. В народі й нині близнюків вважають священними, або принаймні — таємничими знаками Богів. Рожаниці (або мати Лада і дочка Леля) в народі ототожнювалися з сузір'ями Великої та Малої Ведмедиць.

Сварог. Прабог, владика світу, батько українського олімпу. Назва Бога походить від давньоіндійського сварга, що означає небо, вхід у небо. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги — Сварожичі. В одному чеському літописі є вказівка на те, що Сварог називався Зодіаком. Культ Сварога мала й Давня Греція, проте ніде не ставили йому кумирів, як єдиному Богові. Були кумири дванадцяти богам-сузір'ям. Отже, деякі вчені схильні вважати Сварога не окремим божеством, а цілим зодіакальним пантеоном, або сонячним роком. Можливо, у грецькій міфології це відповідно — дванадцять титанів. Один з них має ім'я Гіперіон, що тотожне з українським Перуном, або зодіакальним сузір'ям Стрільця. У Візантійському хронографі Іоанна Малали (VI — VII ст.) є згадки про Гефеста і його сина Геліоса; наш літописець, перекладаючи цей уривок, навиває Гефеста Сварогом, а його сина Геліоса — Дажбогом.

Культ Сварога зародився, [вірогідно], на межі бронзового і залізного віків. Його знали вже кіммерійці і скіфи-орачі. В Україні поширені назви з коренем Свар — на значній території: давнє городище Саварка, або Свароме на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на Івано-Франківщині та багато ін. Є подібні назви і в сусідніх країнах: Сварха і Сваравіс у Прибалтиці, Сварехова гора на Балканах, Сваров у Чехії, Сварчец, Сваречев, Сварине, Сварове у Польщі.

Священний вогонь звався Сварожичем: «і огневі моляться, зовуще его Сварожичем» — знаходимо у «Слові некоего христолюбца». Вшанування вогню на Україні має давнє коріння, яке сягає трипільської доби, коли кожна родина молилася до свого Овина — домашнього вогню. Овином звалася не тільки піч, але й клуня, стодола для сушіння зерна, саме вогнище, яке запалювалося від іскри, добутої тертям дерева об дерево (живий вогонь). Тут приносилися жертви овинному домовикові у вигляді півня, які мали сприяти успішному обмолоту зерна. Обряди добування живого вогню збереглися в Україні серед карпатських пастухів як ритуал першого запалювання вогню на полонині. Кожна родина мала свое святилище і свій жертовник (залишок трипільської доби). Це явище і відображено в приказці: «Церкви — не овини, в них образи все єдині». З прийняттям християнства стало байдуже, де молитися — у церкві свого села, чи сусіднього, бо ікони скрізь були спільні. Індивідуалізм української натури довго не міг змиритися з подібним явищем: свої рідні Боги та свої хатні жертовники були ближчими, а отже, й правдивішими. Тому, незважаючи на тисячолітнє поширення християнства, наш народ ще й нині переховує деякі залишки стародавніх вірувань, іноді вже не усвідомлюючи їхнього значення, але виконуючи традиції своїх предків.

Зображень Сварога не знайдено, проте є підстави вважати деякі форми рівнобічних хрестів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики-сварги, які знаходимо на вишивках, писанках, кераміці. Вони є й на фресках Софійського собору в Києві — ось який знак живучості народних традицій, поміж іконами християнських святих знаходимо давні язичницькі символи, без яких храм не уявлявся.

На небосхилі Сварогові відповідав Плуг (сузір'я Оріона), яке пов'язують зі скіфською легендою про небесні дари-, які впали перед трьома синами Таргітая (серед них був і плуг). В Україні залишком ритуального вшанування плуга є новорічні обходи хат з плугом, покладення плуга під різдвяним столом тощо. За легендами, які передають наші літописи, Сварог — Бог ковальства і шлюбу, що викував золотий плуг і золоту обручку, які так широко оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях українців.

Вшанування вогню поширене в Україні в багатьох весняних та літніх ритуалах, зокрема, пов'язаних зі шлюбом та очищенням.

Дажбог (Даждьбог). Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов'янський світ, має прозору назву: дождь — «дай» і бог — близьке до «багатство», тоібто дослівно Даждьбог — «податель» добра, багатства. У південних слов'ян аналогічне божество мало назву Дабог, Дайбог. В українській обрядовій поезії знайдемо безліч звертань типу: «Ой дай, боже», або «Дай, боже, дай», які ряд вчених вважають первісним язичницьким «Ой, Дажбоже!»¹.

У філософському розумінні Дажбог — дає буття, тобто дух і матерію, які є близнюками. Хоча Дажбог цілком пов'язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він також є і Богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому певний час серед науковців була поширена думка про Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу, але вона не отримала широкої підтримки. За своїм значенням і сонце, і дощ в рівній мірі впливають на врожай, тому відкинути цю думку зовсім було б неправомірно: в українській міфології лише поєднання двох начал — небесного вогню і небесної вологи — дає життєдайне зерно.

Найархаїчніші обряди і молитви до Дажбога пов'язані з проханням багатого врожаю. Під час жнив жрець підіймав над головою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: «Господи, ти, котрий даєш нам їжу! Дай тепер нам її в повній мірі». Вірогідно, ця молитва вже зазнала пізніших нашарувань, проте не виключено, що до неї близьке християнське «Отче наш»: «...хліб наш насущний дай нам сьогодні». Безперечно, що найбільше звернень до Дажбога було пов'язане саме з хліборобськими обрядами. Його ім'я збереглося в своїй стародавній формі в деяких обрядових піснях:

Не сам же я вийшов,

Дажбог мене вислав

З правої ручейки

І ключики видав...

(веснянка. мова соловейка)¹

Або:

Там здибавсь князь із Дажбогом, рано-рано,

Там здибавсь князь із Дажбогом, ранесенько.

(весільна)²

У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, зберігається Дідух — останній сніп жита, який заносять до хати і вважають священним, використовуючи як обрядовий символ. Дідух — це Дух поля, Житній дух, Дух Дажбога, який по праву вважався Богом життя. Є народне повір'я, що жниця, яка зав'язувала останній сніп жита, повинна була цього року народити дитину. Зав'язування снопа символізувало зав'язування пуповини.

Навесні Дідуха обмолочували і зерно знову висівали на поле: випускали Духа поля на землю. Саме це надавало врожаю животворної цілющої сили. Символом Дажбога пізніше стала також квітка соняшника, яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку.

Зображення Дажбога було в пантеоні князя Володимира на Старокиївській горі. Князь Володимир перед прийняттям християнства зробив останню спробу систематизації стародавніх божеств руського народу, якомога більше наблизивши їхню ієрархію до християнської. У зв'язку з цим Б.Рибаков висловив гіпотезу, що Сварог за своїм становищем мав бути ідентичним Богу-отцю (Саваофу), Дажбог (Хорс) відповідав Богові-сину (Ісусу Христу), Мокош (мати долі) ідентична християнській Богородиці.

Хорс. Йому поклонялися південні племена, вірогідно ще роксолани, які вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога. Як і Дажбогові, Хорсу приносили жертви у вигляді хлібних виробів: паляниць, медяників, калачів, калити. В Україні досі поширені ритуальні коржі, які нині вже втратили давнє значення обрядової їжі і вживаються як повсякденна страва. Слово «корж» співзвучне з іменем Хорса, воно давнього індоєвропейського походження і означає «коло».

Із слов'янських перекладів давньогрецьких авторів дізнаємося, що Хоре відповідав грецькому Аполону. В Україні є багато географічних назв, пов'язаних з цим Богом Сонця: Хоре, Хурс, Корсунь, Херсон і т. под. Є такі назви і в Болгарії, Хорватії, Чехії.

Є. В. Аничков, досліджуючи назву цього божества в «Слові о полку Ігоревім», вказував, що Хорс означав не Сонце, а Місяць. За текстом пам'ятки Всеслав перебігав дорогу Хорсові вночі, отже, мова певно йде про нічне світило — Місяць. У пізніших дослідженнях висловлювалася думка, що вираз «перебігати дорогу Хорсові» міг означати напрямок з півночі на південь, бо сонце ходить зі сходу на захід¹.

Опис ідола, присвяченого Хорсові, подав один з мандрівників-чужинців, який бачив двох кумирів біля Пскова: Хорс стояв на поверженому змієві. Напевно Хорс-Змієборець був пізніше втілений у християнському образі Георгія Переможця (Побідоносця).

Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів у X ст. все більше заступає Сварога. Він ідентичний також грецькому Зевсові, римському Юпітерові, скандинавському Одину. Перун виконував аналогічні функції — оберігав дружину на війні, завідував громом і блискавкою. Його роль в християнстві перебрав на себе Ілля.

Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах кажуть: «Бодай тя Перун вдарив». Цей же корінь має дієслово періщити, уперіщити: «дощ уперіщив». Слово періщити первісно означало «метати каміннії». Цей Бог також залишив на нашій землі чимало географічних назв: Перунова рінь (на Дніпрі), село Перунове, село Піорунове, урочище Перуни (на Черкащині). Лишилося навіть прізвище Перун. В Болгарії є чоловіче ім'я Перун, жіноче — Перуніка.

У договорах русів з греками воїни Аскольда (Оскольда) складали присягу Перунові як покровителеві війська, йому ж присягали й воїни князя Ігоря: «І на другий день призвав Ігор послів і прийшов на пагорб, де стояв Перун. І поклали оружжя своє і щити, і золото, і присягнув Ігор і мужі його, і скільки поган-русів»¹.

Грім і блискавка мали як позитивне (викликання плодотворного дощу), так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою). Тому існувало безліч повір'їв, пов'язаних із громом і блискавкою: під час грому заборонялося свистіти, співати, їсти, спати. Не слід ховатися під деревом, не підіймати вгору гострих предметів (списів, мечів, ножів тощо). Не можна швидко бігти — як відомо, саме в таких випадках блискавка найчастіше влучає в людину. Отже, наші предки мали вже ці знання з дуже давніх часів.

Волхви користувалися ворожбитськими книгами «Громниками», за якими ворожили і передбачали події залежно від фази місяця, в якій гримів грім: наприклад, якщо грім загримить на зростаючий місяць, то «великий муж помре». Перший грім навесні вважався цілющим на здоров'я. Цілющими також були так звані «громові стріли» — камінчики, пробиті блискавкою: вода, перелита крізь утворену блискавкою дірочку вважалася освяченою і використовувалась для лікування. Такі камінчики в Карпатах називали «Перуновими трпірцями» (записано Іваном Франком).

Грім і блискавка на Купала — добрий знак. Недарма цвіт папороті, який шукають у цю ніч, називають «Перуновим цвітом». Гадають, що надзвичайне напруження в природі під час грому сприяє зацвітанню квітки папороті².

Щоб узяти цей чарівний квіт, треба окреслити навколо папороті коло і не оглядатися, поки не зірвеш. Перунів квіт, як вірили, дасть людині мудрість, багатство, силу, кохання, красу.

Перуна уявляли струнким, срібноголовим, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону дізнаємося, що кумир Перуна мав людську подобу: дерев'яний тулуб, залізні ноги, срібну голову, золоті вуса. В «Густинському літописі» зазначено, що ідол Перуна тримав у руках коштовний камінь — рубін чи карбункул. Біля Перуна завжди палало вогнище, яке постійно підтримували спеціально призначені служителі культу.

Добувався цей вогонь тертям дерева об дерево, тобто був так званий «живий вогонь», який підтримувався вічно. Якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть. Перунові приносили жертви у вигляді вепра, бика, червоного півня, міцного напою. Його символами вважаються дуб, калина, цвіт папороті, сокира, стріла, кінь. Помічниками Перуна вважали відомих досі казкових персонажів Вернигору й Вернидуба.

Існує повір'я, що дерево, в яке вдарив Перун, не можна використовувати для будівництва, але воно придатне для виготовлення музичних інструментів. Капище Перуна стояло в Києві на місці сучасного будинку № 3 по вулиці Володимирській.

Стрибог. У Володимировому пантеоні поруч з Перуном стояв кумир Стрибога, якого вшановували не менше, ніж Перуна. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник всіх вітрів. Це один з найстародавніших богів у трипільців, етрусків, римлян. У римлян він вважався богом-винищувачем, богом війни, жорстокої битви і був відомий як Сатурн. Назва цього небесного грізного Бога, як вважають, походить від слова страта (стріті — знищувати). Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, пов'язаний зі Стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять вітром, тому й божество стало уособленням вітру.

Хоча, незважаючи на всю суворість вітру, він був не тільки творцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» — дихання, дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) — створювало музику.

Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда або Посвистача, що означало покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай, на свято тощо. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав народний переказ про моління князівської дружини: «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував».

Борис Рибаков ставить Стрибога в один ряд із Родом, Світовидом, Сварогом, грецьким Ураном, що видається маловірогідним. Швидше Стрибог був ближчим до грецького Кроноса, символу невмолимого часу, який поглинає, страчує те, що сам породив.

Ім'я Стрибога залишилося в назвах сіл Стрибож (на Житомирщині), Стрижавка і Стрітівка (на Київщині). Найбільше назв з коренем Стр- трапляється між Дністром і Дніпром. У Польщі є струмок Стрибог.

Велес (Волос). Це один з найстаріших Богів, що вважався Богом достатку. Відома його друга назва «скотій бог», що стає зрозумілою, якщо врахувати, що скот у давнину вважався символом багатства взагалі. Крім того, Велес був опікуном купецтва, торгівлі, як римський Меркурій. Олександр Афанасьев пояснює Велеса не тільки як охоронця череди худоби на землі, але й пастуха небесної отари хмар. Те, що Боян у «Слові о полку Ігоревім» названий «Велесовим внуком», вказує також і на те, що Велес був ще й Богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва, як і Меркурій.

Ізмаїл Срезневський навіть порівняв Велеса з Аполоном, який у греків був Богом муз. У договорах із греками Волос сприймається як Бог золота, а Перун — як Бог зброї. Охороняючи худобу, Велес міг виступати проти самого Перуна. Він відомий усім слов'янам. У скандинавів Велесу ідентичний бог Вольсі, у чехів уєііз означає нечисту силу. Латинське vels значить «біс», литовське velis — покійник, vele — душі померлих. Це дає підстави вважати, що первісно Велес був духом предків, який опікувався домашньою худобою, тому й дістав назву «скотья бога». В обрядах на зв'язок Велеса з Родом і Дажбогом вказує звичай останнього снопа, який ще зветься «волосовою бородою».

Назва Велеса за деякими гіпотезами походить від «волох» — волохатий. Вважають, що він з'явився у наших предків у кам'яному віці, а символіка Тура (Тільця) вказус, що найвищого статусу він набув у трипільську й після-трипільську добу. Іноді родовід Велеса виводять від волохатого ведмедя, який за повір'ям впливас на полювання і мисливське щастя. Тому мисливці задобрювали його урочистим принесенням жертв. Згодом цей Бог набув людської подоби. Його кумири були дерев'яні й кам'яні. Капище Велеса було на тому місці, де пізніше збудували церкву святого Власія: в літописах під 1187 роком покровителем худоби вже названий святий Власій. Ця церква знаходилася на вулиці Нижній Вал (у 1651 р. згоріла).

Правдоподібно, що до капища Велеса вела стежка, відома нині як вулиця Волоська. Те, що Велес був установлений на Подолі, де жили переважно ремісники, торговий і простий люд, ще раз підтверджує, що він був покровителем ремесла, торгівлі, багатства. На поклоніння Велесові люди часто йшли разом зі своїми стадами худоби, щоб освятити їх перед вигоном на пасовище тощо. Можливо саме цим пояснюється відсутність Велеса у Володимировому пантеоні, який знаходився неподалік від княжого двору. Кумир Велеса стояв на березі річки Почайни, куди й був скинутий, коли Володимир руйнував язичницькі святилища.

Новорічні обряди донесли до нас відгомін колишніх «волових свят» — вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу символізують багатство; «Вудь багатий, як кожух волохатий» — бажають на Різдво й на весіллі. Іноді учасники карнавалу називаються волхвами, бо вони подібні до Волоса своїми волохатими кожухами.

Після впровадження християнства Велес разом з іншими богами потрапив до розряду «нечистої сили», його також почали ідентифікувати з міфічним Вієм — Богом підземного царства мертвих.

З ім'ям Велеса (Волоса) пов'язана назва зодіакального сузір'я Волосожар (Тілець), яке на думку Олександра Знойка, означає «небо Волоса». Велесовий син — Тур, іноді золоторогий Олень також шанувався як охоронець добробуту родини.

Ім'я Велеса лишилось в багатьох географічних назвах: Волосів Яр (на Вінниччині), Волосова вулиця (в Новгороді), Волоська вулиця (в Києві), гора Велесове Ребро (біля Ростова), гора Велес (у Боснії). Існують також припущення, що стародавня назва Молдови — Волощина — походить від імені Волоса. Волохи і валахи (молдовани і румуни) винайшли багато лікарських препаратів, настоїв для лікування хворих тварин.

Мокоша. Єдина представниця жіночих божеств у пантеоні князя Володимира. Мокоша (інші варіанти імені Макош, Мокша) пов'язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. Їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників. Мокоша вірогідно була близькою до Рожаниць (Дів Життя), покровителькою пологів, захисницею породіль. Тому в жінок віра й поклоніння Мокоші затрималися найдовше; навіть у XVI ст. попи зобов'язані були на сповіді запитати жінку, чи не ходила вона до Мокоші. На Новгородщині культ Мокоші зберігся аж до XIX ст.

До Мокоші на Старокиївську гору (пантеон Володимира) приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки. Хоч вона була покровителькою жіноцтва, проте вшановували її всі, тому й увів Володимир її до свого пантеону. За легендами саме Мокоша пряла нитку життя, тому вона вважалася ще й покровителькою пряль. Ще однією функцією Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки. Це й знайшло свій вияв у імені Богині. Дослідники вважають, що воно походить від мокрий, мокнути. Цікаво, що в литовській мові є слово максі, що означає «в'язати, плести» і макаш — «плетений гаманець». Отже, це може вказувати на одну з функцій Богині, яку мали і литовці.

Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих богинь, вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині-Матері. Її зображення, значною мірою стилізовані, дійшли до нас переважно на рушниках: Богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти), на голові має ріжкасту шапку. Обабіч Мокоші — два вершники на конях. На деяких вишивках під кіньми зображені свастики, іноді головний убір Богині нагадує квітучий кущ. Статуетки скіфських богинь (VII ст. до н.е.) нагадують позу Мокоші та Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління. Вірогідно і в Київській Софії ранні християни бачили свою правічну Богиню з піднесеними до неба руками.

Мокоша походить від ще давнішого культу води — Богині Дани. На думку академіка Миколи Марра ім'я Дана складається з двох частин: да (середземноморське «вода») і на («неня», «мати»), тобто воно означало Мати-Вода. Слово Дана уже в скіфо-сарматський період перестало бути ім'ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово дон («вода», «Ріка») або дунай — назви українських річок, оспіваних у багатьох піснях.

Переказ про Богиню Дану записав ще Геродот; вона незрівнянна красуня, непорочна діва і мати всього живого, Богиня родючості. її днем вважалася п'ятниця, коли вона суворо судила тих, хто порушував звичаї. До таких порушень належало прядіння та шиття в п'ятницю, яка вважалася святом. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, і слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання монет у воду, щоб знову повернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою. Богині, ідентичні Дані, існували в багатьох народів: Дуна, Дойна, Діана. На думку Олександра Знойка до цього ж ряду належить Ма-Донна, тобто «мати-вода», а також Тана (Дана).

Приспівом до багатьох українських пісень с праіндо-європейська форма, яку вже сам народ не розуміє, але виконує як певний ритмічний елемент, просто за традицією:

Шіді, ріді,

Шіді, ріді,

Шіді, ріді,

Дана!

 

Олександр Знойко висловлює також припущення» що ші — означає «вона», ді — «діє», рі — «річка». Таким чином виходить: «Вона діє, річку творить — Дана!»

Отже, є підстави вважати, що культ цієї Богині розвивався від Дани до Мокоші, і від Мокоші до християнської Параскеви-Пятниці, причому вони часто вшановувалися одночасно. Свята Параскева також опікувалася водою, рукоділлям, жіночими справами. її зображення ставили біля криниць (докладніше про це див. розділ «Релігійна культура українців»).

Якщо Дана залишила своє ім'я в назвах річок, то Мокоша переважно в назвах поселень: Макошине на Чернігівщині, Мокошин у Чехії. Подібні назви існують у всіх слов'янських народів.

Купайло. Бог літнього сонця. Іван Нечуй-Левицький пояснює його назву так: «Ясні літні небесні сили, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купайла родючу силу, а може й од того, що на празник Купайла люде купались у воді, віруючи в її чудову силу»¹.

Інші дослідники припускають, що назва Купала близька до лат. Cupido — Купидон, що за значенням близьке до індоєвропейського «кипіти», «палати», «пристрасно бажати». Купальське вогнище запалювалося від «живого вогню», добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь, який запалює кохання в серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч. У «Густинському літописі» пояснюється, що «Купало бяше бог обилія, якоже у еллін Церес. Богиня Церес у етрусків, а пізніше у греків і римлян вважалася богинею шлюбу, материнства, небесної волі. Жіноче божество Купала тотожне з малоазійською Кибеллою, богинею кохання і Матір'ю Богів. Всі обряди купальського свята ідентичні у цих народів.

Кумирів Купалі, мабуть, не ставили, вважаючи її (його) не стільки божеством, скільки персонажем, учасником святкового дійства, обряду, присвяченого літньому сонцестоянню. Купайлом називали солом'яне опудало, яке молодь виготовляла спеціально для свята. Крім Купайла, робили ще й опудало Марени: ляльку з віників, гілок дерева тощо, прикрашену квітками та стрічками. На думку Івана Нечуя-Левицького Купайло та Марена — ці два божества, що відповідають двом стихіям: вогню і воді (Сонцю і Хмарі). Таке пояснення видається цілком переконливим, оскільки маємо справу зі святкуванням саме дня літнього сонцестояння. «Сонячне» опудало робиться з соломи (пор. сол -нце і сол -ома), а Хмарі присвячується опудало Марени (пор. Мар -ена і Х- мар -а). Сонце ототожнюється з небесним вогнем, Хмара — з небесною вологою.

Перед такими «ідолами» ставили стіл із різними стравами, біля них палав священний вогонь, навколо якого парубки й дівчата з веселощами, піснями й танцями «справляли празник». У кінці свята Марену топлять у річці, іноді у воду кидають і Купайла. Нині залишки давніх обрядів настільки переплутані, що не завжди їхній зміст зрозумілий. Якщо йти за логікою пояснених вище символів, то чоловічим началом тут виступає Купайло (небесний вогонь), а жіночим Марена (водяна стихія). В обрядах зафіксовано, що Марену виготовляють дівчата, між хлопцями й дівчатами йде жартівлива боротьба за неї, хлопці часто викрадають опудало, розривають його, а гіллячки з Марени дівки забирають з собою, щоб розкидати на городі для родючості. Проте дівчата швидко виготовляють нову Марену, яку все ж топлять у річці, отже, повертають до водяної стихії. Купайла ж віддають вогню. Подекуди замість опудала з соломи роблять колесо, обмотане соломою, яке підпалюють і котять з гори в річку. Вогненне колесо, безперечно, позначає Сонце — небесний вогонь.

Оскільки зміна пір року уявлялася нашими предками як змагання Зими з Літом, а втрата сили Сонця і Грому — стражданнями цих Богів, які закінчувалися смертю, то стає очевидним, що християнська віра запозичила свою філософію саме з язичництва. Після смерті настає воскресіння — навесні знову оживає природа, а з нею світлі сонячні Боги.

Ярило. Божество близьке за своєю сутністю до Купайла, тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи, Ярило вважається символом плодючості Його назва має корінь Яр — (Ярий), що означає сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. Це чоловічий символ запліднюючої сили. Перші свята Ярила відзначають навесні, коли він пробуджується, а влітку відбувається символічний похорон Ярила, відомий ще під назвою похорон Костру-бонька: жінки з жартами ховають опудало Ярила (Костру-ба), який уже все запліднив і завмирає на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Такий обряд означав завмирання сонячної сили, бо після Купайла «Сонце на зиму повертає».

Певних згадок про кумири Ярила немає: відомо, що молодиці щороку виготовляли його опудала, причому особливу увагу приділяли дітородним органам. Лише з давніх переказів, записаних мандрівниками, дізнаємося, що кумир Ярила стояв біля м. Костроми (назва співзвучна з Костру-бою). У Білорусі навесні водили Ярилу — гарного парубка, прикрашеного вінком, вбраного в світлі, урочисті шати. В інших слов'ян ідентичним Ярилі був Яровит, у греків — Вакх та Діоніс.

Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дружин. Отже, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це боги, які завмирали на зиму і пробуджувалися (воскресали) навесні.

Троян. Чи не найменш досліджений з усіх богів, який вірогідно був триєдиним божеством. У багатьох джерелах є згадки про те, що сонце уявлялося трисвітлим. Цей епітет використав і автор «Слова о полку Ігоревім»: «світлос і тресвітлоє солнце» — звертається до нього Ярославна. Гіпотез про значення Трояна існує чимало, аж до ідентифікації його з римським імператором Марком Ульпієм Трояном. Навряд, чи така гіпотеза є правомірною. Можливо ближче до істини ті дослідники, котрі під Трояном розуміють триєдиність богів: Ярила, Купайла і Дажбога. Ці божества ніби сполучені єдністю дій, але кожне діє в свій час: Ярило пробуджує природу навесні, Купайло досягає апогею влітку, Дажбог дає свої дарунки від жнив до осені. Всі три є сонячними богами. Наші предки в найдавніші часи рік поділяли на три частини: весну, літо і зиму. На Поділлі зберігся інший варіант імені цього Бога — Триглав. Тут був храм, присвячений Триглаву, у вигляді стовпів, накритих дашком і завішаних

килимами. Під час моління килими підіймали і люди бачили кумира.

В Україні є чимало назв, похідних від Трояна. Це — названі в «Слові о полку Ігоревім» Тропи Трояні, села Трояни й Троянівка. Назви можуть бути також похідними від трояни, що означає трьох братів, або троян — третій син.

Деякі дослідники вбачають троїстість Трояна у трьох сферах: земне життя, духовна сфера (небесне царство) і потойбічний світ (підземне царство).

Сімаргл досі залишається малодослідженим божеством. Часом його ідентифікують з грецьким Семигераклом (Володимир Гнатюк), інші варіанти імені: Симаргл, Семургл, Симарегл, Сим і Регл, Сим і Єрьгл. За припущенням О.Фамінцина Єрьгл — Єрил — Ярило: отже, Семиярил, Значення цього божества було не