Ведійська культура в україні

 

Релігійна свідомість українців формувалася на ґрунті найдавніших уявлень про Всесвіт, які залишили нам у спадок попередні цивілізації — трипільська, скіфська, слов'янська. Духовний досвід своїх предків українці передавали наступним поколінням у вигляді обрядів, звичаїв, міфів, казок, пісень тощо.

Українці належать до спадкоємців давньої культури, яка була також основою для формування культур інших народів: слов'янських» балтійських, германських, індійських, іранських та інших, які нині прийнято називати індоєвропейською культурою. Хоча вона мас й іншу назву — арійська (в «окаючих» мовах — арійська). Цю назву вживали в наукових працях у XIX — на початку XX ст. Та після спаплюження її Гітлером назва арії, арійці зникає з наукового вжитку. Для того, щоб вважати первісною самоназвою індоєвропейських народів саме слово арії, є підстави. Це слово було прочитане французьким вченим Анкетілем Дюпероном у 1771р. на стеллі перського царя Дарія, який назвав себе арійцем (та й ім'я його співзвучне з цим словом Дарій): «Син Віштаспаса, Ахаменід, Перс, син Перса, Арій, Арійського сімені»¹. Останні слова найширше окреслюють належність до роду і раси. Назва арійців зустрічається багато разів у Ведах — стародавніх книгах, що містять священні тексти аріїв. Давньоіндійське агуа означає «благородний».

Написання Вед припадає на II— початок І тисячоліття до н.е., хоча вони складалися в усній формі значно раніше. Назва Веди означає «достовірні знання» (Олександр Шо-кало). Джерелом ведійської міфології є релігійні уявлення арійських (індоєвропейських племен). Арійські племена в III — II тисячолітті до н. е. поступово розселилися на значних територіях — від Європи, через Кавказ і Малу Азію до Індії. Первісною батьківщиною їх прийнято вважати Північне Причорномор'я (Наддніпрянщину та Наддністрянщину). До такої думки схиляються учасники Міжнародного симпозіуму з етнічних проблем історії Центральної Азії¹ та інші сучасні вчені. Тому цілком природно припустити, що Веди могли складатися вихідцями з Придніпров'я або їхніми нащадками, котрі переселилися до Малої Азії та Індії, і тому й ведійська міфологія має величезне значення для реконструкції праукраїнських вірувань, записи яких до нас не дійшли.

 

 

Веди складаються з чотирьох збірок:

1. Рігведа — збірник релігійних гімнів.

2. Самаведа — збірник пісень.

3. Яджурведа — книга молитов і жертовних церемоній.

4. Атхархаведа — книга заклинань.

Спільність міфологічних та мистецьких сюжетів, імен божеств, залишків деяких обрядів тощо, здавна відзначали дослідники, знавці східних мов (зокрема санскриту), письменники, етнографи. Ось що пише індійський мовознавець Джогоннатх Чокроборті, який переклав на одну з індійських мов «Слово о полку Ігоревім»: «Мене, індійця, вразила широка спільність «Слова о полку Ігоревім» і давніх та середньовічних епічних творів Індії... Я виявив у «Слові» стільки слів, напрочуд схожих на санскритські. Чимало слів пам'ятки, зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенгальської... Мені відкрилося багато спільного в культурі Русі та Індії. Я навіть не уявляв, що відкриття за відкриттям чекають мене при роботі... Робота над «Словом» була для мене відкриттям нової країни, напрочуд схожої на мою батьківщину. У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях. І тоді я запитав себе: «Чи випадково це?»¹

На цю спорідненість вказував і Микола Реріх. А видатний індійський історик, коментатор «Бхагаватгіти» Бал-гангадгар Тілак вважав, що основи ведійської культури започаткувалися саме в Україні 12—10 тисяч років тому.

Основа ведійської релігії — обожнювання сил природи, славлення радості життя, вшанування культу предків. Ці найголовніші риси мала релігія українців-русичів до прийняття візантійської віри — християнства.

Для нормального повноцінного життя людини необхідно відчуття радості, щастя, яке вона отримує як винагороду за страждання, важку буденну працю тощо. Таке щастя покликані приносити свята з їхніми обрядами, ритуалами, зустрічами з ріднею, «родом і народом» (вислів Володимира Шаяна), які супроводжуються піснями, танцями, священним вогнищем, ритуальними напоями. Почуття святості у ведійській релігії означало прилучення людини до космосу. Відчути себе частинкою життя, живою клітиною величезного космічного океану, прийняти позитивний струмінь життєдайної енергії — саме до цього прагне людська душа, втілюючись у тілесному людському організмі. Богові присвячувалися пісні, танці, жертвоприношення і любовні втіхи. Таким було поняття святості як творчої сили, що несла просвітлення, енергію тіла й духу, такою була мета святкових богослужінь. Чи міг народ з такою гуманною релігійною культурою з власної волі прийняти чуже розуміння святості як відречення від світу, штучного аскетизму, яким прославилися монахи-схимники?

Для українців природною звичкою було уміння тримати тіло в доброму стані — купання, чиста сорочка необхідні для того, щоб душа і тіло перебували в чистоті. Як же могли українці-русичі сприйняти святість грецького ченця, який носив чорне вбрання, по кілька років не мився, жив у печері, постуючи, щоб наблизитися до Бога? Що ж це за Бог такий, котрому потрібне відречення від того життя, яке він сам дарував людині?

Не дивно, що навіть тисячолітня проповідь відречення від світу не змогла витравити в душах українців жагучу потребу свята, єднання з громадою, любові, волі, цінності життя. Свято дає людині духовне піднесення, без нього людина стає духовною калікою. Людина має жити синхронно з вібраціями космосу як ритмічний організм. У святковому настрої вона відчуває потребу в пісні, ритуальному танці, рухливих забавах молоді, загальних веселощах, які чергуються з періодами буденної праці. Хаотичність і невпорядкованість життя руйнує тіло й душу. Цю одвічну мудрість знали наші предки, все життя яких було узгоджене з космічними циклами природи. Всі свята, приурочені до річних фаз небесних світил, покликані гармонізувати тіло й душу людини з божественими космічними ритмами природи.

Такий глибинний зміст мали ведійські вірування всіх арійських (індоєвропейських) народів.

Знання про умирання та воскресіння небесного Вогню (Світла Дажбожого) відоме в Україні близько 10 тисяч років. Поклоніння Великій Матері — родоначальниці всіх богів — було поширене вже у верхньому палеоліті: зображення цієї Богині, знайдене експедицією Валентина Даниленка в 1974 р., красномовно свідчить, що саме з України цей культ поширився серед інших арійських народів. На малюнку чітко видно вишита сорочка Матері Богів, її візерунок — це відома трипільська спіраль, названа пізніше меандром.

Спільні дослідження вчених з різних галузей наук переконливо доводять, що рослинний і тваринний світ, відображений у Ведах, це наша українська флора і фауна (степова зона від Карпат до Дону); дуб, верба, береза, бук, ведмідь, вовк, рись, лось, оса, бджола та ін. Все це ще раз підтверджує думку про походження ведійської культури саме з території нашої України.

Вірування давніх русів-українців, як і всіх слов'ян загалом, можуть бути зрозумілі й реконструйовані з допомогою індоарійських паралелей.