Двовір'я та повернення до традицій

 

Вперше термін двовір'я був ужитий в XI ст. Феодосієм Печерським для характеристики нового на той час явища — мирного поєднання обох вір (язичництва й християнського православ'я) у свідомості народу. Літописець писав: «Називаючись християнами, а по поганськи живучи» і пояснював далі: «Бо хіба се не поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або вепра-одинця, або свинкю, то вертається,— а чи не по-по-ганському се є? Се ж по диявольському наущенню одні сеї приміти держаться, а другі і в чхання вірять, котре буває на здоров'я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од Бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми ж бачимо ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи,— це бісом задумане діло,— а церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало їх знаходиться в церкві»¹.

Таке явище в науці було назване православно-язичницьким синкретизмом (у перекладі з гр.— поєднання). Двовір'я як форма компромісного існування протилежних світоглядних концепцій з'явилося вже в перші десятиліття після християнізації. Це цілком зрозуміло, адже ранні християни, заперечуючи й відкидаючи стару віру, все ж не могли створити для своїх теологічних концепцій ніякої іншої категоріальної системи, крім тої, що вже існувала в традиційній вірі. Отже, весь понятійний апарат був використаний і перенесений до християнства з старої віри, і оскільки і наука, й філософія, і мистецтво все ще залишалися рідновірськими.

Обрядова практика рідної віри не зникла з прийняттям християнства ні серед народних мас, ні серед освіченого князівсько-боярського середовища. Ознаки рідновірської богослужби оживали в літургійних діях, у повсякденному житті, в священних жертвоприношеннях, в застосуванні ладану, кадила, в окропленні священною водою й покладанні священиком рук на віруючого, у вшануванні певних дерев і тварин, джерел, природних явищ.

Православно-язичницький синкретизм вироблявся завдяки постійним поступкам християнства рідновірським звичаям і обрядам. Чимало істориків відзначають цей факт. Так, один із провідних російських істориків В.Соловйов з роздратуванням писав про візантійських імператорів: «Замість того, щоб успадковану ними язичницьку державу піднімати до висоти християнського царства, вони навпаки, християнське царство принизили до рівня язичницької самодостатньої державності»¹. Отже, християнство, яке прийшло до нас із Візантії, вже мало значний двоєвірський вигляд візантійського (античного) походження.

Пошуки Володимиром нової віри свідчать про ідеологічну кризу, котра потребувала нової ідеології. Прийняття християнства не було єдиним з можливих варіантів заміни старої ідеології. Тим більше, що традиційна язичницька віра на думку багатьох вчених не була тупиковим шляхом у розвитку світогляду й духовної культури народу. Навпаки — загальновизнано, що Русь перед християнізацією була державою з глибокою культурною традицією. Тільки церковні ідеологи, як за давніх часів, так і сучасні, абсолютно безпідставно і тенденційно писали, що нібито русичі були «дикими» і некультурними, і тільки «справжня» віра їх просвітила. Нині мусимо переглянути своє ставлення до застарілих облудних теорій, адже навіть з літописів бачимо, що традиційна українська віра була досить серйозним противником християнства.

Служителі рідновірських культів були високоосвіченою верствою суспільства, носіями позитивних знань — стародавньою інтелігенцією. Християнські священики забороняли астрономію, філософію, риторику, хліборобські обряди, ототожнюючи їх з рідновірськими кощюнами. Та з часом і вони не встояли перед цими тисячолітніми традиціями. Українське православ'я має самобутній, неповторний характер саме завдяки цьому синкретизму, який і відрізняє українську релігійну культуру від культур інших народів.

У чому ж сутність нашого двовір'я? Переважна більшість християнських культів запозичена з традиційної віри. Наприклад, культ ясел, що існував у Русі ще в І ст. («Велесова книга»), до християнства внесений тільки в XIII ст. Культ дерева, який українці мали споконвіку і який заперечувався раннім християнством, повернувся до нас із Північної Європи у вигляді Новорічної ялинки. Жертвоприношення християни перетворювали в обряд причастя до «тіла й крові» Ісуса Христа у вигляді хліба й вина.

В українському православному обряді залишилося рідновірське «жертвенне посвячення», яке ми знаємо у вигляді Великодніх короваїв, що випікаються обов'язково з дріжджового тіста, хоча нині ці короваї називаються єврейським словом «пасха», яке дослівно означає «перескочення». Доходження його описується в Біблії, Господь хотів повбивати «в єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини» (крім євреїв) і вчинити суд над усіма єгипетськими богами. Щоб знати, в яких будинках живуть єврейські сім'ї, він наказав євреям помазати свої житла кров'ю жертовного ягняти» Це йому буде знаком, що ці житла треба «перескочити», тобто обминути. Звідси й походить назва свята Пасха, яке Господь наказав святкувати всім євреям¹.

У православному святі Великодня зберігся відгомін рідновірського свята Відродження Весняного Сонця (Воскресіння Дажбожого). Збереглися й традиції випікання святкових короваїв як ритуальної Великодньої їжі, що в інших народів не збереглося. Під впливом біблійних приписів римо-католики перейняли рецепти пасхального тіста в євреїв: прісне тісто, що готується без бродила. Це ще більше посилило суперечності між Східною й Західною церквами.

Переваги традиційної язичницької віри перед християнством яскраво виявилися в досконалості календарної системи з її 19-річним і 28-річним циклами. Назви українських місяців ніби констатували зміни у природі та пов'язані з ними обряди, господарські роботи. Біблійні приписи відносно святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції та Риму, не відповідали українській,«сформованій віками системі. Календар православних свят нині відстає від народного календаря й потребує деяких уточнень, зокрема астрономічних.

Не маючи чим замінити культи давніх богів, християнство створювало легенди про святих мучеників і пристосувало їх святкування до рідновірських свят. Святі стали вважатися покровителями різних ремесел, захисниками проти стихійних лих тощо. Наприклад, свята Варвара —покровителька теслярів, мулярів, ремісників та захисниця заміжніх жінок. Святий Йосиф — покровитель бідних, сиріт та дівчат на виданні; свята Катерина — оберігає дівочу чистоту; святий Валентин - допомагає закоханим; святий Мартин — покровитель п'яниць та обдурених чоловіків. Святий Власій, як і Велес був покровителем худоби, а Ілля-пророк виконував функції Перуна.

Цікаво, як трансформувався в Руській землі культ Параскеви-П'ятниці, занесений до нас в X — XI ст. Її життєпис розповідає, що Параскева народилася в сім'ї переконаних християн, які особливо шанували день страстей господніх — п'ятницю. Тому й назвали дочку П'ятницею, що по-грецьки звучало Параскева. Отже, в Україні Параскева-П'ятниця мала б виглядати як щось на зразок «масла масляного» або «хліба хлібного». Параскеву переслідували за християнську віру під час правління імператора Діоклетіана, котрий жорстоко розправлявся з християнами. Параскева під тортурами не зреклася віри Христової. В Україні, де було ще мало християн, далеко не всім була близькою доля Параскеви. Тому церква, враховуючи потреби віруючих, надала Параскеві таких функцій, які не мають нічого спільного з грецькою легендою. Вона — покровителька торгівлі, домашнього господарства, допомагає дівчатам вийти заміж, а породіллям — народити дитину, безплідним дає плодючість. Параскева опікується також жіночим рукоділлям, як і давні богині Дана і Мокоша.

В Україні можна знайти безліч ознак двовір'я, як у церковних обрядах, так і в церковному мистецтві. Це, передусім, включення давніх магічних знаків у християнське церковне будівництво, в оздоблення храмів. Так, наприклад, багатьма дослідниками відзначається неканонічність Київського Софійського собору, особливо внутрішнє оздоблення, яке називають «язичницьким фоном». Не дивно, що рідновіри в XI ст. приходили в цей храм як у свою національну святиню. Храм втілює індоарійську ідею райського саду, яка матеріалізується в стовпах-колонах, що символізують стовбури дерев. Це уявлення про світове дерево, в якому метафорично закодована модель Всесвіту, знайшло своє відображення в смисловому розділі простору храму на три сфери: верхню — божественну, середню — світ людей і нижню — потойбічне царство. І хоча ікони тут християнські, розміщення їх цілком відповідає руським канонам давнього храмобудівництва. Орнаменти Софії виконують роль семантичних меж, обрамлення для іконописних сюжетів. Символіка цих візерунків — знакове втілення ідеї безкінечності Всесвіту. Виткі рослини з трилистниками — хміль, який використовувався для приготування ритуальних напоїв у традиційній вірі. Цей символ сягає ще індоарійських глибин.

Зображення трилистників пов'язують з приготуванням священної соми (хаоми). Цікаво, що плетений орнамент, як у Софійському соборі, так і в інших мистецьких творах, має зв'язок з технологією плетіння з ниток. Кожен вузол мав певну магічну роль і свою назву: вузол «живота і смерті», «вузол Геракла». Ортодоксальне християнство засуджувало архаїчну магію вузла (наузу -— чаклунства), тому й Софія Київська видавалася їм язичницькою, неканонічною. Хоча пізніше християни запозичили в язичників амулети-плетінки, тільки надали їм форму хреста.

Нині збувається пророцтво руських волхвів. І хоча усвідомлення буття завжди відстає від самого буття, в умах і душах мислячих українців уже пробуджується генетична пам'ять про свою прадідівську віру. Нині ми скидаємо кайдани свого тисячолітнього духовного рабства, і оглядаючись назад, бачимо, скільки мук і страждань принесла чужа віра нашому народові. Хоча ще не кожен українець може це зрозуміти — ще дуже сильні пережитки чужовір'я у їхній свідомості. Релігія, що заборонялася більшовиками, тепер визнається нормальним культурним явищем. Це, нарешті, дасть змогу вільно знайомитись з Біблією, яка тепер стала доступною широким масам. І, як сподівався Іван Франко, хто має розум, той сам, не з чужих слів і проповідей, зрозуміє сутність християнських догм.

Повернення до традиційної віри — нині є нелегкою справою. Зараз важко відновити знищену культуру. Та й не може бути в історії такої реставрації чи ретроспективного повернення у минуле. Проте безперечно одне — нині всі народи повертаються до природного існування на Землі. Збагнувши, якими можуть бути наслідки беззастережного споживацького ставлення до природних багатств, людство починає розуміти глибокий зміст вірувань своїх предків, спрямованих на гармонізацію душі й тіла, людини й космосу.

Громади рідновірів ще малочисленні, але вже існують в Україні. Вони повертають звичаї, обряди, віру своїх предків, відновлюють духовність. Учні професора Володимира Шаяна визнають усіх прадавніх українських Богів.

Дослідження й збереження найдавніших обрядів, звичаїв, ритуалів, пісень, танців, міфології, народної мудрості рідновірськими напрямками мас величезне значення для української культури. Крім того, Українська автокефальна православна церква не тільки не забороняє, але й впроваджує в свою обрядовість елементи рідновір'я: колядки, щедрівки веснянки, Великодні поминальні ритуали, Купальські вогнища та ін. Чи зможе вона в майбутньому позбутися чужих єврейських молитов і символів і повернутися до органічної традиційної віри?

Поняття Бога в кожного народу своє. Хоча незаперечною є істина, що Бог для всіх — один. Для вас — це Ісус Христос, для вашого сусіди — Дажбог, для когось іншого — Будда чи Магомет або щось на зразок Природи чи Абсолютного розуму. І це цілком природно. Прояви божественної сили, незбагненність буття завжди хвилюють людство, збуджують його уяву й прагнення до пізнання істини, Тому слід бути терпимими до віросповідання інших людей, адже всяка віра має на меті вдосконалення людини. Природність віри, її відповідність геокультурі народу має величезне значення для його ментальності, духовної зрілості і навіть історичного розвитку. Віровідступництво, прийняття чужої віри завжди засуджувалося в народі. Фактичне двовір'я українців, яке має тисячолітню історію, переконливо свідчить про феноменальну живучість народних традицій, які ми мусимо відродити і зберегти.

Прийняття чи насильницьке накинення чужої віри будь-якому етносу призводить до духовних втрат, духовного рабства і має розглядатися як ідеологічне явище. Факти, які засвідчують релігійну боротьбу християнства з язичництвом, а також ознаки двоєвір'я упродовж цілого тисячоліття підтверджують тезу про те, що язичництво в Україні ніколи не зникало, а існувало в прихованих формах свідомості та обрядовості. Сучасне відродження Віри Предків є закономірним явищем і мусить зайняти належне місце в контексті європейського відродження, як процес етнізації культури, екологізації мислення і поведінки, що в цілому є шляхом до виживання людства.