Християнізація українського народу і спроби духовного визволення

 

Християнізація українського народу, яка найчастіше ототожнюється з Володимировим хрещенням Русі, почалася задовго до офіційної дати 988 р. Місіонери християнства приїздили в руські землі вже з IV ст. Для престижності християнської віри їм було вигідно писати про успішне поширення її в багатьох землях.

Чи не найпершою згадкою про християнізацію на нашій землі є повідомлення Квінта Тертулліана (близько 160—222 рр.), де сказано про хрещення скіфів та сарматів. Вірогідно, тут може йти мова лише про окремих представників цього народу, і аж ніяк не про весь народ. Серед перших християн Русі можемо з повною достовірністю назвати скіфа Діонісія Малого, якого було взято в полон до Візантії, де він згодом став ігуменом монастиря і прославився своєю мудрістю. Діонісій названий Малим, щоб не було плутанини з міфічним Діонісісм Ареопагітом. Діонісій Малий вів таблицю пасхальних циклів Кирила Александрійського, що охоплювала період з 437 по 531 роки. Він також зібрав звід канонів (кілька сот), папських декретів і соборних актів, відомих під назвою «Діонісі-ана».

Цікавим с повідомлення Іоанна із Нікіу про хрещення князя Кия, якого візантійські джерела називали Кувратом: «Куврат, князь гуннів і племінник Орхана, в молодості бувохрещений і виховувався в Костянтинополі в надрах

християнства»¹. Це написано в VII ст. На думку Михайла Брайчевського такий факт був не тільки можливим, але й закономірним.

Вірогідно швидше охрещувалися вихідці з нашої землі, котрі перебували у Візантії, де їх змушували до цього обставини. Місіонери ж, котрі їхали в Русь проповідувати віру Христову, як правило, отримували поразку. Так, місіонер святий Колумбан в VI ст. відвідав Скіфію-Русь і намагався навернути цей народ до християнської віри. Він був розчарований і розгніваний, побачивши, що скіфи непогано обізнані з основними положеннями християнства і насміхалися з нього, особливо дошкульно висміюючи свято Осла, на якому Ісус в'їжджав у Єрусалим (запроваджене в 590 р., але не знайшло поширення і зникло). Колумбан, повернувшись з Борисфену, казав, що їх легше умертвити, ніж переконати, що їхня рідна батьківська віра недостойна. Можливо, саме як відповідь на такі намагання чужинців і з'явилася в Україні приказка: «Нащо нам чужого бога — свій стоїть коло порога». Та якщо простий народ міцно тримався своєї рідної віри, то верхівка суспільства (князівство, боярство, дружинники) часто опинялися в скрутному становищі і отримувала поразку в дипломатичних переговорах через своє неприйняття чужої християнської віри, адже майже всі міжнародні угоди вимагали присяги в церквах чи біля святинь. Тому князі й давали дозвіл на будівництво в Русі християнських церков, які відвідували переважно іноземні посли, купці, охрещені дружинники-варяги.

Проте не тільки в Русі будувалися християнські храми, у Візантії були святилища руських богів Белеса й Перуна, де молилися і присягали наші воїни, посли й купці, котрі перебували на чужині. Отже, таким був закон міжнародних відносин того часу. Тому наявність християнських церков у руських землях того часу не слід вважати ознакою християнізації українського народу. Про одну з таких церков довідуємося з «Повісті врем'яних літ», де під роком 945 вміщено запис про церкву святого Іллі, «що є над ручаєм в кінці Пасичної Бесіди, бо це була соборна церква, а багато варягів і хозар буди християнами»². Літописець сам пояснив, навіщо була збудована ця церква. Проте назва Пасична Бесіда викликала багато дискусій в колах істориків. Висловлювалися припущення, що пасинками називалася частина дружинників, від яких названа Бесіда. Але цікаво було б дізнатися, що ж таке сама Бесіда. Припускають, що це сторожовий пост на ріці (варіант назви Постніча Бесіда). Можливо, це була якась споруда у вигляді альтанки (бесідки), яку швидше можна було б визнати традиційною культовою будівлею. Тим більше, що назва її співзвучна з бесами, бісами (волхвами чи кумирами). Побудова давніх храмів також нагадує форму альтанки — кілька стовпів під дахом, лави для співбесідників.

У 860 р. на думку Михайла Брайчевського був охрещений князь Аскольд. Візантійські джерела повідомляють, що імператор Василь І Македонии уклав угоду з Київською Руссю з умовою, що руси приймуть хрещення.

Охрещення княгині Ольги довгий час датували 954 р., хоча є достатньо аргументів на користь більш ранньої дати. Ольга могла бути охрещена разом зі своїм чоловіком князем Ігорем в 944 р., після його походу на Візантію, тобто до трагічних подій в древлянській землі. Смерть Ігоря могла бути спровокована саме його охрещенням, в якому дружинники вбачали віровідступництво¹. Про те, що частина русі в була охрещена в 944 р., записано в договорі Ігоря з греками: «Ми ж, скільки нас охрестилося, клялися церквою святого Іллі»².

У 945 р. Ігор вирушає по данину в древлянську землю саме за вимогою язичницької частини дружинників, які скаржаться, що «отроки Свенельдові» (тобто варязька частина дружинників, переважно християн) добре вдягнуті й багаті, а вони — «голі». Взявши данину, Ігор відпускає (?) дружину, і, залишившись з невеличким загоном, вимагає нової данини. Древляни вбивають Ігоря та його воїнів. Тоді постає питання, навіщо княгиня Ольга, будучи вже християнкою, здійснюєкровну помсту саме за язичницьким звичаєм? До того ж, як видно з літопису, сама помста, насипання кургану й тризна на ньому для того часу вже були явищем архаїчним, до того ж грандіозним за масштабами (можливо навіть подібними до скіфських царських поховань). Жорстокість княгині була ніби якоюсь демонстративною: на могилі князя (володаря земель) страчують п'ять тисяч древлян (його підданих, слуг). Чи це не бажання показати жорстокість язичницьких звичаїв? Звичайно, число жертв могло бути й перебільшене літописцем. Але древляни ще довго пам'ятали цю трагедію, впродовж віків вплітаючи в коси жалобні стрічки й вишиваючи сорочки переважно темними нитками. Вірогідно, Шумське святилище на Житомирщині було збудоване саме як меморіал в пам'ять загиблих, де здійснювалися щорічні поминальні ритуали. Літописець, вважаючи Ольгу предтечею християнства в Русі, не засуджує княгиню, вірогідно вважаючи повчальним порівняння таких «поганських» звичаїв з християнськими. Оповідь про хрещення Ольги нібито самим Костянтином Багрянородним на думку деяких дослідників неправдоподібна, бо вона поїхала у Візантію в 955 р. вже зі своїм священиком. Дипломатичні переговори Ольги з імператором не дали бажаного результату, оскільки Русі були нав'язані васальні угоди. Ольга повернулась додому невдоволеною і переляканою: «Мої люди — погани і син мій,— хай би уберіг мене бог од усякого зла»¹.

У тому, що одним із перших в Україні-Русі приймали християнство саме князі, є певна закономірність: Кий, Аскольд, Ігор, Ольга, Ярополк (?), Володимир. Розрахунки Візантії та Риму були прості: спочатку спонукати до хрещення правителів сусідніх земель, а потім — вільно ширити свою «інтернаціональну» віру на всі народи. Таким бачився їм шлях до світового панування. Саме тому переважна більшість міжнародних угод того часу однією з умов миру ставлять охрещення князя й дружини або всієї країни.

Що примусило Ольгу прийняти християнство — невідомо. Можливо, вона відчувала тиск з боку дружини, значна частина якої складалася з варязьких найманців, що були вже охрещеними. І сам воєвода Свенельд, опікун її сина, був християнин, до того ж людина підступна й жорстока.

Святослав — князь-воїн, якого Михайло Грушевський назвав «запорожцем на престолі», був справжнім руським лицарем, відданим своїй землі й рідній вірі. Ольга намагалася схилити сина до прийняття христової віри, але він відмовлявся, відповідаючи: «Дружина моя з сього сміятися почне». Отже, як пише літописець, він «не послухав матері і додержував поганських звичаїв», а також «після цього гнівався на матір». Ці скупі літописні повідомлення не дають справжньої картини тогочасних відносин у князівському середовищі.

Чому Святослав гнівався на матір? У Новгородському І літописі є запис про те, що Ольга наказувала «не творити тризни над собою — бе бо имущи прозвутора втайне». Чому цього пресвітера (християнського священика) Ольга тримала «втайне», і навіщо б вона заповідала не робити тризни, якщо б усі знали, що вона вже не язичниця і похована має бути як християнка?

В Іоакимівському літописі була згадка про один з боїв Святослава з Візантією, який закінчився для нього значною втратою дружини — «все войско погуби». Вірогідно, один із волхвів, які завжди супроводжували дружину в походах, вказав князеві причину поразки: багато дружинників були варягами-християнами і руські боги відвернулися від війська. Як писав Василь Татіщев, Святослав наказав дружинникам-християнам поклонитися язичницьким богам, проте вони були непокірні. Літопис передає гнів Святослава: «толико рассвирепе, яко и єдиного брата своего Глеба не пощаде», «наипаче на презвитеры яряся», «посла в Киев, повеле храмы христиан разорити и сожещи. И сам вскоре поиде, хотя вся христианы изгубити»¹.

Цілком природно припустити, що, повернувшись в Київ, Святослав заборонив матері відкрито демонструвати свою віру. Це й примусило її тримати християнського священика таємно. Не зовсім зрозумілим є звертання Ольги до германського короля Оттона І з проханням надіслати на Русь священика. На це прохання в 962 р. до Києва приїхав католицький єпископ Адальберт. Невідомо, якою мала бути його місія і чи вдалося йому її здійснити. Адже всі його супутники були вбиті, а сам єпископ ледве врятувався від гніву руських людей.

В останні роки життя Ольга, як повідомляє літописець, жила скромно, як княгиня-вдова, бабуся своїх онуків. Напевно, вона вже не була активною державною діячкою і аж ніяк не «вранішньою зорею християнства» — такий ореол вона отримала пізніше. Можливо, в душі Ольга переживала глибоку трагедію й хотіла, щоб хоч онуки її сприйняли християнське; вчення. Чи не ці сподівання вона покладала на епископа Адальберта? Олександра Єфименко, не зазначаючи джерел, писала про те, що Ярополк (син Святослава) був охрещений якимось католицьким місіонером². Можливо, це і був Адальберт. Сучасні історики погоджуються з фактом охрещення Ярополка, мотивуючи його тим, що його мати, угорська принцеса, мала б бути християнкою. Жінка Ярополка — грекиня, колишня черниця, християнка. Вірогідно, всі три жінки прагнули охрестити Ярополка.

Дещо дивним видається літописне повідомлення 1044 р.: «Викопані були два князі, Ярополк і Олег, сини Святослава. І охрестили кості їх, і положили їх у церкві святої Богородиці у Володимирі»¹. Цей запис про святотатський акт нащадків часто ставить під сумнів християнство Ярополка. Михайло Брайчевський пише, що християнська практика не знала обряду хрещення покійних: прилучення до Христа мусило здійснюватися тільки за умови свідомого волевиявлення. Питання це, як гадає історик, може мати тільки одну відповідь — «зіпсованість тексту»².

Але наведемо ще один факт із пізнішої історії. У 1636 р. подібне святотатство вчинила фанатична католичка Анна-Алоїза Острозька із кістками свого батька князя Олександра Острозького, який за життя був православним. В ніч зі Страсної П'ятниці на Суботу вдерлась у церкву, де стояли гробниці роду Острозьких, наказала єзуїтам відкрити домовину і перехрестити прах. В Острозькому літописі є запис про це: «А княжна кості перемила, золками пахущими переклала. Єзуїти крестили во свою віру кості і водою покропили і ім'я перемінили Станіславом»³.

Вірогідно, і в XI ст., коли вже був очевидним розкол між римською і грецькою церквами, могло статися подібне, адже Ярополк був охрещений римо-католицьким священиком, тому й хрестили кості, бо переносили гробниці до православного храму, Перезаховання ж могло здійснитися тільки в тому разі, якщо покійний був похований не за язичницьким обрядом спалення, а за християнським — закопування в землю.

Ольга померла в 969 р. й була похована як християнка. 1007 р. її гробниця була перенесена в Десятинну церкву і знаходилася там до монгольського напастя, під час якого, вірогідно, була пограбована.

Святослав, цей останній язичницький князь Русі-України, прожив свое коротке життя в постійних походах і боях, зберігаючи свою рідну віру.

Нині на о. Хортиці місце загибелі Святослава відзначено пам'ятним знаком.

Молодший син Святослава Володимир захопив Київський стіл, вийшовши переможцем у братовбивчій війні. Суперечливість його вчинків і діянь, а також історичні факти не дають змоги з повним правом назвати його ні останнім язичницьким, ні першим християнським князем. У 980 р. він збудував пантеон рідновірських богів на Перуновій горі, який сам же через вісім років наказав зруйнувати. Перехід Володимира до християнства є не тільки зрадою традиційної руської віри, але й своєрідною капітуляцією перед Візантією, свідченням ідейної поразки. Що штовхало наших князів на пошуки іншої (чужої) віри — багатьма істориками вирішується не досить переконливо. Основні міркування зводяться переважно до того, що нібито стара віра вже віджила своє, була примітивною, не задовольняла потреб класового суспільства тощо. Такі традиційна віра протрималася ще принаймні два століття, поки не були насильно винищені святині й волхви. Нині відомі факти, що народи, котрі зберегли свої традиційні вірування, аж ніяк не назвеш відсталими чи некультурними (частина населення Америки, Австралії, Китаю, Африки, Японії та ін.).

Маловідомим є факт впровадження в Русі ісламу, про який писав арабський письменник Ал-Марвазі: «... в місяці трьохсотого року, коли вони (руси) навернулись до християнства, релігія притупила їхні мечі й віра зачинила їм двері заняття, і повернулися вони до трудового життя й бідності, і скоротилися у них засоби для існування.

Тоді захотіли вони стати мусульманами, щоб дозволений їм був напад і священна війна і повернення до того, що було раніше.

Тоді послали вони послів до правителя Хорезму, чотирьох чоловік із наближених їхнього царя, тому що у них цар і зветься їхній цар Володимир — подібно тому, як цар тюрків називається хакан, і цар болгарський — болтавар..,

І прийшли посли в Хорезм і повідомили послання їхнє. І зрадів хорезмшах рішенню їхньому прийняти іслам, і послав до них навчати їх законів ісламу. І навернулися вони в іслам»¹.

Цю подію історики датують серединою 80-х років X ст. Проте ісламізація в Україні не залишила ніяких слідів, вірогідно, просто не прижилася, будучи абсолютно чужою і незрозумілою народові. Можливо, це був ще один безуспішний експеримент Володимира після створення пантеону національних Богів, а можливо сам арабський письменник мав на увазі тільки посольство Руського князя, який розсилав послів на пошуки віри. Пишучи ж про прийняття ісламу, він міг видавати бажане за дійсне.

Легенди про хрещення Володимира і всього народу настільки різноманітні в різних джерелах, мають так багато розходжень, що викликали недовіру вже в істориків XVIII — XIX ст. Описувалися ці події переважно через 100—200 років після Володимира. Ці записи відзначаються наївністю, а то й невіглаством літописця, котрий змальовує князя безініціативним, нерішучим, навіть якимось малоосвіченим. Незрозуміла причина його відмови від старої віри й примітивна причина вибору саме грецької віри (нібито, через пишність обрядів і церковного оздоблення). Знаємо, що традиційні українські храми були оздоблені не гірше грецьких, та й обряди мали самобутні з чітко виробленим богослужінням. На думку Михайла Брайчевського літописна розповідь про вибір віри, теологічні міркування літописця, саме охрещення Русі мають цілком «карикатурний характер».

Ще менше згадок про цей епохальний для нашої історії акт знаходимо в іноземних джерелах. У списку єпархій, складеному за Костянтина Багрянородного (близько 944 р.), Русь значиться під номером 60. Це підтверджує гіпотезу про хрещення Ігоря та Ольги близько 944 р.

В одному з рукописів Ватиканської бібліотеки, написаному в 1350р., є малюнок про хрещення Русі. Тут зображено єпископа і церковного причетника на березі річки. Русичі стоять, чекаючи своєї черги, один із них — у воді. Місцевість схожа на Київські гори. Малюнок хрещення Русі стоїть після охрещення болгар і раніше війни 889 р. Всі картинки цього літопису розміщені в строгій хронологічній послідовності. Отже, літописець відносить хрещення Русі в межах 30 років (між 853 і 889 р.). Це відповідає й грецьким хронографам, які стверджують, що ця подія відбулася за часів царювання Михайла¹.

Від Аскольда до Володимира бачимо постійні заворушення, пов'язані зі зміною віри, та круті повороти: від язичництва — до християнства і навпаки. Християнина Аскольда зміщує язичник Олег, по його смерті приходять християни Ігор та Ольга, далі — язичник Святослав, християнин Ярополк, язичник Володимир приймає віру Христову. Сім разів протятом століття міняється державна політика, пов'язана з релігією. Як тут не розгубитися, як не втратити людську гідність, як зберегти духовну рівновагу і знайти правильний шлях?

Народ каже: «Чия сила, того й правда». Князь Володимир утверджував християнство в Києві силою меча й вогню. Його вірні воєначальники Добриня й Путята чинили те ж саме в Новгороді. 1 хоч пише через століття літописець, що в день хрещення «було видіти радість велику на небі й на землі», та й він не забуває зазначити, що Перуна оплакували «невірні люди», коли повелів Володимир «прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричеву узвозу на ручай і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями. І це діяли не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса».

Та й сам наказ хрестити людей виглядає у літописі аж ніяк не демократично: «...Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатий чи убогий, чи старець,, чи раб,— то мені той противником буде». Далі в літописі читаємо вражаючу своїм цинізмом фразу: «І це почувши, люди з, радістю йшли, радуючись, і говорили: «Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли».

Більш докладну картину хрещення Новгорода подав Іоакимівський літопис. Тут розповідається, що новгородці, довідавшись про наміри Добрині охрестити їх, присягнулися на вічі не допустити його військо в місто і не дати «ідолы опровергнути». Вони наносили дві величезні купи каміння і поставали на мосту як проти справжнього ворога. Очолив боротьбу волхв «высший над жреци славян Богомил, сладкоречия ради наречен Соловей». Новгородський тисяцький Угоняй їздив вулицями й кричав: «Лучше нам помрети, неже Боги наша дати на поругание». Народ, розгнівавшись на Добриню, зруйнував його будинок, відлупцювавши його родичів. Тоді Путята (тисяцький Володимира), найнявши 500 мужів від ростовців, вночі обійшов на човнах з тилу місто і вдерся в Новгород. Почалася жорстока січа ново-городців, котрих було п'ять тисяч, із військом Путяти. Новгородці почали громити церкву Преображення господнього й грабувати будинки християн. На світанку підійшов на допомогу Путяті Добриня зі своїм військом і повелів палити будинки новгородців. Тоді люди побігли до своїх домівок гасити вогонь, і бій припинився.

Добриня наказав дружинникам «идолы сокруши, древяннии сожгоша, а камении, изломав в реку вергоша; и бысть нечестивым печаль велика. Мужи и жены, видевше тое, с воплем великим и слезами просяще за ня, яко сусчие их Боги»¹. Почали оголошувати, щоб люди йшли хреститися. Тих, хто не хотів цього робити, воїни волокли силоміць і охрешували в річці. Тоді й виникла тут приказка: «Путята крести мечем, а Добрыня — огнем»².

Існують гіпотези, що Добриня в кінці свого життя дуже шкодував про вчинені злочини. Адже з точки зору моралі така військова служба при князеві втрачала свій благородний характер — боротьба з власним народом аж ніяк не була боротьбою за справедливість. У фольклорі збереглися перекази, що Добрині вчувалися ридання матерів і дітей, яких він безжально осиротив. Одна з північноруських билин розпочинається плачем Добрині, який скаржиться на рідну матінку: «Ты на что меня, Добрынюшку несчастного, спородила?..», а далі йде його каяття:

Я не ездил бы Добрыня по чисту полю,

Я не убивал бы Добрыня неповинных душ,

Не пролил бы крови я напрасныя.

Не слезил Добрыня отцов-матерей,

Не вдовил Добрыня молодых жен,

Не пускал сиротать малых детушек.

 

За народними переказами Добриня з розпачу прив'язав собі на шию камінь і втопився в озері Ільмень. Не відомо, наскільки правдивими є такі відомості, проте їх моральний бік набув серед народу цілком природного окреслення.

Можливо, сучасники, очевидці подій залишили б нам докладніші описи про справжню сутність насилля над традиційною вірою, якби не періодичні редагування наших літописів, з яких викидалися невигідні правителям записи-і вносилися ті, які були потрібні тим чи іншим політичним лідерам. На початку XI ст. Русь уже мала своїх державних діячів, вихованих у християнському дусі, тому й з'явилася потреба у створенні легенд про тріумфальний хід християнської віри на Русі. Дослідники відзначають багато суперечностей в літописних повідомленнях про цю подію.

Однією з таких суперечностей с плутанина імен: імена патріарха Фотія і митрополита Михайла, які ніби хрестили синів Володимира і всю Київську Русь, згадуються у 988 р. Однак ці люди жили за сто років до цієї події. Вірогідно, літописці за чиєюсь вказівкою старанно заміняли імена князів (Володимира замість Аскольда), забувши поміняти імена патріарха та митрополита мабуть з тієї простої причини, що вони вже не знали, які святі отці хрестили Русь при Володимирі.

Комусь із нащадків Володимира хотілося віддати пріоритет хрестителя саме своєму предкові. Зацікавленим у такій підробці вважають Мстислава, сина Володимира Мономаха, праправнука Володимира Святого, Мстислав, будучи «варягофілом, вніс до літопису такі варязькі еле-менти і котрі пізніше Викликали безліч прикрих непорозумінь про нібито варязьке походження Русі.

«Слово о законі і благодаті» Іларіона зображує Володимира як просвітителя Русі, достойного канонізації. Це була ідеологічна кампанія, розпочата ще Ярославом Мудрим, і спрямована на створення культу національних святинь. Деформація справжніх історичних повідомлень про християнізацію України-Русі перетворила трагічні події цілого століття (або навіть кількох століть) в одноразовий тріумфальний акт, здійснений однією людиною.

Дуже неясними в літописах постають також спроби волхвів повернутися до традиційної української віри. Багатьма дослідниками вони характеризуються переважно з християнської точки зору як «переворот», «язичницька реакція», «антихристиянський терор» тощо.

Одним із перших повстань, зафіксованих літописом, с Суздальський виступ волхвів у 1024 р.: «Коли ж почув Ярослав про волхвів тих, то прийшов він до Суздаля, і захопив волхвів і розточив, а других покарав».

Повстання волхвів 1071 р, було спричинене рядом поразок руських військ у війні з половцями, наступом поляків на Русь, народними повстаннями на Київщині, Ростовщині та інших місцях: «1 стався заколот у городі, і всі йняли йому (волхву) віри, і хотіли побити єпископа. Єпископ же, узявши хреста і облачившись у ризи, став і сказав: «Якщо хто хоче віри йняти волхву - хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста - нехай іде до нього (до єпископа)».

І розділилися люди надвоє: князьже Гліб і дружина його стали коло єпископа, а люди всі ішли за волхвом, і стався заколот великий вельми. Гліб тоді, узятий топір під полу, прийшов до волхва... вийнявшитопір, розтяв його»¹. Причина повстання настільки спримітизована літописцем, що не викликає довіри: волхв говорив, що він усе знав і ганьбив віру християнську, а також намірявся перейти по річні Волхову. Не такий вже великий злочин вчинив цей волхв, шоб бути зарубаним самим князем. До того ж, цей уривок із літопису ще раз (може навіть проти волі автора) наочно показує надзвичайну силу впливу волхвів на людей, які йшли за ними. На бік християнського епископа став лише князь і його дружина. Цей факт знову таки показовий, оскільки християнство в XI ст. ще залишалося вірою панівної верхівки суспільства.

Найбільші з подібних повстань були в Новгородській, Ростовській, Київській землях (1144). У Києві було також повстання, підняте волхвами в 1068 р. Народне віче постановило вигнати з Києва князів, які зазнали поразки в битві з половнями, і посадити на престол князя Всеслава, що й було зроблено². Найчастіше причиною повстань були поразки князівської дружини, яка не могла захистити народ від ворожих нападів, або грабіжницька економічна політика, що іноді призводила до голоду найбідніших верств населення. Тоді причину цього бачили в чужій вірі, яку прийняли й нав'язали народові князі.

Незважаючи на нещадні розправи з рідновір'ям, церковники все ж не забороняли приносити жертви у вигляді їжі, яку новонавернені християни тепер несли до церкви. та й князі не гребували музикою, веселощами на бенкетах, які церквою заборонялися. Часом конфлікти виникали між церковниками та народом і навіть князями, коли церковні пости збігалися з традиційними святами, що вимагали ритуальної м'ясної їжі. У ХІІ ст. відбувалися запеклі сутички за право дотримання дідівських звичаїв. Князівсько-боярські кола нерідко ставали на бік народу і протестували проти надмірної суворості християнських єпископів.

Так було знято сан єпископів із Нестора і Леонтія, котрі забороняли вживати м'ясну їжу на Різдво і на Великдень. На захист прадідівських звичаїв виступив єпископ Федір, один з небагатьох руських церковників (більшість були греками). Він відзначався світлим розумом, красномовством та сильною волею. Федір переміг Ростовського єпископа Леонтія у дискусії, влаштованій Андрієм Боголюбським, і захистив рідновірські традиції. Його доля була сумною: церковники не могли простити йому такого зухвальства і, звівши на нього наклепи, звинуватили у волхвуванні. Єпископ Федір був страчений, а його книги спалені на торгу перед народом.

Серед князівських родів були окремі особи, які підтримували волхвів або таємно поклонялися прадавнім богам. Так, Судислав, брат Ярослава Мудрого, був прихильником традиційної віри, за що Ярослав погрожував йому стратою. Таємні зв'язки з волхвами підтримував і син Ярослава Ігор. Повідомлення про боротьбу християнської церкви з традиційною вірою знаходимо ще й у XV—XVI ст. Ці записи свідчать, що в глушині, в лісових хащах, у горах ще існували стародавні капища, мольбища, священні дерева, скелі, ідоли. Тут молилися українці, які не принизили свої душі, не віддались в рабство до чужого бога.