Зв'язок естетики з іншими науками



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Зв'язок естетики з іншими науками



1. З філософією. Розкриття більшості проблем естетики неможливе без використання філософських категорій, наприклад таких: об’єктивне, суб’єктивне, часткове, загальне, сутність і явище, зміст і форма, а також законів як регулятивних принципів у пізнанні явищ естетичного характеру.

2. З мистецтвознавством, а саме: з теоріями певних видів мистецтв (літератури, кіно, живопису, музики та ін..), історією їхнього розвитку та художньою критикою.

3. З психологією. Пізнання прекрасного, трагічного, комічного, психології, художньої творчості і співтворчості, природи художнього таланту й естетичного компонента свідомості неможливе без використання системи понять психології, зокрема: відчуття, сприймання, пам'ять, уява, мислення, увага, емоції, здібності, характер, темперамент.

4. З етикою. Етика та естетика: загальна спрямованість на людину як на своєрідний об’єкт морально-естетичного аналізу і носія творчого потенціалу.

Своєрідним аспектом взаємодії етики та естетики є аналіз структури естетичного почуття, яке формується на органічній єдності так званих зовнішніх та внутрішніх почуттів людини. Формування зовнішніх почуттів – зору, слуху, дотику – результат тривалої біологічної еволюції світу. Внутрішні почуття (любов, ненависть, дружба) – це почуття морально-етичні. Естетичне почуття, як складний сплав зовнішніх і внутрішніх, несе в собі морально-етичне навантаження. Особливу роль етика відіграє при аналізі художньої діяльності, мистецтва як складової частини предмета естетики. Доцільно ставити питання професійної етики митця, його моральної відповідальності за наслідки власної творчості (участь конкретних мистецьких напрямів у художньому обґрунтуванні насильства, моральної вседозволеності). Морально-етичне навантаження несе в собі проблема творчої професійної освіти, виховання митця. Етика взаємин “учитель – учень”. Отож, естетичне освоєння світу людиною орієнтоване на ідеал краси, а моральне ставлення людини до світу зорієнтоване на ідеал добра. Єдність ідеалів добра та краси ще з античних часів символізує гармонійну цілісність людської культури.

5. З культурологією.

6. З історією.

Значення естетики для творчої організації людського життя

Негативні вартості сучасного світу:

1. Споживацький характер культури (консюмеризм);

2. Утилітаризм;

3. Сурогати мистецтва;

4. Ерзацна культура;

5. Популяризація моди як важеля маси;

6. Естетичне прирівнюється до комерційно успішного.

Позаяк естетика є складовою і в праці, і в побуті, і в свідомості сучасної людини, яка формує в ній споглядальне начало, то естетика необхідна не лише художнику, який пише картину, але й кравчині, яка шиє костюм і столяру, який робить шафу, і інженеру, який створює автомобіль. Важливість естетики для творчої організації людського життя виявна в житті красою світу та красою, створеною людським генієм. Естетика й основний її предмет – мистецтво – постають справжньою сферою вільного само здійснення людини. Краса мистецтва, як і краса світу загалом, відкриває людині шлях до себе самої, щоб жити образами небайдужості, вчить жити не миттєвостями цього світу, а неминущими цінностями. Естетика пропонує не втечу від реальності в умовний світ ідеальної досконалості, а відкриває можливості вдосконалення реального світу через удосконалення духовного світу особистості, що, як така, здатна формувати життя за законами краси, долати потворність та обмеженість.

Естетика та мистецтво спрямовані на актуалізацію творчих умінь, вони покликані відкрити людині внутрішній світ, тобто формувати потребу та здатність жити доцільно у собі красою світу, багатющими здобутками культури, осмислюючи й переживаючи їх як світ власного буття.

Предметне поле естетичної теорії:

1. Краса людських стосунків;

2. Краса побуту;

3. Краса у ставленні до навколишнього світу та до себе самих;

4. Краса предметності;

5. Творення мистецьких скарбів.

В естетиці немає прямого утилітарного призначення. Вивчити основні положення цієї науки – ще не означає стати майстром мистецтва. Знання естетики навчає свідомому відношенню до художньої творчості і до процесу естетичного сприйняття і пізнання світу.

 

С.К’єркегор про естетичний, етичний та релігійний типи людини

У вченні К’єркегора відображена ідея розглядати етичне та естетичне як певні життєві позиції людини. Він виділяє три типи людини:

· естетичний

· етичний

· релігійний.

Естетична позиція – найперша і найнижча – звернена до зовнішнього світу, але лише постільки, оскільки він веде до насолоди. В кінцевому рахунку естетичну людину цікавлять насамперед свої самовідчуття і переживання. Вона боїться смутку та страждань. Насолода – її головна мета. Однак насолода має властивість закінчуватись. „Є комахи, які помирають відразу після запліднення. Так і наші радості: момент найповнішої насолоди – і їх уже немає”(К’єркегор С. Насолода і обов’язок). Однак гедоністична позиція вимагає все нових видів насолод. К’єркегор вважає естетичне ставлення до життя таким, що руйнує людину. Символ естетичної позиції – Дон Жуан.

Етична позиція пов’язана з реальним вибором себе як моральної істоти, яка знає різницю між добром і злом. Людина свідомо вибирає моральний закон. Головне для етичної позиції – слідування внутрішньому обов’язку. „естетичним началом може називатись те, завдяки чому людина є безпосередньо тим, що він є, етичним – те, завдяки чому вона стає тим, чим стає”.

Третя стадія – стадія релігійної людини. Релігійна людина прагне до вічного. Інколи вона навіть може переступити через моральний закон, як це зробив Авраам – символ цього типу людини. Для релігійної людини віра найвища від усякого морального закону.


Тема: Основні естетичні категорії

 

Основні естетичні категорії

Категорії естетики — це основні поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу. Категорії естетики історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку соціальної практики та динаміки ціннісних орієнтацій. Категорії естетики мають певну особливість, яка полягає в тому, що вони спираються переважно на оціночний момент. Це пов'язано із антропологічною домінантою естетичної та художньої сфери культури. Сучасна естетична теорія внаслідок розвитку нових напрямів дослідження та загальнофілософських методологічних засад не має жорстко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточної визначеності відносно категоріального статусу деяких понять естетики. Категорії естетики структуруються відносно певних напрямів естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної та художньої практики і виглядають таким чином:

1) Метакатегорії: естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія.

2) Категорії естетичної діяльності: естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво.

3) Категорії естетичної свідомості: естетичні почуття, оцінки, судження, смак, ідеали, погляди та теорії.

4) Категорії гносеології мистецтва: художній образ, мімезис (художнє відображення і відтворення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація.

5) Категорії психології мистецтва: художня творчість, художнє сприйняття, катарсис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль.

6) Категорії соціології мистецтва: художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне та загальнолюдське в мистецтві, елітарне та масове мистецтво.

7) Категорії онтології та морфології мистецтва: художній твір, артефакт, види мистецтва (архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо); роди (епос, лірика, драма, станкове або монументальне мистецтво тощо); жанри (роман, повість, оповідання, портрет, пейзаж, натюрморт тощо).

8) Категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва: текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип.

9) Категорії герменевтичного аналізу мистецтва: розуміння, тлумачення, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло.

10) Категорії історичного дослідження мистецтва: художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрям, течія, школа, метод, стиль.

11) Категорії теорії естетичного виховання: естетичні здібності та потреби, методи та засоби естетичного виховання, всебічний розвиток особистості, художнє спілкування.

Категоріальний апарат естетики постійно збагачується за рахунок осмислення нових художніх явищ і процесів, залучення термінів суміжних наукових дисциплін (філософії, психології, мистецтвознавства, семіотики, структуралізму, культурології тощо), які набувають специфічного естетичного змісту.

Естетичнеякуніверсальнакатегоріяестетики

Естетичне — це нова категорія в естетиці. Утвердилася вона в XX ст. За її основу було взято поняття, котре широко використовував ще І. Кант, але воно не вживалось як самостійна категорія, а було предикатом понять для характеристики певних явищ і процесів, особливого людського досвіду, суб'єктно-об'єктних відносин, художньої діяльності, специфічної свідомості.

Популяризація цієї категорії в Новітній час відбулася через девальвацію категорії «прекрасне». Адже художня цінність мистецтва цього часу визначалася не прагненням до ідеалу краси. Практика й мистецтво засвідчили, що місце прекрасного зайняли нові цінності - абсурдне, потворне, хворобливе, жорстоке, політичне, повчальне, жахливе, шокуюче тощо.

Естетичне певною мірою відповідає досконалому, що визначає повноту буття природи, суспільства та духовного світу людини. Оскільки така повнота передбачає не лише гармонійне (суть прекрасного, естетичного ідеалу мистецтва), а й дисгармонійне (піднесене, жахливе, потворне, низьке, трагічне), то всі названі властивості можуть мати ознаки естетичного. Тож естетичним може бути не лише прекрасне, а й потворне, трагічне та ін. При цьому воно стає яскравішим у гармонійному співіснуванні таких цінностей.

Прекрасне— метакатегорія естетики, яка характеризує явища дійсності з точки зору їх довершеності і, відповідно, такими, що володіють найвищою цінністю для людини. Як естетична цінність, прекрасне відрізняється від моральних та теоретичних цінностей (добра, істини) тим, що воно пов'язане з певною чуттєвою формою і звернене до споглядання і уяви. Сприйняття прекрасного. породжує стан задоволення, гармонії з навколишнім світом, почуття свободи.

Над таємницею краси людство розмірковує багато століть.

Одній з найдавніших цивілізацій, шумерській, належить перша в історії людства суперечка, у якій поставлена проблема прекрасного у зв’язку з практично корисним. У диспуті “Літо і Зима, або Енліль вибирає бога – покровителя землеробства”. Бог повітря Енліль створив двох братів – Емеша (Літо) й Ентена (Зиму). Між братами виникає суперечка, хто прекрасніший. Батько Енліль присудив пальму першості найкориснішому (Ентену).

Отже, найбільш корисне – найбільш прекрасне.

В іншій поемі-диспуті “Інанна вибирає чоловіка” бог сонця Уту вмовляє свою сестру Інанну виходити заміж за бога пастухів, а не землеробства, тому що той багатший і корисніший.

У давньоєгипетському гімні часів Середнього царства оспівується краса Нілу – як творіння життя, створення його благ і джерел його продовження. Прекрасне – це життя.

Грецькі натурфілософи стверджували красу світобудови, всезагальну гармонію Всесвіту. Єдність естетики і космогонії. Всесвіт – це космос (одночасно означає: всесвіт, прикраса, краса, порядок, гармонія; не випадково слова “космос” і “косметика” мають один корінь).

Гармонія у грецьких міфах – донька бога війни Ареса і богині кохання та краси Афродіти. Гармонія як породження двох основ

Краса гармонійна. Там, де протилежності перебувають у співрозмірності, там благо. Гармонія є основою світу. Гармонія – змішання і поєднання протилежностей: якби всі речі були схожими і не відрізнялися одна від одної, не було б необхідності в гармонії.

Піфагорійці: Світ – гармонія чисел.

Піфагорійське вчення про гармонію сфер: рух небесних світил (як симетричних геометричних фігур) супроводжується гармонійною музикою = космос постає гармонійно побудованим і музично оформленим тілом.

Геракліт поставив питання про характер сприйняття прекрасного: прекрасне не осягнути шляхом вираховування, воно пізнається шляхом споглядання.

Емпедокл вважав, що світ постає з чотирьох першоелементів: вогню, повітря, води, землі, що поєднуються любов’ю і роз’єднується ворожнечею. Любов породжує гармонію і красу, ворожнеча – хаос і потворність.

Платон у діалогах дає багатосторонній аналіз проблеми краси, шукає відповідь не на питання “що прекрасне?”, а на питання “що таке прекрасне?”, намагаючись охарактеризувати саму суть краси, а не її конкретні вияви.

Що є прекрасне?

o прекрасна дівчина

o прекрасна кобила

o прекрасна ліра

o прекрасний горщик

Звертає увагу на відносність прекрасного: для визначення міри краси речі варто її порівняти з іншими – з мавп найпрекрасніша є потворною, якщо порівняти її з людиною...

Абсолютно прекрасне:

o золото; однак прекрасне те, що доцільне. Фідій зробив прекрасну скульптуру Афіни не з золота, а слонової кості. До глиняного горщика не пасує золота ложка.

Думки: прекрасне – корисне, відповідне, придатне, прекрасне – приємне завдяки слуху і зору тощо.

Висновок: прекрасне – річ складна.

Аристотель: краса полягає у величині і порядку. Звертає увагу на величину, пропорції, порядок, симетрію як властивості прекрасного.

Висунув принцип співвіднесеності людини і прекрасного предмета: прекрасне не повинно бути ні надто великим, ні надто малим. Краса виступає як міра, а мірою всього є людина.

Концепція прекрасного Аристотеля – повна теоретична відповідність гуманістичній художній практиці античного мистецтва. Грецький Парфенон, на відміну від єгипетської піраміди, не надто великий і не надто малий. Достатньо малий, щоб не “подавляти” людину, і достатньо великий, щоб виразити велич афінян, які його створили.

Правило “золотого перетину” : співвідношення пропорцій, дотримання яких забезпечувало б досконалість об’єкта.

У середні віки панувала концепція божественного походження краси. Моральна цінність краси. Чуттєва краса вважалась гріховною, а насолода нею – недозволеною.

Відродження: краса – гармонія матерії і духу, тіла і душі, людини і навколишнього світу. Альбрехт Дюрер протягом усього життя займався геометричними розрахунками, пов’язаними з пошуками ідеальних пропорцій (ділив усю статуру на 1800 частин), дійшов висновку про обмеженість формально-технічних прийомів для створення та осягнення краси: “Що таке прекрасне – цього я не знаю, хоча воно й міститься в багатьох речах. Якщо ми хочемо внести його в наш твір і особливо у людську фігуру, в пропорції всіх членів ззаду і спереду, це дається нам з труднощами, адже ми мусимо збирати все з різних місць. Нерідко доводиться перебрати дві чи три сотні людей, щоб знайти в них дві чи три прекрасні речі, які можна використати. Ось чому, якщо ти хочеш зробити хорошу фігуру, необхідно, щоб ти взяв від одного голову, від другого – груди, руки, ноги, кисті рук та ступні і так використав різні типи всіх членів. Адже прекрасне збирають з багатьох красивих речей, подібно до того, як з багатьох квітів збирається мед”.

Естетика класицизму (Буало) зводила прекрасне до вишуканого, витонченого, і вже не вся, а лише “підстрижена” природа Версальського парку виступала як прекрасне.

Новий час: нове розуміння прекрасного – підвищення ролі суб’єктивного моменту в розумінні природи краси.

Кант: прекрасне = властивість предмета + ставлення суб’єкта до нього.

Гегель: прекрасне – один з етапів загальносвітового руху духу (абсолютної ідеї). У своєму розвитку дух досягає гармонійної єдності з матеріальною формою (Давня Греція, епоха класичного мистецтва).

Отже, численні концепції прекрасного можна узагальнити в таких моделях:

1) прекрасне як втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах (Платон, Т.Аквінський, Гегель)

2) прекрасне як накладання естетичного багатства людини на естетично нейтральну дійсність (Н.Гартман, феноменологія)

3) прекрасне як природна властивість явищ природи, така ж, як вага, колір, форма тощо (французькі матеріалісти).

 

Прекрасне як категорія має такі особливості:

· в природній основі прекрасного – закони краси: симетрія, міра, гармонія, ритм тощо

· прекрасне – це сфера свободи людини, вільного володіння предметом (фігурист, який нетвердо стоїть на льоду; хвиляста лінія)

· прекрасне має конкретно-історичний характер: уявлення про жіночу красу

· уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, соціальної групи (витонченість, блідість дворянок у селянському середовищі 19 ст. сприймалася як ознака хвороби)

· ідеал прекрасного визначається особливостями національної культури (у багатьох африканських племенах жінки носять на руках і ногах залізні браслети; причина естетичного почуття в даному випадку полягає в тому, що залізо в цих племен є дорогоцінним металом)

 

Естетичнийзмісткатегорії«потворне».

Потворне — естетична метакатегорія, яка виступає як антипод прекрасного і відображає негативну естетичну цінність. Потворне має в естетичній практиці людини особливе значення: воно виступає як усвідомлення загрози її існуванню, як те, що підриває підвалини людяності, потребує духовного та практичного опанування. В античну епоху поняття потворного виступало здебільшого як просте заперечення краси, щось протилежне ісупротивне їй. Тому історія ідей про потворне по суті збігається з історією вчень про прекрасне.

Певне розведення негарного, виродливого та потворного як естетичного, художньо опрацьованого знаходимо у Сократай Аристотеля. За Аристотелем, мистецтво завдяки мімезису робить можливим відтворення виродливого.

У Середньовіччі поняття потворного тлумачилось як естетична категорія, протилежна прекрасному (за аналогією дотеологічного тлумачення протилежності добра і зла). Протиставлення прекрасного, як доброго і Божого, та потворного, як гріховного і людського, притаманне художньому відтворенню біблійних легенд (особливо Страшного суду).

Мистецтво Відродження використовувало потворне як форму, що забезпечує найвиразніший контраст красі.

В естетиці класицизму проблема потворного практично відкидалась, оскільки у «високих» мистецтвах заборонялося зображення характерного або виродливого. Просвітителі виступили з різкою критикою естетичних теорій класицизму, що будувалися на концепції «ідеальної краси», і наголошували, що предметом мистецтва повинна бути вся природа, в якій прекрасне становить лише незначну частину.

Лессингвважав, що мистецтво завдяки істині і виразності робить найпотворніше в природі естетичним у мистецтві.

Кантвизнавав, що потворне може бути предметом зображення в мистецтві, але встановлював жорсткі межі, недотримання яких виводило мистецтво за рамки естетичної сфери.

Особливого значення потворне набуло в естетиці і мистецтві романтиків, які наголошували на естетичному значенні потворного як поетичної антитези краси.

Гегельу своїй естетичній теорії не приділяв потворному особливої уваги, але його учні і критики зробили потворне однією з головних проблем естетики у другій поливині XIX ст. Розенкранц («Естетика потворного») розвинув концепцію, згідно з якою потворне є органічним моментом прекрасного.

Звернення до потворного обумовлювалось історичним характером мистецтва XIX ст., яке на тлі суспільних протиріч прагнуло осягнути потворне як необхідний момент життя.

У мистецтві XX ст. виразно виявилась тенденція естетизації. Апологія огидливого, жахливого, потворного, перебільшення їх ваги, неспроможність осягнути і духовно опанувати складні підсвідомі, інстинктивні засади людського існування стали характерними рисами сучасного мистецтва.

Крайня ступінь потворного, у вищій мірі негативна цінність позначається категорією «підлість» («низькість»). Це явища або предмети, котрим притаманна негативна загальнолюдська значущість; вони можуть бути загрозливими для людства, оскільки ще не освоєні, не підкорені, не контролюються. Якщо людство не панує над власними суспільними відносинами, то це може стати джерелом великих бідувань; всі такі загрозливі явища сприймаються як підле, низьке (фашизм, атомна війна тощо).

Естетичнийзмісткатегорії«піднесене»

Піднесене — естетична метакатегорія, яка характеризує естетичну цінність речей та явищ, опанованих людиною не практично, а духовно. Зазвичай ідеться про речі та явища як природного, так і суспільного походження, які переважають могутність і сили людини і вимагають від неї надзвичайних, граничних зусиль. Почуття піднесеного виникає за умов духовно уявного, морального подолання якихось значних, грізних сил природи або суспільних явищ, неспівмірних із силою, енергією та фізичними можливостями людини. Якщо у відношенні до прекрасного людина практично вільна, то у відношенні до піднесеного свобода має лише духовний, моральний характер.

Духовне подолання непідвладних людині явищ створює особливий стан естетичного переживання, яке породжує почуття захоплення та радості, усвідомлення безмежних можливостей людини.

Естетичнийзмісткатегорії«героїчне»

Героїзм, героїчне — вищий прояв мужності, який розв'язує суспільне значимі конфлікти, що дійшли до антагоністичного рівня. В яскравій формі виявляється на війні, що породжує екстремальні ситуації, які потребують героїчної поведінки; водночас, війна не є єдино можливим простором існування героїчного. У XVIII ст. виникають концепції героїчного, які пов'язують його з певною епохою у житті людства (Віко).

Гегель продовжує ці ідеї, вважаючи суттєвою ознакою «героїчної епохи» збіг оприявненої самостійності індивіда та суспільного значення його діяльності.

Жертовний характер героїчного зближує його зі святістю, проте жертовність святості не припускає знищення або приниження супротивника.

Естетичнийзмісткатегорії«трагічне»

Трагічне — категорія філософії і естетики, яка характеризує нерозв'язний конфлікт, що виникає в процесі людської діяльності та супроводжується стражданням і непоправною втратою життєвих цінностей. На відміну від печального і страхітливого, трагічне обумовлене не випадковими зовнішніми силами, а внутрішньою природою явища. Трагічне передбачає вільний акт діяльності людини, її свідомий вибір, в результаті якого реалізується згубна для особистості неминуча необхідність. Трагічний діючий герой кидає виклик долі, усвідомлюючи, що він може призвести до поразки.

Трагічне завжди розглядається в суспільно-історичному контексті, який зумовлює його структуру і художню форму. Трагічне — це сфера осмислення всесвітньо історичних протиріч, пошук виходу для людства. В цій категорії відображується не просто викликане окремими негараздами нещастя людини, а бідування людства, деякі фундаментальні недосконалості буття, що відбиваються на долі людини. Трагічне мистецтво виявляє суспільний сенс життя людини та показує, що безсмертя людини здійснюється в безсмерті народу.

Отже, трагічне розкриває. 1) загибель або важкі страждання особистості; 2) непоправність для людей її втрати; 3) безсмертні суспільне) цінні засади, що закладені в неповторній індивідуальності, та її продовження в житті людства; 4) вищі проблеми буття, суспільний сенс буття людини; 5) активність трагічного характеру відносно обставин; 6) філософськи осмислений стан світу; 7) історично, тимчасово нерозв'язувані протиріччя; 8) трагічне, втілене в мистецтві, здійснює очищуючий вплив на людей.

Центральна проблема трагедійного твору — розширення можливостей людини, розрив тих меж, що історично склались, але стали тісними для найбільш сміливих та активних людей, що одухотворені високими ідеалами.

В Античну епоху внаслідок нерозвиненості особистісного начала трагічне постає у вигляді року, або долі, як безособової сили, панівної в природі і суспільстві.

Трагічне й комічне ввійшло в естетичну свідомість суспільства та особистості під впливом розвитку особливого роду мистецтва — драми (театру) в двох її різновидах: трагедії та комедії.

Естетичнийзмісткатегорії«комічне».Видиреалізаціїкомічного

Важливою характеристикою соціокультурної реальності є комічне, що являє собою об'єктивну суспільну цінність явища. Не все смішне є комічним, хоча комічне завжди смішне. Комічне породжує соціально значущий, одухотворений естетичними ідеалами сміх, що заперечує одні людські якості та суспільні явища та стверджує інші.

З давніх часів життя людей супроводжувалося жартами, веселими обманами тощо. Проте термін «комічне» має більш пізнє походження, що пов'язано з міфологічною культурою Стародавньої Греції. Бог Діоніс був в Античній Греції символом і сумного, і радісного. Суть першого стану проявлялась у передчасній його смерті, що стала основою осмислення трагічного, а суть іншого стану — радісного, веселого — розкривалася під час його воскресіння. Цей стан переходу страждання в радість відобразивсь у народженні феномена комедії.

Етимологія ж цього слова визначилась особливостями культу Діоніса. Під час свят на честь бога радість з приводу його воскресіння висловлювали ряджені — веселі напідпитку чоловіки — «п'яні бражники». І «весела життєствердна пісня п'яних бражників» буквально відповідає змісту терміна «комедія» («комос» — п'яні бражники, «ода» — пісня).

Комічне (від грецьк. κοµίκόζ — смішний) — це метакатегорія естетики, яка відображає конфлікт суспільно значимої форми в поведінці і діях людини з нікчемністю соціального і морального змісту цієї дії, що не загрожує суспільним цінностям і долається через сміх. Предметом комічного є, як правило, несуттєві, хибні або уявні цінності, нікчемність яких усвідомлюється в процесі розв'язання комічного конфлікту. Комічне передбачає розвинуте почуття гумору, яке вважається інтелектуальним почуттям і свідчить про гнучкість розуму. Комічне є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над буденністю. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині від народження, воно розвивається разом із особистістю і стає показником динамічної пружності людського розуму і фантазії.

Сутність комічного — в протиріччі. Комізм — результат контрасту, розладу, протистояння: потворного — прекрасному (Арістотель), підлого — піднесеному (Кант), безглуздого — розсудливому (Шопенгауер), нескінченої передбачуваності — нескінченому свавіллю (Бергсон), вигаданого, удавано поважного — значущому, міцному та істинному (Гегель), внутрішньої порожнечі — зовнішності, що має зазіхання на значущість (Чернишевський), нижчесереднього — вищесередньому (Гартман ) тощо.

Комічне має два полюси (гумор і сатира), між якими вибудована ціла система відтінків, кожен з яких пов'язаний з мірою та глибиною висміювання, мірою критицизму, доброзичливістю, особливостями національного колориту, інтелектуального рівня тощо. Сьогодні ще не всі його грані відомі й досліджені.

Проте визначимо найбільш відомі.

Гумор є найм'якшою формою комічного. Для сміху недостатньо комічного в дійсності, необхідна ще й здатність до його сприймання, відчуття гумору. Гумор — сміх дружелюбний, він удосконалює явища, очищує їх від недоліків, допомагає повніше розкриватися всьому, що є в найвищій мірі суспільне цінним. Гумор — це незлобливе ставлення до людських хиб або життєвих проблем. Гумор вбачає в своєму об'єкті певні сторони, що відповідають ідеалу.

Механізм дії гумору досягається використанням засобів дотепності та гри слів. Дотепність — активна, творча форма гумору. Якщо гумор — це здатність до сприйняття комізму, то дотепність — до його творення. Дотепність — це талант так концентрувати, загостряти та естетично оцінювати реальні протиріччя дійсності, щоб їх комізм став більш наочним та відчутним. Різним формам комізму обов'язково притаманні заперечення і ствердження. Навіть в сатирі, що різко критикує світ, заперечення засноване на позитивній, життєстверджуючій програмі — ідеалах. В сатирі заперечуються не окремі риси, а явище в своїй суті, коли воно соціальне небезпечне та може нанести серйозну шкоду, збиток суспільству.

Іронія (від грецьк. eironea — удаване незнання) вважається найінтелектуальнішою формою сміху. Вона передбачає прихований сміх, замаскований у серйозне оформлення звучання. Іронія спрямована на вузьке коло людей, котрі ситуативно знають, про що йдеться.

Сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний сміх і містить руйнівну оцінку різних негативних явищ у соціальному житті та людській поведінці. Він близький до іронії, проте відзначається більш в'їдливою, злою формою.

Гротеск (з франц. grotesque, походить від італ. grotta — печера) відрізняється гіпертрофією, особливим загостренням, фантастичним перебільшенням деяких негативних рис зображуваного персонажа чи явища при нівелюванні позитивних аспектів. У результаті гротескного висміювання виникають парадоксальні образи, що спричиняють не сміх, а відчуття різкої неприязні, відрази, іноді навіть страху. У культурі XX ст. в деяких авторів (сюрреалізм, театр абсурду, письменники-екзистенціалісти) гіперболізація та концентрація негативності досягла такого масштабу, що гротеск перетворився на абсурд.

Сатира заперечує, карає недосконалість світу в ім'я його корінного перетворення відповідно до ідеалів. У карнавальномусміхув нерозчленованому вигляді у злитій формі присутні і ствердження, і заперечення, і гумористичні, і сатиричні початки, які поступово вичленовуються в самостійні типи комізму.

Комічне є національнасвоєрідним, і водночас у ньому проступають інтернаціональніта загальнолюдськіриси. В силу спільності законів соціального розвитку часто одні і ті самі явища з однаковою непримиренністю висміюють всі народи.

Естетичнийзмісткатегорії«міра»

Міра— єдність кількісних і якісних визначеностей речей, явищ, подій.

Міра — це певна межа, в якій кількісні зміни не зачіпають якості речей, а за нею — ведуть до нової якості. Світ людей і речей лише відносно стабільний; міра є однією з основних категорій, в якій відбивається мінливість світу. Це — певна абстракція, бо предмети дійсності не вишиковуються в одну лінію, для багатоманітності її зв'язків більш адекватним образом є «вузлова сітка відношень міри».

Естетичнийзмісткатегорії«гармонія»

Гармонія (від греч. άρµονία — зв'язок, стрункість, домірність частин) — категорія, що відбиває закономірний характер розвитку дійсності, внутрішню і зовнішню погодженість, цілісність і домірність змісту і форми естетичного об'єкта. В історії філософії категорія «гармонія» одержувала різноманітне тлумачення в етиці, космології і гносеології.

У давньогрецькій філософії позначала організованість Всесвіту, що протистоїть хаосу. Піфагор створив навчання про «гармонію сфер» (правильне звертання небесних світил навколо центрального вогню). Геракліт розумів гармонію як єдність протилежностей. Про гармонію космосу писав Платон («Тімей»). Аристотель розглядав гармонію як єдність і завершеність цілого, як єдність у різноманітті у всіх областях дійсності, насамперед у музиці.

Відповідно до християнського вчення, вища гармонія притаманна Богу, людина [і все людство] відпало від Бога, а виходить, відпало і від гармонії, тому у світі неминучий хаос.

Епоха Відродження висунула поняття про гармонічно, усебічно розвиту людину. Гармонія вважалася істотною ознакою і навіть джерелом прекрасного. Пошуками законів гармонії займалися Леонардо да Вінчі, Дюрер і ін.

У 18 ст. поняття гармонії розроблялося філософами-раціоналістами.

Лейбніц учив про «передустановлену» гармонію монад, про гармонію душі і тіла. Гармонія, вважав він, установлена Богом. Естетика Просвітництва використовувала античне розуміння гармонії, підкреслюючи її виховне значення. Педагогічним ідеалом Ґете, що він виразив у «Вільгельмі Мейстері», було «виховання гармонічно вільного людства», розвиток усіх людських здібностей у балансі. Ґете і природу оцінював як великий організм, що ідеально виявляє себе, у якому панує рівновага сили і меж, сваволі і закону, волі і міри, рухливого порядку, достоїнств і недоліків. Гармонія як співзвуччя, згода є і естетичною категорією.

Кант розумів гармонію насамперед як погодженість між розумом і чуттєвістю. У 19 в. найбільш розгорнуту теорію гармонії створив Гегель. У сучасному йому мистецтві він відмічав утрату гармонії, наявність дисгармонії, розладу, антагонізмів.

Естетичнийзмісткатегорій«зміст»та«форма».

Зміст і форма — філософські категорії, що характеризують дві сторони об’єктивної реальності.

Зміст — філософська категорія, що виражає внутрішню єдність утворюючих даний предмет елементів, сторін, властивостей тощо у їхній взаємодії. Зміст тісно повۥязаний з формою, у їхній єдності зміст представляє найбільш рухливу динамічну сторону цілого. Протиріччя між формою і змістом, що існує завжди, на визначеному етапі розв’язується: виникає нова форма, адекватна змісту, що змінився. Останнє може використовувати і старі форми але, як правило, у модифікованому виді і пристосовані до нових умов.

Форма — філософська категорія що виражає:

а) спосіб існування визначеного змісту;

б) внутрішню організацію змісту, його структуру;

в) зовнішній вигляд предмета як продовження внутрішньої єдності форми і змісту.

Відрив форми від змісту і її абсолютизація неминуче приводять до формалізму в самих різних видах діяльності: політиці (бюрократизм), мистецтві («гра чистих форм»), пізнанні (позитивізм) тощо.




Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 519; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.212.120.195 (0.012 с.)