Становлення естетики як науки

Нормативні естетичні системи починають укладатися з 17 ст. Першою такою системою стала естетика стилю БАРОКО.

Бароко – стилістичний напрямок, повязаний з дворянською культурою епохи розквіту абсолютизму, становлення в державах національної єдності, водночас посилення впливу католицької церкви.

 

Бароко – означає “перлина” неправильної форми. Для творів бароко характерний перебільшений пафос, театральність, світлотінові контрасти – синтез архітектури, музики, живопису, скульптури, театру, садово-паркового і прикладного та декоративного мистцтва в ансамблях як єдиного цілого. Головне прагнення вразити глядача.

 

Однак, своє теоретичне закріплення нормативна естетика пройшла в системі Класицизму (кінець 18- поч. 19 ст.). Це напрямок, який розпочався ще в 17 ст., його принципи зазнали суттєвих змін. Хоча провідними еталонами досі залишається схиляня перед античними зразками.

Особливості класицизму: сувора регламентація жанрів, звернення мистетва до розуму, а не почуттів, підпорядкування творчого процесу непорушним правилам і канонам.

Розвиток точних наук сприяв перемозі раціоналізму в філософії.

Рене Декарт (1596-1650) в праці “Міркування про метод” (1637) виклав методологію раціоналізму, яка стала філософською основою естетики класицизму.

Ніколя Буало (1636-1711) – віршований трактат “Поетичне мистецтво” (1674) – головна вимога в усьому наслідувати античність. Сучасні йому поети-класицисти справді звертають свою увагу до тематики античності, але наповнюють її іншим смислом, дають їм нове трактуваня. Природа для Буало – щось протилежне духовному ідеалу. Свій ідеал твір мистецтва має черпати в розумі. Навіть від поета Буало вимагає точності, ясності, простоти. Немає краси поза істиною. Висока ідейність класистичного мистецта: патріотизм, громадянськість, героїзм.

 

Французькі класицисти орієнтуються переважно на суворі римські зразки мистецтва, а не на грецькі: Енеїда Вергілія, комедії Теренція, сатири Горація, трагедії Сенеки.

 

Веймарський класицизм – в творчості Гете і Шіллера. Просвітительська естетика німецького исьменника Лєссінга полягала в боротьбі за національне в мистецтві.

 

Лессінг

Г. Лессінг у знаменитому трактаті «Лаокоон. Про межі живопису і поезії» на основі аналізу цієї скульптури захищав реалізм у мистецтві й літературі. Лаокоо́н (грец. Λαοκόων) — троянський жрець Аполлона; застерігав земляків, щоб не вводили до Трої дерев'яного коня, спорудженого греками. За Вергілієм, Лаокоону належить вислів: «боюся данайців навіть тоді, коли вони приносять дари». Боги вирішили знищити Трою, тому послали двох величезних зміїв, які задушили Лаокоона та його двох синів, коли вони складали жертву на березі моря. Троянці сприйняли це як помсту богів за недовіру і ввели коня до міста.

Загибель Лаокоона та його синів відтворює славнозвісна скульптура Агесандра, Полідора й Атенодора, копія якої міститься в Ватіканському музеї.

 

І. Франко порівнював з Лаокооном пригноблений народ у вірші «Не люди наші вороги»:

 

Не люди наші вороги,
Хоч люди гонять нас, і судять,
І запирають до тюрми,
І висмівають нас, і гудять.

Бо люди що? Каміння те,
Котре, розбурхана весною,
Валами котить і несе
Ріка розлитая з собою.

Не в людях зло, а в путах тих,
Котрі незримими вузлами
Скрутили сильних і слабих
З їх мукою і їх ділами.

Мов Лаокоон серед змій,
Так люд увесь в тих путах в'ється…
Ох, і коли ж той спрут страшний
На тілі велетня порветься.
1880

В епоху Просвітництва відбувається важлива подія – в наукову термінологію саме і водиться термін естетика – що озн. Сприймати з допомогою почуттів.

Увів це поняття в середині 18 ст. О. Баумгартен (1714-17620), який у праці “Естетика” розбив естетику на два рівні — теоретичну (вивчає проблеми краси, специфіки чуттєвого сприймання дійсності,) іпрактичну (пов'язану з питаннями розвитку мистецтва). Він писав: “Естетика (теорія вільних мистецтв, мистецтво прекрасно мислити, мистецтво мислити аналогічно розуму) являє собою науку про чуттєве пізнання”.

Для Баумгартена важливим наслідком мистецтва була можливість духовного контакту з Універсумом, відчути себе приченим до Вічності – тобто це певні неутилітарні взаємини людини зі світом.

Важливим етапом у розробленні проблеми предмета естетики був період розвитку німецької класичної філософії. Основи філософської естетики Баумгартена розвинули класики нісецької філософії Кант, Фіхте й Гегель.

Іммануїл Кант (1724—1804) переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості».

Розробляючи принципи «критичної філософії», І. Кант висунув ідею про непізнані «речі в собі» й розпізнані явища, які створюють сферу нескінченного можливого досвіду. Він визначив два види пізнання: апріорне (додосвідне) та емпіричне. Особливої ваги набула кантівська ідея естетики як критики смаку,

І. Кант значно розширює понятійно-категоріальний апарат естетики, обґрунтовуючи поняття смак, уява, гра, доцільність, досконалість, витон­ченість, самоспостереження, передбачення та ін.

І. Кант у виявленні специфіки предмета естетики спирався на людську чуттєвість, на складну структуру смаку. На відміну від нього Иоганн Готліб Фіхте (1762—1814) в розумінні естетики тяжів до ідеї зведення предмета цієї науки до теорії мистецтва, він вважав, що саме мистецтво сприяє становленню цілісної людини.

Принципово нової спрямованості естетичні проблеми набувають у теоретичній спадщині Гегеля

У вступі до лекцій з естетики Гегель зауважив, що предметом цієї науки має бути «царство прекрасного», яке інтерпретується ним як «сфера мистецтва, або, ще точніше,— художньої творчості».

Гегель взагалі негативно ставився до терміна «естетика» і вва­жав за доцільне замінити його на термін «філософія мистецтва» або «філософія художньої творчості». Гегель увів до визначення предмета естетики поняття прекрасне.

У першій половині XIX ст. з'явилося поняття філософія мистецтва (Гегель), яке засвідчило можливість осягнути мистецтво не тільки як систему окремих видів зі своєю історією і теорією, а й як цілісний феномен, специфіка якого розкривається через цілі й завдання творчої діяльності художньо обдарованої людини — митця.

Ідею Гегеля про зв'язок естетики і прекрасного розвинув Микола Чернишевський (1828—1889). Визначаючи предмет естетики через поняття «прекрасне», він, проте, не обмежував його сферою мистецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всеосяжності життя. Така позиція чітко простежується у спробах філософа визначити прекрасне в різ­них сферах життєдіяльності людини. Таким чином, М. Чернишевський закріпив на російському ґрунті розуміння естетики через ідею прекрасного.

Гегелівське розуміння естетики підсумувало значний період в історії' цієї науки. Умовно можна визначити розвиток естетики від доби Античнос­ті до 30-хроків XIX ст. як класичний період. При цьому слід наголо­сити, що з середини XVIII ст. естетика розвивається як само­стійна наука.

Період від 30-х років до кінця XIX ст. визначається як посткяасичний. А в умовах XX ст. формується некласична естетика.

КАТЕГОРІЇ ТРАГІЧНЕ І КОМІЧНЕ:

Реальна історія здійснюється не тільки як трагедія, а й як комедія. З цього приводу К. Маркс писав, що історія діє ґрунтовно і проходить через численні фази, забираючи до могили застарілу форму життя. Останньою фазою всесвітньо-історичної форми є її комедія. Такий хід історії потрібен для того, щоб людство весело розлучилося зі своїм минулим.

Сміх, як відомо, звільняюче діє на людину, а почуття гумору вважається одним з найблагородніших людських почуттів. Звичайно, комічне і смішне — не одне й те саме, як і не все смішне — комічне. Останнє скоріш є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над повсякденними своїми інтереса­ми.

Комічне, як і трагічне, пов'язане зі свободою людини, впевненістю її в безумовній можливості піднятися над собою, над власними інтересами.

Гегель вважав, що загальне підґрунтя комедії — це світ, в якому людина як суб'єкт зробила себе повним господарем того, що є значу­щим для неї як сутнісний зміст її знань і здійснень; це світ, цілі якого руйнують самі себе своєю несуттєвістю. Протиріччя між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим розумом, створює комічність колізії. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині таким від народжен­ня, воно розвивається разом із розвитком особистості і стає показником динамічної пружності людського ро­зуму й фантазії.

За визначенням І. Канта, гумор у по­зитивному значенні є саме здатність, талант людини без усяких на те підстав набувати доброго настрою, коли про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, але, звичайно ж, за певними принципами розуму.

Почуття гумору з необхідністю потрібне не тільки письменникові, художнику, а й читачеві, глядачу. Трапля­ються люди, які не відчувають комізму колізії, які зовсім нечуттєві до гумору.

Цікаво, наприклад, як Гоголь, про­аналізувавши першу виставу своєї комедії «Ревізор», визначив причину невдачі її постановників. Передусім, вважає Гоголь, невдало підібрано актора, який зробив Хлестакова звичайним брехуном, не зрозумівши справжньої природи комізму героя. Письменник упевне­ний, що більший успіх був би скоріше у випадку, якби на роль Хлестакова призначили найбезталаннішого актора, переконавши його в тому, що Хлестаков — людина сприт­на, розумна і навіть благородна. І це тому, підкреслює Гоголь, що Хлестаков зовсім не дурить — він не брехун за ремеслом, він сам забуває, що бреше, і навіть сам вірить в те, про що говорить.

Важко взагалі знайти щось протилежніше тому, над чим сміються люди. Найбанальніші речі можуть виклика­ти сміх, але так само сміються і над значними, глибокими явищами, якщо в них з'явиться якась несуттєва сторона, яка суперечить звичкам і повсякденному досвідові людей. Сміх тоді є лише виявленням самовдоволеного практично­го розуму, знаком того, що ми досить розумні, аби розпізнати контраст і відчути себе вищими за комічного героя.

Буває також сміх знущальний, дошкульний, сміх від відчаю тощо.

Комічному ж, навпаки, властива безкі­нечна доброзичливість і впевненість у своєму безумовному піднесенні над власними протиріччями, а не сумне пере­живання. Зашкарублий розум не здатний до цього якраз у тому випадку; коли він найбільш смішний для інших.

Комічне найчастіше пов'язується із ситуацією, коли самі по собі незначні і неважливі цілі здійснюються з виглядом великої серйозності та зі значними приготу­ваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому випадку своєї мети, то нічого не втрачає, оскільки вона бажала чогось насправді незначного, що не впливає на її життя. Комічною є і ситуація, коли індивід бере на себе вирішен­ня якихось надзвичайних завдань, але абсолютно нездат­ний до цього. Комічні колізії створюються і за рахунок зовнішнього випадку, збігу протилежних інтересів і харак­терів. Щоправда, тут не повинно допускатися перемоги хибного протиріччя, безглуздості і дурниць.

Сміх є необхідним елементом комічного, завдяки яко­му відбувається розв'язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело комічного — це не тільки під­міна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини.

Комічне є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, сатира, сарказм. Усі вони є знаряддям подолання недоліків у людині та соці­альних процесах, руйнації хибних ілюзій людей про себе, засобом ствердження торжества ідеалу через заперечення старого, того, що віджило.

Піднесене, героїчне, низьке

До загальних категорій естетики належить категорія піднесеного, яка має давню історію і по-різному тлумачиться естетичною наукою.

Піднесене розглядається і як самостійна естетична категорія, що має специфічний естетичний зміст, і як модифікація категорії прекрасне. У свою чергу, модифікацією піднесеного є категорія героїчне, а її протилежністю – категорія низьке. Саме тому розглядати ці категорії слід лише в системі інших естетичних категорій, до того ж розуміючи їх діалектичний взаємозв'язок та взаємоперехід. Варто відразу зауважити: якщо категорії піднесеного і низького мають найширшу сферу прояву, бо характеризують естетичну якість явищ природи, суспільства і мистецтва, то героїчне відбиває лише спосіб людської діяльності, а тому пов'язане тільки зі сферами суспільства і мистецтва. Ось чому ми схильні тлумачити героїчне як модифікацію категорії піднесене і розглядати її в ряду піднесене – героїчне – низьке.

Етимологія понять піднесене та низьке пов'язана з протиставленням верху, до якого люди тягнуться, про який мріють, і низу – тобто того, що хочуть подолати, чого хочуть позбутися. Живе росте і тягнеться догори, мертве падає і поринає вниз. Саме тому релігійно-міфологічна свідомість поселяє богів наверху, а нечисту силу – внизу, під землею.

Поняття піднесеного та низького мають ще один відтінок – співвідношення великого і малого, для людини значущого і незначного. Як розвивалися ці змістовні характеристики естетичних явищ, що усвідомлювались через категорії піднесеного і низького?

Як самостійне естетичне поняття піднесене почало використовуватися в пізній античності у зв'язку з теоріями поетики і риторики. Спочатку терміном «піднесене» позначався особливий стиль мови, що характеризувався урочистістю та значущістю. Використання його обумовлювалось предметом поетичного опису і не зводилося тільки до прийомів риторичної техніки. Тобто велич самого предмета (велика і славна битва або якісь значні явища природи) зумовлювала прозаїчну мову ставати піднесеною. Важливим тут є тонке відчуття стилю, бо навіть найменша надмірність може призвести до протилежного наслідку.

Саме цю мету переслідував спеціальний трактат «Про піднесене». Приписують його невідомому авторові І ст. н. е., якого називають Псевдо-Лонгіном. Трактат написаний як полемічний твір, спрямований проти трактату ритора Цецілія. Псевдо-Лонгін критикує Цецілія за сухий формалізм, за те, що той у своєму трактаті обмежується лише описом технічних правил майстерності і не дає відповіді на питання: а чим же є по суті своїй піднесене? Сам Псевдо-Лонгін дає кілька визначень піднесеного.

Говорячи про джерела піднесеного, Псевдо-Лонгін виділяє тут п'ять основних витоків:

1) здібність до піднесених думок і суджень;

2) сильна та натхненна пристрасть, пафос;

3) вміння складати потрібні мовні фігури;

4) благородні, багаті і витончені звороти мови;

5) правильне і величне сполучення цілого.

Перші дві ознаки Псевдо-Лонгін називає даром природи, тоді як останні людина здобуває через навчання і вдосконалення майстерності. Поезія, таким чином, є породженням благородства душі, зверненої до вічних сутностей та цінностей. До них вона спрямована, з них створює образи, які слугують для власного життя і для життя інших. Людині замало лише осягати спогляданням та міркуванням Всесвіт: нашим думкам тісно в його межах. Зрозуміти мету нашого народження може лише благородна душа, підвладна душевному поривові, який виходить за межі осягнено відчутного світу і відкриває горизонти нової дійсності. Саме в її безмежності душа знаходить справжню Вітчизну.

Смак естетичний - глибоко індивідуальний, але належить зовсім до іншої сфери сфері суспільній, соціальній. Естетичний смак не є природжена якість особистості, і його не можна зводити до психофізіологічних інстинктів, до реакцій. Це соціальна здатність людини, що формується, як і багато які інші соціальні здібності, в процесі виховання і утворення людини.