Становлення естетичних уявлень у давній Греції.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Становлення естетичних уявлень у давній Греції.



В становленні перших естетичних уявлень брали участь ще давньогрецькі мислителі: Піфагор, Алкмеон, Емпедокл, Феофраст та ін.

З їхніх роздумів щодо природи почуттів виокремились визначення почуття прекрасного та потвор­ного, трагічного та комічного.

Перші спроби використання почуттів як основи для осмис­лення певних естетичних явищ пов'язані з піфагорійцями – філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н. е.

ПІФАГОР

Давньогрецький філософ, засновник філософської школи та вчення «піфагорейства», (нар. близько 580–500 до н. е.) і тривалий час жив на острові Самос. Пізніше через політичні переслідуван­ня прихильників тиранії Полікрата Самоського переїхав до Італії і жив у місті Кротон. Саме в Італії виник Піфагорійський союз – об'єднання учнів і послідовників Піфагора. Спочатку піфагорійське вчення пере­давалося лише усно, а пізніше учень Піфагора Філолай зробив перший письмовий виклад піфагорійських ідей, які ґрунтувалися передусім на «філо­софії чисел».

Вчення Піфагора культивувало не тільки естетичні, а й етичні норми людського співжиття:

· позитивний природний спосіб життя,

· віру в безсмертя людської душі;

· виробило особливе вчення про Бога, що містить в собі Все, проявляє себе як закон і сам є Законом;

· отже, прийняття закону Природи – це клятва слухняності Закону;

· священна математика – вчення про першопринципи, за якими існує Космос;

· вчення про музику космічних сфер – гармонію.

· Вчення про дружбу і взаємодопомогу між учнями Піфагорійського союзу було настільки сильним і дієздатним, що викликало заздрість та епігонство серед багатьох марнославних діячів, які впродовж кількох століть після Піфагора імітували подібну діяльність, засновували власні вчення і школи.

· Є припущення, що й секта Ісуса в деяких деталях також наслідувала піфагорійський образ, але юдеї від природи, будучи лише талановитими імітаторами вже створеного іншими народами, самі так і не змогли ні достойно розвинути віровчення, ані створити життєдайну філософську школу – вся діяльність перших християн була наскрізь штучною, такою, що суперечить Життю.

· Піфагор же шукав божественне Начало в самій Природі, не відділяючи релігійного пізнання від природничо-наукового, а людину – від Бога-Природи.

· Він вчив про закон циклічності, згідно з яким відбувається переселення душ (метемпсихоз або реінкарнація), яке він вважав наслідком закону Вічного повернення всіх речей. Згідно з вченням Піфагора, «душа безсмертна, але переходить з тіла в тіло живих істот, далі все у світі повторюється через певні проміжки часу, але нічого нового взагалі не відбувається».

· Такої ж концепції дотримувалися ще послідовники Орфея (орфіки), що свідчить про успадкованість язичницьких знань від давніх єгиптян та від аріїв Індії періоду ведизму.

· Метою Піфагора було моральне очищення суспільства й відновлення природних релігійних поглядів, що він і втілив у заснованій ним Школі в місті Кротоні, де передавав таємні духовні методи самовдосконалення гідним того учням.

Громада, до якої входили і чоловіки, й жінки, шанувала Піфагора як втілення Бога, називаючи його «богоподібним». Кінець діяльності тієї великої Школи поклала розправа, вчинена заздрісними примітивними людьми.

Піфагор ототожнював поняття «гармонія», «досконалість» і «краса», а основою гармонії вважав число. Гармонію чисел піфагорійці шукали навіть у розташуванні планет.

Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася по­чуттєва природа цього мистецтва, його зв'язок з чуттям слуху. Не можна погоджуватися з визначенням музики як «мистецтва мис­тецтв», але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфа­гор багато зробив для розробки проблем музичного виховання, спе­цифіки сприйняття музичного твору. Естетично особливо важливе значення має піфагорійське розуміння музики як носія душевної рівноваги, стимулювання душевного спокою.

Піфагорійці виробили поняття «тетрактид» – сума перших чотирьох чисел 1+2+3+4= 10, яка включає основні музичні інтервали: октаву (2 : 1), квінту (3 : 2) і кварту (4 : 3).

Тетрактида – дослівно «четвериця», за Піфагором, основа всього буття, що ґрунтується на давньому язичницькому віруванні в чотири елементи (стихії), з яких твориться Всесвіт: земля, вода, вогонь, повітря.

Піфагорійці, обожнюючи свого Вчителя, навіть клялися, закликаючи його у свідки: «Будь свідком той, хто людям приніс Тетрактиду – це для безсмертної душі природи вічне джерело». У пізніших античних філософів з’являється уявлення й про п’яту стихію – ефір, яким пронизаний увесь Всесвіт.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора посідає вчення про безсмертя душі і метемпсихоз – можливість душі втілюватися у будь-яке тіло. Згідно з цим ученням для «оживлен­ня», «переселення» душі треба пройти через очищення – катарсис, вищою формою якого є опанування музично-числової структури Кос­мосу.

Ідеї Піфагора мали значний вплив на митців того часу. Вони намагалися творчо використовувати його філософсько-естетичні по­ложення для більш глибокого опанування художніх можливостей кон­кретних видів мистецтв: музики, поезії, скульптури.

КСЕНОФАН

Він був мандрівним поетом, і його філософські ідеї мали естетичний характер. Нар. у місті Колофон (бл. 570 – після 478 до н. е.), прожив понад 90 років. У роки перської навали залишив рідне місто і мандрував містами Еллади та Великої Греції.

Поетична творчість Ксенофана була багатоманітною: елегії, ямби, поеми. Особливою популярністю користували­ся епіграми Ксенофана, в яких він висміював недоліки людей: пияцтво, зажерливість, нещирість.

Значний інтерес викликає творчість засновника елейської філо­софської школи Ксенофана. Свідченням цього є перед­усім віршована форма викладу матеріалу: філософські твори є водно­час зразком поезії VI ст. до н. е.

Ксенофан намагався визначити роль почуттів у житті людини. Він вважав, що почуття формують лише «приблизну» думку, і «ми будемо помилятися, якщо орієнтуватимемося лише на неї». Це переконання сприяло утверджен­ню ролі й значення розумового ставлення до дійсності, спростовувало довіру до міфології як пануючої у ті часи форми світобачення.

Ксенофан розглядав давньогрецькі міфи як своєрідну форму кри­тики богів, адже боги наділялися усіма тими недоліками, які засуджу­валися людьми: хтивістю, марнославством, облудливістю, пияцтвом тощо.

Поезія Ксенофана позбавлена містики, висміює лицемірство, забо­бонність. Ксенофан негативно ставився до поетів, які прославляли міфічних героїв і нехтували життям звичайної людини. Він був пере­конаний, що «не слід оспівувати боротьбу титанів, гігантів і кентаврів – вигадки минулих часів», а треба возвеличувати тих, хто «виявляє па­м'ять та постійність щодо доброчесності».

Творча спадщина Ксенофана – це, по-перше, приклад плідної взаємодії теорії і практики, які доповнювали одна одну.

ЕМПЕДОКЛ

Відо­мий філософ, політичний діяч, поет, оратор, лікар, засновник італійської ме­дичної школи. Народився у місті Акрагант, розташованому поряд з містом Сіракузи – найбільшим портом Сицилії (бл. 490 – бл. 430 до н. е.). Молодість Емпедокла збіглася з розквітом рідного міста, політичне, еко­номічне і культурне значення якого зрос­тало внаслідок занепаду східних районів Стародавньої Греції, які потерпали від греко-перських воєн.

Морально-психологічний вплив Емпедокла на сучасників був на­стільки значним, що він отримав пріз­висько «чудотворець».

Емпедокл – автор двох філософських творів: «Про природу» та «Очищення».

Емпедокла по праву вважають засновником вчення про критерії расової краси. Він пов’язував еталони краси з етнічним походженням людини і вважав, що в кожної раси вони різні. Давньогрецька скульптура знайомить людину з типовою красою давніх греків, чим виховує не тільки естетичні смаки, а насамперед знайомить з антропологією власного народу, вчить відрізняти своїх від чужих. Відомий вислів Емпедокла: “Найкраще мислять кров’ю” – став основою цілого вчення про етнічні цінності.

Об'єктом теоретичного інтересу Емпедокла були почуття: він зазначав, що як нижчий рівень почуттів - це відчуття, які підкоря­ються принципу «подібне пізнається подібним», а єдність відчуттів формуює Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл визнавав як нематеріальні, однак просторово визначені. Поперемінні переваги тієї чи іншої сили обумовлюють циклічний хід всього світового процесу.

Особливого значення Емпедокл надавав людському оку, яке, на його думку, складається з двох частин: вогню і води. Сприймання предметів відбувається завдяки тому, що вогонь і вода з ока через пори виходять назовні й стикаються із зовнішнім «струмом» – відбитками предметів.

Отже, споглядання речей – це не пасивний стан ока, а його активна діяльність. Аналіз специфіки «бачення» світу вплинув на інтерес Емпедокла до кольорової символіки, що стимулює емоційне переживання: вогонь дає змогу сприймати білий колір, а вода – чорний.

Емпедокл не лише продовжує попередню традицію вивчення приро­ди і значення чуттів, а й оперує таким поняттям, як «катарсис» (очи­щення), і наголошує на морально-етичній природі процесу очищення.

ПОЛІКЛЕТ

Яскравим прикладом впливу ідей Піфагора на грець­ку культуру є творчість скульпто­ра і письменника Поліклета (V ст. до н. е.), який намагався використати ідеї Піфагора у розроб­ці проблем художньої творчості, і в практиці створення скульп­тур. Цікаво, що Поліклет і свою теоретичну роботу, і скульптуру назвав «Канон», підкреслюючи цим нерозривність теорії і практики в по­зиції митця.

Спираючись на піфагорійську «філософію чисел», Поліклет розро­бив регулятивні норми зображувальної діяльності скульптора, шляхи втілення фізичного стану конкретного живого тіла, симетрію, співмір-ність його частин.

Математичні вимоги щодо конкретного скульптур­ного твору Поліклет намагався співвідносити із загальними законами пропорційних відношень Космосу.

Становленню перших естетичних уявлень сприяли також ті теоре­тики, які розробляли проблеми філософії, естетики, мистецтва з дещо інших позицій, ніж ті, які запропонували Піфагор та його послідовники.

АЛКМЕОН

Видатний лікар-натурфілософ (перша половина V ст. до н. е.). Алкмеон був першим ученим Стародавньої Греції, який розмежував мислення і відчуття.

Він стверджував, що сприйняття – це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів чуття, а далі – до мозку.

СОКРАТ:

Давньогрецький філософ Сократ (470-399 до н.е.) в центр уваги свого вчення поставив людину. Естетичні проблеми він розглядає з точки зору практичної діяльності людини, її поведінки та моральності. Вищою метою діяльності є абсолютне благо. Продукти естетичної діяльності повинні оцінюватись з точки зору їхньої відповідності певній меті. Краса не існує сама по собі, а лише в її відповідності з метою людської діяльності. Сократ підкреслював органічний зв’язок етичного й естетичного, морального і прекрасного.

Його ідеал – людина прекрасна духом і тілом. Мистецтво (особливо скульптура) повинна зображувати е тільки тіло, а й душу людини. Сократова концепція духовної краси доповнила піфагорійську концепцію краси в пропорції. Пізніше ця концепція отримала назву калокагатії – єдності добра, краси і блага, прекрасної форми і внутрішньої досконалості – постійного самовдосконалення всіх людей.

ПЛАТОН:

Розвиток естетичних ідей здійснюється в багатьох творах Платона (нар. 427-347 до н.е.): “Гиппій Більший”, “Держава”, “Федон”, “Софіст”, “Пир”, “Закони” та ін.

Він вважав, що чуттєві речі мінливі. Вони виникають і зникають, отже не являють собою сутності буття. Справжнє буття притаманне лише духовним сутностям особливого роду – “видам” або “ідеям” (ейдосам) – тобто загальним поняттям, що є самостійними сутностями. Верховною ідеєю є ідея блага.

Прекрасна ідея протиставляється чуттєвому світу, вона перебуває поза часом і простором, завжди є незмінною. Оскільки краса, за Платоном, має позачуттєвий характер, то вона осягається не чуттями, а розумом. Саме такий підхід до аналізу мистецтва у Платона став провідним.

На думку Платона, художник не пізнає істину, а лише відтворює (копіює) чуттєві речі, які в свою чергу є копіями ідей. Отже, зображення художника є ні що інше, як копією з копій, імітації з імітацій, тіні тіней. Отже, як відбиток відбитого, мистецтво позбавлене пізнавальної цінності. Більше того – воно брехливе і перешкоджає пізнанню істинно існуючого світу.

Подібним же чином Платон розглядав і творчий процес: він різко протиставляє художнє натхнення пізнавальному акту. Натхнення художника ірраціональне, протирозумне. Поет творить “не від мистецтва і знання, а від божественного визначення і одержимості”.

Таким чином, Платон розвиває містичну теорію поетичної творчості. У своєму діалозі “Держава” Платон взагалі висловлює думку, що мистецтву немає місця в ідеальній державі. Проте, він допускає витвір і виконання гімнів Богам, бо вони збуджують мужні і громадянські почуття.

АРІСТОТЕЛЬ:

Вважається одним з найвизначніших критиків платонізму. Нар. 384-322 до н.е. Він насамперед піддав сумніву платонівську теорію ідей, зробив висновок про її неспроможність.

Питання естетики він висловив у працях: “Риторика”, “ Політика”, “Мистецтво поезії”. Головне місце займає проблема прекрасного. Головними ознаками прекрасного вважав: злагодженість, співмірність, певність.

Завдання мистецтва вбачає в імітації (гр. мимесис). В праці “Поетика” він визначає три різновиди імітації: предмет, засіб і спосіб. Усі види мистецтва різняться засобами імітації: напр., звук – засіб для музики і співу, фарби і форми – засіб для живопису і скульптури, ритм – для танцю, слова і метрика – для поезії.

Виділив види і жанри словесного мистецтва: епос, лірика і драма. Драма поділяється на трагедію і комедію.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 179; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.80.173.217 (0.009 с.)