Предмет та завдання курсу естетики



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Предмет та завдання курсу естетики



КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ЕСТЕТИКИ

ЛЕКЦІЯ 1.

ЛЕКЦІЯ 2.

ГЕНЕЗА ЕСТЕТИЧНОЇ ДУМКИ

Становлення естетичних уявлень у давній Греції.

В становленні перших естетичних уявлень брали участь ще давньогрецькі мислителі: Піфагор, Алкмеон, Емпедокл, Феофраст та ін.

З їхніх роздумів щодо природи почуттів виокремились визначення почуття прекрасного та потвор­ного, трагічного та комічного.

Перші спроби використання почуттів як основи для осмис­лення певних естетичних явищ пов'язані з піфагорійцями – філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н. е.

ПІФАГОР

Давньогрецький філософ, засновник філософської школи та вчення «піфагорейства», (нар. близько 580–500 до н. е.) і тривалий час жив на острові Самос. Пізніше через політичні переслідуван­ня прихильників тиранії Полікрата Самоського переїхав до Італії і жив у місті Кротон. Саме в Італії виник Піфагорійський союз – об'єднання учнів і послідовників Піфагора. Спочатку піфагорійське вчення пере­давалося лише усно, а пізніше учень Піфагора Філолай зробив перший письмовий виклад піфагорійських ідей, які ґрунтувалися передусім на «філо­софії чисел».

Вчення Піфагора культивувало не тільки естетичні, а й етичні норми людського співжиття:

· позитивний природний спосіб життя,

· віру в безсмертя людської душі;

· виробило особливе вчення про Бога, що містить в собі Все, проявляє себе як закон і сам є Законом;

· отже, прийняття закону Природи – це клятва слухняності Закону;

· священна математика – вчення про першопринципи, за якими існує Космос;

· вчення про музику космічних сфер – гармонію.

· Вчення про дружбу і взаємодопомогу між учнями Піфагорійського союзу було настільки сильним і дієздатним, що викликало заздрість та епігонство серед багатьох марнославних діячів, які впродовж кількох століть після Піфагора імітували подібну діяльність, засновували власні вчення і школи.

· Є припущення, що й секта Ісуса в деяких деталях також наслідувала піфагорійський образ, але юдеї від природи, будучи лише талановитими імітаторами вже створеного іншими народами, самі так і не змогли ні достойно розвинути віровчення, ані створити життєдайну філософську школу – вся діяльність перших християн була наскрізь штучною, такою, що суперечить Життю.

· Піфагор же шукав божественне Начало в самій Природі, не відділяючи релігійного пізнання від природничо-наукового, а людину – від Бога-Природи.

· Він вчив про закон циклічності, згідно з яким відбувається переселення душ (метемпсихоз або реінкарнація), яке він вважав наслідком закону Вічного повернення всіх речей. Згідно з вченням Піфагора, «душа безсмертна, але переходить з тіла в тіло живих істот, далі все у світі повторюється через певні проміжки часу, але нічого нового взагалі не відбувається».

· Такої ж концепції дотримувалися ще послідовники Орфея (орфіки), що свідчить про успадкованість язичницьких знань від давніх єгиптян та від аріїв Індії періоду ведизму.

· Метою Піфагора було моральне очищення суспільства й відновлення природних релігійних поглядів, що він і втілив у заснованій ним Школі в місті Кротоні, де передавав таємні духовні методи самовдосконалення гідним того учням.

Громада, до якої входили і чоловіки, й жінки, шанувала Піфагора як втілення Бога, називаючи його «богоподібним». Кінець діяльності тієї великої Школи поклала розправа, вчинена заздрісними примітивними людьми.

Піфагор ототожнював поняття «гармонія», «досконалість» і «краса», а основою гармонії вважав число. Гармонію чисел піфагорійці шукали навіть у розташуванні планет.

Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася по­чуттєва природа цього мистецтва, його зв'язок з чуттям слуху. Не можна погоджуватися з визначенням музики як «мистецтва мис­тецтв», але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфа­гор багато зробив для розробки проблем музичного виховання, спе­цифіки сприйняття музичного твору. Естетично особливо важливе значення має піфагорійське розуміння музики як носія душевної рівноваги, стимулювання душевного спокою.

Піфагорійці виробили поняття «тетрактид» – сума перших чотирьох чисел 1+2+3+4= 10, яка включає основні музичні інтервали: октаву (2 : 1), квінту (3 : 2) і кварту (4 : 3).

Тетрактида – дослівно «четвериця», за Піфагором, основа всього буття, що ґрунтується на давньому язичницькому віруванні в чотири елементи (стихії), з яких твориться Всесвіт: земля, вода, вогонь, повітря.

Піфагорійці, обожнюючи свого Вчителя, навіть клялися, закликаючи його у свідки: «Будь свідком той, хто людям приніс Тетрактиду – це для безсмертної душі природи вічне джерело». У пізніших античних філософів з’являється уявлення й про п’яту стихію – ефір, яким пронизаний увесь Всесвіт.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора посідає вчення про безсмертя душі і метемпсихоз – можливість душі втілюватися у будь-яке тіло. Згідно з цим ученням для «оживлен­ня», «переселення» душі треба пройти через очищення – катарсис, вищою формою якого є опанування музично-числової структури Кос­мосу.

Ідеї Піфагора мали значний вплив на митців того часу. Вони намагалися творчо використовувати його філософсько-естетичні по­ложення для більш глибокого опанування художніх можливостей кон­кретних видів мистецтв: музики, поезії, скульптури.

КСЕНОФАН

Він був мандрівним поетом, і його філософські ідеї мали естетичний характер. Нар. у місті Колофон (бл. 570 – після 478 до н. е.), прожив понад 90 років. У роки перської навали залишив рідне місто і мандрував містами Еллади та Великої Греції.

Поетична творчість Ксенофана була багатоманітною: елегії, ямби, поеми. Особливою популярністю користували­ся епіграми Ксенофана, в яких він висміював недоліки людей: пияцтво, зажерливість, нещирість.

Значний інтерес викликає творчість засновника елейської філо­софської школи Ксенофана. Свідченням цього є перед­усім віршована форма викладу матеріалу: філософські твори є водно­час зразком поезії VI ст. до н. е.

Ксенофан намагався визначити роль почуттів у житті людини. Він вважав, що почуття формують лише «приблизну» думку, і «ми будемо помилятися, якщо орієнтуватимемося лише на неї». Це переконання сприяло утверджен­ню ролі й значення розумового ставлення до дійсності, спростовувало довіру до міфології як пануючої у ті часи форми світобачення.

Ксенофан розглядав давньогрецькі міфи як своєрідну форму кри­тики богів, адже боги наділялися усіма тими недоліками, які засуджу­валися людьми: хтивістю, марнославством, облудливістю, пияцтвом тощо.

Поезія Ксенофана позбавлена містики, висміює лицемірство, забо­бонність. Ксенофан негативно ставився до поетів, які прославляли міфічних героїв і нехтували життям звичайної людини. Він був пере­конаний, що «не слід оспівувати боротьбу титанів, гігантів і кентаврів – вигадки минулих часів», а треба возвеличувати тих, хто «виявляє па­м'ять та постійність щодо доброчесності».

Творча спадщина Ксенофана – це, по-перше, приклад плідної взаємодії теорії і практики, які доповнювали одна одну.

ЕМПЕДОКЛ

Відо­мий філософ, політичний діяч, поет, оратор, лікар, засновник італійської ме­дичної школи. Народився у місті Акрагант, розташованому поряд з містом Сіракузи – найбільшим портом Сицилії (бл. 490 – бл. 430 до н. е.). Молодість Емпедокла збіглася з розквітом рідного міста, політичне, еко­номічне і культурне значення якого зрос­тало внаслідок занепаду східних районів Стародавньої Греції, які потерпали від греко-перських воєн.

Морально-психологічний вплив Емпедокла на сучасників був на­стільки значним, що він отримав пріз­висько «чудотворець».

Емпедокл – автор двох філософських творів: «Про природу» та «Очищення».

Емпедокла по праву вважають засновником вчення про критерії расової краси. Він пов’язував еталони краси з етнічним походженням людини і вважав, що в кожної раси вони різні. Давньогрецька скульптура знайомить людину з типовою красою давніх греків, чим виховує не тільки естетичні смаки, а насамперед знайомить з антропологією власного народу, вчить відрізняти своїх від чужих. Відомий вислів Емпедокла: “Найкраще мислять кров’ю” – став основою цілого вчення про етнічні цінності.

Об'єктом теоретичного інтересу Емпедокла були почуття: він зазначав, що як нижчий рівень почуттів - це відчуття, які підкоря­ються принципу «подібне пізнається подібним», а єдність відчуттів формуює Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл визнавав як нематеріальні, однак просторово визначені. Поперемінні переваги тієї чи іншої сили обумовлюють циклічний хід всього світового процесу.

Особливого значення Емпедокл надавав людському оку, яке, на його думку, складається з двох частин: вогню і води. Сприймання предметів відбувається завдяки тому, що вогонь і вода з ока через пори виходять назовні й стикаються із зовнішнім «струмом» – відбитками предметів.

Отже, споглядання речей – це не пасивний стан ока, а його активна діяльність. Аналіз специфіки «бачення» світу вплинув на інтерес Емпедокла до кольорової символіки, що стимулює емоційне переживання: вогонь дає змогу сприймати білий колір, а вода – чорний.

Емпедокл не лише продовжує попередню традицію вивчення приро­ди і значення чуттів, а й оперує таким поняттям, як «катарсис» (очи­щення), і наголошує на морально-етичній природі процесу очищення.

ПОЛІКЛЕТ

Яскравим прикладом впливу ідей Піфагора на грець­ку культуру є творчість скульпто­ра і письменника Поліклета (V ст. до н. е.), який намагався використати ідеї Піфагора у розроб­ці проблем художньої творчості, і в практиці створення скульп­тур. Цікаво, що Поліклет і свою теоретичну роботу, і скульптуру назвав «Канон», підкреслюючи цим нерозривність теорії і практики в по­зиції митця.

Спираючись на піфагорійську «філософію чисел», Поліклет розро­бив регулятивні норми зображувальної діяльності скульптора, шляхи втілення фізичного стану конкретного живого тіла, симетрію, співмір-ність його частин.

Математичні вимоги щодо конкретного скульптур­ного твору Поліклет намагався співвідносити із загальними законами пропорційних відношень Космосу.

Становленню перших естетичних уявлень сприяли також ті теоре­тики, які розробляли проблеми філософії, естетики, мистецтва з дещо інших позицій, ніж ті, які запропонували Піфагор та його послідовники.

АЛКМЕОН

Видатний лікар-натурфілософ (перша половина V ст. до н. е.). Алкмеон був першим ученим Стародавньої Греції, який розмежував мислення і відчуття.

Він стверджував, що сприйняття – це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів чуття, а далі – до мозку.

СОКРАТ:

Давньогрецький філософ Сократ (470-399 до н.е.) в центр уваги свого вчення поставив людину. Естетичні проблеми він розглядає з точки зору практичної діяльності людини, її поведінки та моральності. Вищою метою діяльності є абсолютне благо. Продукти естетичної діяльності повинні оцінюватись з точки зору їхньої відповідності певній меті. Краса не існує сама по собі, а лише в її відповідності з метою людської діяльності. Сократ підкреслював органічний зв’язок етичного й естетичного, морального і прекрасного.

Його ідеал – людина прекрасна духом і тілом. Мистецтво (особливо скульптура) повинна зображувати е тільки тіло, а й душу людини. Сократова концепція духовної краси доповнила піфагорійську концепцію краси в пропорції. Пізніше ця концепція отримала назву калокагатії – єдності добра, краси і блага, прекрасної форми і внутрішньої досконалості – постійного самовдосконалення всіх людей.

ПЛАТОН:

Розвиток естетичних ідей здійснюється в багатьох творах Платона (нар. 427-347 до н.е.): “Гиппій Більший”, “Держава”, “Федон”, “Софіст”, “Пир”, “Закони” та ін.

Він вважав, що чуттєві речі мінливі. Вони виникають і зникають, отже не являють собою сутності буття. Справжнє буття притаманне лише духовним сутностям особливого роду – “видам” або “ідеям” (ейдосам) – тобто загальним поняттям, що є самостійними сутностями. Верховною ідеєю є ідея блага.

Прекрасна ідея протиставляється чуттєвому світу, вона перебуває поза часом і простором, завжди є незмінною. Оскільки краса, за Платоном, має позачуттєвий характер, то вона осягається не чуттями, а розумом. Саме такий підхід до аналізу мистецтва у Платона став провідним.

На думку Платона, художник не пізнає істину, а лише відтворює (копіює) чуттєві речі, які в свою чергу є копіями ідей. Отже, зображення художника є ні що інше, як копією з копій, імітації з імітацій, тіні тіней. Отже, як відбиток відбитого, мистецтво позбавлене пізнавальної цінності. Більше того – воно брехливе і перешкоджає пізнанню істинно існуючого світу.

Подібним же чином Платон розглядав і творчий процес: він різко протиставляє художнє натхнення пізнавальному акту. Натхнення художника ірраціональне, протирозумне. Поет творить “не від мистецтва і знання, а від божественного визначення і одержимості”.

Таким чином, Платон розвиває містичну теорію поетичної творчості. У своєму діалозі “Держава” Платон взагалі висловлює думку, що мистецтву немає місця в ідеальній державі. Проте, він допускає витвір і виконання гімнів Богам, бо вони збуджують мужні і громадянські почуття.

АРІСТОТЕЛЬ:

Вважається одним з найвизначніших критиків платонізму. Нар. 384-322 до н.е. Він насамперед піддав сумніву платонівську теорію ідей, зробив висновок про її неспроможність.

Питання естетики він висловив у працях: “Риторика”, “ Політика”, “Мистецтво поезії”. Головне місце займає проблема прекрасного. Головними ознаками прекрасного вважав: злагодженість, співмірність, певність.

Завдання мистецтва вбачає в імітації (гр. мимесис). В праці “Поетика” він визначає три різновиди імітації: предмет, засіб і спосіб. Усі види мистецтва різняться засобами імітації: напр., звук – засіб для музики і співу, фарби і форми – засіб для живопису і скульптури, ритм – для танцю, слова і метрика – для поезії.

Виділив види і жанри словесного мистецтва: епос, лірика і драма. Драма поділяється на трагедію і комедію.

ТЕОФРАСТ

У III ст. до н. е. теорія чуттів набуває завершеного для свого часу викладу у працях яскравого представника перипатетичної школи ТЕО­ФРАСТА (бл. 370 - 288 чи 285 до н. е.). «Почуттєва» спрямо­ваність поглядів філософа властива його праці «Про відчуття», дослідженням «Про благочестя» та «Етичні характери». Широта наукових інтересів була властива і для Теофраста, який передусім цікавився конкретною людиною. Свідченням цього є намагання вченого створити універсальний каталог людських харак­терів, які найповніше відбивали б вдачу людини. Теофраст описує звички, манеру поведінки підлабузника, скнари та ін. Він намагається визначи­ти риси, які передавали б характер відчайдушної людини і людини дріб'язкової, забобонної і неохайної та ін. Цей своєрідний каталог містить більше ніж 30 типів. Слід зауважити, що ця робота мала знач­ний вплив на художню творчість тогочасних письменників, які користу­валися психологічними характеристиками Теофраста.

ЛЕКЦІЯ 3

ДОБА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Естетика ЕПОХИ Відродження

На відміну від Середньовічної естетики, де тільки Бог був єдиним критерієм краси, епоха Відродження знову висуває на перше місце Людину. Вона визнається прекрасною, або такою, що прагне до краси, за зразок якої береться мистецтво і філософія античності, оновлена, або заново відкрита для європейської людини. Церкві не вдається протистояти духові часу, створюється нова світська культура. Реформаційні рухи протистоять церковному засиллю Риму, відбувається перекладання Біблії на націоальні мови.

Гуманізм цієї епохи прославляє Людину, вселяє віру в творчі можливості та потенціал. Вивчаються твори Платона, Арістотеля, Плутарха, Лукіана, перекладають Архімеда, збирають і коментують писемні праці древніх авторів. На думку російського філософа М.Бахтіна, народна відомість епохи Відродження усупереч церковній догмі, продовжувала жити язичницьким радісним відчуття земного буття. Сміхова культура утверджувала радість сприйняття світу, Життя.

Напр., книга Джованні Бокаччо (1350-1353) “Декамерон” започатковує новелістичну традицію, яка дає змогу показати людину, здатну до інтриги, пригоди, діяльності, спритності та ін. Висміюються й церковні догми та впроваджені нею обмеження.

Бурхливий розвиток поезії і поетики (науки про поезію). Ренесансні поети дуже часто імітують стилі античних авторів, оспівують любов, дружбу, героїзм минулого і сучасного.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) абсолютизує роль живоису в мистецтві. Його доктрина позначена позитивними життєстверджуючими мотивами: краса, гармонія, пропорційність, колір, краса природи і людини.

Головна концепція епохи Відродження – положення про те, що мистецтво є відображенням дійсності, в якій природа і людина – найпрекрасніший витвір самої Природи. Відмінність мистецтва і науки, за Леонардо, в тому, що мистецтво створює видимий світ (колір, фігури всіх предметів) у той час, як наука проникає вглиб “усередину тіл”, і зосереджується не на якісних, а на кількісних характеристиках речей. Тому від ученого зникає краса витвору природи. Це виправдовує необхідність витвору мистецтва.

Естетика Відродження – це насамперед пошук ідеалу. Іноді цей пошук межує з утопією (“Утопія” Томаса Мора). Шекспір помічає суперечливість краси і соціальних відносин, його Гамлет говорить: “Весь світ – в”язниця з множиною засовів, тортур і підземель”. Сервантес в образі Дон-Кіхота відобразив кризу ідей Ренесансу, розлад людини із зовнішнім не розуміючим його світом. Епоха Відродженя звершується розчаруванням.

ЛЕКЦІЯ 4.

Лессінг

Г. Лессінг у знаменитому трактаті «Лаокоон. Про межі живопису і поезії» на основі аналізу цієї скульптури захищав реалізм у мистецтві й літературі. Лаокоо́н (грец. Λαοκόων) — троянський жрець Аполлона; застерігав земляків, щоб не вводили до Трої дерев'яного коня, спорудженого греками. За Вергілієм, Лаокоону належить вислів: «боюся данайців навіть тоді, коли вони приносять дари». Боги вирішили знищити Трою, тому послали двох величезних зміїв, які задушили Лаокоона та його двох синів, коли вони складали жертву на березі моря. Троянці сприйняли це як помсту богів за недовіру і ввели коня до міста.

Загибель Лаокоона та його синів відтворює славнозвісна скульптура Агесандра, Полідора й Атенодора, копія якої міститься в Ватіканському музеї.

 

І. Франко порівнював з Лаокооном пригноблений народ у вірші «Не люди наші вороги»:

 

Не люди наші вороги,
Хоч люди гонять нас, і судять,
І запирають до тюрми,
І висмівають нас, і гудять.

Бо люди що? Каміння те,
Котре, розбурхана весною,
Валами котить і несе
Ріка розлитая з собою.

Не в людях зло, а в путах тих,
Котрі незримими вузлами
Скрутили сильних і слабих
З їх мукою і їх ділами.

Мов Лаокоон серед змій,
Так люд увесь в тих путах в'ється…
Ох, і коли ж той спрут страшний
На тілі велетня порветься.
1880


В епоху Просвітництва відбувається важлива подія – в наукову термінологію саме і водитьсятермін естетика –що озн. Сприймати з допомогою почуттів.

Увів це поняття в середині 18 ст. О. Баумгартен (1714-17620),який у праці “Естетика” розбив естетику на два рівні — теоретичну (вивчає проблеми краси, специфіки чуттєвого сприймання дійсності,) іпрактичну (пов'язану з питаннями розвитку мистецтва). Він писав: “Естетика (теорія вільних мистецтв, мистецтво прекрасно мислити, мистецтво мислити аналогічно розуму) являє собою науку про чуттєве пізнання”.

Для Баумгартена важливим наслідком мистецтва була можливість духовного контакту з Універсумом, відчути себе приченим до Вічності – тобто це певні неутилітарні взаємини людини зі світом.

Важливим етапом у розробленні проблеми предмета естетики був період розвитку німецької класичної філософії. Основи філософської естетики Баумгартена розвинули класики нісецької філософії Кант, Фіхте й Гегель.

Іммануїл Кант(1724—1804) переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості».

Розробляючи принципи «критичної філософії», І. Кант висунув ідею про непізнані «речі в собі» й розпізнані явища, які створюють сферу нескінченного можливого досвіду. Він визначив два види пізнання: апріорне (додосвідне) та емпіричне. Особливої ваги набула кантівська ідея естетики як критики смаку,

І. Кант значно розширює понятійно-категоріальний апарат естетики, обґрунтовуючи поняття смак, уява, гра, доцільність, досконалість, витон­ченість, самоспостереження, передбачення та ін.

І. Кант у виявленні специфіки предмета естетики спирався на людську чуттєвість, на складну структуру смаку. На відміну від нього Иоганн Готліб Фіхте(1762—1814) в розумінні естетики тяжів до ідеї зведення предмета цієї науки до теорії мистецтва, він вважав, що саме мистецтво сприяє становленню цілісної людини.

Принципово нової спрямованості естетичні проблеми набувають у теоретичній спадщині Гегеля

У вступі до лекцій з естетики Гегель зауважив, що предметом цієї науки має бути «царство прекрасного», яке інтерпретується ним як «сфера мистецтва, або, ще точніше,— художньої творчості».

Гегель взагалі негативно ставився до терміна «естетика» і вва­жав за доцільне замінити його на термін «філософія мистецтва» або «філософія художньої творчості». Гегель увів до визначення предмета естетики поняття прекрасне.

У першій половині XIX ст. з'явилося поняття філософія мистецтва (Гегель), яке засвідчило можливість осягнути мистецтво не тільки як систему окремих видів зі своєю історією і теорією, а й як цілісний феномен, специфіка якого розкривається через цілі й завдання творчої діяльності художньо обдарованої людини — митця.

Ідею Гегеля про зв'язок естетики і прекрасного розвинув Микола Чернишевський (1828—1889). Визначаючи предмет естетики через поняття «прекрасне», він, проте, не обмежував його сферою мистецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всеосяжності життя. Така позиція чітко простежується у спробах філософа визначити прекрасне в різ­них сферах життєдіяльності людини. Таким чином, М. Чернишевський закріпив на російському ґрунті розуміння естетики через ідею прекрасного.

Гегелівське розуміння естетики підсумувало значний період в історії' цієї науки. Умовно можна визначити розвиток естетики від доби Античнос­ті до 30-хроків XIX ст. як класичний період. При цьому слід наголо­сити, що з середини XVIIIст. естетика розвивається як само­стійна наука.

Період від 30-х років до кінця XIX ст. визначається як посткяасичний. А в умовах XX ст. формується некласична естетика.

КАТЕГОРІЇ ТРАГІЧНЕ І КОМІЧНЕ:

Реальна історія здійснюється не тільки як трагедія, а й як комедія. З цього приводу К. Маркс писав, що історія діє ґрунтовно і проходить через численні фази, забираючи до могили застарілу форму життя. Останньою фазою всесвітньо-історичної форми є її комедія. Такий хід історії потрібен для того, щоб людство весело розлучилося зі своїм минулим.

Сміх, як відомо, звільняюче діє на людину, а почуття гумору вважається одним з найблагородніших людських почуттів. Звичайно, комічне і смішне — не одне й те саме, як і не все смішне — комічне. Останнє скоріш є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над повсякденними своїми інтереса­ми.

Комічне, як і трагічне, пов'язане зі свободою людини, впевненістю її в безумовній можливості піднятися над собою, над власними інтересами.

Гегель вважав, що загальне підґрунтя комедії — це світ, в якому людина як суб'єкт зробила себе повним господарем того, що є значу­щим для неї як сутнісний зміст її знань і здійснень; це світ, цілі якого руйнують самі себе своєю несуттєвістю. Протиріччя між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим розумом, створює комічність колізії. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині таким від народжен­ня, воно розвивається разом із розвитком особистості і стає показником динамічної пружності людського ро­зуму й фантазії.

За визначенням І. Канта, гумор у по­зитивному значенні є саме здатність, талант людини без усяких на те підстав набувати доброго настрою, коли про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, але, звичайно ж, за певними принципами розуму.

Почуття гумору з необхідністю потрібне не тільки письменникові, художнику, а й читачеві, глядачу. Трапля­ються люди, які не відчувають комізму колізії, які зовсім нечуттєві до гумору.

Цікаво, наприклад, як Гоголь, про­аналізувавши першу виставу своєї комедії «Ревізор», визначив причину невдачі її постановників. Передусім, вважає Гоголь, невдало підібрано актора, який зробив Хлестакова звичайним брехуном, не зрозумівши справжньої природи комізму героя. Письменник упевне­ний, що більший успіх був би скоріше у випадку, якби на роль Хлестакова призначили найбезталаннішого актора, переконавши його в тому, що Хлестаков — людина сприт­на, розумна і навіть благородна. І це тому, підкреслює Гоголь, що Хлестаков зовсім не дурить — він не брехун за ремеслом, він сам забуває, що бреше, і навіть сам вірить в те, про що говорить.

Важко взагалі знайти щось протилежніше тому, над чим сміються люди. Найбанальніші речі можуть виклика­ти сміх, але так само сміються і над значними, глибокими явищами, якщо в них з'явиться якась несуттєва сторона, яка суперечить звичкам і повсякденному досвідові людей. Сміх тоді є лише виявленням самовдоволеного практично­го розуму, знаком того, що ми досить розумні, аби розпізнати контраст і відчути себе вищими за комічного героя.

Буває також сміх знущальний, дошкульний, сміх від відчаю тощо.

Комічному ж, навпаки, властива безкі­нечна доброзичливість і впевненість у своєму безумовному піднесенні над власними протиріччями, а не сумне пере­живання. Зашкарублий розум не здатний до цього якраз у тому випадку; коли він найбільш смішний для інших.

Комічне найчастіше пов'язується із ситуацією, коли самі по собі незначні і неважливі цілі здійснюються з виглядом великої серйозності та зі значними приготу­ваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому випадку своєї мети, то нічого не втрачає, оскільки вона бажала чогось насправді незначного, що не впливає на її життя. Комічною є і ситуація, коли індивід бере на себе вирішен­ня якихось надзвичайних завдань, але абсолютно нездат­ний до цього. Комічні колізії створюються і за рахунок зовнішнього випадку, збігу протилежних інтересів і харак­терів. Щоправда, тут не повинно допускатися перемоги хибного протиріччя, безглуздості і дурниць.

Сміх є необхідним елементом комічного, завдяки яко­му відбувається розв'язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело комічного — це не тільки під­міна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини.

Комічне є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, сатира, сарказм. Усі вони є знаряддям подолання недоліків у людині та соці­альних процесах, руйнації хибних ілюзій людей про себе, засобом ствердження торжества ідеалу через заперечення старого, того, що віджило.

Піднесене, героїчне, низьке

До загальних категорій естетики належить категорія піднесеного, яка має давню історію і по-різному тлумачиться естетичною наукою.

Піднесенерозглядається і як самостійна естетична категорія, що має специфічний естетичний зміст, і як модифікація категорії прекрасне. У свою чергу, модифікацією піднесеного є категорія героїчне, а її протилежністю – категорія низьке. Саме тому розглядати ці категорії слід лише в системі інших естетичних категорій, до того ж розуміючи їх діалектичний взаємозв'язок та взаємоперехід. Варто відразу зауважити: якщо категорії піднесеного і низького мають найширшу сферу прояву, бо характеризують естетичну якість явищ природи, суспільства і мистецтва, то героїчне відбиває лише спосіб людської діяльності, а тому пов'язане тільки зі сферами суспільства і мистецтва. Ось чому ми схильні тлумачити героїчне як модифікацію категорії піднесене і розглядати її в ряду піднесене – героїчне – низьке.

Етимологія понять піднесене та низьке пов'язана з протиставленням верху, до якого люди тягнуться, про який мріють, і низу – тобто того, що хочуть подолати, чого хочуть позбутися. Живе росте і тягнеться догори, мертве падає і поринає вниз. Саме тому релігійно-міфологічна свідомість поселяє богів наверху, а нечисту силу – внизу, під землею.

Поняття піднесеного та низького мають ще один відтінок – співвідношення великого і малого, для людини значущого і незначного. Як розвивалися ці змістовні характеристики естетичних явищ, що усвідомлювались через категорії піднесеного і низького?

Як самостійне естетичне поняття піднесене почало використовуватися в пізній античності у зв'язку з теоріями поетики і риторики. Спочатку терміном «піднесене» позначався особливий стиль мови, що характеризувався урочистістю та значущістю. Використання його обумовлювалось предметом поетичного опису і не зводилося тільки до прийомів риторичної техніки. Тобто велич самого предмета (велика і славна битва або якісь значні явища природи) зумовлювала прозаїчну мову ставати піднесеною. Важливим тут є тонке відчуття стилю, бо навіть найменша надмірність може призвести до протилежного наслідку.

Саме цю мету переслідував спеціальний трактат «Про піднесене». Приписують його невідомому авторові І ст. н. е., якого називають Псевдо-Лонгіном. Трактат написаний як полемічний твір, спрямований проти трактату ритора Цецілія. Псевдо-Лонгін критикує Цецілія за сухий формалізм, за те, що той у своєму трактаті обмежується лише описом технічних правил майстерності і не дає відповіді на питання: а чим же є по суті своїй піднесене? Сам Псевдо-Лонгін дає кілька визначень піднесеного.

Говорячи про джерела піднесеного, Псевдо-Лонгін виділяє тут п'ять основних витоків:

1) здібність до піднесених думок і суджень;

2) сильна та натхненна пристрасть, пафос;

3) вміння складати потрібні мовні фігури;

4) благородні, багаті і витончені звороти мови;

5) правильне і величне сполучення цілого.

Перші дві ознаки Псевдо-Лонгін називає даром природи, тоді як останні людина здобуває через навчання і вдосконалення майстерності. Поезія, таким чином, є породженням благородства душі, зверненої до вічних сутностей та цінностей. До них вона спрямована, з них створює образи, які слугують для власного життя і для життя інших. Людині замало лише осягати спогляданням та міркуванням Всесвіт: нашим думкам тісно в його межах. Зрозуміти мету нашого народження може лише благородна душа, підвладна душевному поривові, який виходить за межі осягнено відчутного світу і відкриває горизонти нової дійсності. Саме в її безмежності душа знаходить справжню Вітчизну.

Смак естетичний - глибоко індивідуальний, але належить зовсім до іншої сфери сфері суспільній, соціальній. Естетичний смак не є природжена якість особистості, і його не можна зводити до психофізіологічних інстинктів, до реакцій. Це соціальна здатність людини, що формується, як і багато які інші соціальні здібності, в процесі виховання і утворення людини.

 

ЕСТЕТИЧНЕ ПОЧУТТЯ

Почуття і насолоди різноманітні по характеру, структурі і психологічному механізму. Одні з них дуже близькі тваринам, інші ж є специфічно людськими і властиві тільки людям. Естетичне почуття належить якраз до останніх. Це один з найскладніших видів духовного переживання, саме, мабуть, найблагородніше з почуттів людини.

Однак не можна не зазначити, що навіть йому, людині, естетичне почуття не дане від народження. Як показують наукові дослідження, воно зароджується у дитини порівняно пізно, або не зароджується зовсім, якщо дитина по яких-небудь обставинах зростала в середовищі тварин.

Зором володіють багато які тварини, але оком, що уміє насолоджуватися красою предметів, володіє тільки людина. Орган слуху також властивий багато яким тваринним, але музичний слух є тільки у людини. Утворення зовнішніх почуттів це результат тривалої біологічної еволюції світу, виникнення і розвиток естетичних духовних почуттів результат всієї соціальної історії людства.

Здатність активно сприймати навколишній світ в формах по-людському розвиненої чуттєвості не є закладеною в нас природою (на відміну від самих органів почуттів), а є продукт культурно-історичний. Форми споглядання і уявлень не тільки не визначаються анатомо-физиологи-ческими особливостями органів сприйняття, але, навпаки, задаються їм ззовні різними формами діяльності, різноманіттям цих форм.

 

Естетичний смак є найважливішою характеристикою личностного становлення, відображаючої рівень самовизначення людської індивідуальності. Тобто естетичний смак не зводимо до простої здатності естетичної оцінки, оскільки не зупиняється на самій оцінці, а завершується привласненням або відкиданням культурної, естетичної цінності. Отже, правильніше буде визначити естетичний смак як здатність особистості до індивідуального відбору естетичних цінностей, а тим самим і до саморозвитку і самоформування.

Дійсно, людина, що володіє естетичним смаком, відрізняється певною завершеністю, цілісністю, т. е. є не просто людським індивідом, а особистістю. Відмінна риса тут полягає в тому, що крім індивідуальних особливостей підлога, вік, зростання, колір волосся і очей, тип психіки особистість володіє також індивідуальним внутрішнім, духовним світом, що визначається соціальними цінностями і перевагами.

Становлення особистості процес тривалий, що не завершується остаточно ніколи. Є проте віковий кордон від 13 до 20 років, коли формуються основні соціальні характеристики особистості, в тому числі естетичний смак. Цінність кожної особистості якраз і полягає в її своєрідності, неповторності. Значною мірою це досягається тим, що в процесі формування на особистість впливає свій, неповторний комплекс культурних цінностей і духовних орієнтації. Таким способом складається унікальність формування кожної людини. І естетичний смак стає не тільки інструментом формування цієї унікальності, але і способом її объективации, суспільного самоствердження.

Якщо говорити про відсутність естетичного смаку, то це передусім мова про вияв всеядности, т. е. привласненні людиною будь-яких загальновизнаних естетичних і культурних цінностей. Всеядность якраз характеризує недостатність личностного відношення до миру, нездатність відібрати з багатства культури ті цінності, які в найбільшій мірі розвивають, доповнюють, шліфують природні завдатки, сприяють професійному, цивільному, етичному вдосконаленню особистості.

Естетичний смак є своєрідним почуттям міри, умінням знаходити необхідну достаточність в личностном відношенні до миру культури і цінностей. Наявність естетичного смаку виявляється як пропорційність внутрішнього і зовнішнього, гармонія духа і соціальної поведінки, соціальної реалізації особистості.

Часто естетичний смак зводять лише до зовнішніх форм його вияву. Наприклад, розглядають смак як здатність людини слідувати моді як у вузькому, так і в самому широкому значенні. Тобто зводять до уміння модно одягатися, відвідувати модні виставки і спектаклі, бути в курсі останніх літературних публікацій. Все це не суперечить формам объе<



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 126; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.016 с.)