Історична типологія мистецтва

 

Бароко – мистецький напрям, зародився в Італії кін.ХVI ст.

ХVI – ХVІІІ ст.

o Іт. bагоссо – дивний, химерний

o Португал. perola barroca – перлина неправильної форми

Центр розвитку – Рим.

Покликане прославляти могутність знаті – величність, патетизм, пишність.

· прагнення до величності, пишності,

· багатство декоративних елементів,

· хвилясті лінії; переважно криволінійні форми – завитки, спіралі, овальні вікна

· манерність, капризність, надлишок декору

Людина, згідно з бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її – скороминуще, у ньому панують випадок і фатум. Найпоширеніші теми:

· „Memento mori!” (Пам’ятай про смерть)

· Vanitas (Суєта).

Людина бароко роздвоєна. Антагоністична боротьба двох ворогуючих начал (тіло і душа, пристрасть і розум, природний потяг і моральні веління). Ліричний герой А.Гріфіуса із захопленням дивиться на чудову троянду, але думає не про її красу, а про те, що вона незабаром зів’яне.

Барокова театралізація життя (барокова метафора – „світ – театр”) –

– популярність опери, кантати

– алегоричних церемоній

– довгих перук, декорацій, маскарадів

нагадувала про те, що світ – облудна мішура, настане час знімати маски й опускати завісу.

Поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми (трагічне – комічне, піднесене – вульгарне, жахливе – кумедне). Поєднання „непоєднуваного” і стає однією з характерних барокових рис. Головне – щоб примхливе сполучення вражало й було дотепним.

Дотепність, парадоксальність, контрастність сполучення найбільше цінувалися теоретиками і практиками бароко.

Інакомовність – загальнозрозумілі символи, алегорії, емблеми.

Ускладненість. Твори мають бути важкими для сприйняття. Можливість різних тлумачень.

o Акростих (перші початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора…)

o Фігурні вірші у вигляді хреста, яйця, чарки…

o „ Раки літеральні ” – читаються однаково зліва направо і справа наліво:

Анна ми мати и та ми манна,

Анна пита мя я мати панна… (Величковський)

o алфавітний вірш, слова якого починаються з різних літер алфавіту

Аз благ всех глубина…

o

Музика Вівальді, Г.Генделя, Й.С.Баха.

Собор св.Петра в Римі

Рубенс (Фландрія), Караваджіо, Карраччі (Італія), Берніні

 

Класицизм (от лат. classicus – взірцевий, довершений) – стиль і напрям у мистецтві та літературі 17-18 ст. Виник у Франції.

У мистецтві класицизму панує культ класиків (античних митців) та розуму, а весь напрям пов’язаний з суворою нормативністю та регламентацією.

Один з основних принципів класицизму – наслідування античного мистецтва. Спадщина Стародавньої Греції та Риму розглядалась як певна художня норма. Авторитет античних авторів абсолютний та непорушний.

Відтворення елементів античного мистецтва:

o колони (архітектура)

o зразкова тілобудова героїв (живопис, скульптура)

o 5 дій (трагедія)

o сюжети грецької, римської міфології.

Класицизм відкидав надзвичайну скомплікованість, переобтяженість деталями, переповненість формальними прикрасами творів пізнього бароко. Його ідеал – простота, ясність та прозорість побудови.

Стиль вимагає ясності, чіткості:

– драматична подія – трагедія або комедія

– персонаж – достойний чоловік або негідник

Класицизм створює низку канонів та правил, яких повинен дотримуватись митець. Все має бути розумним, розсудливим, підкорятися не безмежній фантазії, а здоровому глузду.

Краса має певні закони, правила → теоретичні трактати (Н.Буало „Мистецтво поетичне”, 1674).

Симетрія, пропорція, міра, гармонія.

Сувора регламентація ієрархії жанрів:

o високі – трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема; покликані відтворювати історичні події, життя царів, полководців…

o низькі – комедія, сатира, епіграма, авантюрний роман; зображали повсякденне життя простих людей.

Найбільш відомий принцип естетики класицизму – принцип трьох єдностей для драматургії: місця, часу, дії. (Першим з драматургів, що порушив єдність дії у творі, був Чехов, кін.19ст.) Усі події п’єси мають відбуватися в одному місці, протягом доби, групуватися навколо головного героя в одну сюжетну лінію. Покликаний сприяти якомога більшій правдоподібності. „Все має бути правдоподібно”.

 

Світ – хаос, який треба приборкати, впорядкувати:

o вулиці розмітити лінійкою

o дерево підстригти

o дамський бюст – строгий корсет

o чоловіча голова – ідеальна перука.

 

Література: Буало, Корнель, Расін, Мольєр, Міллер, Гете

Архітектура: ансамбль Версаля та фасади Лувру

 

Сентименталізм (фр. sentiment – почуття, почуттєвість) – художній напрям другої половини XVIII-початку ХІХ ст.

Прагнення відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття до героїв. Культові розуму, що панував у класицизмі, протиставив культ почуття.

Сентименталізм спирається на філософію агностицизму англійського мислителя Девіза Юма, який піддавав сумніву віру в безмежні можливості розуму.

„Розум може помилятися, почуття – ніколи” (Руссо)

Митець обирає з низки життєвих явищ і подій саме такі, які здатні розчулити читача, зворушити, примусити хвилюватися. Прагне викликати співчуття.

Звертаються до тем, які приводять до глибокого переживання:

o страждання самотньої людини

o нещасливе кохання,

o смерть героїв.

Герой сентименталізму – цілком ординарна людина, як правило, представник нижчих верств населення, людина чутлива, скромна, з глибокими почуттями. Часто є диваками, людьми непрактичними, непристосованими до життя.

PВідкидає класицистичну ієрархію жанрів: усі вони є рівноправними.

Повість, роман, елегія, ідилія…

P Відкидає класицистичні канони композиції; твір будується не за правилами суворої логічності і пропорційності, а досить вільно. Нерідко – ліричні відступи.

Руссо „Юлія, або Нова Елоїза”, „Сповідь”,

Дідро „Черниця”

Гете „Страждання юного Вертера”

Квітка-Основ’яненко „Маруся”, „Сердешна Оксана”

 

Романтизм – художній напрям, виник наприкінці 18 ст. в Німеччині.

Незвичайна особистість в незвичайних обставинах.

Герої – одинаки, не підкоряються законам світу.

„Тільки індивідум цікавий” Новаліс.

У кожної людини відшуковують неповторне, тільки їй притаманне, звертають увагу на індивідуальність.

Тяжіє до загадковості, таємничості.

„ДВА СВІТИ” –

1. реальний, дійсний

2. ідеальний, фантастичний

Герой Гофмана веде подвійне життя – у сірому повсякденні т у прекрасній казці.

Мрія ↔ дійсність: цілковитий розлад

Втеча від реальності –

o екзотика

o історичне минуле

o фольклор

Взаємопроникнення та взаємодія поезії, музики, живопису.

 

Модернизм (от фр. moderne - новый, новейший, современный) - совокупность эстетических школ и течений конца XIX - нач. ХХ в, характеризующихся разрывом с традициями реализма и других предшествующих художественных направлений.

Выступая против многих норм и традиций предшествующей эстетики, стремясь к новаторству любой ценой, модернизм - порождение эпохи войн и революций - сам нередко претендует на революционность и демонстрирует ее в художественной практике. В своих крайних проявлениях в литературе он покушается на саму осмысленность художественной речи, в музыке - на ее звуковую организованность, отрекаясь прежде всего от мелодии и гармонии, в театре - на предметность декораций и логику развертывания действия, в живописи - на композицию, визуальную верность оригиналу, "правду" цвета и линий; в скульптуре - на реальные пропорции и объемы изображаемых объектов. Существует большое количество модернистских школ и течений, часть из которых связана лишь с отдельными странами.

 

Модернізм неоднорідний. Це не якийсь єдиний художній стиль, а ціла група стилів. В епоху модернізму закінчився час, коли в мистецтві існували великі стилі, які домінували над іншими впродовж досить довгого історичного періоду.

Домінація одного стилю над іншими була можливою, поки залучена до мистецтва публіка була більш-менш однорідна. Це були “вищий світ”, “дворянські гнізда”, небагато численне коло освічених людей. “Простий народ” практично в музеї не ходив і книжок не купував. І творці, і споживачі мистецтва були людьми однієї культури. Їх відношення до мистецтва було різним – смисл життя або розвага. Але культурні традиції, знання, смаки були однакові.

До кінця ХІХ ст. ситуація круто змінилася. Ріст освіченості населення (наслідок розвитку промисловості, яка вимагала масової освіти кваліфікованих працівників).

Люди різних субкультур – різні естетичні вимоги.

У ХХ ст. художні твори стали розраховуватися на певні когорти споживачів – високо ерудовану еліту і не зовсім грамотну масову аудиторію, “аристократів духу” і плебеїв, багатих і бідних, міщан і селян.

У таких умовах художнє життя суспільства втратило цілісність. Мистецтво розщепилось на численні течії і напрями, стало “мозаїчним”.

Що об’єднує різні стилі мистецтва епохи модернізму? Які загальні риси цього мистецтва?

1. Модернізм протиставляє себе мистецтву минулого і виступає на пошук новизни, в якому можуть бути відкинені будь-які художні канони, що обмежують свободу пошуку.

2. Мистецтво модернізму заперечує висунутий ще Аристотелем принцип мімезису (наслідування), який багато століть вважався непорушним, за яким мистецтво повинно відображати, копіювати дійсність. Художник-модерніст не зображає реальний світ, а створює силою таланту й уяви свій світ, який може мати мало спільного з реальним (“світ Малевича”, “світ Пікассо”, “світ Далі”). Відмова від предметної зображальності досягає свого апогею в абстракціонізмі, який повністю пориває з попередньою практикою живопису.

3. Заперечення традиційних етичних та естетичних вимог до мистецтва. Модернізм не прагне ні до краси та гармонії, ні до возвеличення розуму та доброчинності. Головне – екзотичність, яка повинна вразити публіку. Беззмістовність буття, хвороба, потворність, смерть стають для нього сюжетами, які викликають особливо гострий художній інтерес. Культивуються абсурд, руйнування, страждання. Відстороненість від життя, холодна констатація її мерзот, байдуже відношення до публіки – подібні риси модерністського мистецтва дозволили Х.Ортезі-і-Гасету говорити про “дегуманізацію мистецтва”. Та й самі представники модернізму говорять про свою творчість як “антимистецтво”.

4. Стилі модерністського мистецтва живуть недовго. З’являються, здобувають популярність і сходять зі сцени за кілька років, а то й місяців. Дроблення творчості одного й того ж художника на етапи, кожному з яких присвоюється свій стиль (у Пікассо був рожевий період, голубий, кубічний)

Основні стилі: імпресіонізм, символізм, експресіонізм, сюрреалізм, абстракціонізм.

Література

Базова

1. Естетика / За ред. Л.Левчук. – К., 2000.

2. Естетика / За ред. В.Лозового. – К., 2003.

3. Етика / За ред. В.Лозового. – К., 2002.

4. Малахов В. Етика. – К., 2002.

5. Тофтул М. Етика. – К., 2005.

Допоміжна

1. Адорно Т. Теорія естетики. – К., 2002.

2. Алексина Т. Этика. // www.auditorium.ru/

3. Борев Ю. Эстетика. – М., 1998.

4. Вазарі Дж. Життєописи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів. -К.,1970.

5. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – К.,1994.

6. Гільдебранд Д. Етика. – Львів, 2002.

7. Гуревич П.С. Эстетика. – М., 2006.

8. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика. – М., 1998.

9. Гусейнов А.А., Ирлитц Г. Краткая история этики.– М.: Мысль, 1987. –589с.

10. Дмитриева Н. Краткая история искусств. - Т. 1-2. - М., 1986.

11. Кармин А.С. Культурология: Культура социальных отношений. - СПб.: Лань, 2000.

12. Левчук Л. Естетика ХХ століття. – К., 1997.

13. Макаров А. Світло українського бароко. -К.,1994.

14. Мовчан В. Історія та теорія етики. – Дрогобич, 2003.

15. Ортега-і-Гассет Х. Дегуманізація мистецтва// Вибрані твори. – К., 1994.

16. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування.– Л., 2001.

17. Платон. Діалоги.

18. Тайлор Э.Б. Первобытная культура. – М.: Политиздат, 1980.– 573с.

19. Эстетика: Словарь / Под общ. Ред. А.А. Беляева и др. – М.,1989.

20. Фромм Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992. – 430с.

21. Чмут Т., Чайка Г. Етика ділового спілкування. – К., 2003.

22. Швейцер А. Культура и этика. – М.: Прогресс, 1973. – 344с.