Інституту конституційного контролю в зарубіжних державах: поняття, види, моделі організації.

 

Конституційний контроль – будь-яка форма перевірки на відповідність (несуперечність) конституції актів і дій органів публічної влади, а також громадських об'єднань, що здійснюють публічні функції або створені для участі в здійсненні публічної влади.

Конституційний контроль можливий лише там, де діє писане право, у тому числі писані конституції, положення яких мають вищу юридичну силу порівняно з будь-якими іншими національними та місцевими правоположеннями.

Контролю щодо несуперечності конституційним (органічним) законам, підлягають звичайні закони, прийняті на референдумі, внутрішньодержавні договори, акти виконавчої влади, акти самоврядування. Проводиться також перевірка відповідності національних законів міжнародним договорам. Крім того, здійснюється контроль актів і дій громадських об'єднань, на які держава поклала певні владні функції (палата виробників певних товарів може видавати сертифікати і допускати при цьому дискримінацію). Межі конституційного контролю охоплюють також створення та діяльність політичних громадських об'єднань, політичних партій.

Отже, контроль - це перевірка на відповідність конституції дій посадових осіб - президента, членів уряду, верховних суддів.

Види конституційного контролю.

Попередній – акт перевіряється до набрання ним чинності (закон після прийняття парламентом).

Наступний – поширюється на чинні, офіційно опубліковані закони.

Внутрішній – проводиться органом, що видає акт.

Зовнішній – проводиться іншим органом внутрішнього контролю, має консультативний характер. Цей вид контролю найчастіше є наступним.

Консультативний – рішення за цим контролем має моральну, а не юридичну силу, юридично воно нікого не зобов'язує й не зв'язує.

Постановний – рішення загальнообов'язкове: якщо воно відповідає актові певної конституції, жодні претензії до такого акта в цьому плані більше не приймаються, але якщо акт оголошений неконституційним, то втрачає юридичну силу.

Обов'язковий – акт обов'язково піддається конституційному контролю, зазвичай попередньому.

Факультативний – здійснюється лише у разі заявленої ініціативи уповноваженого суб'єкта.

Абстрактний – означає перевірку конституційності акта або норми поза зв'язком з якою-небудь справою.

Конкретний контроль, іноді іменований інцидентним, передбачав, що питання про конституційність закону, який підлягає застосуванню, ставиться, розглядається та вирішується лише у зв'язку з конкретним судовим розглядом. Найбільш широко цей вид контролю використовується в країнах з децентралізованою системою конституційного контролю, де всі суди правочинні самі вирішувати питання про конституційність застосовуваної ними норми права. Конкретний контроль також діє й у ряді країн континентального права, де існує централізована система конституційного контролю, здійснюваного спеціалізованими органами квазісудового характеру. Централізована система виходить із того, що суди загальної юрисдикції не здійснюють контролю відповідності нормативно-юридичних актів конституції. Тут загальні суди можуть тільки порушувати питання про конституційність нормативних актів перед конституційним судом у вигляді запиту у зв'язку з розглядом конкретної судової справи й лише в цих межах забезпечувати відповідність закону конституції (Італія, Австрія, ФРН та ін.)

Повний – охоплює всю систему суспільних відносин, урегульованих конституцією.

Частковий – поширюється лише на певні сфери суспільних відносин – права людини і громадянина, федеративні відносини.

Формальний – перевіряє дотримання конституційних умов і вимог, що ставляться до видання акта.

Матеріальний – має справу зі змістом акта і відповідністю цього змісту положенням конституції.

МОДЕЛІ ОРГАНІЗАЦІЇ: Американська система конституційного контролю.

У ЦІЙ системі неконституційність законів та інших актів перевіряють суди загальної юрисдикції, розглядаючи конкретні справи (конкретний наступний контроль).

Якщо суд визнає, що закон неконституційний і справа дійде до Верховного суду, рішення останнього у питанні про конституційність закону є обов'язковим для всіх судів. Неконституцінний закон втрачає судовий захист і юридичну силу (США, Аргентина, Японія).

У деяких країнах контроль здійснює лише верховний суд.

Європейська система конституційного контролю.

Передбачає заснування спеціальних судових або квазісудових органів конституційного контролю: Конституційний суд в Італії, Конституційний трибунал у Польщі, Конституційна рада, Федеральний конституційний суд у Німеччині.

 

 

Сучасні концепції прав людини і їх конституційно-правове оформлення.

Сучасна юридична наука знає багато різноманітних концепцій права. Такими, зокрема, є природно-правова, позитивістська, реалістична, психологічна та ін. Суттєвою загальною рисою, що характеризує різноманітні сучасні концепції права, є заперечення ними зв'язку між держа­вою і правом.

Прихильники теорії природного права стверджували, що право, яке твориться державою, має значення лише тоді, коли воно відповідає основам природного права, якщо ж закон у будь-чому суперечить природному праву, він пере­стає бути законом і стає виразом сваволі. Концепція при­родного права мала, безумовно, прогресивний характер, тому що була спрямована проти феодальних устоїв, від­стоювала демократичні реформи. Стверджується, що природне право породжується не дер­жавою, воно випливає з природи людини і має відповідати "духові справедливості", "вищому разумові", "природному станові душі". Отже, джерело природного права вони вба­чають у людській природі.

Право, на думку позитивістів, є сукупність норм, даних об'єк­тивно, які не потребують ідеологічного обгрунтування. Вихідний елемент права — норма права, розглядалась позитивістами як раз і назавжди усталена догма, а єдиним джерелом; права визнавалась державна влада, наділена примусовою силою. Тобто те право істинне, що є в законі і виникає з закону.

Позитивізм як концепція права набув свого подальшого; розвитку в теорії нормативізму. Поряд з методологічною помилковістю позитивізму слід відзначити і його конструк­тивні риси. Вони, головним чином, полягають у тому, що теоретики позитивізму зробили значний внесок у розробку теоретичних і практичних питань, пов'язаних з формою права, правовими відносинами, юридичним процесом, іншими суттєвими питаннями правової науки.

Право, вважає Кельзен, — це сукупність правил по­ведінки, які регулюють суспільні відносини з точки зору належного і сущого, незалежно від реального життя. Право виникає безпричинно, з самого себе, з першої (основної) норми, котра і забезпечує єдність і узгодженість права.

Найважливіше місце серед сучасних концепцій права займають соціологічні теорії. Вони розглядають право в нерозривному зв'язку з суспільними відносинами, які є об'єктом правового регулювання. Право аналізується спіль­но з усією системою економічних, політичних і соціальних умов, що склалися і в яких діє та чи інша правова систе­ма. Поширення соціологічної концепції права у радянській юридичній юриспруденції, як і на Заході, стало реакцією на відставання позитивного права від нових суспільних відносин, на невідповідність його новітнім тенденціям у розвитку суспільства, які позитивне право не було спроможне адекватно відобразити.

Щоб підсумувати: Нормативна концепція грунтується на традиційному марксистсько-ленінському розумінні права, як сукупності норм, встановлених державою і охоронюваних її примусовою силою. Морально-правова теорія виходить з розуміння права як системи загальнообов'язкових усвідомлених суспільством понять про права, обов'язки громадян, їх відповідальність тощо. Третя — соціологічна теорія — виходить з того, що, власне право — це самі суспільні відносини, реальна практика їх державної охорони.