Захисна промова С. Шалинського, виголошена на судовій розправі 19.11.1919 р.

у справі генерала М. Тарнавського [24]

Високий Суде[25].

Перед нами розгравається один з актів трагедії Українського Народу. Найвищий Вождь Галицької Армії, улюблений й обожаний своєю армією, помимо молодого віку з перепрацьовання посивілий генерал стає перед Високим Судом, щоби відповісти за страшний злочин, а іменно злочин зради свого Народу і йому підчиненої Армії.

Що ж то за злочинець і чим він провинився? Чи злочинцем є той, що був першим піонером ідеї національного війська яко командант Січових Стрільців за часів Австрії? Чи злочинцем є той, що мучився в польській тюрмі і з нараженням власного життя утікає з полону та передирається серед невигід через гори, скали, дебри, щоби прибути до своєї армії? Чи злочинцем є той, що стояв на чолі ІІ-го корпусу і вів завзяті бої о столицю галицької України – Львів? Чи злочинцем є той, що в найкритичнішім часі для нашого Народу, коли Галицька Армія задля підлої клевети наших ворогів мусіла опускати Рідний Край – Галичину, обнимає над нею начальну команду? А була це армія – підупала на дусі і пригноблена.

І тут постає величезна стать злочинця, і він голосом Прометея засталює серце, ободрює духа, загартовує енергію, скріпляє відвагу тої армії. Та Армія, гола і боса, розпалена живим словом генерала, іде з нечуваним імпетом, кілометровим кроком вперед і вкоротці здобуває наддніпрянський Вавилон – столицю України, золотоверхий Київ. І знову загомоніла свобідна боєва пісня, та сама, що дзвеніла колись на степах зеленої України, але замовкла під гуком гармат з-під Берестечка та нещасливої Полтави. І здавалося, що вже зазоріло ясне світло Волі, що благословиться на світлий Воскресення день. Аж тут повстає новий ворог, проти котрого п. генерал рівно ж виступає оружно.

І той великий син України, український Гарібальді, що в инших народів покритий авреолею слави був би зайняв місце в Пантеоні безсмертних, був би оспіваний поетами, прославлений піснями і був би став предметом національної легенди, стає перед Тобою, Високий Суде, яко Ефіяльт і Герострат свого Народу.

Кривава історія наша. Сумна доля нашого Народу. Вона тягнеться червоною ниткою від найдавніших часів аж до тепер. І здавалося, що світова війна, котра похлонула стільки жертв, що той кривавий танець європейський принесе щастя для нашого народу, як приносить послюбний щастя для молодої пари. Однак і тут зловіща Неміда поклала своє грізне “вето”. І та непевна, як весна, гаряча, як літо, невмолима, як осінь, строга, як зима, судьба щербата нашого Народу спричинила те, що той великий син України поставлений зістав перед суд. Страшний акт трагедії – я мушу його розбирати. Впрост жахаюся. І який я був би щасливий, Високий Суде, якби мене в тій хвилині осіяла якась сила пророка, якби я був ведений якимсь віщим духом, то мігбим знайти тоді той талізман, що під його закляттям далекосяглим зором, перебивши занавісу історії, покинувбим ту землю несправедливости, цю арену людського горя, сліз, терпінь, злиднів, мук і болів і орлиним летом на крилах зимового вітру взнісбимся в ті часи, де була “авреа етас” – золотий вік людськости, де не було народної распрії, де панував рай на землі. Однак я звиклий смертельник і мушу приступити до обговорення тої трагедії, а іменно висліду дводневного процесу.

Коли я порівняю висліди головної розправи з тими точками, які закидуються обжалованому, то пригадуються мені слова римського поета Вергілія: “Квідквід делєрант реґес, плєктунтур Ахіві” (що завинили королі, за це карається Ахайців), або приміню ті слова до наших обставин: за це, що завинило Правительство тутешнє, мається карати обжалованого.

Що закидують обжалованому п. генералові Тарнавському? Чотири злочини. Злочини порозумінняся з ворогом, злочин переговорів з ним, злочин проти Зверхної Влади і злочин невиконання приказу. Перед приступленням до обговорення тих злочинів мушу застановитися над причинами, котрі довели до поповнення тих злочинів. Слово “злочин” уживаю тут лише з куртуазії для п. прокуратора, котрий таку дефініцію їм надав. Про ці причини не буду довго розправляти, бо вони на розправі вийшли в такій ясній і драстичній формі, що ближчого обговорення не потребують. І так, це, що зізнавав шеф санітарний, шеф інтендантури, референт муніцийний і референт політичний вистарчає, щоби мати ясний образ того, в якім стані находилася ця армія в перших днях падолиста. Це не була армія, а “їздячі шпиталі”. Стан хорих виносив понад 10.000, брак ліків, брак лікарів, брак санітарного матеріялу, брак санітарного перзоналу, брак білизни, накривал і т. п. давав до пізнання, що та армія при дальшім такім стані вигине. А не було найменшої надії, що буде можна цему зарадити. Всякі просьби, всякі представлення до Правительства зістали без успіху. Що більше: Правительство на внесені в тих справах санітарним шефом письма не давало ніякої відповіди. Страшно рівнож представив стан армії в тих днях шеф інтендантури: 10% стрільців було без всякої білизни, 25% без черевик, майже половина без плащів, в подертих блюзах і споднях. Це правдивий паризький “санкільот”, і то в днях осінних, дощевих, зимних. Всякі замовлення поодиноких бригад позістали без успіху. Правительство не лише нічо про це не подбало, а противно, навіть відмовило гроша, так що стрільці від місяця не діставали льону.

Дуже сумно представлялася справа заосмотрення муніцією. Під час наступу на большевиків одніським джерелом достави муніції було те, що собі стрілець здобув на ворогові. В послідних часах стрільці діставали лише по 10 патронів, а батерії по кільканадцять стрілів.

А вже найсумніше представлявся стан під зглядом політичним. Ві всіх галузях адміністрації панував саботаж, не скажу я про саботаж Правительства тутешного, бо боюся, щоби мене не потягнуто до відвічальности, але ужию слова евфемістичного, а іменно – неприхильність Правительства. Від початку нашого переходу за Збруч тутешне. Правительство пляново і систематично відносилося до нашої армії неприхильно. Члени Правительства виголошували ворожі нам мови, накидувалися лайками, провадили, зглядно допускали ворожу нашій армії агітацію в словах і письмі. Армія та – мимо ріжних памфлєтів в часописах на неї – сповняла вірно прикази і не зважала на це. Всяке представлення в тій справі Начального Вождя до Правительства було безуспішним Правительство було на це сліпе, глухе і німе. Це є ті причини, котрі приготовляли катастрофу і котра була б без сумніву наступила, коли б Начальний Вождь вскорі цему був не зарадив...

Як виходить з представленого стану річи, ані один з закинених п. генералови злочинів не може бути браний під увагу. Всі вони опираються на крихких основах, і розправа не виказала найменших даних, з котрих можна би вносити, що обжалований бодай в части причинився до поповнення закинених йому злочинів.

Супроти цего вношу на увільнення п. генерала Тарнавського від усіх точок обжаловання.

Я ще одно слово маю до Високого Суду. Незадовго Високий Суд удасться до приближаючої кімнати на нараду. Перед Вами, панове-судді, стане мітична Теміда – богиня справедливости. Вона двох річей жадає від Вас: примінення закону і серця. Про закон я вже говорив. А що каже серце? Я не прошу о доброту Вашого серця для обжалованого, а для кого иншого. От в тій хвилині з брудних казамат Берестя Литовського, зимних канур Домбя, арештантських рот Перемишля відзиваються голоси мучених, голодних і збідованих народних мучеників. Вони пересилають до Вас, Панове-судді, велику просьбу: “Не позвольте, щоби представник тої ідеї, за котру ми так тяжко коротаємо тут своє життя і ждемо визволення, був узнаний яко зрадник. Не допустіть до цего, щоби наші муки на вість о такім вироку побільшувалися”.

Я чую малі голосочки малих діточок Галичини, котрих батьків залізна рука ляцького наїзника вигнала на вугляні рудокопи, а котрих брати стоять з крісом в руці для оборони Вітчизни. Ті діточки падають на коліна і складають ручки дрібосенькі перед Тобою, Суде, і благають Тебе: “Панове-судді. Верніть нам нашого месію, котрий має вибавити наших батьків і наших братів. Ми Вас о це благаємо. І не позвольте, щоби той, щоби наш месія, був зрадником Народу. Ми обіцяємо перед образом Матері Божої пімстити ті наруги і ту кривду, яку зносять наші матері”.

В той сам час відзиваються до Вас голоси тисячів хорих і ранених, котрі мучаться по шпиталях: “Дайте нам, Панове-судді, бодай тепер, коли смерть нам заглядає в очі, спокійно умирати. Осолодіть нам тих ще кілька хвилин життя, котре ми мусимо принести в жертву Вітчизні. Не допустіть до цего, щоби ми вмирали з переконанням, що наш вождь є зрадником”.

Вкінці доходять до салі судової якісь підземні голоси. Це голоси погибших героїв, котрих душі стають тепер перед престол Царя Царів, Короля Королів, перед престол Найвищого Єгови, і там вносять велику супліку пімсти для ворогів Народу, а їх тіла, спочиваючи в сирій зимній могилі, заумерлими устами благають Вас, Панове-судді: “Дайте нам спокійно лежати в гробі. Не позвольте, щоби наші могили замість цвітом, покрилися терням. А це станеться, коли наш Вождь, на котрого розказ ми положили так молоде, а дороге життя, буде узнаний яко зрадник”. (Генерал Тарнавський плаче).

– Я бачу слезу на очах Твоїх, генерале. Плач, плач, генерале. Плач над недолею Твого Народу, як плакав Єремія над недолею народу Ізраїлю на ріках вавилонських, пом’янувши Сіон. Однак не плач, генерале, над Твоєю судьбою. Це ж судять Тебе Твої діти, котрі ділили з Тобою горе і не-горе. Вони знають, що Ти за один і чи Ти зрадник. Вони ж, нинішним, святим вироком різко проти цего запротестують і вложать на Твого голову діядем невинности.

Я в послідне апелюю до Вас, Панове-судді: відкрийте свої серця для тих, котрі – як я вже згадав – так важко Вас просять. Я відзиваюся до Вас словами великого грецького поета Софокля: “Мет гойс ехтайлєйс гіперахту, мет епіляту, Хронос гар евмарес, го Теос”.

Я скінчив.

Денник Начальника команди Української Галицької Армії. –

Нью-Йорк, 1974. – С. 288—294.

Текст № 6

ВИСТУП НАТАЛКИ БАНДЕРИ ПЕРЕД СУДОМ [26]

Коли, встає, щоб сказати своє слово, 20-рїчна донька сл. пам. Степана Бандери, панна Наталя, в залі помітне хвилювання. Постать молодої дівчини в чорній сукні, її слова характеристики свого незабутнього батька, який загинув з руки каґебівського найманця на наказ Москви, зворушує багатьох слухачів до сліз. Сташинський поблід ще більше й не дивиться ні на кого, вп'явши погляд у землю. На обличчях суддів видно глибоке зворушення і прихильність до тієї, яка промовляє.

Високий Суде!

Дозвольте мені, як членові родини мого замордованого батька[27], Степана Бандери, в заступстві моєї мами Ярослави Бандери, висловити Високому Сенатові подяку за уділення мені слова. З уваги на твердження обвинуваченого в його зізнаннях, що він під час своєї діяльності в КҐБ був переконаний, начебто мій батько був зрадником України, я хотіла б представити мого батька таким, яким я його ношу в глибині мого серця. Якраз сьогодні минає три роки, коли мій батько помер в дорозі до лікарні. За свідченням підсудного, мій покійний батько був підступно замордований з допомогою отруйної зброї.

Це не перший і не єдиний морд у нашій родині. Майже вся родина мого покійного батька і моєї матері загинула з рук ворогів. Мої батьки походять з української греко-католицької священичої родини. Саме в той час головно священики та учителі розбуджували національну свідомість українського народу, передусім же селянства. Батько моєї мами, о. Василь Опарівський, був польовим священиком української армії під час першої світової війни і загинув в бою проти поляків. Моя бабуся, тоді ледве 20-річна, залишилася сама з двома дітьми — моєю мамою Ярославою і її братом Левом — та мусіла як учителька пробиватися крізь життя. Як учителька вона також причинилася до національного усвідомлення українського селянства.

І моя бабуся, і мій дядько Лев загинули під час другої світової війни. У зв'язку з викриттям одного атентату, поляки після довшого ув'язнення розстріляли мого невинного дядька. Ми ніколи не довідалися, серед яких обставин загинула моя бабуся; ми знаємо тільки те, що її замордовано, коли вона повернулася з Польщі до свого рідного села.

Мій покійний батько так само походив із священичої родини. Він мав трьох братів і три сестри. Його мама, а моя бабуся, померла молодою на чахотку і залишила свого чоловіка, а мого дідуся, о. Андрія Бандеру, з сімома дітьми. Мій дідусь о. Андрій Бандера виховав своїх дітей в релігійному і національному дусі, так що вони вже як студенти включилися в боротьбу за визволення України.

Двох братів мого батька (Василя і Олексу Бандерів) закатовано під час другої світової війни в концтаборі Авшвіц, а мого дідуся з його найстаршою донькою вивезли большевики на Сибір.

Після ув'язнення мого батька в концентраційному таборі Заксенгавзен, моя мама восени 1941 р. приїхала зі мною (тримісячною дитиною) до Берліну, щоб бути недалеко свого мужа. Наша родина жила в дуже важких обставинах, що сильно послабило нерви моєї мами. Від часу, коли мого батька німці випустили з кацету і він почав організувати Закордонні Частини ОУН, ми мусіли постійно ховатися, щоб не викрито місця нашого замешкання. Місцями нашого перебування в Німеччині й Австрії до 1948 р. були Берлін, Іннсбрук, Зеефельд, потім Мюнхен, Гільдесгайм, врешті самотня хата в лісі поблизу Штарнберґу.

В самотній хаті в лісі наша родина (в 1947 р. нас було вже троє дітей) жила стиснена в одній кімнаті, де не було навіть електрики. В той час ми, діти, довго хворіли на коклюш і кір та були недоживлені. Я ходила тоді до сільської школи в Зекінґ і, маючи лише шість років, мусіла щоденно відбувати шість кілометрів дороги через ліс.

В 1948–1950 роках ми жили, без нашого батька, під прибраним прізвищем у таборі для українських утікачів біля Міттенвальду. Батько відвідував нас кілька разів на рік. Я пригадую собі, що одного разу, важко хворіючи на запалення середини вуха, я запитала маму, хто є цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька.

В 1950–1954 роках ми жили в малому селі Брайтбрун над Аммерзее, і мій батько відвідував нас уже частіше, а згодом бував удома майже кожного дня. Проте моя мати постійно побоювалася за життя нашого батька, на яке чигали большевики; так само переслідувала її думка, що він може загинути в нещасливому випадку під час їзди додому. Все ж таки ці чотири роки були найспокійніші та найщасливіші в житті моєї матері, яка добре почувалася між мешканцями села і зжилася з ними. Щойно пізніше я зрозуміла, що на нас полювали советсько-московські репатріяційні комісії та аґенти.

Рік 1952 був особливо небезпечний для нас, і ми з батьком переховувалися впродовж кількох місяців у маленькому селі Оберав біля Ґарміш Партенкірхен. Нещастя хотіло, що всі троє дітей захворіли на запалення залоз і мусіли впродовж двох місяців лежати в ліжку.

Під час чотирьох років ми були цілковито відірвані від українців, а це загрожувало нам, дітям, повним відчуженням від українства. Але мій батько, не зважаючи на свою відповідальну і виснажливу працю, знаходив ще досить часу для того, щоб мене вчити української історії, географії та літератури, як теж спонукував мене до читання українських книжок. Мій брат і сестра, ще заки пішли до німецької народньої школи, маючи 5 чи 4 років, уже навчилися читати і писати по-українськи.

В той час я ще не знала, ким був мій батько, хоч і не могла собі пояснити, чому ми змінили наше прізвище; але я не відважилася запитати про це батька.

В 1954 р. ми переїхали до Мюнхену, головно тому, щоб заощадити батькові щоденної небезпечної їзди (80 км.), як теж тому, що тут були для дітей кращі можливості вчитися.

Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера — це мій батько. Вже тоді я собі усвідомила, що я не смію прозрадити цього моїм молодшим сестрі та братові; було б дуже небезпечно, якщо б малі діти через свою наївність у чомусь проговорилися.

Від 1954 до 1960 р., ще рік по смерті мого батька, жили ми в Мюнхені.

Мій покійний батько був утомлений постійною охороною і деколи був необережний. Він твердо вірив, що стоїть під особливою Божою охороною, і говорив: якщо мене хочуть спрятати зі світу, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною. Він їздив своїм автом до української католицької церкви, де підсудний вперше його побачив.

Підсудний твердить, що через вагання і докори совісти він не виконав скритовбивства в травні 1959 р. В той час було відомо, що мій батько особливо загрожений, і тому зміцнено його охорону.

Сьогодні, в три роки по смерті мого батька, я говорю в першу чергу від імени моєї мами, яка віддала свою молодість моєму батькові та своїм дітям.

Я хочу ще повернутися до зізнань підсудного, де він говорить, яким цинічним способом Сєрґєй його заспокоював, кажучи, що діти Бандери будуть йому ще “вдячні” за цей вчинок. Ця цинічна заввага вказує на те, що КҐБ плянував схопити нас дітей, вивезти нас до Совєтського Союзу, зламати наш опір жахливими засобами, що там сьогодні практикуються, і зробити з нас комуністів, щоб ми засуджували нашого рідного батька. Саме таким способом пробувано виховати на комуніста сина генерала Тараса Чупринки, Головного Командира УПА, який загинув у 1950 р. в Білогорщі, в Західній Україні. Сєрґеєві мусіло бути ясно, що це єдиний спосіб допровадити нас дітей до такого ставлення.

Мій незабутній батько виховав нас в любові до Бога і України. Він був глибоко віруючим християнином і загинув за Бога та незалежну вільну Україну — за свободу всього світу.

Мій блаженної пам'яті батько, який уосіблював цей великий ідеал, залишиться провідною зіркою всього мого життя, так само життя мого брата і моєї сестри та української молоді.

Після того, як панна Наталя Бандера закінчила свою промову, д-р Яґуш просить її передати текст цієї промови до судових актів.

 

 

Газета “Der Mittag” про