Томаш Ґаррік Масарик говорить і – мовчить

Є люди, котрі приписують “Бесідам”* фотографічну точність. Звичайно, ця думка помилкова. Фотографія – або скоріше звукова плівка цих розмов виглядала б приблизно так: альтанка з березових стовбурців, заросла повзучими трояндами, в гущавині ялівцю. Т.Ґ.Масарик сидить на грубому стільці, спертий ліктями на коліна, смикає себе за вуса і мовчить, очевидно думає про свої справи. Також автор “Бесід” [тобто К.Чапек] мовчить, покурює і розмірковує про щось своє, наприклад, про сонечко крапчасте, котре мандрує по руці. Врешті президент підводить голову, показує рукою навколо і каже лише: “Це...”. Це означає: який чудовий день, погляньте-но на оті гори на обрії, на отой клен, уже вогнисто забарвлений. Автор “Бесід” кивне мовчки головою, що значить: так, прекрасний день, немає кращого за отакий осінній ранок; уже і буки пожовтіли – дивіться, білочка; тихіше, бо втече.

Ну добре, неважко записати в пам’яті те, що було сказано під час багатьох і багатьох таких ранкових годин; але бракує отої тиші, цієї мовчанки, з якої зроджувалися слова і спліталася повільна розмова. Це мовчання було присутнє тут постійно, воно укладалося поміж словами. Завершувало речення; ні, не обтяжливе мовчання, при якому нічого сказати, а мовчання задумливе, мовчання людини, котра розмірковує, котра потребує більше мислити про речі, ніж про них говорити…

Надворі вересневий ранок; в альтанці з березових стовбурців сидить старий президент, тримає в руках шапку і розмірковує. З села долинають крики дітей, високо в небі пливе яструб, тихо падає кленовий лист. Президент підводить голову, ніби хотів щось сказати, проте лишень показує довгим наполеглевим пальцем довкола і видихає: “Це...”. А я знаю, що ви хочете сказати: усе таке чудове; і що ви любите сонце, зрілість осені і веселий голос життя, і, головне, в цю мить ви думаєте про Бога...

Дуже точну думку він часто висловлює лише в контурі або натяком; часто недокінчує речення, махне рукою, знизає плечима або закінчить туманно: “... і так”, з суцільності словесної він сковзає до суцільності мислительної...

Він не любить обширно повторювати те, що вже продумано і скріплено, тому свої готові судження узагальнює у вигляді нібито ідеограм*. Якщо він каже, наприклад: “Негарна людина”, в цьому міститься повне засудження ним таких людей та їх способу життя, вся його незгода і обурення; більше він не говоритиме. Вираз “порядна людина” вже означає неймовірно багато: моральну цілісність, розум, надійність і мужність, словом, чимало добрих і рідкісних властивостей. “Гарна людина” – це вже найвище, що він може сказати про людину; між іншим, яка античність відчувається у цих словах похвали!

Другий наслідок Масарикової малоговіркості якраз протилежний: певна хиткість у словесному виразі. У той час, як іншим вистачає на ціле життя запас готових речень, суджень і формулювань, які є під рукою завжди і для кожної нагоди, Масарик постійно шукає фразу, губиться перед словами, вимовляє їх, ніби вагаючись, чи достатньо точно і повно вони виражають те, що він має на думці...

Він не любить марнослів’я; цурається всього, що в мовленні та мисленні зроджується з простої гри зі словами... При зустрічі з чимось таким лиш махне рукою: “Це суцільна схоластика”. Не слова, а речі: перекладіть це його правило мислення на політичну мову, і воно зазвучить: не слова, а вчинки... А після своєї хвороби він сказав: “Я був задоволений тим, що не мусів ні з ким розмовляти. Принаймні мав можливість розмірковувати”.

А якщо вже він говорив, то ненадаремно. Винирне, наприклад, у розмові якесь питання; він хвилю слухає, а потім каже: “Про це вже написана така-то книга”. Це значить, навіщо про це говорити, якщо можна прочитати? З надмірним задоволенням він слухає, якщо про щось розповідає знавець, немає значення знавець чого; його все цікавить, якщо в цьому є справжнє пізнання. “Це цікава людина”, – говорить він про тих, котрі можуть розповісти йому щось нове, досі для нього невідоме. Тоді він відпочиває і з очевидним задоволенням слухає; навіть розпитує їх він, хоч в інших випадках якось особливо соромиться задавати питання; мабуть, питання видаються йому чимось, що проникає, часом і насильно, у мовчання інших. Він уважно слухає найфаховішу розповідь; потім зауважить; “Мені сподобалося, як ця людина повністю віддавалася своїй справі і при цьому мала живий блиск в очах”.

Ніколи не говорити про те, чого не знаємо. Сам він завжди, коли натрапить на щось, що є поза його фахом, каже: “Цього я не знаю”. “Неосвічена людина”, – зауважить він розгнівано, якщо хтось тлумачить свої міркування або погляди на речі, про які сам має недостатньо знань і досвіду. Такого він не може подарувати.

Як на мене, усе його мовлення займає дві основні позиції: по-перше, речі достовірні, непохитні принципи, правда, зафіксовані ним; про це він висловлюється рішуче, брахілогічними скороченнями, надзвичайно стисло, підкреслюючи думку стисканням кулака або енергійним розчерком піднятого пальця. Друга позиція – це медитація, пошуки, постійний шлях до пізнання, постійна критика і самокритика. І я не знаю, котра з них двох його характеризує глибше: чи ця чітка, міцна, надійна достовірність людини знаючої і віруючої, чи нескінченний пошук і перевірка правди...

Мовлячи, Масарик реферує те, про що думає; реферує предметно, тверезо, наскільки це можливо коротко, і слідкує за тим, щоб не захопитися словами. Зазвичай ми думаємо коротко, але розповідаємо про це цілими, суцільними реченнями; висловлюємо більше, ніж насправді думаємо. Масарик же намагається спочатку домислити думку; висловлювання мусить зачекати, або, принаймні, не повинно випереджати мислення. Темп, конструкція і синтаксис його мови визначаються тією безперервною працею думки; тут немає ані автоматичного конвеєра словесного механізму, ані раптового виблискування думок, народжених від зустрічі слів; повільно, слово за словом, під час вдумливих зволікань виникає вимовлене речення.

Скажімо, ми протиставляємо науку та віру; наука спростовує віру і прагнення замінити її пізнанням. І тут Масарик підносить застережний палець: є наука і наука, є віра і віра. Наука заперечує віру сліпу, марновірну, несвідому; знову ж таки, буває віра мандаринська, пихата і напівнаукова, яка чваниться тим, що все вже знає. Досконала наука і досконала віра не виключають одна одну. Це характерний масариківський зворот: суперечність не між наукою і вірою, а між наукою і лженаукою, між вірою справжньою і свідомою та вірою поверховою, бездумною та ідолопоклонницькою. Немає суперечності між свободою і дисципліною, проте є протиріччя між свободою анархічною і свободою справжньою, між дисципліною рабською і дисципліною взаємних послуг. Так є в усьому. У своїй довершеності, у своїй повноті та досконалості людські ідеали перестають взаємовиключатися; домислюючи та довершуючи речі, ми досягаємо їх синтезу. Знову ця риса особливої класичності: в цілісності та повноті вже немає суперечностей. Пізнаючи все ліпше та ліпше дійсність, усе послідовніше керуючись у своїх діях пізнанням та любов’ю, ми дійсно і дієво, крок за кроком, наближаємося до об’єктивної гармонії світу – до Божого порядку, як її називає віруючий Масарик.

Особливим є його поняття часу. Говорить він, скажімо, про політику і починає: “Якщо подивитись трохи назад...”. Ви чекаєте, що він розповідатиме про початки нашої республіки або про Кьорбера, але ні; оце “трохи назад” може бути Римська імперія чи середньовічна церква; уся історія є актуальним аргументом, так, ніби вона дана сьогодні. Він посилається на Платона, буцімто “Політея” вийшла минулого року і все ще є останньою новинкою політичної літератури. Час, який його оточує, є тисячолітній; він обіймає усю історію людства і його майбутнє. І при цьому постійно думає наперед: що буде завтра, через десять років, через століття; усіма своїми діями ми продовжуємо історію і готуємо майбутнє, тому ми повинні запитувати, що таке історія і куди спрямований розвиток майбутнього. Він майже позбавлений спогадів; про своє дитинство розповідає із задоволенням, як кожна стара людина, але в іншому йому цікавіше заглядати у майбутнє. Характерним для його метафізичної довіри є те, що весь перебіг світу – це розвиток у напрямку до ліпшого і досконалішого. Золотий вік не є позаду, він є завданням усіх людських зусиль; ми не повинні бути нетерплячими через те, що не можемо досягнути його рукою, і не повинні втрачати відваги. За все є відплата, каже він. Якщо ця нетерпелива і мужня надія не є справжнім оптимізмом, тоді я не знаю, що ще можна так назвати. Проте нічого з того, що ми можемо зробити вже зараз, не можна відкладати на майбутнє, і жодною вірою в те, що за кілька тисяч років буде краще, ми не ухилимося від обов’язку здійснити усе, що в наших силах, уже тепер; і хоча ми живемо у вічності, жити по-справжньому і повноцінно можемо лише тоді, коли тут і сьогодні працюємо, пізнаємо і любимо. Це, можна сказати, головний ключ до мислення Масарика...

Так от він розмірковує про роботу: є такі-то справи, слід конкретно зробити те чи інше. Але над тією щоденною політичною ситуацією, яку він серйозно і турботливо переживає, знову ж таки височіє щось, наче величезний простір: ота загальна концепція людяності і божественості, взаємодії та передбачливості. Припустімо, він на щось гнівається, для прикладу говорить про щоденні клопоти, можливо, мовчить: усе одно тут панує повний великий порядок. Інколи те, що він говорить, звучить майже сухо; жодних великих слів, жодних полум’яних повчань, жодних понятійних ворожінь; лише голі факти, тверезі дефініції, суттєва критика або практичний common-sense*. Але якщо ви будете особливо уважними, то почуєте значно більше; з кожним реченням співзвучний отой цілий, розлогий, міцний і чудово перекинутий простір; кожне слово є статтею отої несучої системи пізнання, віри і любові; воно зроблено з матерії землі, але належить до храмового будівництва. Кожне речення можна зважити на руці, наче будівельний камінець; проте повноцінно ми зрозуміємо його лише тоді, коли триматимемо в полі зору колони і стовпи, найвищу частину будови під карнизом і фронтоном. Тільки таким чином можна оцінити прекрасний і розумний порядок, який закладено і в тому найпростішому шматку будівельного матеріалу.

Читати Масарика, читати його гармонічно, це також розмова і мовчання. Розмова про все тимчасове, що є важливим для нас. І тихі роздуми про те, що вічне. Хто про це не думатиме, ніколи не досягне з ним повного порозуміння.

Карел Чапек

 

Текст № 12

І досі сниться: під горою,

Меж вербами та над водою,

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя,

Аж тричі весело цілує.

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить,

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: “Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?”

І нищечком старий читає,

Перехрестившись, О т ч е н а ш.

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас,

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.

Тарас Шевченко

Текст № 13

СОНЕТ “І”

І вітер, що жене на руннім полі,

і дощ, що жне руді хмар руна в млі,

і злотий усміх зір на синім тлі,

і долі спів пшеничної в стодолі.

і виноград, і водоспад удолі,

і сад, і дзвінкодзвонні солов’ї,

і їх пісні, немов фонема “і”,

і чай, і водограй, і край на волі.

І сон на сіні й сонні лісу тіні,

і смерк в руїні, і казки в країні,

і чалі коні, й чвал баский по степі.

І грунь, і рунь, і завтра у вертепі,

і гарний світ удень і серед ночі,

і найгарніший, як лиш замкнеш очі.

Богдан-Ігор Антонич

 

Текст № 14

ПРИТЧА ПРО КРАСУ