Тлумачний словник основних понять навчального курсу

 

Актуальне членування речення ● Артикуляційна база ● Артикуляція ● Висловлювання ● Висота тону ● Внутрішнє мовлення ● Голос ● Голосовий апарат ● Дикція ● Емфатичний наголос ● Ефірне мовлення ● Звук ● Інтенсивність мовлення ● Інтимізація мовлення ● Інтонація ● Критерії мовної норми ● Культура мовлення ● Літературна мова ● Логічний наголос ● Мелодика мовлення ● Милозвучність ● Мова і мовлення ● Мовні помилки ● Мода у мові ● Модуляція ● Наголос ● Невербальні (немовні) засоби спілкування ● Неориторика ● Органи мовлення ● Партитура тексту ● Пауза ● Просодичні елементи ● Ритм ● Сила звуку ● Слад ● Складоподіл ●Скоромовка ● Словесний наголос ● Стиль ● Такт ● Суржик ●Тембр ●Темп ● Темпоритм ● Усне мовлення ● Фонаційне дихання ● Фраза ● Фразовий наголос ● Чистота мови ● Чуття мови

Актуальне членування – розподіл функціонального навантаження слів у реченні. Залежно від комунікативного спрямування та інформативної мети висловлення речення поділяється на дві основні частини: 1) тему (те, що відоме слухачеві, що є вихідним для повідомлення); вона зумовлена ситуацією спілкування, контекстом; на ній ґрунтується дальше розгортання думки; 2) рему (те нове, про що йдеться в реченні); у ній закладено основний зміст висловлення, його ядро. Як у темі, так і в ремі може бути одне слово або більша кількість слів. Наприклад, у реченні Ми дістали наказ повернутися у Київ. У Києві було неспокійно тема – у Києві, рема – було неспокійно. Речення без реми не буває, без теми речення можливі. Вони повідомляють про якусь подію, не виділяючи вихідного пункту повідомлення. Наприклад, Дощ іде повідомляє про певне явище; є підстава вважати, що в такому реченні лише рема. Але в разі відповіді на запитання Як там дощ? ще не перестав? можливі висловлювання: Дощ? Іде і Дощ – іде, де вже виділяється рема іде і речення стає розчленованим. Тему звичайно розміщують на початку речення, рему – в кінці. Послідовність тема – рема – це звичайний спосіб побудови тексту, об’єктивний порядок актуального членування речення. При послідовності рема – тема вислов­лення набуває експресивного характеру (суб’єктивний порядок). Наприклад: Базар кипів. По базару вешталося сила-силенна людей. Вони прицінювалися, купували, продавали, лаялися і божилися і Базар кипів. Сила-силенна людей (Р) вешталося по базару (Т). Прицінювалися, купували, продавали, лаялися і божилися (Р).

Загальна інформація така ж, однак речення різняться між собою актуальною інформацією, яка зумовлена конкретною ситуацією. Отже, на актуальне членування речення впливають умови комунікації, зовнішня ситуація, інтереси співбесідників. До уваги береться комунікативний аспект, а не логіко-граматичний рівень.

 

Артикуляційна база – доведений до автоматизму механізм вимови як окремих звуків, так і цілих їх комплексів відповідно до особливостей мови. Артикуляційна база може бути внормована і невнормована.

Ознакою невнормованої бази українців, які зазнають інтерференції російської вимови, є:

1) губно-губна вимова звука [в] у всіх позиціях, аж до оглушення його в кінці слова: [л΄убоф], замість правильного [л΄убоў];

2) м’якість звука [ч] та інших шиплячих: [ч΄огό];

3) неправильна артикуляція звуків [д^Çж ], [д^Çз ]: [хожý], замість [ход^Çжý], [куку­рýза] замість [кукурý д^Çза];

4) тверда артикуляція [ц] у тих позиціях, де має бути м’який звук [ц΄];

5) артикуляція звука [и] з наближенням до рос. [ы] чи укр. [і]: [відпочі^ивáти], зам. [відпочивáти], [Кійіф], зам. [Кийіў];

6) невміння артикулювати ненаголошений [о], а трапляється й наголошений, як звук середнього підняття: [парáда], замість [порáда];

7) ненапружена артикуляція звука [j]: [читa^йе], замість [читáйе];

8) оглушення дзвінких [д], [д΄], [б], [з], [з’], [ж], [г] в кінці слів та в кінці складу: [ді΄т], зам. [д΄ід], [дуп], зам. [дуб], [книшка], зам. [кни΄жка];

9) пом’якшення (чи напівпом’якшення) губних звуків: [м΄ясо], зам. [мйáсо], [п΄ат΄] зам. [пйат΄].

10) невміння артикулювати горловий звук [г]; у словах поганий, гарно неправильно вимовляють [г] як [г^х]: [пог^хбний], [г^хбрно].

11) неправильна артикуляція звукокомплексів (Див.: Додаток VІІ).

Формування внормованої артикуляційної бази може відбуватися 1) у процесі наслідування нормативної вимоги дорослих, 2) під час зміни артикуляції звуків, що неправильно вимовляються, 3) на базі іномовної артикуляції.

У журналістській практиці найчастіше трапляється другий випадок формування артикуляційної бази української літературної мови.

Артикуляція – робота органів мовлення (язика, губ, м’якого піднебіння, голосових зв’язок, нижньої щелепи) у процесі мовотворення; вони дають основу для вироблення дикції, зумовлюють виразність вимови. Наприклад, залежно від руху і положення язика утворюються тверді чи м’які приголосні, при дрижанні голосових зв’язок утворюються голосні звуки, шумні, дзвінкі та сонорні приголосні. Розрізняють голосні звуки (вокали) і приголосні звуки (консонанти). Основою артикуляції голосних є відкритий голосовий канал. У їх творенні найбільше значення має язик: змінює свою форму, положення у ротовій порожнині, створює відповідний об’єм і форму резонатора. За напруженням язика більш напружені [і], [у], [и], менш напружені [а], [о], [е].

Характерною ознакою артикуляції приголосних є шум. Це основний акустичний елемент приголосних. Тривалість артикуляції голосних довша, приголосних – коротша.

Правильна артикуляція звуків становить особливість внормованої артикуляційної бази.

Окремі артикуляційні рухи відбуваються за 0.1 і навіть за 0.05 сек., тому не завжди легко виявити у себе хиби артикуляції.

Українська літературна мова має свої особливості артикуляції. Наприклад, голосний звук [и] “легкий” у вимові, язик не опускається вниз, піднебіння не напружене; звук [о] завжди вимовляється чітко (грубим порушенням норми при його творенні є опускати язик, що призводить до “акання”); звук [j] в українській літературній мові напружений; український звук [к] дещо по-іншому артикулюється, ніж, наприклад, у польській мові та ін.

Висловлювання – конкретна мовленнєва одиниця, яка характеризується комунікативною спрямованістю, інтонаційним оформленням і ситуативним значенням. Висловлювання, як актуалізована одиниця комунікації, що обов’язково має свій інтонаційний малюнок, відрізняється від речення як граматичної структури, що характеризується наявністю предиката. Речення і висловлювання часто не збігаються за обсягом. Наприклад, ознак речення не мають різні кліше, репліки (Годі! Буде вам! На все добре!).

Висловлювання – об’єкт прагматичного синтаксису, предметом якого є комплекс проблем, пов’язаних з мовцем і адресатом, їх скоординованістю у процесі комунікації (явна і прихована мета висловлювання, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця до сказаного тощо).

Висота тону – якість звука, що зумовлена чистотою коливання голосових зв’язок за одиницю часу. Одиницею висоти в герц (Гц), який дорівнює одному коливанню в секунду. Чим більша кількість коливань за одиницю часу, тим вищий звук. Вухо людини сприймає звуки в діапазоні від 16 до 20000 Гц.

Внутрішнє мовлення – особлива система думання, при якій у мозку використовуються сигнали, відмінні від сигналів зовнішнього мовлення. Розрізняють два типи внутрішнього мовлення:

1. беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, але звук відсутній);

2. зредуковане, максимально скорочене фраґментарне мовлення (мовлення майже без слів).

У процесі думання внутрішнє мовлення відрізняється від зовнішнього мовлення стислістю, уривчастістю, значним змістовим навантаженням окремих слів; для нього характерне використання невербальних засобів – образів, схем. За допомогою внутрішнього мовлення мовець ставить і розв’язує у свідомості різні пізнавальні завдання. Воно є своєрідною підготовкою до зовнішнього мовлення, матеріально закріплює думку.

Голос – звуковий потік, зумовлений дрижанням голосових зв’язок (у гортані) унаслідок проходження струменя видихуваного повітря, дієвий компонент звукового мовлення, результат складної фізіологічної і психічної діяльності людського організму; стимулюється інтелектом мовця, його емоціями, волею. Голос має індивідуальні особливості, які залежать також від голосового апарату – складного органу людської мови. В українській мові існує понад 300 означень до слова голос (приємний, природний, дзвінкий, теплий, повчальний, глухий, верескливий, надтріснутий). Щоб повноцінно використовувати голос, треба мати широке, відкрите, природне дихання (якраз видих “несе голос”). Основні властивості добре поставленого голосу: повнозвучність – невимушена, вільна звучність (на противагу напруженій); милозвучність – чистота і свіжість тембру (без сторонніх призвуків – хропіння, сапіння), мелодійність – здатність голосу відхилятися за певними законами вгору, вниз, встановлювати середній рівень; гнучкість – здатність легко і швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю звучання, тембром; висота – це якомога повніше використання діапазону голосу, доступне розширення звукових можливостей; діапазон (об’єм) – кількість можливих для відтворення тонів; сила – визначається тим простором, який звук повинен заповнити; тривалість ( темп) – здатність людини довго, не втомлюючись, зберігати основні властивості голосу.

Для усіх людей “мовних професій” важливо виділити “центр голосу” – його основний тон, робочу середину, ту частину мовного діапазону, яку людина підсвідомо й невимушено повсякчас використовує в житті.

Голос є основним елементом голосних звуків – [і], [и], [е], [у], [о], [а], у їх основі лежить голосове джерело (музичний тон). Голос наявний при артикуляції сонорних [л], [л΄], [м], [н], [н΄], [й], [в], [р], [р΄], а також дзвінких приголосних [б], [г], [ґ], [д], [д΄], [з], [з΄], [д^Çз],[ д^Çз ΄], [ж], [д^Çж]. У творенні глухих приголосних – [с], [с΄], [ш], [ц], [ц΄], [ч], [к], [х], [п], [ф], [т], [т΄] бере участь лише шум.

Голосовий апарат

Голосовий апарат. Органи дихання подібні до ковальських міхів. Скоро­чуючись, діафрагма втягує повітря в легені. Кілька черевних мускульних систем, які підпирають на діафрагму і натискають на грудну клітку, виштовхують повітря з легень.

Якщо голосові зв’язки напружені і зімкнуті, то коли через них проходить повітря, вони вібрують. Так утворюється голос.

Резонатори – гортань, рот, порожнина рота та інші камери – розширюють і збагачують звук.

Артикулятори, рухомі та нерухомі (язик, губи, зуби, щелепа, піднебіння та ін.), утворюють звуки з індивідуальним забарвленням, на що впливають, наприклад, зміни розміру і форми порожнини рота та інші чинники (див. ще органи мовлення).

Дикція – чітка, виразна вимова звуків, звукокомплексів, складів, слів. Дикція передбачає артикуляційну точність, внормованість артикуляційної бази, добре активізує процес спілкування, дає змогу зосередитися на змісті, уникнути двозначного розуміння. Дикційна нормативність – важливий компонент культури мови.

Емфатичний наголос – виділення важливої за значенням частини висловлення (групи слів, слова і навіть частини слова) з метою передачі емоційного стану мовця. Найчастіше виявляється своєрідною мелодикою, подовженням наголошеного (іноді ненаголошеного) звука: Розу-у-умний же ти! Рятуйте-е!

Може подовжуватися й приголосний: Ех ти, гер-рой!

Ефірне мовлення – різновид публічного мовлення, заснований на використанні великих можливостях сучасної техніки. З одного боку, воно прагне максимально зберегти особливості усного мовлення, з другого – втягує в орбіту можливі для своєї сфери функціонування засоби музичного мистецтва, драма­тичного, кіномистецтва, малярства та ін. Реалізується в радіо- та телемовленні. Це передача на відстань звукової або зорової інформації за допомогою електро­магнітних хвиль, що розповсюджуються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю телерадіоприймачів. Суттєву хибу – неспроможність забезпечити ефективний зворотній зв’язок, який є однією з важливих ознак усного мовлення, ефірне мовлення прагне компенсувати такими формами, як бесіди за круглим столом, прямий ефір, відповіді на заздалегідь зібрані запитання, прихована камера, спонтанні інтерв’ю-опитування під час нарад, конференцій, на вулиці з приводу актуальних, соціально-важливих проблем, оперативне соціологічне опитування (навіть з моментальним вирахуванням відсотків), різні розважальні програми, які збирають велику кількість учасників, різними способами втягуючи їх у діалог, передачі на замовлення, коли слухачі/глядачі висловлюють свої уподобання, а також побажання, конкурси, матриморіальні оголошення, телеатралізовані дійства-розповіді про долі людей, перегук міст та ін. Слухачі/глядачі стають начебто співучасниками таких діалогів, продовжуть їх у колі сім’ї, друзів. Активність слухачів підвищує така форма, як дзвінки по телефону, так звана “гаряча лінія”, пряме включення.

Особливості мовлення перед мікрофоном: апаратура посилює голос; уміло її використовуючи, людина може домогтися повноти звучання. Хиби: камера, мікрофон порушують природність мовної поведінки особи, деформується тембр голосу; деякі звуки, кінцеві склади можуть ставати нерозбірливими; окремі звуки [т], [п], [с], [ш], [ч], [д^Çж] збільшують свою об’ємність; можливе хаотичне звучання, “вистрілювання” окремих звуків, складів. Тому варто дещо сповільнювати темп мовлення, домагатися рівномірного плавного повітряного струменя; повинно бути енергійне і повне звучання; слід пам’ятати, що мікрофон – надчутливий до шумів. Як показують спостереження, надто високий голос на радіо і телебаченні викликає у слухачів роздратування, надто низький звучить монотонно.

Звук – членороздільний елемент мовлення, утворений за допомогою мовних органів, відрізок мовного потоку, що утворюється за одну артикуляцію.

 

Інтимізація мовлення – вербальні, а в усному мовленні й невербальні засоби, які передають настрій мовця, його ставлення до сказаного, допомагають впливати на співрозмовника, викликати певні емоції у читачів, слухачів. В одиницях усіх мовних рівнів – лексичного, фразеологічного, фонетичного, граматичного – закладено великі можливості інтимізації мовлення. В усному мовленні велику роль відіграють ритмоінтонаційні особливості, тональність, регістр, відповідно підібраний колорит – наприклад, колорит урочистості, офіційності, епічно-розповідний, елегійно-урочистий, довірливий, благальний, лірично-інтимний, ласкавий, жартівливий, докірливий, зневажливий, колорит відчаю, злоби, каяття, горя, відчаю, глузування, тощо. Академік Л. Булаховський вважав українську мову найвиразнішою серед слов’янських мов щодо наявних у її системі засобів інтимізації мови.

Інтенсивність мовлення – сила вимови звуків, слів, мовних тактів, що залежить від асплітуди коливання голосових зв’язок і пов’язана з особливостями мовного дихання, підсиленням чи послабленням видиху (густоти потоку видихової енергії).

Інтонація – ритмічно-мелодійна особливість мовлення, різні співвідношення кількісної зміни тону, тембру, інтенсивності, довготи звуків, які служать для передачі змістових і емоційних відмінностей висловлювань. Інтонацію творять: а) підвищення і зниження голосу, б) паузи, в) наголоси (логічні, психологічні, емоційні, ритмічні).

За допомогою інтонації у потоці мовлення виділяють фрази і їхні змістові частини, протиставляють чи зіставляють висловлювання щодо їхньої мети (розповідь, волевиявлення, запитання), передають суб’єктивне ставлення до висловленого.

Інтонація виконує важливі функції: логічні і граматичні, образні, емоційні, стилістичні, естетичні. Вона дає змогу мовцеві свідомо урізноманітнювати виражальні засоби усної мови, передавати тонкі семантичні та емоційні відтінки думки, підтекст, створює своєрідну “музику” усного мовлення, її ритмомелодику, які є знаряддям інтелектуального, емоційного, вольового впливу на слухача. Виняткова роль інтонації у формуванні речення (Мама! Дощ? Уперед!). Без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикатність.

Приємну і правильну інтонацію забезпечує вироблений і добре поставлений голос, що досягається спеціальним тренуванням. Невиправдані інтонації позбавляють живе слово сили, роблять його штучним, фальшивим. Хибами інтонування є “вистрілювання” звуків, складів чи окремих слів, форсування голосу, монотонність, млявість, крикливість, швидкий темп, приглушеність тощо.

У писемному тексті інтонацію позначають пунктуацією, порядком слів, графічним виділенням слів (шрифтом, лапками тощо). Див. ще: ритмомелодика, інтимізація мовлення.

Критерії мовної норми – засади, згідно з якими оцінюємо правильність чи помилковість уживаних форм, висловів, словосполучень, синтаксичних конструкцій, образних засобів у писемному й усному мовленні. Прийняті критерії дають змогу відрізнити бажані явища у мові від звичайних помилок. Правильність чи помилковість уживання мовних одиниць оцінюємо з огляду на їх: 1) функціональну здатність; 2) відповідність до системи; 3) відповідність до суспільних потреб і звичок. У практиці ці три головні критерії відповідно скоординовані. Зокрема функціональною є тільки така мовна одиниця, яка утворена за відповідною моделлю, а отже, – згідно із системою. У суспільний обіг входить тільки такий мовний засіб, який є функціональним і відповідає мовній системі.

Не завжди на основі цих трьох головних критеріїв можна вичерпно оцінити нормативність мовного явища. Тоді доцільно брати до уваги особливі критерії, серед яких вирізняють:

1) суспільний, коли правильність форми чи вислову оцінюють на основі норм, що є загальнообов’язковими і подані у нормативних словниках, правописі, у посібниках та довідниках. Це один з найпевніших критеріїв;

2) формально-логічний, користування ним передбачає логічну інтерпретацію факту. Аргументом є логічна правильність будови мовної одиниці. Наприклад, “мати терпіння” означає мати життєві неприємності, нещастя; цей вислів нелогічно вживають у значенні “бути терпеливим”. Логічний критерій застосовуємо, розрізняючи значення слів музикальний (музикальний слух, народ) і музичний (музична школа, освіта), державний (бюджет, переворот) і державницький (патріотизм, змагання), сільська (місцевість) і селянський (двір). Однак не завжди цей критерій достатній, бо, крім логічного чинника, діють інші, часто сильніші від нього, наприклад історичні погляди, поширеність певної форми чи вислову тощо;

3) естетичний допомагає оцінювати правильність чи помилковість мовного факту з погляду естетичного. Беруть, зокрема, до уваги ступінь згармонізованості форми тексту зі змістом. Ще Арістотель застерігав, що про поважні речі не годиться писати легковажно, вживати жаргонізми, провінціалізми. Однак естетична оцінка часто суб’єктивна, а тому контроверсійна, отже, естетичний критерій не завжди достатній;

4) критерій культурного авторитету дає оцінку з уваги на поширення і частоту вживання певного мовного факту у середовищі авторитетних осіб. Відповідно до цього критерію правильною визнають таку мовну одиницю, яка виникла і яку вживають у середовищі авторитетних представників.

Культура мовлення. У широкому значенні вислів “культура мовлення” пов’язують з любов’ю, прив’язаністю до рідної мови, почуттям поваги до державної мови та її багатовікової традиції, з турботою про її повноцінне функціонування, а також з діяльністю суспільства та індивідуума, спрямованою на якнайкраще пізнання, збагачення, вдосконалення та розвиток мови. Це також почуття відповідальності за свої мовленнєві дії. У вужчому розумінні зміст поняття мовної культури охоплює: 1) ступінь ознайомлення суспільства з мовними нормами, вміння свідомо використовувати нормативні форми й вислови, критично ставитися до порушення норм, здатність висловлювати думку ясно, стисло, зрозуміло;
2) діяльність, яка має на меті піднесення рівня знань про мову, їх пропаганду і закріплення мовних норм; 3) лексико-фразеологічну, граматичну, орфоепічну та орфографічну нормативність, тобто уживання слів, їх форм, звуків, звукових комплексів, синтаксичних конструкцій відповідно до усталених норм, а також усунення мовних помилок, невиправданих запозичень, невдалих неологізмів, чужорідних елементів, вульгаризмів та ін.; 4) естетику мови, тобто здатність відчувати її красу, вишуканість, культурологічну довершеність і дбати про них. Важливими складниками мовної культури є:
а) комунікативна правильність мови, тобто здатність формулювати думку лаконічно, чітко, однозначно; б) граматична правильність, тобто відповідність мовної форми до загальноприйнятих норм; в) естетика вислову, тобто вироблене чуття краси мови.

Літературна мова – оброблена і зразкова форма мови етнічного колективу, найдосконаліший різновид загальнонародної мови, сформований на традиції писемної мови і вживаний на цілій мовній території і в основних сферах суспільного життя, а саме: в науці, літературі, мистецтві, у навчальних закладах, у державній адміністрації, армії, спорті та ін. Вона відзначається високим ступенем нормативності і має розгалужену систему функціональних стилів. Крім літературної мови, в Україні функціонують територіальні діалекти, які об’єднуються в три великі наріччя (південно-східне, південно-західне, північне), а також соціальні та професійні діалекти (жарґони, койне, сленґ, суржик).

Літературна мова виникає звичайно в тому регіоні краю, який на певному відрізку часу відіграє домінуючу роль у культурно-політичному житті народу. Походження української літературної мови є предметом вивчення багатьох дослідників. У різні часи були свої особливості формування і функціонування української літературної мови, видатні представники різних регіонів так чи так впливали на цей процес. Часи Київської Русі – це період формування і поширення давньоруської мови як літературної, XIV-XVIII ст. – активне використання староукраїнської літературної мови. Сучасна українська літературна мова, виникнувши на основі середньонаддніпрянських говорів, формувалася, вбираючи елементи інших діалектів. Отже, надіалектна основа – одна з найважливіших її ознак. У період розбудови Держави українська літературна мова значно розширила свої функції. Конституцією 1996 року вона визнана в Україні як державна.

Логічний наголос – важливий складник інтонації. Він використовується свідомо для виділення певного слова, яке адресант вважає найважливішим; логічний наголос впливає на сенс повідомлення. Наприклад, у реченні Остап – талановитий журналіст зміст та інтонація змінюються, якщо будемо сильніше акцентувати слово Остап, чи талановитий, чи журналіст. У реченні Іван прочитав повість сьогодні логічним (і психологічним) центром може бути будь-яке слово. Логічний наголос, а інколи й порядок слів виділяє важливе для інформації слово. Іван прочитав сьогодні повість (а не роман). Повість сьогодні прочитав Іван (а не Петро). Іван прочитав повість сьогодні (а не відклав до завтрашнього дня).

Загальна інформація одна й та сама, однак ці речення різняться між собою актуальною інформацією, яка характеризує кожне з них у комунікативному акті, у конкретній ситуації висловлювання.

Мелодика мовлення – основний компонент іннтонації. Мелодика організовує фразу, розмежовуючи її на синтагми та ритмічні групи, одночасно пов’язуючи її частини, і розрізняє комунікативні типи висловлювання (запитання, спонукання, розповідь, оклик) і виділяє найважливіший уривок висловлювання; служить для вираження емоції, модальних відтінків, іронії підтексту. При лінгвістичному аналізі мелодики враховують мелодичні діапазони, інтервали, ступінь підвищення і пониження тону.

Милозвучність (евфонія) – характерна риса українського усного мовлення. Досягається через збалансоване вживання звуків – голосних/приголосних, дзвінких/глухих, м’яких/твердих; текст не повинен бути перевантажений словами, у яких є збіг важких для вимови чи неприємних для слуху звуків, а також словами, однаковими звукокомплексами (Питання придбання устаткування і обладнання, ці цікаві новини). Милозвучність досягається використанням фонетичних варіантів мовних одиниць (з-зі-із; о-об, над-наді), паралельних морфологічних форм (на тім боці – на тому боці, братові – брату), чергуванням звуків, спрощенням у групах приголосних та ін. Милозвучність забезпечується також правильною дикцією, доброю вимовою, опирається на повнозвучну вимову голосних у слові, насиченістю дзвінкими приголосними, на характер наголошування (в українській мові – наголос напружено силовий). Отже, відповідна організація усного тексту, ритмомелодика забезпечують природну для української мови гармонійність і красу.

Мова і мовлення. Мовлення – це конкретне говоріння, що відбувається у часі і має звукову (зокрема і внутрішнє проговорювання) чи писемну форму. Мова реалізує свою комунікативну та інші функції лише через мовлення, під яким розуміють як сам процес говоріння (мовленнєва діяльність), так і його результати (мовленнєві твори). Мовлення активне і динамічне, суб’єктивне, є виявом вільної творчої діяльності індивіда, відображає його компетенцію. Мова значною мірою статична, відносно стабільна, належить суспільству, відображаючи досвід народу, його “картину світу”. Мовлення має певну мету, контекстно і ситуативно зумовлене, співвіднесене з об’єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності чи хибності, у ньому можливі елементи випадкового. Мова – незалежна від обставин спілкування.

Мовні помилки – відхилення від чинної мовної норми, санкціонованої у середовищі, що визнане як культурне, у середовищі, де плекають гарну літературну мову, дбають про функціонування естетично досконалих текстів. Причини мовних помилок: необізнаність із всеукраїнською мовною нормою, недостатнє піклування про нормативність власного мовлення, інертність, байдужість у ставленні до проблем культури рідної мови.

З огляду на допущені відхилення від норми виділяють такі помилки:

1) граматичні (флексійні та синтаксичні) полягають у тому, що у словах уживають неправильні закінчення: боряться, п’ять кілограм, галичанів, площа Івана Франко, два депутата, ходімте ( замість борються, п’ять кілограмів, галичан, площа Івана Франка, два депутати, ходім), неправильно визначають значення граматичного роду, числа: гостра біль, наукова ступінь, гарна тюль, кучерявий волос ( замість гострий біль, науковий ступінь, гарний тюль, кучеряве волосся); поширеними помилками цього типу є несвідоме порушення зв’язків між словами, ненормативне вживання прийменникових конструкцій: пробач мене, екзамен по математиці, горджуся і люблю свою школу, згідно наказу, дай Бог здоров’я ( замість пробач мені, екзамен з математики, люблю свою школу і горджуся нею, згідно з наказом, дай, Боже, здоров’я);

2) лексичні – вживання слів у значеннях, які суперечать українській мовній традиції: ти мені надоїла замість набридла (якщо надоїла, то молока), освічена вулиця (освітлена вулиця, а освічена людина), моя автобіографія (моя біографія), у даній справі (у цій справі), а також слова, ненормативні в літературному мовленні: получив, мусор, земляніка, клубніка, сємдесять;

3) фразеологічні помилки, сполучаючи два чи більше слів, порушують традиційний зв'язок, замінюючи один компонент іншим: приймати участь, кидатися в очі, під відкритим небом ( замість брати участь, впадати у вічі, просто неба) або схрещуючи зв'язки між словами двох близьких за значенням висловів (контамінація): відігравати значення (замість відігравати роль, мати значення);

4) фонетичні – неакуратна вимова звуків, звукових комплексів, порушення нормативного наголошування. У мовленні окремих мовців на місці [д^Çж ], [д^Çз ]; з’являється звук [ж], [з]: хожу, уроженка, розпоряження, кинжал, кукуруза ( замість ходжу, уродженка, розпорядження, кинджал, кукурудза), відчутне “акання” (звук [а] на місці ненаголошеного [о]), м’якість шиплячих, губних, що суперечить українській мовній традиції. Є чимало помилок у наголошуванні слів: одúнадцять, чотúрнадцять, феномéн, чергóвий, вúмова, вáловий, нóвий (замість одинáдцять, чотирнáдцять, фенóмен, черговúй, вимóва, валовúй, новúй);

5) стилістичні – вживають такі мовні одиниці, які не відповідають характерові стилю. Наприклад, елементи ділового, офіційного мовлення використовують у публічних виступах, у наукових текстах. Шкільною практикою стилістичними визнано лексичні та фразеологічні помилки;

6) орфографічні виникають тоді, коли порушують чинні правописні норми щодо написання складних слів, слів іншомовного походження, вживання апострофа, м'якого знака та ін. Пишуть різдв’яний, їзджу, тільки-що, позвони, пліч-опліч, проїздний, агенство, народно-поетичний, парижський ( замість різдвяний, їжджу, тільки що, подзвони, пліч-о-пліч, проїзний, агентство, народнопоетичний, паризький);

7) інтерпунктуаційні – зумовлені відхиленням від чинних правил уживання розділових знаків: коми у простому та в складному реченнях, а також двокрапки, тире, крапки з комою.

Див. ще критерії мовної форми.

Мода у мові – це характерне для певного часу вживання деяких форм, висловів, зворотів; виявляється у лексиці, фразеології, словотворі, синтаксисі, у вимові звуків. Наприклад, стало модно вживати, часто без потреби, іншомовні слова (арбітраж, бартер, дилер, діджей, імідж, консорціум, спонсор), варваризми, складні слова із першою частиною супер-, євро- (супервистава, супергерой, супергра, суперматч, суперцікавий, супернапій, євробіль, євроінтелектуали, євродискотека, євроодяг, єврокухня, євромрія). Виразно мода виявляється у надаванні імен новонародженим. Модно стало вживати, особливо в молодіжному середовищі, вислови на кшталт: поїв на халяву, купив класний відік, поїхав тачкою, ловити кайф, було кльово, тусовка, дерти лаха, гаплик, хавати, забембали, банячити, бухати), жарґонізми, арґотизми (круті хлопці, поїхав дах, бути на шухері, робити накрутку, крутити ноги, не при кухні, дістати по фейсу).

Активізуються засоби для творення молодіжного сленґу, характерним для якого є переносне вживання слів і мовотворчість, зорієнтована на “легкий”, гумористично-іронічний стиль: зайдемо в КГБ (кав’ярня, де є к овбаса і г арячі б утерброди), запаковуйся! (заходи у переповнений трамвай), плаваю (не засвоїв навчального матеріалу), йду на форум науковців (перескладати залік, екзамен).

Модуляція – перехід від однієї тональності до іншої (в музиці); зміна тональності, а також зміна сили, висоти і тембру голосу. Як зауважує Леонардо да Вінчі, модуляція – це напрекрасніша з усіх чарівних рис красномовства. Це музика мовлення.

Наголос (акцент)– фонетичне явище, за допомогою якого виділяємо відповідний склад з-посеред інших складів у слові чи певний компонент у реченні. Характер наголосу, його місце, сила пов’язані з ритмом та мелодикою мовлення. Виділення частин слова, певного слова чи вислову може бути за допомогою: зміцнення артикуляційної сили голосу; піднесення висоти тону; сповільненої вимови слова чи фрази та ін..Розрізняють словесний наголос, логічний наголос, емфатичний наголос, фразевий наголос, пісенний наголос, наголос словесної групи.

Невербальні (немовні) засоби спілкування – погляд, мімка, жести, різні сигнали (стук, дзвінок, писунок), у тактилтному спілкуванні може бути також мовчання.

Антропологи виявили до тисячі порухів людського тіла, значна частина яких має чітко вираження комунікативне призначення.

Неориторика – нова риторика, яка виникла у другій половині ХХ ст. на основі ідей класичної риторики як пошук оптимальних алгоритмів спілкування, мовленнєвого впливу на людей. В основі неориторики покладено нові наукові напрями – психолінгвістику, теорію комунікації, лінгвістику тексту та ін.

Багато вчених трактує неориторику не лише як мистецтво красномовства, а як мистецтво пам’яті, мистецтво вести суперечку, переконувати, впливати на почуття, домагатися бажаного результату. Неориторика стає наукою, що закладає фундамент професіоналізму інтелігентної людини.

Неориторику ще називають “загальною риторикою” (на відміну від риторики традиційного типу), “теорією і практикою комунікації”, “теорією мовного існування людини”.

Органи мовлення – мовний апарат, органи людини, що беруть участь в утворенні звуків. Сюди входять мовленнєві центри мозку; системи, які координують дії всіх органів; голосові органи, резонатори; органи сприйняття мови – усної і писемної. Органи мовлення поділяють на три групи: 1) артикуляційні, що формують специфічні ознаки окремих звуків (язик, губи, зуби, альвеоли, тверде і м’яке піднебіння, нижня щелепа); фонаційні, що забезпечують утворення голосу та його повноцінне звучання (трахея, гортань, голосові зв’язки, а також носова та надглоткові резонансні порожнини); респіраторні (дихальні), що утворюють повітряний струмінь (легені, діафрагма, дихальне горло).

Дослідники голосу важливе значення в його утворенні надають вібраторам, а також резонаторам, якими можуть бути, як вважають, різні органи людського тіла (хребет, живіт, карк та ін.; їх налічуть понад 20).

Партитура тексту – підготовлений за допомогою загальноприйнятих знаків запис тексту, призначеного для виголошення. Відзначають словесні наголоси, сильні логічні наголоси, піднесення й спади мелодії, паузи, подають зауваження про темп мовлення, продумано визначаючи загальний інтонаційний малюнок (див. Додаток ІІІ).

Пауза – перерва у мовному потоці, в артикуляції органів мовлення. У мовленні пауза пов’язана з мовно-комунікативними причинами: закінчення процесу мовлення або певного мовленнєвого відтінка (синтаксична пауза), потребою часу для обдумування, добирання належного слова, фрази (пауза хезитації), для увиразнення, виділення наступного тексту (емфатична пауза), перерва у мовленні з психологічних причин (емотивна (психологічна) пауза). Пауза може бути зумовлена і фізіологічною причиною – потребою зробити вдих (так звана люфт-пауза). За тривалістю здебільшого виділяють три види пауз: короткі, середні й довгі (при докладнішому аналізі – також найкоротші і найдовші).

Місце паузи впливає на зміст фрази: Уважно слухай радіо – Уважно / слухай радіо; Сиджу за комп’ютером щодня / буваю й на городі – сиджу за комп’ютером / щодня буваю й на городі.

Паузи, як і слова, допомагають спілкуванню. Тому вони не мають бути порожніми.

У писемному тексті паузі відповідають ті чи ті пунктуаційні знаки, однак вони повністю не збігаються з паузами в усному мовленні. Особливої уваги потребують логічні паузи, обов’язкові