Адвоката з Нью-Йорку, уповноваженого вдови пані Я. Бандери

 

Високий Федеральний Суде!

Вдова і сироти по сл. пам. Степанові Бандері, які даремно шукають спокою по втраті мужа і батька в далеких, заморських краях, — уповноважили адвоката Керстена і мене заступати їх у цім процесі, де на лаві обвинувачених сидить не сам Богдан Сташинський, але сидять і ті, які його вишколили на злочинця й доручили цей злочин доконати.

Пані Ярослава Бандера уповноважила нас заступати не стільки “інтерес” її і її осиротілих дітей, – бо й яка є реальна можливість дати їм належну сатисфакцію! – як радше заступитися перед судом і перед світом за добре ім'я її поляглого чоловіка, а ще більше за історичну місію, яку він оплатив своїм життям, та за слушну справу його і його покривдженої історією батьківщини – України.

Це велика честь, а ще більше зобов'язання для нас, хоч пан Керстен і я виступаємо тільки побіч, можна сказати, в тіні, головного заступника і побічного обвинувача д-ра Нойвірта. Ми свідомі того, що наша офіційна позиція перед цим найвищим Судом спирається не тільки на постанови і дух карної процедури, але також на міжнародню взаємність та зичливість країн Заходу, які і поза межами судів набувають щораз виразніших форм тривалої, довго очікуваної й дуже потрібної щільної співпраці. Ми не менш свідомі того, що нашу участь у цьому процесі завдячуємо також ввічливості цього Високого Суду, за яку ми обидва йому глибоко вдячні.

Це також висока честь — виступати перед Високим Судом на професійній базі з досвідченими німецькими колегами-адвокатами. Мою приємність тільки зменшує факт, що моє знання мови цього великого і гарного краю є таке недосконале.

В облегшуючій свідомості факту, що головний тягар заступства побічного обвинувача під пані Ярослави Бандери процедурально належить і до д-ра Нойвірта, я бажав би, за ввічливим дозволом Високого Суду, доповнити його вчені і досвідчені слова деякими ствердженнями.

Для повної оцінки злочинів і вини обвинуваченого Сташинського потрібне добре знання об'єкту його злочинів і цілі, для якої ці злочини були підготовані і виконані. Щойно тоді знатимемо, чому Бандера і Ребет мусіли вмерти.

П'ять днів Високий Суд провів над тим, щоб це вияснити, і я глибоко переконаний, що розправа понад всякий сумнів довела і встановила, що:

Формально об'єктами злочинів обвинуваченого були сл. пам. д-р Лев Ребет і Степан Бандера, їхнє життя і доля їх дружин та їхніх неповнолітніх та незабезпечених дітей.

На ділі ж ці злочини були націлені на визвольну боротьбу їх народу, на долю того народу в ближчій і дальшій майбутності.

Д-р Лев Ребет, який поліг раніше, був провідним борцем за волю України і одним з її ідеологів.

Степан Бандера був її керівником і символом. Його іменем, далеко до його смерти, по цей і той бік залізної заслони, означували й означують тих, які вели й ведуть цю визвольну боротьбу й їй допомагають та з нею солідаризуються.

Організаційні форми, в яких організовано проходила ця боротьба, замкнені в коротких потрійних буквах УВО-ОУН-УПА: Українська Військова Організація, Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Про їх діяльність багато говорив обвинувачений Сташинський, але – яке це характеристичне для агента чужої, ворожої сили! – він ні разу не згадав їх по імени, немов би їх жахався, як би боявся, щоб вони не попекли йому уст, бо сумління його, як це ми могли ствердити на розправі, вони не печуть, а, може (він же українець родом), ще не печуть.

Такий був об'єкт злочинів Сташинського.

Яка ж була їх ціль?

Розправа ствердила понад усякий сумнів, що нею було:

Знищення визвольної боротьби українського народу з допомогою плянового й постійного нищення її провідної, керівної верстви, обезголовлення її, за зразками, на жаль, так добре відомими нашому сторіччю, не лише людино- але й народовбивства.

Дальшою ціллю злочинів Сташинського було примусити численну українську еміграцію в вільних країнах світу припинити свої змагання за привернення країні їх походження державної незалежности, для чого дають їй змогу демократичні умови життя в країнах волелюбного Заходу, а чого позбавлені українці на своїй окупованій землі.

Вже в цій залі обвинувачений Сташинський використав свій злочин для третьої мети: опоганення перед вільним світом української визвольної боротьби й її носіїв.

Яке це характеристичне, що обвинувачений Сташинський не знав, думаю, не хотів знати, нічого про мету цієї боротьби власного народу. Він зізнав, що ніколи не чув про вбивство головного отамана Симона Петлюри, ані не чув навіть імени Тараса Чупринки, головного командира Української Повстанської Армії від її початків у 1942 р. до його смерти в 1950 р. А поліг він у нерівному бою в сусідстві рідного села Сташинського, який в той час був уже 19-літнім. Натомість із своїх хлоп'ячих спостережень, колись може по-дитячому, а тепер свідомо перебільшених і узагальнених, він зробив засіб обвинувачення найсправедливішої, бо визвольної, бо оборонної, не зачіпної, – війни свого власного народу.

Чи має право цей подвійний вбивник покликуватися на українську боротьбу спротиву проти могутнього окупанта і її сповидними жорстокостями виправдувати свої нелюдські злочини?

Не зробив цього Сташинський випадково. Зробив це свідомо. Ми добре пам'ятаємо, що він затаїв дуже важливий момент, а саме, що большевики в 1941 р. знищили єдиного брата його батька. Щойно на повторні питання він признався, що його стрийка Петра большевики арештували в 1941 р., але й тоді вперто твердив, що не знає, що з ним сталося. Чи совєтський аґент може не знати, що сталося з людиною, яка 21 років не повернулася з советського ув'язнення? Обвинувачений намагався знайти виправдання для своєї нікчемної служби непорозуміннями між українцями і поляками в 40-их роках, які вже належать до минулого. Це непорозуміння запам'ятав він, зате не пам'ятає, не хоче пам'ятати того, що в 1944-45 роках на чоло висунулася спільна боротьба проти нового окупанта земель обох народів, яка скоро довела до співпраці і спільних акцій української й польської підпільних армій.

Важко важити на терезах справедливости й незмінної моралі величину і розмір людських, чи радше нелюдських, злочинів. Але здається, що з морального погляду куди більшого злочину, ніж оба трагічні морди, допустився обвинувачений Сташинський тоді, коли, використовуючи довір'я своєї сестри до її єдиного брата, видав на смерть її приятеля, а, може, майбутнього чоловіка, батька її сподіваних дітей. А тоді Сташинський був ще майже, хлопцем, ще не перейшов школи совєтського аґента і не був під загрозою смерти, якою він з епічною докладністю виправдував упродовж цілоденного судового засідання вбивство Бандери і Ребета!

Декілька років уже Сташинський має зв'язок із Заходом, з його духовністю й устроєм. Декілька років перед і після свого одруження він втримує зв'язки з жінкою, яка своїм походженням і наставленням належить до того Заходу. Протягом року сам він перебуває по цей бік заслони. Можна було сподіватися, що цей віруючий, демократичний, свободолюбний Захід покладе печать свою на душу Сташинського. Хто з тих, що брали участь чи прислуховувалися до цієї розправи, вірить, що так сталося?

На це чекали вдови і сироти його жертв. На це чекали його земляки, бо ж страх подумати, що він є тієї самої крови, що вони. І це є те, що з морального боку є найтрагічніше в цих двох убивствах, що ці два мужі полягли з руки не чужинця, але від власного земляка, яким керувала чужа, ворожа сила. Від віків сумління світу обтяжують такі трагедії, незалежно від нації, від ідеї, яку ворожа сила хоче вбити, ані від винагороди для злочинця, яка раз набуває форми тридцяти срібняків, то знову ордену Червоного прапора.

Я вірю, що традиційна, віками гартована духовість українська, сперта на віру в Бога і прив'язаність до своєї батьківщини, застукає колись і до душі обвинуваченого Сташинського і до подібних йому зрадників свого народу. Та вже тепер, з доручення жертв його страшного злочину, здови Ярослави Бандери і її трьох дітей, найстарша з яких, Наталія, ось тут вдруге переживає трагедію втрати батька, — хочу заявити, що вони не прагнуть для Сташинського відплати, але справедливості!.

Обвинувачений Сташинський та його наказодавці цим подвійним убивством не досягнули наміченої цілі. Політичні вбивства мають таку природу, що звичайно звертаються проти вбивників. Вбивство найбільшого по Вашінґтоні американця, Лінкольна, може послужити тут клясичним, далеко не відокремленим, прикладом. Бо насильство проти Божих і природніх людських прав і законів тільки на коротку віддаль може мати позірний успіх. В дальшій перспективі переможцем завжди виходить правда й справедливість. Божі млини, каже німецьке прислів'я, мелють поволі, але певно...

Втрата цих двох наших жертв на віковій тернистій дорозі українського народу до свободи у власній суверенній державі, хоч яка болюча, не припинить його визвольного походу, ні в Україні, ні поза її межами. В час сьогоднішнього ренесансу ідеї самовизначення навіть найменших народів немає сили, яка б спинила великий, що численністю рівняється до французького, український народ від здійснення природного права кожної національної спільноти на свободу і незалежність. З цим правом, з волі Бога, одиниці і народи приходять на світ й воно дає їм глибокий сенс існування.

Сподіваймося, що смерть Бандери і Ребета та цей несамовитий процес, переведений перед найвищим судом вільної Німеччини з подиву гідною докладністю, допоможе не тільки українському народові, але й всім волелюбним народам здобути перемогу в їхній затяжній боротьбі проти насильства.

Щойно тоді світ зрозуміє глибокий сенс смерти Бандери, Ребета й інших відомих і невідомих борців за волю України, яким же ність числа, а їх вдови і сироти знайдуть потвердження свого глибокого, хоч як печального, переконання, що їх мужі і батьки не померли надаремно, бо діла і приклад поляглих живуть і залишаться живими по їх фізичній смерті.

 

Текст № 8

 

СИЛА ПЛЕВАКО

 

Старенька вкрала бляшаний чайник, вартістю менше ніж п’ятдесят копійок. Вона... підлягала суду присяжних. За нарядом, або так, з примхи, захисником старенької виступив Плевако. Прокурор вирішив завчасно паралізувати вплив захисної промови Плевако й сам висловив усе, що можна було сказати на захист старенької: бідна старенька, тяжкі злидні, крадіжка незначна, підсудна викликає не обурення, а лише жаль. Але – власність є священною, весь наш громадянський благоустрій тримається на власності, якщо ми дозволимо людям хитати її, тоді країна загине.

Встав Плевако:

Багато лиха, багато випробувань довелося вистраждати Росії за її більш як тисячолітнє існування. Печеніги мордували її, половці, татари, поляки. Дванадесят бід звалилося на неї. Усе витерпіла, все подолала Росія, лише міцніла й зростала від випробувань. Але тепер, тепер... Старенька вкрала старий чайник, ціна якого тридцять копійок. Цього Росія вже, звичайно, не витримає, від цього вона загине безповоротно.

Виправдали.

В.Вересаєв

Текст № 9

МОЛИТВА