Арістотель-мудрець Олександра навчав

І такий у альбом йому вірш написав:

 

“Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя – жіноча краса.

 

Тільки мудрість, наука і старші літа

Подають проти неї міцного щита”.

 

Арістотель-мудрець по садочку гуля, –

Бач, Аглая іде і очима стріля!

 

Та Аглая, котрої надземна краса

Звеселяє людей і самі небеса;

 

Та їдких її слів і шпаркого ума

Всі боялися, навіть цариця сама.

 

Арістотель дівчині гаразд придививсь,

Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь

 

І промовив: “Аглає, благаю, молю!

Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.

 

На часок-волосок вволи волю мою, --

Чого хоч зажадай, я для тебе зроблю!”

 

Усміхнулась Аглая. “Се ж почесть мені,

Що на мні зупинив свої очі ясні

 

Той мудрець, що пишається ним Греція вся,

Що умом обняв землю; зглибив небеса.

 

Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,

Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.

 

По саду тім, де в‘ються доріжки круті,

Півгодини мене провози на хребті”.

 

Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!

Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.

 

І хламиду він зняв, і рачкує піском,

Його очі Аглая закрила платком,

І сидить на хребті, й поганяє прутком.

 

Так заїхали враз аж на площу садка,

Де під тінню дерев край малого ставка

 

Олександр сидів, його мати й весь двір, --

Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.

 

А Аглая кричить: “Ну, мій ослику, ну!

Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!”

 

Аж у круг двораків його дівка пуста

Завела і зіскочила живо з хребта,

 

І платок із очей поспішилася знять…

Що там сміху було, то й пером не списать.

 

Арістотель-мудрець Олександра навчав

І такий у альбом йому вірш написав:

 

 

“Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя – жіноча краса.

 

Ані мудрість, наука, ні старші літа

Не дають проти неї міцного щита.

 

Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець

Може буть проти неї надійний борець”.

Іван Франко

 

 

Текст № 15

РІДНА МОВА

Було це ще за Австрії, в далекому 1916 році. В купе вагона першого класу швидкого поїзда Львів – Відень їхали четверо пасажирів: англієць, німець, італієць. Четвертим був відомий львівський юрист Богдан Косів. Розмови велись навколо різних проблем і тем. Нарешті заговорили про мову – чия краща, чия багатша і котрій з них належить світове майбутнє. Звісно, кожен почав вихваляти свою мову.

Першим заговорив англієць:

– Англія – країна великих завойовників і мореплавців, які славу англійської мови рознесли по всьому світу. Англійська мова – мова Шекспіра, Байрона, Діккенса, Ньютона, Дарвіна та інших великих літераторів і вчених. Отже, англійській мові належить світове майбутнє.

– Ні в якому разі, – гордовито заявив німець. – Німецька мова – це мова двох великих імперій: Великонімеччини і Австрії, які займають більше половини Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Геґеля, Канта, Вагнера, Гейне. І тому, безперечно, німецька мова буде мати світове значення.

Італієць усміхнувся і тихо промовив:

– Панове, ви обидва не маєте рації. Італійська мова – це мова сонячної Італії, мова музики і кохання, а про кохання мріє кожен. На мелодійній італійській мові написані найкращі твори епохи Відродження, твори Данте, Боккаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пучіні, Россіні, Доніцетті та інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною в світі.

Українець довго думав, нарешті промовив:

– Я не вірю в світову мову. Хто домагався цього, потім був гірко розчарований. Йдеться про те, яке місце відводиться моїй українській мові поміж ваших народів. Я також міг би сказати, що моя рідна мова – це мова незрівняного сміхотворця Котляревського, мова геніального поета Тараса Шевченка. До пророчих звучань шевченківської поезії і досі так ніхто в світі не піднявся. Це лірична мова кращої з кращих поетес світу – Лесі Українки, мова нашого філософа-мислителя Франка, який вільно володів 14 мовами, в тому числі й названими тут, проте рідною, а отже, найбільш дорогою, вважав українську.

Нашою мовою звучить понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше, як у вас всіх разом взятих... Я можу назвати ще багато славних імен свого народу. Проте по вашому шляху я не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство і можливості ваших мов. Чи могли б ви, скажіть, своєю мовою написати невелике оповідання, в якому б усі слова починались з однакової літери?

– Ні, ні, ні! Це неможливо, – відповіли англієць, німець та італієць.

– Ось на ваших мовах це не можливо, а нашою це зовсім просто.

– Назвіть якусь букву, – звернувся він до німця.

–Хай буде буква „П”, – сказав той.

–Добре. Оповідання буде називатись

 

Перший поцілунок

Популярному перемишльському поетові Павлові Петровичу Подільчакові прийшло поштою приємне повідомлення:

“Приїздіть, Павле Петровичу, – писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Пантелеймонович Паскевич, – погостюєте, повеселитесь”. Павло Петрович поспішив, прибувши першим поїздом.

Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під’їхали поважні персони – приятелі Паскевичів... Посадили Петра Петровича поряд панночки – премилої Поліни Полікарпівни. Поговорили про погоду, політику. Павло Петрович прочитав підібрані пречудові поезії. Поліна Полікарпівна пограла прекрасні полонези, прелюдії. Поспівали пісень, потанцювали падеспан, польку. Прийшла пора – попросили пообідати. Поставили повні підноси пляшок: “Портвейну”, “Плиски”, “Пшеничної”, підігрітого пуншу, “Пільзенське” пиво. Принесли печені поросята, приправлені перцем півники, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричною підливкою, пироги, підсмажені пляцки. Потім подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок.

Почувши приємну повноту, Павло Петрович подумав про панночку. Поліна Полікарпівна попросила прогулятись по Підгорецькому парку, помилуватись природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла прихмелілому поетові. Походили, погуляли...

... Порослий папороттю предавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п’янило принадними пахощами. Побродивши по парку, пара присіла під порослим плющем платаном.

Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися. Почувся перший поцілунок: прощай парубоче привілля, пора поетові приймакувати!

В купе зааплодували. І всі визнали: милозвучна, багата українська мова буде жити вічно поміж інших мов світу.

Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати свого програшу.

– Ну, а коли б я назвав іншу букву? – заявив він. – Ну, наприклад, букву “С”?

– Гаразд, хай буде “С”! Я своєю мовою можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, де всі слова будуть починатися на “С”, а ще й до того будуть передавати стан природи, наприклад, свист зимового вітру в саду. Якщо ваша ласка, прошу послухати.

Самотній сад

Сипле, стелить сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг, –

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха скорбний сміх.

Серед саду страх сіріє,

Сад солодкий спокій снить, –

Сонно сипляться сніжинки.

Струмінь стомлено сичить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад, –

Стиха стеляться сніжинки –

Спить самотній сад...

 

– Геніально! Незрівнянно! – вигукнули англієць та італієць. Потім всі замовкли. Говорити не було потреби.

Розмову записав Панас Столярчук,

Професор Львівської академії

ветеринарної медицини ім.С. Гжицького.

 

 

Текст № 16

Як вас тепер величати

З цією нашою співдружною незалежністю – безліч проблем. Наприклад, як нам тепер величати одне одного?

Колись було ясно: товариш. Хай він сто років від тебе старший, а все одно – товариш.

Я було попросив одного:

– Товаришу, дай прикурити.

Він і дав... Да так, що я ледве додому доплентався. І ще товаришем називається.

Тоді я подумав: пан. Кажуть же: панове депутати. І вчораші партократи охоче відгукуються.

Підходжу до дами в горжетці:

– Пані, скажіть, будь ласка...

А вона зміряла мене підведеними очиськами з ніг до голови, пхикнула і до вітрини одвернулася. Не пан я для неї, значить... Ну що ж, коли моє не в лад... Буду казати: громадяни.

Оно у підворітті стоять двоє. Розливають не що-небудь, а коньяк. Я до них:

– Громадяни начальники...

Вони зраділи:

– О, кореш. Теж сидів? А за що? Скільки накрутили?

Тьфу ти, і тут промашка. Може, про добродія згадати?.. Згадав. Коли в тролейбусі їхав. Вирішив перевірити. Кажу одному в капелюсі:

– Добродію, закомпостуйте квиток.

Він чогось розсердився:

– А може, я зовсім не добродій.

Я теж розсердився.

– Ну, тоді ви злодій, – кажу.

Мене, звичайно, побили. І не вступилися ні панове, ні товариші. Одна тільки повнолиця, розмальована, як писанка, пожаліла, хусточку носову дала. Я розчулився:

– Спасибі, женщина.

А вона кокетливо:

– А може, я дєвушка...

Чорт зна що... Пішов я в неділю на базар послухати, як народ говорить. А там одне одного найчастіше величають “дамочкою” або “дядьком”.

Так і питаю в одного:

– Дядьку, почім сало?

– По сто тридцять, небоже.

Не полінувався, в словник зазирнув: “Небіж” означає – племінник. Гарне слово. Треба запам’ятати.

Приходжу в понеділок до себе в майстерню. Сидять мої хлопці, мене чекають.

– Привіт, небіжчики. Ану, вставайте.

Ще так шпарко мої хлопці ніколи не схоплювалися. А Петро навіть заїкатися почав.

– Т-т-а ти що? Знущаєшся? Чи після неділі похмелитися забув? Сам ти небіжчик ходячий...

Тепер я до всіх кажу тільки: “ей” або “агов”.

В. Дуб

 

Текст № 17

 

Дурному легше

Чули? Нове досягнення цивілізації. У школах Бурундії почали вивчати історію свого народу...

Диваки. У передовому світі свою вже давно позабували. А вони тільки вчать. І навіщо? Практика показала, що дурному набагато легше. Не знаю, як у Бурундії, а у Броварах так. За принципом поплавка: чим легше, тим вище. А чим вище – тим дальше від свого коріння.

Що там уже говорити про історію. Мову одбирає. Рідну. Бо вона нагадує, що твоє коріння у землі. Твоїй. Пращурів твоїх.

Ніби із землі коли-небудь виростало щось ненормальне. Ніби мати рідну землю – це ганьба. А найбільша честь – бути лопухом. Який липне до конячого хвоста прибульця. І кочує по всьому світу...

Феня з магазину “Риба – м’ясо” каже: “ У мене свої мозґи. І мені всьо равно, яка історія і який язик. Аби м’ясо було...”

Якщо Фенині “мозґи” тільки в голові у Фені, то ще півбіди.

А коли вони і в голові історика, міністра, мовознавця? І навіть такого собі найменшенького голови найменшенької сільради. На території якої ще не згорів пам’ятник архітектури. То це вже біда. Бо він обов’язково згорить. Навіть якщо це найунікальніший пам’ятник у світі. Бо кожен дурень вважає, що найунікальніший на світі – він. І на одній території два унікуми існувати не можуть. Дурень любить, коли скрізь рівно. І пусто.

Євген Дудар

 

Текст № 18

Скоромовки

 

1. Чапля в чоботях чвалає,

У чаплят чобіт немає,

А чапленя без чобіт

Мчить до чаплі на обід.

 

 

2. В очереті черепаха.

З очерету чапля-птаха

Чапу-чапу до води:

– Черепахо! Йди сюди!

Вже тут сонце не пече,

Чиста річечка тече.

 

3. Чайка жабку пригощає:

– Молока тобі

Чи чаю?

– Молоко вже допиваю,

Хочу чаю

З молочаю.

4. Сів шпак на шпаківню,

Заспівав шпак півню:

Ти не вмієш так, як я,

Я не вмію так, як ти.

 

5. Пішли рясні дощі.

Ловилися лящі.

А хлопці – мов хлющі:

Забули про плащі.

Та що їм ті дощі.

Коли такі лящі.

 

6. Два стоноги, дві стоніжки

Захотіли грати в сніжки,

Тільки ж як

Ліпити сніжки –

Рук нема,

Одні лиш ніжки.

 

7. Ведмедику-ледащо,

Ліз на пасіку нащо?

– Буду джмеликом дзижчати,

буду мед куштувати.

 

Хитру сороку

Спіймати морока,

А на сорок сорок

Сорок морок.

 

9. На дворі трава,

На траві – дрова.

 

10. Каже верба вербі:

– Чом ти, вербо, в журбі? –

Каже вербі верба:

– Хіба це, вербо, журба?

Просто листочків нема,

Не за горами зима!

 

11. Стриб-стриб-стриб

Підстрибує

По стерні рідня

Перепілка, перепіл, перепеля.

12. Віз Устим овес на млин,

Зачепив вусами тин:

Млин гуркоче – мірошник регоче.

 

13. Ти, малий, скажи малому

Хай малий малому скаже,

Хай малий мале теля прив’яже.

 

14. Перепел підпадьомкає,

Перепілка підпідпадьомкує,

А перепелята перепідпідпадьомкують.

 

15. Пололи поле, поливали,

На перепелів полювали.

 

16. Був бик-тупогуб,

Тупогубонький бичок,

У бика була губа – біла тупа.

 

17. Пиляв Пилип поліна з лип.

Притупив пилку Пилип.

 

18. Бабин біб розцвів у дощ –

Буде бабі біб у борщ.

 

19. Семен сказав своїм синам:

“Сини, складіть скирту сіна”.

Сини склали скирту сіна.

Семен сказав своїм синам:

“Спасибі”.

 

20. Босий хлопець сіно косить,

Роса росить ноги босі.

 

21. Ніс Гриць пиріг через поріг,

Став на горіх –

Упав на поріг.

22. Кіндрат купив капелюх.

Капелюх Кіндрату до вух.

 

23. Налетіли

З лісу оси

Та й поїли абрикоси.

Потім випили

Всі роси.

І тепер

В нас після ос

Ні роси, ні абрикос.

 

24. На городі липа, –

Чорні брови в Пилипа,

А я свої в сажу вмажу,

Пилипові – переважу.

 

25. Летів горобець через безверхий хлівець

Та вхопив гороху без червотоку,

Без червоточини, без прачервоточини,

Та й шурх – полетів!

 

26. Рила свиня тупорила, білорила,

Весь двір перерила, вирила піврила.

 

27. Ченчик, ченчик невеличкий,

На ченчику черевички.

Шапочка кінчаточка –

Добривечір, дівчаточка!

 

ДОДАТКИ

Додаток І