Правила формування змісту закону за Ш-Л. Монтеск»є

Правила складання законів, якими повинен керуватися законодавець. Зокрема, склад законів повинен бути стислий і простий. Слова закону повинні бути однозначними, викликаючи у людей одні і ті самі поняття. Закони не повинні вдаватися в тонкощі, оскільки «вони призначені для людей посередніх здібностей і містять в собі не мистецтво логіки, а здорові поняття батька сімейства». Не слід робити змін у законі без достатніх до того підстав. Не слід забороняти дії, у яких немає нічого дурного, лише заради чогось більш досконалого і т.д.

Закон у широкому сенсі за монтескє

Загальним поняттям закону охоплюються всі закони - як незмінні закони, що діють у світі фізичному, так і мінливі закони, що діють у світі розумних істот. Як, істота фізичне людина, подібно всім іншим природним тілам, управляється незмінними природними законами, але як істота розумна і діє по власним спонуканням осіб (в силу неминучої обмеженості розуму, здібності помилятися, схильності впливу пристрастей і т. д.) безупинно порушує як ці вічні закони природи, так і мінливі людські закони.

Розподіл влад за Монтескє

Монтеск'є наголошував, що й за поміркованого правління політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на

1. законодавчу

2. виконавчу

3. судову.

Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження її в одних руках і зловживання нею (різні влади повинні стримувати одна одну). При цьому жодна із влад не повинна бути необмеженою чи навіть домінувати над іншими гілками. Водночас законодавча, виконавча чи судова гілки не повинні перетворюватись на самодостатні інститути а залишатись функціональними ланками єдиної суверенної влади.

 

38 Види факторів що утворюють у своїй сукупності «дух законів»

????????????????????????????????????????????????????

 

Закони демократії монтескє

До основних законів демократії Монтеск´є відносить закони, що визначають верховенство народу, його право видавати закони (обрання законодавчої влади), призначати правителів і посадових осіб, контролювати їх, закони виховання (любові до демократії, доброчинності) та ін

 

Розмежування між принципом та формою правління за монтескє

Природі кожного правління відповідає принцип його діяльності, що грає правотворчу роль. Належними принципами у республіці (особливо в демократії) Монтеск´є називає доброчинність (любов до законів і батьківщини, рівності і помірності), у монархії — честь, у деспотії — страх. Місце доброчинності — поруч із свободою. Принципам правління повинні відповідати й основні (конституційні) закони держави.

 

Види способів утворення держави за Руссо.

У вченні Руссо можна виділити 2 види способів утворення держави

1-ий вид- на основі суспільного договору,який був приманкою хитромудрих багатих. Майнова нерів­ність стала наслідком встановлення приватної власності на зем­лю. На зміну природному стану з цього часу прийшло грома­дянське суспільство. «Перший, хто, огородивши ділянку землі, придумав заявити: «Це моє!» і знайшов людей досить простоду­шних, щоб тому повірити, був справжнім засновником грома­дянського суспільства». Це призвело до появи багатих і бідних, між якими розпалюється запекла боротьба, і, як наслідок, — політична нерівність, заснування публічної влади. З її встанов­ленням усі погодилися, слухаючи «хитромудрі» доводи багатих, сподіваючися знайти свободу і — «кинулися прямо в кайдани». Так з´явилася держава. В результаті такого виникнення держави вона може переродитися в деспотію.

2-ий вид – на основі справжнього суспільного договору.(вольового і справедливого) Руссо розвиває свою концепцію суспільної (соціальної) угоди як «спра­вжнього договору між народами і правителями». Його формула зводиться до наступних положеннь: кожний передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особистість і усі свої сили, перетворюючись в нероздільну час­тину цілого,взамін на це кожен отримує свободу і захист передбачені суспільним договором.Так зявляється держава.У результаті такого виникнення держави утворюється республіка.

Характеристика владних повноважень суверена за Руссо.

-суверен-є народ,а відповідно до ідеї народного суверенітету йому належить право здійснювати законодавчу владу

-влада суверена не обмежується законом

-він приймає закони

-може змінювати форму держави

-в руках суверена знаходиться доля підданих(в необхідних випадках вирішує питання життя і смерті,тобто якщо він скаже підданому що той має вмерти для держави,то підданий повинен вмерти)

Теорія походження держави за Руссо.

Руссо розвиває договірну теорію походження держави.Він розкриває свою концепцію суспільної (соціальної) угоди як «спра­вжнього договору між народами і правителями». Його формула зводиться до наступних положеннь: кожний передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особистість і усі свої сили, перетворюючись в нероздільну час­тину цілого Це колективне Ціле одержує в результаті такого акту свою єдність, своє загальне Я, своє життя і волю. Це особа, «колись іменувалася громадянською общиною, нині ж іменується Республікою, або Політичним організмом: його чле­ни називають цей Політичний організм Державою, коли він па­сивний, Сувереном, коли він активний, Державою — при зіста­вленні її з їй подібними».У результаті такого правильного і законного договору утво­рюється асоціація рівних і вільних індивідів, у сукупності вони одержують ім´я народу, окремо — громадян, як тих, хто бере участь у верховній владі, підданих, як підлеглих законам держа­ви.Так утворюється держава. Таким чином, відчуження за суспільним договором приро­дної свободи і рівності відшкодовується кожному у виді договірно встановлених прав і свобод. Суспільний договір, за Руссо, служить у державі основою всіх прав,адже на основі цього договору і виникла держава. Завдяки йому усі стають «рівними в результаті угоди і по праву».

Держава за Руссо.

У результаті суспільної угоди як «спра­вжнього договору між народами і правителями» виникає Держава. Це колективне Ціле одержує в результаті такого акту свою єдність, своє загальне Я, своє життя і волю. Ця особа «колись іменувалася громадянською общиною, нині ж іменується Республікою, або Політичним організмом: його чле­ни називають цей Політичний організм Державою, коли він па­сивний,а Сувереном, коли він активний, Державою — при зіста­вленні її з їй подібними».Народ і є сувереном. Влада розділена на законодавчу і виконавчу. Суверенітет народу проявляється у здійсненні ним законодав­чої влади.Присутні 4 види законів.(політичні,цивільні,кримінальні,звичаї та громадська думка)Форми правління- демократія(для малих Д),аристократія(для середніх Д),монархія(для великих Д).

Суверинітет народу за Руссо.

 

Перехід до стану свободи передбачає укладення справжнього суспільного договору, за яким суверенітет у державі повинен належати народові.
Суверенітет трактується мислителем як «здійснення загальної волі», необмеженої влади, що направляється загальною волею. За умовами суспільного договору вона належить народу. Ідеї на­родного суверенітету разом з ідеями рівності і свободи виступають у Руссо як основні принципи республі­канського ладу, центральні пункти його політичної програми.

Народний суверенітет має, дві ознаки: він невідчужуваний і неподільний. Як відчуження суверенітету від народу на користь тих чи інших осіб чи органів, так і його розподіл між різними частинами народу (станами) за логікою Руссо означали б заперечення суверенітету як загаль­ної волі всього народу. Народ як суверен, як носій і виразник загальної волі, «може бути представлений тільки самим собою». «Передаватися, — підкреслює він, — може влада, але ніяк не воля». Суверенітет народу проявляється у здійсненні ним законодав­чої влади. Лише там, де законодавствує народ є дійсна свобода. Закони — акти загальної волі.

Розподіл влади за Руссо.

Розділяв владу на виконавчу і законодавчу.

Виконавча влада (уряд) — сила суверена. Устрій виконавчої вла­ди, у цілому, повинен бути таким, щоб «вона завжди була гото­ва жертвувати Урядом для народу, а не народом для Уряду».

Виконавча влада є своєрідним посередником між суспільством (нацією) і окре­мим громадянином, вона — «орган, встановлений між підданими і сувереном для відносин між ними, уповноважений виконувати закони і оберігати як політичну, так і громадянську свободу». Ця влада передається сувереном (народом) правите­лям або уряду. Суверен «має право обмежити, змінити, відняти, коли йому завгодно».

Законодавча владаздійснюється безпосередньо народом. Органом, здатним за­безпечити функціонування суверенітету народу, Руссо вважав народні збори, які проводяться в установлені законом строки і не потребують для свого скликання са­нкції уряду.
Він вважав, що «відкриття таких зборів, які мають своїм предметом тільки збереження суспільного договору, повинно розпочинатися двома питаннями, які ніколи не можна відмінити і які повинні ставитися на голосування кожне окре­мо. Перше: «Чи бажано суверену зберігати існуючу форму уряду?» Друге: «Чи ба­жано залишити управління в руках тих, на кого воно нині покладено?». Ж.-Ж. Рус­со наголошував, що рішенням цих зборів правителі зобов'язані беззаперечно підкорятися, а за їх відмови це робити,народ повинен використати усі засоби для здійснення свого суверенітету.

Поєднання влади законодавчої і виконавчої робить правління непридатним.

Суверенітет народу проявляється у здійсненні нимзаконодав­чої влади.

Види законів за Руссо.

У «Суспільному договорі» Руссо виділяє чотири види законів:

1) політичні закони (вони ж іменуються основними). Предметом їх регулювання є «дія всього Організму на самого себе, тобто відношення цілого до цілого, або суверена до Держави». Саме «політичні закони, які складають форму правління, є єдиний вид законів, який відноситься до моєї теми», вказує автор. При цьому слід мати на увазі, що під політичними законами Руссо має на увазі не ті позитивні закони, які існують на практиці, а якісь ідеальні правила, які необхідно вивести з «природи речей». Політичні закони будуть таким чином використовуватися як зразок, мірило для оцінки існуючого законодавства.

2) цивільні закони, що регулюють «відносини членів між собою або ж з усім Організмом»;

3) кримінальні закони, які «не стільки являють собою особливий вид законів, скільки надають силу іншим законам»;

4) «нрави, звичаї і, особливо, громадська думка» - «найбільш важливий з усіх» видів закону.

Диктатура за Руссо.

Якщо Держава знаходиться під загрозою завоювання,а також якщо державі загрожує зовнішня небезпека або посягання з боку інших держав,то необхідним є встановлення диктатури,тобто зосередження всієї влади,сили та повноважень у руках однієї особи-диктатора.Руссо робить висновок: «Негнучкість законів, що перешкоджає їм пристосовуватися до подій, може в деяких випадках зробити їх шкідливими і привести до загибелі Держави, коли вона переживає кризу», «ніколи не слід припиняти священну силу законів, якщо справа не йде про порятунок батьківщини» Крім того, Руссо вважає можливим і необхідним час від часу встановлювати диктатури на недовгий термін, і це не буде суперечити загальній волі: «Перше бажання народу полягає в тому, щоб Держава не загинула», а зосередження всієї влади і сили в руках однієї людини тільки, концентрує міць держави.

 

48. Категоричний імператив Канта - «Категоричний імператив» позбавлений у Канта зв'язку з конкретними предметами, з реальними емпіричними подіями, він не містить вказівок, як потрібно поступати в тому чи іншому конкретному випадку, і, отже, є формальним. Він містить лише загальну ідею "боргу перед обличчям людства", надаючи індивіду повну свободу вирішувати самостійно, яка лінія поведінки в найбільшій мірі узгоджується з моральним законом. Категоричний імператив Кант називав законом моральної свободи і вживав ці поняття як синоніми. Філософ наводить дві основні формули категоричного імперативу. Перша говорить: "Роби так, щоб максима твого вчинку могла стати загальним законом" (під максимою тут розуміється особисте правило поведінки). Друга формула вимагає: "Роби так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу". Дотримання вимог «категоричного імперативу» можливе тоді, коли індивіди в змозі вільно дотримуватися голосу "практичного розуму». «

49. Право за Кантом. У праві Кант розрізняв три категорії: природне право, позитивне право, справедливість. Джерелом природного права є самоочевидні апріорні принципи (вроджені ідеї); джерелом позитивного права є воля законодавця; справед­ливість - це щастя пропорційне чесності (домагання, які не передбачені законом і тому не підлягають примусу). Природне право, в свою чергу, мислитель поділяв на приватне і публічне. Приватне право регулює відносини індивідів як власників. Публічне - взаємовідносини між людьми, які об'єднані в союз громадян (державу), як члени політичного цілого. За визначенням Канта, право - це сукупність умов, за яких свавілля однієї особи сумісний з сваволею іншого з точки зору загального закону свободи..

50. Співвідношення права та моралі. Право і мораль мають у нього одне і теж джерело (практичний розум людини) і єдину мету (затвердження загальної волі). Різницю між ними Кант вбачав у способах примусу до вчинків. Мораль заснована на внутрішніх спонуканнях людини і усвідомленні ним свого боргу, тоді як право використовує для забезпечення аналогічних вчинків зовнішній примус з боку інших індивідів або держави. У сфері моралі відповідно немає і не може бути загальнообов'язкових кодексів, тоді як право з необхідністю припускає наявність публічного законодавства, забезпеченого примусовою силою. Розглядаючи співвідношення права і моралі, Кант характеризує правові закони як свого роду перший ступінь (або мінімум) моральності. Якщо в суспільстві встановлено право, сообразное моральним законам, то це означає, що поведінка людей поставлена в строго окреслені рамки, так що вільні волевиявлення однієї особи не суперечать свободі інших. Подібного роду відносини не є повністю моральними, оскільки вступають в них індивіди керуються не веліннями боргу, а зовсім іншими мотивами - міркуваннями вигоди, страхом покарання і т.п. Право забезпечує, іншими словами, зовні благопристойні, цивілізовані відносини між людьми, цілком допускаючи, однак, що останні залишаться в стані взаємної антипатії і навіть презирства один до одного. В суспільстві, де панує тільки право (без моралі), між індивідами зберігається "повний антагонізм".

51. Кант вказував на істинне завдання права - надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявляти себе, в якому змогла б безперешкодно реалізуватися свобода індивіда. В цьому суть кантівської ідеї про моральну підоснову, моральної обґрунтованості права. Право може досягти цього покликання, якщо буде загальнообов'язковим і здійснюва­тиметься примусом. Забезпечує примус держава, яка зо­бов'язана функціонувати в рамках вимог права, а її устрій і режим мусять максимально відповідати принципам права (це засада концепції правової держави).

52 Демократична ідея народного суверенітету згідно концепції Канта. Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, що виражає його волю. По суті, це прогресивна демократична ідея народного суверенітету. Одна з її складових - думка про те, що кожен індивід (навіть якщо він безпосередньо не є «людиною влади") сам знає, якими повинні були б бути акції влади у його справі, і здатний самостійно визначити їх необхідну зміст, не чекаючи підказок зі сторони. Але виборчим правом наділяв людей з високим майновим цензом. Верховенство народу, проголошуване Кантом услід за Ж. Ж. Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі - організації сукупної безлічі осіб, пов'язаних правовими законами.

52. Правова держава за Кантом.. Згідно дефініції в "Метафізиці звичаїв", держава - це з'єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам. В якості найважливішого ознаки держави тут було названо верховенство закону. Кант при цьому підкреслював, що розглядає не держави, які існують в дійсності, а "держава в ідеї, така, якою вона повинно бути у відповідності з чистими принципами права". Покликана гарантувати стійкий правопорядок, держава повинна будуватися на засадах суспільного договору і народного суверенітету..

54. Характеристика влади за Кантом. будь-яка держава має три влади: законодавчу (яка належить тільки суверенній "колективній волі народу"), виконавчу (зосереджену у законного правителя і підлеглу законодавчій, верховній владі), судову (призначається виконавчою владою). Субординація і згода цих трьох влад здатні запобігти деспотизм і гарантувати злагоду в державі. «Суспільний договір», за Кантом, укладають між собою морально люди. Тому державній владі забороняється поводитися з ними як з істотами, які не відають морального закону і не можуть самі (нібито через моральної нерозвиненості) вибрати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечує проти найменшої уподібнення влади держави батьківській опіці над дітьми. «Правління батьківське, при якому піддані, як неповнолітні, не в змозі розрізнити, що для них дійсно корисно або шкідливо... таке правління є найбільшим деспотизмом...» Загальноприйнятої класифікації державних форм (форм правління, володарювання) з точки зору їх устрою Кант не надавав особливого значення, розрізняючи (по числу законодавчих осіб) три їх види: автократію (або абсолютизм), аристократію і демократію.

55. Політичне непідкорення громадян за Кантом. «Громадянин держави, - пише Кант, - і при тому з дозволу самого государя, повинен мати право відкрито висловлювати свою думку про те, які з розпоряджень государя здаються йому несправедливими по відношенню до суспільства». У зв'язку з цим Кант доводив необхідність "підпорядкування нині існуючій владі, яке б не було її походження" і закликав домагатися перетворень в державному ладі мирним шляхом, за допомогою поступових законодавчих реформ. Кант заперечує право народу карати главу держави, якщо навіть той порушує свій обов'язок перед країною. Мислителем категорично засуджується право повстання і допускається тільки легальне і в деякому роді пасивний опір існуючій владі. Теорія Канта обґрунтовувала проведення буржуазної революції легальними методами. Кант вважав, що індивід може не почувати себе внутрішньо пов'язаним з державною владою, не відчувати свого обов'язку перед нею, але зовнішнім чином, формально він завжди зобов'язаний виконувати її закони і розпорядження.

56. Абстрактне право за Гегелем являє собою першу сходинку в підході поняття права від абстрактного до конкретного. Це - право абстрактно вільної особи. Абстрактне право має той сенс, що взагалі в основі права лежить свобода окремої людини (особи, особистості). Абстрактне право являє собою абстракцію і можливість усіх наступних, більш конкретних визначень права і свободи.

57. Мораль за Гегелем — обмеження діяльності сферою духу.

58. Моральність за Гегелем — підпорядкування особистості державним інтересам.

59. Злочин за Гегелем - це свідоме порушення права як права, і покарання тому є не тільки засобом відновлення порушеного права, а й правом самого злочинця, закладеним вже в його діянні - вчинку вільної особистості.

60. Громадянське суспільство за Гегелем - це опосередкована працею система потреб, що базується на пануванні приватної власності і загальній формальній рівності людей. Гегель зображує громадянське суспільство як роздираюче суперечливими інтересами антагоністичне суспільство, як війну всіх проти всіх. Трьома основними моментами громадянського суспільства, за Гегелем, є: система потреб, відправлення правосуддя, поліція і корпорація.

61. Розуміння права за Гегелем. Право, за Гегелем, полягає в тому, що наявне буття є взагалі наявне буття вільної волі, діалектика якої збігається з філософським конструюванням системи права як царства реалізованої свободи. Поняття «право» вживається в гегелівської філософії права в таких основних значеннях: 1) право як свобода ("ідея права"), 2) право як певна ступінь і форма свободи («особливе право»), 3) право як закон ("позитивне право»).

62. Співвідношення права та закону за Гегелем. Розрізняючи право і закон, Гегель одночасно прагне у своїй конструкції виключити їх зіставлення. Як крупне непорозуміння розцінює він перетворення відмінності між природним або філософським правом і позитивним правом в протилежність і суперечність між ними. Гегель визнає, що зміст права може бути спотворений у процесі законодавства, тому не все, дане у формі закону, є право. Закон (за поняттям) - це конкретна форма виразу права. Специфіка філософії права Гегеля проявляє себе в прагненні довести неістинність і недійсність розрізнення права і закону.

63. ДЕРЖАВА за В.Гегелем. Держава являє собою, по Гегелю, ідею розуму, свободи і права, оскільки ідея і є здійсненність поняття у формах зовнішнього, наявного буття. «Те, що є держава, - пише Гегель, - це хід Бога у світі; його підставою служить влада розуму, який здійснює себе як волю». Держава як моральне ціле в трактуванні Гегеля - не агрегат атомізованих індивідів з їх відокремленими правами, не мертвий механізм, а живий організм.

64.Обєктивне право – це правило поведінки, яке є обов’язковим для індивідів, що проживають у суспільстві; правило дотримання якого приймається в даний момент суспільством як гарантія загального інтересу, а також порушення якого викликає колективну реакцію противу.

65. Субєктивне право – це влада індивіда, що проживає в суспільстві. Це влада особи, отримана визнанням від суспільства бажаного результату, коли визначено акт його волі є метою визнаного об’єктивним правом як законом.

66 Елементи солідаризму за Л. Дюгі. Солідарність проявляється в одному з двох елементів, а саме:А)у тому, що люди мають спільні потреба, які можна задовольнити лише спільним життям з іншими; - солідарність за схожістю. Б)у тому, що люди мають різні потреби і здібності, які вони можуть задовільнити шляхом обміну взаємними послугами. – солідарність через поділ праці.

67.Доктрина природного ідеального права. Представник цієї концепції стверджує, що людина як ізольована особа відокремлена від інших осіб володіє певними прерогатив ними правами; стверджує також про рівність всіх людей, які народжуються з однаковими правами і повинні їх зберігати.

68.Доктрина соціального права- люди завжди жили, живуть і житимуть у суспільстві. Людське суспільство є первинним і природнім фактором, а не продуктом людської волі. Людина завжди у більшій чи меншій мірі усвідомлює себе як індивідуальна особа,яка володіє певними потребами,намаганнями та бажаннями. Однак люди при цьому розуміють, що реалізовувати свої потреби вона може лише шляхом спільного життя з іншою особою в суспільстві.

69.Держава,за Дюгі, це людське суспільство, в якому існує політична диференціація, тобто поділ на правлячих та осіб,якими управляють. Інакше кажучи,наявна політична влада.

70. Прояви пов’язаності держави правом за Л. Дюгі. Держава володіє суб’єктивними правами,але одночасно і повязує це з дією об’єктивного права. Це повинно проявлятися в наступному: 1) держава-законодавчо зобов’язується правом створювати певні закони, а певні відносини не створювати; 2) закони, створені державою є обов’язковими для неї та повязує державу. Держава може змінити чи відмінити ці закони, але поки вони існують, держава повинна підкорятися їм, так як і піддані. 3) адміністративні органи держави, суди та законодавці повинні застосовувати закони та діяти в їх межах – це назив. режим законності.

71.Природне право за Ж. Марітеном. Природне право Марітен визначає як ідеальний порядок людських дій, якому як божественно-розумному зразку (моделі) повинні відповідати позитивне право і його застосування на практиці.

72.Політичні права за Ж. Марітеном. = ті,які визначаються законодавством країни, утворюють продовження природного права: право народу встановлювати конституцію держави і визначати форму правління, право громадян на активну участь у політичному житті, у т.ч. у виборах, право об'єднання в політичні партії і громадські об'єднання, свобода висловлювань і дискусій, рівність громадян перед законом і судом.

73.Соціальні права за Ж. Марітеном. –це (права трудящих): право на працю, створення профспілок, на справедливу заробітну плату, на соціальне забезпечення та ін., «обумовлені загальним благом». Визнання соціальних прав людини поряд із правом приватної власності дозволяє, писав Марітен, уникнути пороків як капіталізму, так і соціалізму.

74.Відмінності права від моральності за Й. Меснера. Характеризуючи «видову своєрідність права», Месснер писав:«Право відрізняється від моральності в чотирьох відносинах: воно стосується, по-перше, - лише зовнішніх способів поведінки в суспільному житті, по-друге, - змістовно визначеноних обов'язків, по-третє, воно уповноважує до примушування необхідної поведінки; в -четверте, уповноважує до прийняття суспільством норм з метою встановлення правової безпеки».

75.Види правових принципів, які виражають зміст «незмінного природного права» за Й. Меснером. Серед правових принципів, як сенс «незмінного природного права» і разом з тим позначають напрями до його застосування і конкретизаціі, Месснер виділяє основний (головний) принцип («роби справедливо, уникай несправедливості»), з якого потім виводяться «первинні елементарні принципи», які потребують дотримання міри, світу, чесності, зовнішнього порядку і т. д., і «вторинні елементарні принципи», що відкидають брехню, злодійство і т. д. як зло.

76.Природне право за Ж. Дабеном це підстава позитивного права, але його вплив на позитивне право опосередковується через мораль.

77. Природне право за А. Ауером -це питання філософської антропології, яке розглядає людину в її метафізичній людській гідності

78.Природне право за Ф. Хорстом - нормативно-правове переломлення і вираз відповідних біблійних текстів