Вчення дж. Локка про державу.

Вчення Т.Гоббса про право

Видатний англійський мислитель Томас Гоббс (1588—1679) — теоретик природного права, на початку револю­ції виступив захисником королівської влади,основний твір «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (1651р.).

Своє вчення Гоббс будує на вивченні природи людини. На його думку, люди рівні від природи («рівність здіб­ностей»), але через рівність виникає взаємна недовіра.

У природному стані, за Гоббсом, кожен індивід рівною мірою мав природне право. Останнє він визначає як свободу всякої людини використовувати власні сили за своїм розсудом для збереження власного життя.. Цей шлях указують предписания розуму, природні закони. Отже, право і закон розріз­няються між собою так само, як свобода і зобов´язання. Приро­дне право Гоббс визначає як свободу людини робити чи не робити що-небудь (для свого збереження). Природний закон зобов´язує прагнути до миру, забороняє робити те, що згубно для життя.

Основний природний закон проголошує: необхідно шукати миру і слідувати йому. З нього випливає і другий природний за­кон: в інтересах миру і самозахисту варто задовольнятися таким ступенем свободи стосовно інших людей, яку людина допусти­ла б у інших стосовно себе.

З другого природного закону випливає третій: люди повинні ви­конувати укладені ними угоди. Вони — початок і джерело спра­ведливості.

Щоб усунути небезпеку порушення природних законів, пише Гоббс, необхідна сила, примусова влада.Така примусова влада з´являється із заснування держави, а сила — з появою гро­мадянських законів. Піддані не можуть засуджувати дії суверена.

Подібно тому, як люди для досягнення миру і самозбере­ження створили «штучну людину», тобто державу, вважав мис­литель, точно так вони створили штучні ланцюги, тобто грома­дянські закони, прикріплені до вуст верховної влади і вух підданих:

1., воля підданих полягає в свободі робити те, що не зазначено в угодах із владою: укладати договори одне з од­ним, обирати своє місцеперебування, спосіб життя, наставляти дітей за своїм розсудом і т.д. Таким чином, тут свобода розуміється як право робитивсе те, що не зазначено в угодах із владою, що не заборонено законом.

2. право суверена, за Гоббсом, обмежено природнимиправами підданих. «Суверен, таким чином, має право на все з тим лише обмеженням, що, будучи сам підданим Бога, він зо­бов´язаний в силу цього дотримуватись природних законів».

3., обов´язки підданих стосовно суверена зберігаються доти, поки суверен у стані захищати їх. Тому що дане природою право захищати себе, говориться в книзі, не може бути відчуже­но ніяким договором.

 

Громадянські закони -це ті правила для кожного піддано­го, які держава усно чи письмово предписала йому, щоб він користався ними для розрізнення між правильним і неправиль­ним, тобто між тим, що узгоджується і не узгоджується з прави­лами.

Позитивними є ті закони, що ста­ли такими з волі верховної влади. Закон—установлення розумуі наказ держави. Тлумачення закону залежить від верховної вла­ди і його можуть тлумачити тільки ті, кого призначить для цього суверен.

Позитивні закони він ділить на розподільні (визначають права підданих) і каральні (визначають покарання за порушення законів), основні (визначають державний лад і обов´я­зки підданих стосовно влади) і неосновні (приватноправові). Гоббс робить висновок: право є свободою, що нам лишає громадянський закон.

 

Вчення Т.Гоббса про державу

Мета держави — головним чином забезпечення миру, безпе­ки, оскільки природними законами вони не гарантуються. Для встановлення загальної влади люди шляхом угоди між собою («кожної людини з кожною іншою») створюють загаль­ну, єдину особу — державу. Держава є єдина особа, відповідальним за дії якої зробила себе шляхом взаємного договору між собою величезна кількість лю­дей, для того, щоб ця особа могла використовувати силу і засо­би всіх їх так, як визнає за необхідне для їх миру і загального захисту. Носій такої особи (представлений однією людиною чи уповноваженим зібранням осіб), який володіє верховною вла­дою, — суверен. Всякий інший — його підданий.

Абсолютна влада держави — на думку Гоббса, гарант миру і реалізації природних законів.. Він називає її Левіафаном (біблейським чудовиськом), штучною людиною, для якої верховна влада — душа; посадові особи виконавчої і судової влади — штучні суглоби; нагороди і покарання — нерви; добробут і багатство громадян — сила; безпека народу — заняття; його радники — пам´ять; спра­ведливість і закони — розум і воля; громадський мир — здоро­в´я; смута — хвороба; громадянська війна — смерть. Влада су­верена абсолютна: йому належить право видання чи скасування законів і контроль за їх додержанням, оголошення війни і укла­дання миру, призначення чиновників і судова влада. Він вправі навіть визначати, які релігія чи секта, думка чи вчення істинні, а які ні, що є справедливість і чеснота.

Обов´язки суверена, за Гоббсом, визначаються тією метою, заради якої він був наділений верховною владою: безпека і бла­го народу. Благо народу — вищий закон держави. Виконання його він пов´язує з турботою як про окремих індивідів (захистом їх від кривд), так і з виховно-просвітньою діяльністю — виданням і застосуванням хороших законів, вихованням рівної справед­ливості (у захисті гідності, честі, власності) і її дотриманням усіма станами і самим сувереном.

Гоббс визнає тільки три форми держави:монархію, демократію й аристократію. Незалежно від розходжень, законодавцем у всіх державах є лише суверен. У цьому сенсі, на його думку, «влада, якщо тільки вона досить досконала, щоб могти надавати захист підданим, однакова у всіх формах». Роз­ходження лише в придатності до здійснення тієї мети, для якої вони встановлені. Симпатії Гоббса очевидно еволюціонували: спочатку вони були на боці монархії, потім — сильної влади лорда-протектора О. Кромвеля. Тут краще інших форм виража­ється і реалізується абсолютний характер влади держави, а загаль­ні інтереси тісно зв´язані з приватними.

 

Вчення монтескє про державу

Видатним теоретиком держави і права французького Просвітництва був Шарль Луї де Монтеск´є (1689—1755). Його суспільно-політичні погляди викладені в сатиричному романі «Перські листи» про феодально-абсолютистські порядки у Франції, історичному нарисі «Роздуми про причини величі і падіння римлян», а також у фундаментальній праці «Про дух законів», що принесли автору європейську славу.

Оскільки суспільство не може існувати без уряду і загальних законів (щоб захистити справедливість і уникати війни між людьми), згідно з Монтеск´є, необхідна держава. «З´єднання всіх окремих сил... утворює те, що називається політичним станом (державою)». Уряд повинен відповідати характеру народу, для якого він встановлений. На уряді лежить обов´язок гарантувати всім підлеглим захист їх законних інтересів.

 

Ш.Монтеск´є розрізняє три форми правління: республіку, монархію і деспотію. Республіканське правління — де верховна влада в руках або усього народу (демократія), або його частини (аристократія). Монархічне — правління однієї людини, але за допомогою твердо встановлених законів. У деспотії все визначається сваволею однієї особи поза всякими законами і правилами. «Не можна говорити без жаху про це потворне правління», — відзначається в трактаті.

 

Республіка, за Монтеск´є, характерна для невеликих держав (типу грецького поліса), монархія — для держав середньої величини, деспотія — для імперій. Однак і республіканське правління може бути встановлене на великій території, якщо мова йде про федеративну республіку («суспільство суспільств»).

 

Природі кожного правління відповідає принцип його діяльності, що грає правотворчу роль. Належними принципами у республіці (особливо в демократії) Монтеск´є називає доброчинність (любов до законів і батьківщини, рівності і помірності), у монархії — честь, у деспотії — страх. Місце доброчинності — поруч із свободою. Принципам правління повинні відповідати й основні (конституційні) закони держави.

 

Автор трактату просліджує також вплив принципів різних видів правління на характер цивільних і кримінальних законів, на форми судочинства і визначення покарань. На його думку, чим більш правління наближається до республіканського, тим виразніше і точніше стає спосіб відправлення правосуддя. «Природа республіканського правління вимагає, щоб суддя не відступав від букви закону, — відзначає мислитель. — Там не можна витлумачувати закони на шкоду громадянину, коли справа йде про його майно, його честь чи його життя». У державах демократичних доброчинність спроможна утримувати від багатьох злочинів. У цих державах законодавець буде менш піклуватися про покарання за злочини, ніж про попередження злочинів. Причини всякої розбещеності — від безкарності злочинів, вважає Монтеск´є, а не від слабості покарань. В демократії більше цінують свободу громадян.

 

 

Якщо Держава знаходиться під загрозою завоювання,а також якщо державі загрожує зовнішня небезпека або посягання з боку інших держав,то необхідним є встановлення диктатури,тобто зосередження всієї влади,сили та повноважень у руках однієї особи-диктатора.Руссо робить висновок: «Негнучкість законів, що перешкоджає їм пристосовуватися до подій, може в деяких випадках зробити їх шкідливими і привести до загибелі Держави, коли вона переживає кризу», «ніколи не слід припиняти священну силу законів, якщо справа не йде про порятунок батьківщини» Крім того, Руссо вважає можливим і необхідним час від часу встановлювати диктатури на недовгий термін, і це не буде суперечити загальній волі: «Перше бажання народу полягає в тому, щоб Держава не загинула», а зосередження всієї влади і сили в руках однієї людини тільки, концентрує міць держави.

Руссо про право.

У природному стані, за Руссо, всі вільні і рівні, відсутня прива­тна власність,але з появою приватної власності,відбувається розшарування суспільства на багатих і бідних,утворється держава,але така держава утворена на основі неправильного договору,який є приманкою хитромудрих багатіїв. Тоді Руссо розвиває свою концепцію суспільної угоди,в результаті якої утв.держава.Ця суспільна угоді є основою виникнення держави.,вона є основою всіх прав.Завдяки цій угоді всі стають вільні і рівніВідповідно до цієї угоди народ – є сувереном.Ніхто не може порушувати вимоги договору,тобто права і свободи народу. Таким чином, відчуження за суспільним договором приро­дної свободи і рівності відшкодовується кожному у виді договірно встановлених прав і свобод.Суверенітет народу проявляється у здійсненні ним законодав­чої влади. Лише там, де законодавствує народ є дійсна свобода. Закони — акти загальної волі. Тому парламент чи інші представ­ницькі збори депутатів, вважає мислитель, не можуть бути пред­ставниками народу, вони лише його уповноважені: «вони нічо­го не можуть постановляти остаточно». Усякий закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний.

Якщо в природному стані свобода індивіда, згідно з Руссо, обмежувалася лише його фізичною силою, то в республіці сво­бода громадянська обмежена загальною волею. Тільки одна за­гальна воля, вважає мислитель, може управляти силами держави відповідно до мети її встановлення, яка є загальним благом. За­гальне благо як мета держави, за його переконанням, може бути виявлено тільки більшістю голосів. «Загальна воля завжди пра­ва», — стверджував Руссо. При цьому він розрізняє загальну волю і волю усіх: перша має на увазі загальні інтереси, друга — інтереси приватні і являє собою лише суму висловленої волі приватних осіб

У своїй ідеалізованій конструкції народного суверенітету Руссо передбачає рівність прав і обов´язків громадян і держави. Межі державної влади в її взаєминах з підданими, відповідно до його вчення, ставляться межами загальних угод. Верховна влада, якою б необмеженою, священною, недоторканною вона не була, не переступає і не може переступити меж загальних угод. Кожна людина може цілком розпоряджатися тим, що їй ці угоди нада­ли з її майна і свободи.

Ж Суверенітет трактується мислителем як «здійснення загальної волі», необмеженої влади, що направляється загальною волею. За умовами суспільного договору вона належить народу. Ідеї на­родного суверенітету разом з ідеями рівності і свободи (рівних прав і обов´язків) виступають у Руссо як основні принципи республі­канського ладу, центральні пункти його політичної програми.

Угоди і закони поєд­нують права й обов´язки громадян, повертають справедливість. У громадянському стані усі права визначаються законом. їх мета — збереження свободи і рівності.

Закон-акт загальної волі.

У «Суспільному договорі» Руссо виділяє чотири види законів:

1) політичні закони (вони ж іменуються основними). Предметом їх регулювання є «дія всього Організму на самого себе, тобто відношення цілого до цілого, або суверена до Держави». Саме «політичні закони, які складають форму правління, є єдиний вид законів, який відноситься до моєї теми», вказує автор. При цьому слід мати на увазі, що під політичними законами Руссо має на увазі не ті позитивні закони, які існують на практиці, а якісь ідеальні правила, які необхідно вивести з «природи речей». Політичні закони будуть таким чином використовуватися як зразок, мірило для оцінки існуючого законодавства.

2) цивільні закони, що регулюють «відносини членів між собою або ж з усім Організмом»;

3) кримінальні закони, які «не стільки являють собою особливий вид законів, скільки надають силу іншим законам»;

4) «нрави, звичаї і, особливо, громадська думка » - «найбільш важливий з усіх» видів закону.

Він говорить про не­обхідність урахування в законах географічних факторів, звичаївнароду та ін., що роблять «його закони придатними для нього одного».Для переходу до справжнього народовладдя потрібен мудрий законодавець.

 

Ознаки за Хартом.

Право – це система нормативних та регулятивних правил, які поєднують первиннні норми (правила-обов’язки), а також вторинні норми: правила-визнання, правила-зміни, правила-рішення.

Первинні норми – це правила-зобов’язань, що означає накладення на осіб певних зобов’язань незалежно від їх волі. Дотримання їх забезпечується загрозою санкції, яка служить мотивом для стримання від забороненої поведінки.

Вторинні норми надають особам приватну та публічну владу. Вторинні норми, що надають особам приватну владу дозволяють особам самостійно будувати правові зв’язки з іншими індивідами на підставі договорів, заповітів тощо. Вторинні норми, які надають публічну владу полягають у визначенні діяльності у сфері законодавства, управління, судочинства. Саме вторинні норми надають можливість особам встановити певні права і обов’язки.

На думку Харта, вторинні правові правила констатуються не державою, а виходять з практичної діяльності, тобто вони повинні сприйматися як постійна нормативна практика у державі. Якщо припустити, що право буде позбавлене вторинних правил, то тоді однозначно йому будуть присутні 3 недоліки: незвичайність, недійсність, статичність.

Невизначеність – усувають правила-визнання, які встановлюють яке саме має бути правило поведінки, щоб воно могло називатися елементом права.

Недійсність – усувається правилами-рішеннями, які встановлюють та уповноважують відповідні державні інстанції приймати рішення, що є порушенням системи права.

Статичність – усувається шляхом правил-змін, відповідно до яких певні норми приймаються, а інші втрачають чинність.

Існують 2 умови необхідні для існування права:

1. Правила, які встановлюються на підставі визнання, повинні обов’язково всіма дотримуватися;

2. Ці усі вторинні норми мають сприйматися державними службовими особами як загальнообов’язковий публічний постулат при здійсненні своїх обов’язків.

Право за Хартом є продукт суспільства, винаходом людини, а не божим творінням чи творінням природи. Характеризуючи правову систему, він наділяв її верховною владою на відповідній території держави, а також незалежністю щодо інших держав.

Відокремлював право і моральність шляхом вирішення проблеми співвідношення права і моральності і зупинявся на мінімальному змісті природнього права, тобто тих загальновизнаних принципах, які об’єднують найбільш цінні людські блага.

Мінімальний обсяг природнього права: відносна рівність, людська вразливість, обмежені ресурси, обмежений альтруїзм.

 

КОРОТКІ

1. Критерії обмеження повноважень держави за Б. Спінозою.

Концепція меж і повноважень держави(права та сили) виходить з 3 постулатів:

1. межі повноважень обумовлюються концепцією невідємних п.і свобод індивідів,тобто самою природою людей. Ці невідємні права(істинне пізнання Бога,любов та вірність, п.на збереження свого життя,п.на утрим.від заподіяння смерті батькам). Є невідчужуваними.

2. межі повноважень держави обумовлені тим, що реалізація верховної влади не у можливості творити свавілля та насильство,а в творенні того,що здоровий глузд визн.корисним для всіх. Держава є вільною в межах необхідності.

3. межі повноважень держави залежали від необхідності врахування сусп..думки або думки більшості. Правом держави у меншій мірі визн.те,що не користується підтримкою населення.

Розподіл влад за Монтескє

Монтеск'є наголошував, що й за поміркованого правління політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на

1. законодавчу

2. виконавчу

3. судову.

Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження її в одних руках і зловживання нею (різні влади повинні стримувати одна одну). При цьому жодна із влад не повинна бути необмеженою чи навіть домінувати над іншими гілками. Водночас законодавча, виконавча чи судова гілки не повинні перетворюватись на самодостатні інститути а залишатись функціональними ланками єдиної суверенної влади.

 

38 Види факторів що утворюють у своїй сукупності «дух законів»

????????????????????????????????????????????????????

 

Закони демократії монтескє

До основних законів демократії Монтеск´є відносить закони, що визначають верховенство народу, його право видавати закони (обрання законодавчої влади), призначати правителів і посадових осіб, контролювати їх, закони виховання (любові до демократії, доброчинності) та ін

 

Держава за Руссо.

У результаті суспільної угоди як «спра­вжнього договору між народами і правителями» виникає Держава. Це колективне Ціле одержує в результаті такого акту свою єдність, своє загальне Я, своє життя і волю. Ця особа «колись іменувалася громадянською общиною, нині ж іменується Республікою, або Політичним організмом: його чле­ни називають цей Політичний організм Державою, коли він па­сивний,а Сувереном, коли він активний, Державою — при зіста­вленні її з їй подібними».Народ і є сувереном. Влада розділена на законодавчу і виконавчу. Суверенітет народу проявляється у здійсненні ним законодав­чої влади.Присутні 4 види законів.(політичні,цивільні,кримінальні,звичаї та громадська думка)Форми правління- демократія(для малих Д),аристократія(для середніх Д),монархія(для великих Д).

Розподіл влади за Руссо.

Розділяв владу на виконавчу і законодавчу.

Виконавча влада (уряд) — сила суверена. Устрій виконавчої вла­ди, у цілому, повинен бути таким, щоб «вона завжди була гото­ва жертвувати Урядом для народу, а не народом для Уряду».

Виконавча влада є своєрідним посередником між суспільством (нацією) і окре­мим громадянином, вона — «орган, встановлений між підданими і сувереном для відносин між ними, уповноважений виконувати закони і оберігати як політичну, так і громадянську свободу». Ця влада передається сувереном (народом) правите­лям або уряду. Суверен «має право обмежити, змінити, відняти, коли йому завгодно».

Законодавча владаздійснюється безпосередньо народом. Органом, здатним за­безпечити функціонування суверенітету народу, Руссо вважав народні збори, які проводяться в установлені законом строки і не потребують для свого скликання са­нкції уряду.
Він вважав, що «відкриття таких зборів, які мають своїм предметом тільки збереження суспільного договору, повинно розпочинатися двома питаннями, які ніколи не можна відмінити і які повинні ставитися на голосування кожне окре­мо. Перше: «Чи бажано суверену зберігати існуючу форму уряду?» Друге: «Чи ба­жано залишити управління в руках тих, на кого воно нині покладено?». Ж.-Ж. Рус­со наголошував, що рішенням цих зборів правителі зобов'язані беззаперечно підкорятися, а за їх відмови це робити,народ повинен використати усі засоби для здійснення свого суверенітету.

Поєднання влади законодавчої і виконавчої робить правління непридатним.

Суверенітет народу проявляється у здійсненні нимзаконодав­чої влади.

Види законів за Руссо.

У «Суспільному договорі» Руссо виділяє чотири види законів:

1) політичні закони (вони ж іменуються основними). Предметом їх регулювання є «дія всього Організму на самого себе, тобто відношення цілого до цілого, або суверена до Держави». Саме «політичні закони, які складають форму правління, є єдиний вид законів, який відноситься до моєї теми», вказує автор. При цьому слід мати на увазі, що під політичними законами Руссо має на увазі не ті позитивні закони, які існують на практиці, а якісь ідеальні правила, які необхідно вивести з «природи речей». Політичні закони будуть таким чином використовуватися як зразок, мірило для оцінки існуючого законодавства.

2) цивільні закони, що регулюють «відносини членів між собою або ж з усім Організмом»;

3) кримінальні закони, які «не стільки являють собою особливий вид законів, скільки надають силу іншим законам»;

4) «нрави, звичаї і, особливо, громадська думка» - «найбільш важливий з усіх» видів закону.

Диктатура за Руссо.

Якщо Держава знаходиться під загрозою завоювання,а також якщо державі загрожує зовнішня небезпека або посягання з боку інших держав,то необхідним є встановлення диктатури,тобто зосередження всієї влади,сили та повноважень у руках однієї особи-диктатора.Руссо робить висновок: «Негнучкість законів, що перешкоджає їм пристосовуватися до подій, може в деяких випадках зробити їх шкідливими і привести до загибелі Держави, коли вона переживає кризу», «ніколи не слід припиняти священну силу законів, якщо справа не йде про порятунок батьківщини» Крім того, Руссо вважає можливим і необхідним час від часу встановлювати диктатури на недовгий термін, і це не буде суперечити загальній волі: «Перше бажання народу полягає в тому, щоб Держава не загинула», а зосередження всієї влади і сили в руках однієї людини тільки, концентрує міць держави.

 

48. Категоричний імператив Канта - «Категоричний імператив» позбавлений у Канта зв'язку з конкретними предметами, з реальними емпіричними подіями, він не містить вказівок, як потрібно поступати в тому чи іншому конкретному випадку, і, отже, є формальним. Він містить лише загальну ідею "боргу перед обличчям людства", надаючи індивіду повну свободу вирішувати самостійно, яка лінія поведінки в найбільшій мірі узгоджується з моральним законом. Категоричний імператив Кант називав законом моральної свободи і вживав ці поняття як синоніми. Філософ наводить дві основні формули категоричного імперативу. Перша говорить: "Роби так, щоб максима твого вчинку могла стати загальним законом" (під максимою тут розуміється особисте правило поведінки). Друга формула вимагає: "Роби так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу". Дотримання вимог «категоричного імперативу» можливе тоді, коли індивіди в змозі вільно дотримуватися голосу "практичного розуму». «

49. Право за Кантом. У праві Кант розрізняв три категорії: природне право, позитивне право, справедливість. Джерелом природного права є самоочевидні апріорні принципи (вроджені ідеї); джерелом позитивного права є воля законодавця; справед­ливість - це щастя пропорційне чесності (домагання, які не передбачені законом і тому не підлягають примусу). Природне право, в свою чергу, мислитель поділяв на приватне і публічне. Приватне право регулює відносини індивідів як власників. Публічне - взаємовідносини між людьми, які об'єднані в союз громадян (державу), як члени політичного цілого. За визначенням Канта, право - це сукупність умов, за яких свавілля однієї особи сумісний з сваволею іншого з точки зору загального закону свободи..

50. Співвідношення права та моралі. Право і мораль мають у нього одне і теж джерело (практичний розум людини) і єдину мету (затвердження загальної волі). Різницю між ними Кант вбачав у способах примусу до вчинків. Мораль заснована на внутрішніх спонуканнях людини і усвідомленні ним свого боргу, тоді як право використовує для забезпечення аналогічних вчинків зовнішній примус з боку інших індивідів або держави. У сфері моралі відповідно немає і не може бути загальнообов'язкових кодексів, тоді як право з необхідністю припускає наявність публічного законодавства, забезпеченого примусовою силою. Розглядаючи співвідношення права і моралі, Кант характеризує правові закони як свого роду перший ступінь (або мінімум) моральності. Якщо в суспільстві встановлено право, сообразное моральним законам, то це означає, що поведінка людей поставлена в строго окреслені рамки, так що вільні волевиявлення однієї особи не суперечать свободі інших. Подібного роду відносини не є повністю моральними, оскільки вступають в них індивіди керуються не веліннями боргу, а зовсім іншими мотивами - міркуваннями вигоди, страхом покарання і т.п. Право забезпечує, іншими словами, зовні благопристойні, цивілізовані відносини між людьми, цілком допускаючи, однак, що останні залишаться в стані взаємної антипатії і навіть презирства один до одного. В суспільстві, де панує тільки право (без моралі), між індивідами зберігається "повний антагонізм".

51. Кант вказував на істинне завдання права - надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявляти себе, в якому змогла б безперешкодно реалізуватися свобода індивіда. В цьому суть кантівської ідеї про моральну підоснову, моральної обґрунтованості права. Право може досягти цього покликання, якщо буде загальнообов'язковим і здійснюва­тиметься примусом. Забезпечує примус держава, яка зо­бов'язана функціонувати в рамках вимог права, а її устрій і режим мусять максимально відповідати принципам права (це засада концепції правової держави).

52 Демократична ідея народного суверенітету згідно концепції Канта. Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, що виражає його волю. По суті, це прогресивна демократична ідея народного суверенітету. Одна з її складових - думка про те, що кожен індивід (навіть якщо він безпосередньо не є «людиною влади") сам знає, якими повинні були б бути акції влади у його справі, і здатний самостійно визначити їх необхідну зміст, не чекаючи підказок зі сторони. Але виборчим правом наділяв людей з високим майновим цензом. Верховенство народу, проголошуване Кантом услід за Ж. Ж. Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі - організації сукупної безлічі осіб, пов'язаних правовими законами.

52. Правова держава за Кантом.. Згідно дефініції в "Метафізиці звичаїв", держава - це з'єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам. В якості найважливішого ознаки держави тут було названо верховенство закону. Кант при цьому підкреслював, що розглядає не держави, які існують в дійсності, а "держава в ідеї, така, якою вона повинно бути у відповідності з чистими принципами права". Покликана гарантувати стійкий правопорядок, держава повинна будуватися на засадах суспільного договору і народного суверенітету..

54. Характеристика влади за Кантом. будь-яка держава має три влади: законодавчу (яка належить тільки суверенній "колективній волі народу"), виконавчу (зосереджену у законного правителя і підлеглу законодавчій, верховній владі), судову (призначається виконавчою владою). Субординація і згода цих трьох влад здатні запобігти деспотизм і гарантувати злагоду в державі. «Суспільний договір», за Кантом, укладають між собою морально люди. Тому державній владі забороняється поводитися з ними як з істотами, які не відають морального закону і не можуть самі (нібито через моральної нерозвиненості) вибрати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечує проти найменшої уподібнення влади держави батьківській опіці над дітьми. «Правління батьківське, при якому піддані, як неповнолітні, не в змозі розрізнити, що для них дійсно корисно або шкідливо... таке правління є найбільшим деспотизмом...» Загальноприйнятої класифікації державних форм (форм правління, володарювання) з точки зору їх устрою Кант не надавав особливого значення, розрізняючи (по числу законодавчих осіб) три їх види: автократію (або абсолютизм), аристократію і демократію.

55. Політичне непідкорення громадян за Кантом. «Громадянин держави, - пише Кант, - і при тому з дозволу самого государя, повинен мати право відкрито висловлювати свою думку про те, які з розпоряджень государя здаються йому несправедливими по відношенню до суспільства». У зв'язку з цим Кант доводив необхідність "підпорядкування нині існуючій владі, яке б не було її походження" і закликав домагатися перетворень в державному ладі мирним шляхом, за допомогою поступових законодавчих реформ. Кант заперечує право народу карати главу держави, якщо навіть той порушує свій обов'язок перед країною. Мислителем категорично засуджується право повстання і допускається тільки легальне і в деякому роді пасивний опір існуючій владі. Теорія Канта обґрунтовувала проведення буржуазної революції легальними методами. Кант вважав, що індивід може не почувати себе внутрішньо пов'язаним з державною владою, не відчувати свого обов'язку перед нею, але зовнішнім чином, формально він завжди зобов'язаний виконувати її закони і розпорядження.

56. Абстрактне право за Гегелем являє собою першу сходинку в підході поняття права від абстрактного до конкретного. Це - право абстрактно вільної особи. Абстрактне право має той сенс, що взагалі в основі права лежить свобода окремої людини (особи, особистості). Абстрактне право являє собою абстракцію і можливість усіх наступних, більш конкретних визначень права і свободи.

57. Мораль за Гегелем — обмеження діяльності сферою духу.

58. Моральність за Гегелем — підпорядкування особистості державним інтересам.

59. Злочин за Гегелем - це свідоме порушення права як права, і покарання тому є не тільки засобом відновлення порушеного права, а й правом самого злочинця, закладеним вже в його діянні - вчинку вільної особистості.

60. Громадянське суспільство за Гегелем - це опосередкована працею система потреб, що базується на пануванні приватної власності і загальній формальній рівності людей. Гегель зображує громадянське суспільство як роздираюче суперечливими інтересами антагоністичне суспільство, як війну всіх проти всіх. Трьома основними моментами громадянського суспільства, за Гегелем, є: система потреб, відправлення правосуддя, поліція і корпорація.

61. Розуміння права за Гегелем. Право, за Гегелем, полягає в тому, що наявне буття є взагалі наявне буття вільної волі, діалектика якої збігається з філософським конструюванням системи права як царства реалізованої свободи. Поняття «право» вживається в гегелівської філософії права в таких основних значеннях: 1) право як свобода ("ідея права"), 2) право як певна ступінь і форма свободи («особливе право»), 3) право як закон ("позитивне право»).

62. Співвідношення права та закону за Гегелем. Розрізняючи право і закон, Гегель одночасно прагне у своїй конструкції виключити їх зіставлення. Як крупне непорозуміння розцінює він перетворення відмінності між природним або філософським правом і позитивним правом в протилежність і суперечність між ними. Гегель визнає, що зміст права може бути спотворений у процесі законодавства, тому не все, дане у формі закону, є право. Закон (за поняттям) - це конкретна форма виразу права. Специфіка філософії права Гегеля проявляє себе в прагненні довести неістинність і недійсність розрізнення права і закону.

63. ДЕРЖАВА за В.Гегелем. Держава являє собою, по Гегелю, ідею розуму, свободи і права, оскільки ідея і є здійсненність поняття у формах зовнішнього, наявного буття. «Те, що є держава, - пише Гегель, - це хід Бога у світі; його підставою служить влада розуму, який здійснює себе як волю». Держава як моральне ціле в трактуванні Гегеля - не агрегат атомізованих індивідів з їх відокремленими правами, не мертвий механізм, а живий організм.

64.Обєктивне право – це правило поведінки, яке є обов’язковим для індивідів, що проживають у суспільстві; правило дотримання якого приймається в даний момент суспільством як гарантія загального інтересу, а також порушення якого викликає колективну реакцію противу.

65. Субєктивне право – це влада індивіда, що проживає в суспільстві. Це влада особи, отримана визнанням від суспільства бажаного результату, коли визначено акт його волі є метою визнаного об’єктивним правом як законом.

66 Елементи солідаризму за Л. Дюгі. Солідарність проявляється в одному з двох елементів, а саме:А)у тому, що люди мають спільні потреба, які можна задовольнити лише спільним життям з іншими; - солідарність за схожістю. Б)у тому, що люди мають різні потреби і здібності, які вони можуть задовільнити шляхом обміну взаємними послугами. – солідарність через поділ праці.

67.Доктрина природного ідеального права. Представник цієї концепції стверджує, що людина як ізольована особа відокремлена від інших осіб володіє певними прерогатив ними правами; стверджує також про рівність всіх людей, які народжуються з однаковими правами і повинні їх зберігати.

68.Доктрина соціального права- люди завжди жили, живуть і житимуть у суспільстві. Людське суспільство є первинним і природнім фактором, а не продуктом людської волі. Людина завжди у більшій чи меншій мірі усвідомлює себе як індивідуальна особа,яка володіє певними потребами,намаганнями та бажаннями. Однак люди при цьому розуміють, що реалізовувати свої потреби вона може лише шляхом спільного життя з іншою особою в суспільстві.

69.Держава,за Дюгі, це людське суспільство, в якому існує політична диференціація, тобто поділ на правлячих та осіб,якими управляють. Інакше кажучи