Відділення у сімейних справах

Повноваження Відділення Високого суду у сімейних справах, як це видно з назви, поши­рюються на розгляд справ, де йдеться про подружні стосун­ки та дітей. Це Відділення (яке раніше називалося Відділен­ням у справах про спадщини, розлучення та в морських справах) складається з голови та призначених лорд-канцле­ром рядових суддів. Юрисдикцію відділення визначено в До­датку 1 до Закону про відправлення правосуддя від 1970 р. Воно правочинне здійснювати розгляд справ як у ролі пер­шої, так і апеляційної інстанції.

Додатком 1 до Закону про Верховний суд за Відділенням у сімейних справах закріплено: а) всі справи про розлучення Високого суду (в першій чи апеляційній інстанції); б) всі справи й питання, пов'язані з законнонародженістю; здій­сненням невід'ємної юрисдикції Високого суду стосовно не­повнолітніх, утриманням неповнолітніх та будь-якими прова­дженнями згідно із Законом про дітей від 1989 року, крім проваджень виключно про призначення опікуна майна не­повнолітнього; усиновленням; неконфліктними чи звичайни­ми справами про спадщини; в) клопотання про згоду на шлюб неповнолітнього; г) апеляційні провадження відповід­но до ст. 13 Закону про відправлення правосуддя від 1960 р.

Судова система Великої Британії __________________ 33

на наказ чи рішення, наданий чи прийняте згідно з п. 63 (3) Закону про магістратські суди від 1980 р. для забезпечення виконання наказів магістратського суду, виданих у шлюбо­розлучних процесах або щодо опіки над неповнолітнім; д) деякі провадження за Законом про сімейне право від 1986 р.; є) провадження за Законом про дітей від 1989 р.; є) провадження за різними приписами законів.

Загальним наслідком цих положень є те, що Відділення володіє виключною юрисдикцією Високого суду щодо шлюб­них справ і дітей, що запобігає конфліктам, які до 1970 р. ви­никали між Відділенням у сімейних справах і Канцлерським відділенням. Втім, слід зазначити, що згідно із Законом про дітей від 1989 р. існує єдина система розгляду справ, що під­падають під цей Закон. Магістратські суди, суди графств та Відділення у сімейних справах — всі вони мають юрисдик­цію, а розподіл роботи між трьома судами регламентується розпорядженнями лорд-канцлера, які передбачають взаємне передання справ між трьома судами.

Апеляційні справи Відділення складаються головним чи­ном з апеляцій на рішення магістратських судів і судів графств, що стосуються проваджень, пов'язаних із шлюбни­ми справами і дітьми в магістратських судах.

Згідно з відповідними положеннями Закону, апеляції до цього судового органу надходять від судів магістратів та графств (питання розлучення, окремого проживання по­дружжя, сплати аліментів, опіки та піклування про дітей чи батьків), а у справах, де йдеться про встановлення батьків­ства, — від Карного суду присяжних.

Одноособові рішення названих суддів першої інстанції Високого суду, маючи обов'язкову силу для нижчих судів, не є обов'язковими для інших судів Високого суду. У разі ко­ли йдеться про певні суперечливі галузі права, пов'язані з громадським життям, це призводить до суперечностей між рішеннями судів першої інстанції, заплутаності й невизначе­ності у розгляді судових справ. Попри це рішення судів пер­шої інстанції вважаються дуже авторитетними та переконли­вими й можуть бути відхилені лише після серйозного обмір­ковування та зважування. Якщо рішення судді викликає сумніви, то існуюча практика судочинства уникає прямого протистояння між рішеннями суддів-колег, як правило, в цьому разі справа передається на апеляцію. Схоже, що на

3—1-2347

Розділ І

система Великої Британії ________________________ 35

 

практиці несхильність до розбіжностей більшою мірою вияв­ляється при вирішенні справ, пов'язаних з документами за­гального характеру чи важливими законодавчими актами; проте у нестандартній ситуації, найімовірніше, прагнення до однорідності поступається вимогам справедливості.

§ 4. Королівський суд (Суд корони)

Карний суд — Королівський суд бу­ло створено недавно, згідно із Законом про судочинство від 1971 р. До цього всі тяжкі кримінальні правопорушення, що переслідуються за обвинувальним вироком, розглядалися виїзними сесіями суду присяжних або малими сесіями. Обидві ці судові установи виникли ще у XII ст., коли під час правління короля Генріха II суддів Королівського суду стали посилати на виїзні судові сесії у провінцію. Головною озна­кою обох судів була їхня локальність.

Найтяжчі злочини розглядалися на виїзних сесіях суду присяжних (асизах). Для цього країна була поділена на сім судових округів. Три або чотири рази на рік судді Відділення Королівської лави (Високого суду правосуддя) відвідували міста кожного судового округу й вершили карне та цивільне правосуддя на підставі наданих їм королем повноважень "слухати і вирішувати" та "досягти мети". Виїзні сесії суду присяжних мали таку саму юрисдикцію, як і Високий суд. Більшість кримінальних справ, за винятком найтяжчих пра­вопорушень, слухалася судом квартальних сесій, який на той час складався приблизно з 150 окремих судів. Існувало два типи судів квартальних сесій — муніципальний суд та суд графства; їх засідання відбувалися щонайменше 4 рази на рік.

У цьому контексті вартий особливої згадки Центральний карний суд, знаний у народі як "Олд Бейлі" (за назвою ву­лиці, на якій він був розташований), — виїзний суд присяж­них, що чинив правосуддя у кримінальних справах у регіоні Великого Лондона. Зростання злочинності у другій половині XII ст. виявило недоліки системи періодичного скликання судів. Зокрема, збільшення кількості злочинів у Південному Ланкаширі спричинилося до створення постійно діючих ко-

ролівських судів у Ліверпулі та Манчестері, очолюваних постійно працюючими суддями.

Основним недоліком цієї судової системи була її негнуч­кість. Регіональний принцип побудови мав переваги лише за умов невеликої кількості населення, незначної завантаже­ності роботою та невисокої швидкості пересування. Внаслі­док урбанізації Англії, що почалася у XVIII ст., ця система, яку було побудовано за регіональним принципом, уже не щогла працювати ефективно. Тому 1969 р. Королівська комі-еія у справах виїзних сесій суду присяжних та суду квар­тальних сесій, очолювана лордом Бічінгом, розробила осно­ви нової системи судочинства, яку й було запроваджено на йідставі Закону про судочинство від 1971 р. Цей Закон скасував усі суди виїзних та квартальних се­сій і натомість створив єдину систему карного судочинства (Королівський суд), яка стала складовою частиною Верхов­ного суду. Королівський суд — це сукупність карних судо­вих закладів країни, де розгляд кримінальних справ за суттю здійснюється суддею одноособово, а в переважній більшос­ті - судом присяжних (в інших англійських карних судах присяжних не передбачено). Головна особливість цього суду полягає в тому, що його юрисдикція в жодному разі не може бути локальною. Існує один Карний суд, засідання якого мо-ііуть проводитися будь-коли і будь-де.

Запроваджуючи Закон про судочинство, лорд-канцлер поділив Англію і Валію на шість судових округів, межі яких за зовнішнім периметром збігаються з межами адміністра­тивних районів. У деяких містах кожного округу були утво­рені окружні центри першого, другого та третього рівнів. Центри першого рівня мають справу з цивільними і кримі­нальними правопорушеннями й обслуговуються суддями Ви­сокого суду та окружними суддями. Центри другого рівня розглядають лише кримінальні правопорушення і також об­слуговуються окружними суддями. Юрисдикція Карного су­ду на третьому рівні дає йому змогу розглядати всі види зло­чинів, що переслідуються за обвинувальним актом, а також виконувати інші функції, які раніше покладалися на суди квартальних сесій. Це виключає розгляд апеляцій від осіб, засуджених у спрощеному порядку магістратськими судами, винесення вироку у цих справах, а також вирішення деяких Цивільних справ, зокрема щодо надання ліцензій.

36

Розділ І

Згідно зі ст. 75 Закону про Верховний суд від 1981 р., лорд —головний суддя має право за погодженням з лорд-канцлером давати настанови стосовно розподілу справ Суду корони. Всі правопорушення поділено на чотири класи. Справи за найсерйознішими злочинами в Королівському суді веде суддя Високого суду, що також, як правило, входить до Відділення Королівської лави. Окружні судді та рекордери розглядають менш серйозні кримінальні правопорушення, а також ті, які можуть розглядатися в інший спосіб, тобто не у процесі з присяжними, коли суддя повинен керувати про­цесом і давати присяжним поради та інструкції.

До членів Королівського суду належать судді Високого суду, окружні судді, рекордери та магістрати (магістратські судді). Суддя якої судової ланки розглядатиме конкретну справу, залежить від серйозності правопорушення. У певних випадках мирові судді також можуть проводити засідання в Карному суді. Всі апеляції та судові процеси з винесенням вироку мають розглядатися чи проводитися Карним судом за участю судді та щонайменше двох непрофесійних засідате-лів-магістратів. Крім того, будь-яку справу у суді може роз­глядати професійний суддя разом з не більш як чотирма ін­шими непрофесійними суддями.

Засідання Карного суду з розгляду справ, які вимагають винесення обвинувального вироку, відбуваються за участю присяжних. Історична традиція щодо 12 присяжних останнім часом порушується; тепер у процесі можуть брати участь де­сятеро або одинадцятеро присяжних. Крім того, відповідно до Закону про карне правосуддя від 1967 р. вердикт про ви­нуватість особи може бути ухвалений кваліфікованою біль­шістю (10 з 11 або 12 присяжних чи 9 з 10 присяжних), а не одностайно, як було раніше. Виправдувальний вирок при­сяжних апелюванню не підлягає. Без участі присяжних роз­глядаються апеляції у справах, що велись судами магістра­тів, та справи, що передаються на розгляд для винесення ви­року, тобто робиться попередня оцінка доказів з точки зору їх допустимості та законності отримання. Провадження у су­ді відбувається за регламентом Суду корони.

Під патронажем Королівського суду перебуває також ко-ронер — особа, яка проводить слідство в разі смерті людини. Функцією суду коронера є передусім проведення дізнання щодо смерті якоїсь особи, якщо є підстави підозрювати, що

пудова система Великої Британії ________________________ 37

доерть була насильницькою, неприродною, раптовою або Обралася з невстановлених причин. Для проведення дізнання доронер має право скликати від семи до одинадцяти присяж­них. Хоч самі процесуальні дії коронера контролює Високий руд, подання апеляції з приводу дізнання законом не перед­бачено.

Яке місце в загальній ієрархії судів посідає Королівський суд (Карний суд присяжних) з точки зору доктрини про пре­цедент досі остаточно не визначено. Очевидно, суддя Висо­кого суду, якій засідає в Королівському суді, має той самий статус, що й під час засідання Високого суду першої інстан­ції. Проте коли на засіданні Королівського суду головує ок­ружний суддя чи рекордер, видається доцільним розглядати цей суд як нижчий за статусом і, отже, підпорядкований Ви­сокому судові з точки зору прецедентної зобов'язаності.

§ 5. Апеляційний суд

Історія і склад

Сучасне поняття апеляційного судового органу як утво­рення, що повторно розглядає справу, якою займався суд нижчої інстанції, увійшло до англійської системи судочин­ства лише наприкінці минулого століття. До 1875 р. скарги за матеріалами судових справ надсилалися до Апеляційного суду скарбничої палати від трьох судів, що розглядали спра­ви за нормами загального права; такі "апеляції" стосувалися лише дуже обмеженого кола специфічних випадків, пере­важно помилок в оформленні матеріалів справи. Отже, справжніми попередниками теперішньої апеляційної системи були порядок перегляду, встановлений Канцлерським судом, і пов'язані з ним правничі рішення. Сучасне розуміння апе­ляції з'явилося як наслідок реформ, здійснених згідно з ви­могами законів про систему судочинства (1873—1875 рр.). Ці закони, а також закони про Верховний суд та з питань ве­дення судочинства від 1925 р. і закони про суди від 1971 р. разом з поправками до них тепер об'єднані в Законі про суд від 1981 р. Наслідком стало створення такого Верховного су­ду, в якому повноваження розглядати апеляції, що їх раніше мали верховні суди, надано Апеляційному судові.

38

Розділ І

До складу Апеляційного суду автоматично на правах сво­єї посади входять лорд-канцлер, віце-канцлер, лорд — голов­ний суддя, всі колишні лорд-канцлери, члени Палати лордів, призначені для розгляду апеляцій, та голова Відділення у сі­мейних справах. З цих осіб лише зберігач судових архівів, який водночас очолює Цивільне відділення суду, та лорд — головний суддя, який очолює Карне відділення, регулярно беруть участь у засіданнях суду. Зберігач архівів колись був старшим серед державних службовців, яких називали збері-гачами канцлерства. Його титул (в оригіналі — "зберігач су­воїв") походить від стародавнього звичаю зберігати всі судо­ві протоколи у вигляді сувоїв, що було обов'язком саме цього службовця. Обом суддям у роботі допомагають лор­ди — апеляційні судді, яких тепер є вісімнадцятеро. Ці чле­ни Палати лордів мають бути або членами Високого суду, або адвокатами вищого розряду (баристерами) зі стажем не менше 15 років. Кількість лордів-суддів, які мають розгляда­ти ту чи іншу апеляцію, залежить від її характеру. Апеляції з приводу судових вироків повинні розглядатися не менш як трьома суддями. Проміжні апеляції можуть розглядати два члени суду, а апеляції за кримінальними справами — іноді навіть один суддя. У складних випадках для розгляду справи залучаються п'ятеро або більше членів Апеляційного суду.

Крім постійних суддів суду лорд-канцлер може вимагати від будь-якого судді Високого суду і просити будь-якого ко­лишнього суддю Високого або Апеляційного суду засідати в Цивільному відділенні, а лорд — головний суддя може вима­гати (або просити, залежно від обставин) від будь-якого з та­ких суддів або колишніх суддів засідати в Карному відділен­ні. Справді, дуже часто Карне відділення включає суддю Від­ділення Королівської лави, а на практиці перший суд Карно­го відділення складається, як правило, з лорда — головного судді, судді апеляційного суду та одного рядового судді, в той час як другий суд складається з судді Апеляційного суду та двох рядових суддів.

Згідно з п. 3(5) Закону про Верховний суд від 1981 р. од­ночасно може засідати будь-яка кількість судів будь-якого з відділень Апеляційного суду. В Цивільному відділенні суд є належним чином укомплектований, якщо він звичайно скла­дається або з двох, або з непарного числа суддів, не меншого за три, за винятком того, що лише суд із трьох або більше

 

39

Судова система Великої Британії

членів може (а) приймати рішення з апеляції на обвинуваль­ний або виправдувальний вирок через божевілля або присуд про нездатність брати участь у процесі і з клопотання про дозвіл на апеляцію перед Палатою лордів; або (б) відхилити клопотання про дозвіл на апеляцію на обвинувальний вирок (або будь-який подібний вирок чи присуд, згаданий вище), крім клопотання, відхиленого одноособовим суддею. Крім то­го, одноособовий суддя Карного відділення (який може бути і здебільшого є суддею Високого суду) має певну юрисдик­цію згідно зі ст. ЗІ Закону про апеляції з кримінальних справ від 1968 р.(з внесеними поправками), особливо щодо розгля­ду клопотань про дозвіл на апеляцію. Час від часу для слу­хання апеляцій, коли йдеться про нестандартні або важкі пи­тання права як у Цивільному, так і в Карному відділеннях скликаються пленарні засідання суду у складі п'яти або біль­ше членів, хоч такий суд не має жодних ширших повнова­жень, ніж звичайний суд.

Карне відділення

Система подання апеляцій у кримінальних справах в Ан­глії та Валії аж до початку XX ст. не витримувала жодної критики, оскільки в загальному праві фактично не існувало права апеляції як такого. Коли поставали складні правні пи­тання, суди найчастіше відкладали їх з тим, щоб розглянути у майбутньому. В 1848 р. був заснований Суд для розгляду відкладених кримінальних справ, який мав розв'язувати правні питання, відкладені виїзними суддями, рекордерами (мировими суддями) чи головами квартальних сесій. Однак це не були апеляції з питань факту, і не можна з певністю сказати, що судді справді відкладали саме ті справи, які сто­сувалися складних правних проблем. Усвідомлення хибності такого способу судочинства в карній галузі, коли судові по­милки можна було виправити лише за допомогою застосу­вання королівської прерогативи помилування, спонукало до заснування в 1907 р. Апеляційного суду у кримінальних справах. У 1966 р. його функції перебрало Карне відділення новоствореного Апеляційного суду.

Право подання апеляцій до Апеляційного суду чітко ви­значено законом. Це право, безумовно, поширюється на справи, в яких постають правні питання. Щодо апеляцій з питань факту чи у справах, де змішано питання права і фак-

40

Розділ І

ту, то для їх подання необхідно дістати дозвіл Апеляційного суду або тих судів, які ці справи розглядали. Хоч досі діє ос­новний принцип, згідно з яким апеляція не повинна містити прохання про виправдання, Генеральний прокурор може до­вести до відома Карного відділення законодавчі положення, які дають підстави для виправдання, з тим, щоб останнє зро­било свої висновки.

Повноваження Апеляційного суду є дуже широкими. Суд може анулювати обвинувальний вирок, відхилити апеляцію, змінити в цілому або частково формулювання винесеного ви­року й замінити мотиви обвинувачення у судовій справі, як­що з наявних доказів випливає, що обвинувачуваний винний в іншому правопорушенні, а не в тому, за яке він був засу­джений. Проте суд не може дати наказу про новий розгляд судової справи.

Рішення Карного відділення Апеляційного суду є обов'яз­ковими для суддів нижчого рівня, які розглядають кримі­нальні справи, включаючи апеляційну канцелярію Відділен­ня Королівської лави, і, вірогідно, вважатимуться обов'язко­вими для нижчих судів при розгляді цивільних справ. Відді­лення визнає прецедентну обов'язковість для себе рішень свого попередника, Апеляційного суду у кримінальних спра­вах, а також рішень Цивільного відділення Апеляційного су­ду (про винятки йшлося вище). Карне відділення також пе­рейняло практику колишнього Апеляційного суду у кримі­нальних справах — не вважати себе зв'язаним своїми попе­редніми рішеннями в тому разі, якщо після уважного розгляду фахівці доходять висновку, що при ухваленні їх ма­ло місце зловживання законом або його неправильне тлума­чення; відтак суд може відступити від суворого додержання букви закону в ім'я справедливості.

Цивільне відділення

Головним функціональним обов'язком Цивільного відді­лення є розгляд апеляцій, що надходять від трьох відділень Високого суду та судів графств. У ряді випадків Апеляційний суд розглядає апеляції, що надійшли безпосередньо від судів нижчої інстанції; в усіх інших випадках апеляції мають на­дійти спочатку до Високого суду, а вже звідти — до Апеля­ційного. Крім випадків, коли апеляція містить прохання при­значити нове розслідування чи скасувати судовий вирок,

Судова система Великої Британії ____________________ 41

апеляційний процес являє собою "переслухування" справи по суті. Однак слід зазначити, що в цьому разі відбувається не повторне заслуховування свідчень, а заслуховування обох сторін, які викладають свої аргументи в усній формі, а також перегляд відповідних документів, як-от суддівських записів та копій свідчень.

Згідно з вимогами Закоцу про суди графств від 1959 р. та Закону про Верховний суд від 1981 р. Апеляційний суд ке­рується виключно власним статутом. Існує необмежене пра­во подавати до Цивільного відділення апеляцію з приводу остаточного наказу Високого суду в цивільних справах, де йдеться про питання закону або факту; винятками є окремі, спеціально визначені законом випадки. Існує необмежене право апеляційної канцелярії Відділення Королівської лави подавати апеляції з приводу прохання про один з прерога-тивних судових наказів або судовий наказ про передачу заарештованого до суду для необхідного розгляду (ЬаЬеаз согриз). На апеляцію з приводу проміжного наказу суду або судового рішення зазвичай необхідно мати згоду суду ниж­чої інстанції або Апеляційного суду. Такої самої процедури слід додержуватися й тоді, коли потрібно подати апеляцію з тієї чи іншої апеляційної канцелярії Відділення Королівської лави, що являє собою виконання цим органом його апеляцій­них функцій. Існує необмежене право судів графств подава­ти апеляцію з приводу: 1) питань закону; 2) визнання чи від­кидання свідчень; 3) обмеженого права апеляції з приводу питання факту. Крім згаданих, Апеляційний суд має ще й повноваження розглядати апеляції Суду з питань застосу­вання обмежувальних норм, Земельного суду, Апеляційного трибуналу з питань трудових відносин, а також, у певних ви­падках, суддів у комерційних справах, що виконують обов'язки арбітра.

Як правило, більшість апеляцій до Апеляційного суду грунтується на питаннях права. Маючи повноваження пере­віряти правильність встановлення факту у справі, цей орган не схильний використовувати їх з огляду на переваги, які дістає суддя, безпосередньо спілкуючись зі свідком. Апеля­ція може також стосуватися суми призначеної компенсації. У цьому разі, особливо якщо у справі йдеться про заподіяння особистої шкоди, метою Апеляційного суду є досягнення певного ступеня відповідності між призначеним відшкоду-

Розділ і

ванням і заподіяною шкодою. Якщо у нижчій інстанції спра­ву розглядав суд присяжних, то подання до Апеляційного су­ду робиться не у формі апеляції, а прохання про скасування вироку або призначення повторного розгляду.

У справах, що розглядаються за нормами цивільного пра­ва, апеляцію до Палати лордів подають цивільні відділення Апеляційного суду.

Рішення Цивільного відділення Апеляційного суду є обов'язковими для всіх судів нижчого рівня, включаючи апе­ляційну канцелярію Відділення Королівської лави, яка роз­глядає як цивільні, так і кримінальні справи. Протягом ос­танніх років, зокрема у період роботи колишнього голови Апеляційного суду та зберігача судових архівів лорда Денін-га, Апеляційний суд зажив собі неабиякої слави новатор­ським підходом до розгляду судових справ у царині загально­го права (особливо порівняно з більш консервативною Пала­тою лордів). При цьому, однак, він додержувався принципу прецедентної обов'язковості рішень Європейського суду, Па­лати лордів, а також своїх попередніх рішень. Що стосується останнього, то варто звернути увагу на три важливі винятки з цього правила, сформульовані у справі Янга: 1) якщо суду доводиться вибирати між двома варіантами рішення, які суперечать одне одному, то необране рішення вважається скасованим; 2) суд зобов'яза­ний відмовитися від використання як прецеденту свого попе­реднього рішення, яке хоч і не було однозначно скасовано, проте суперечить ухваленому пізніше рішенню Палати лор­дів; 3) суд не зобов'язаний використовувати як прецедент своє рішення, якщо воно було ухвалено рег сигіат.

Існують певні сумніви щодо того, чи повинно додержува­тися Цивільне відділення Апеляційного суду принципу пре­цедентної обов'язковості щодо рішень Карного відділення, яке тепер виконує ті самі функції, що колись були покладені на окремий Апеляційний суд у кримінальних справах. Оче­видно, було б краще, якби Цивільне відділення таки визнало прецедентну обов'язковість для себе рішень Карного відді­лення й таким чином унеможливило повторення конфлікту, який виник у минулому між цими двома апеляційними су­дами.

Судова система Великої Британії ________________________ £3

Глава 3 Про суди присяжних

Суди присяжних віддавна були невід'ємною частиною британської системи судочинства. Протягом століть їхні функції і роль зазнали значних змін. Спочатку присяжні ви­конували суто адміністративні обов'язки: наприклад, герман­ські правителі використовували їх для збирання необхідних відомостей, зокрема для укладання так званої Книги страш­кого суду (першого перепису королівського майна та підда­них).

Використання судів присяжних як елемента судової сис­теми почалося за царювання Генріха II, коли було видано указ про те, що всі суперечки щодо власності чи володіння землею мають вирішуватися зборами представників, які мешкають у даній окрузі. Це, власне, вже були суди присяж­них, що складалися з дванадцяти осіб; поступово вони стали звичним засобом розв'язання суперечок у цивільних спра­вах. Кримінальні справи присяжні стали розглядати дещо пізніше, у XIII ст., коли ця форма судочинства прийшла на зміну ранньосередньовічному випробуванню вогнем і водою, від якого церква була змушена відмовитися. До початку XX ст. існували дві форми суду присяжних у кримінальних справах: "велике журі" у складі двадцяти трьох осіб (анульо­вані в 1933 р.), яке розглядало справи під час виїзних або квартальних сесій, і "мале журі" з дванадцяти осіб — екві­валент сучасних судів присяжних.

Спочатку присяжні головним чином виступали в ролі свідків, а не суддів. Вони мали вирішувати справу, керую­чись своєю власною обізнаністю з її обставинами та учасни­ками. Однак у XV ст. практика заслуховування незалежних свідків поступово надала судові присяжних його теперішньо­го вигляду, коли присяжні засідателі лише одержують та оці­нюють свідчення. З плином часу суд присяжних здобував де­далі більшу повагу; зрештою, у XVII ст. було проголошено, що присяжних не можна карати за рішення, яке розходиться зі свідченнями або вказівками судді. Суд присяжних стали розглядати як головний підмурок особистих свобод грома­дян.

44

Розділ І

Сьогодні суд присяжних вже не користується такою без­заперечною повагою, як раніше. Більшість справ розгля­дається тепер за участю лише професійних представників судової ланки. Щоправда, зменшення ролі суду присяжних у кримінальних справах є не таким помітним, як у цивільних: кожен, кому виповнилося 17 років, має право на такий суд. Однак на практиці більшість кримінальних правопорушень розглядається у порядку спрощеного судочинства. Із збіль­шенням кількості правопорушень, які можуть розглядатися будь-яким з названих способів, більшість порушень, що пе­реслідуються за обвинувальним актом, розглядаються без участі присяжних.

Суд присяжних у цивільних справах сьогодні є винятком, а не правилом. За Законом про судочинство від 1933 р. (при­кінцеві положення) право вимагати для себе суду присяж­них у цивільних справах обмежене випадками наклепу, ди­фамації, зловмисного судового переслідування, безпідставно­го ув'язнення, звідництва або ухиляння від одруження, якщо тільки суд не вирішить, що судовий процес вимагатиме три­валого вивчення документів або такого розслідування обста­вин справи, яке виходить за межі можливостей більшості су­дів присяжних.

Існує кілька причин зменшення ролі суду присяжних у цивільних справах. Спочатку присяжних критикували за те, що вони нібито не представляють усього суспільства, оскіль­ки обираються "переважно з числа чоловіків середнього ві­ку, середнього стану та середніх розумових здібностей". Що­правда, скасування майнового цензу означало, що присяжні стали представляти більшу частину населення. Однак наба­гато важливіший привід для критики давала їхня оцінка ком­пенсації у випадках, пов'язаних із заподіянням особистої шкоди. Ухвалюючи своє рішення, присяжні часто керували­ся власними почуттями та емоціями, через це обсяг компен­сації був непередбачуваний і часто несумірний із завданою шкодою.

Намагаючись досягти однорідності та логіки в разі запо­діяння особистої шкоди, суди вирішили, що, за винятком особливих обставин, такі справи має розглядати сам суддя. Крім того, було помічено, що присяжні часто заздалегідь на­строєні проти преси у справах про наклепи й проти полі­ції — у випадках звинувачення у зловмисному судовому пе-

Судова система Великої Британії ________________________ 45

реслідуванні. Дедалі складніший характер багатьох справ зробив оцінку свідчень занадто важкою для "непрофесійних" присяжних. Та попри всю критику суд присяжних і досі є фундаментальною частиною британської юридичної системи, і широка громадськість ставиться до нього з найбільшою по­вагою та довірою.

Загалом у складі присяжних Суду корони та суду графств має бути дванадцять членів, однак цього правила нині вже не дотримуються (відповідні корективи було внесе­но до законодавства, про що вже йшлося й ще буде сказано далі). Якщо присяжні не можуть досягти одностайності, час­то ухвалюється думка більшості. У суді графства, як прави­ло, засідають восьмеро присяжних, причому для ухвалення рішення достатньо голосів семи з них. У будь-якій цивільній справі ці правила можуть бути пом'якшені за згодою сторін. Присяжних засідателів випадковим чином добирає за вибор­чими списками судовий службовець. Присяжними не мо­жуть бути особи віком до 18 та старші 70 років (у Шотлан­дії — 65 років), психічно хворі, священнослужителі, судові та правоохоронні службовці, юристи, а також ті, кого про­тягом останніх десяти років було ув'язнено. Пожиттєво позбавляються права бути присяжними особи, яких коли-не­будь було засуджено до позбавлення волі на строк п'ять і більше років. Члени Парламенту, медичні працівники, дер­жавні службовці та представники духовенства мають право відмовитись від ролі присяжних. Усі інші громадяни, якщо немає поважної причини зобов'язані виконувати цей громад­ський обов'язок. При цьому вони забезпечуються певною платнею та компенсацією за втрачені прибутки.

На практиці згідно зі складеним списком певна кількість осіб запрошується у призначений день до судового клерка. Після добору їх уже як присяжних зараховують до списку засідателів, і цей список подається судді.

В Англії та Валії представники обвинувачення і захисту можуть відвести деяких кандидатів у присяжні зі списку кандидатів, але вказавши при цьому причину. У Шотландії, крім того, представники обвинувачення і захисту мають пра­во відвести кожний до трьох кандидатів у присяжні, вже не вказуючи причин. У Північній Ірландії обвинувачений може відвести без зазначення причин до дванадцяти кандидатів у присяжні.

46

Розділ І

система Великої Британії

47

 

Глава 4 Короткий нарис судової системи Шотландії

Судова система Шотландії зберегла значну самостійність і відрізняється від англійської передусім простотою структу­ри. Вона трирівнева й на вершині має дві відокремлені одна від одної інституції, які утворені за галузями права.

Усі суди саме Шотландії, крім спеціалізованих у певних суспільних галузях (відомчі арбітражі і трибунали), керують­ся у своїй діяльності передусім Хартією правосуддя Шотлан­дії, яку було оприлюднено в 1991 р.

§ 1. Суди нижчого рівня

До судів нижчого рівня саме у Шотландії належать ок­ружні суди (перший рівень) і шерифські суди (другий рі­вень).

Окружні суди

Окружні суди — найнижча інстанція у судовій системі Шотландії. Вони виникли як наслідок процесу уніфікації складної суміші судових утворень, які дійшли до сучасної Шотландії з часів середньовіччя, а саме: суди Бургів і полі­цейські суди в містах, мирові суди у сільській місцевості, су­ди бейліфів річки та устя Клайд. Зазначені суди було лікві­довано й утворено окружні суди відповідно до Закону від 1975 р.¹

У цих судах судочинством займаються магістри-правни-ки, які отримують посадову винагороду, й мирові судді, які працюють на громадських засадах. Магістратів призначають місцеві органи влади лише з числа професійних юристів, які не менш ніж 5 років займалися практикою як баристери або соліситори. Ці ж органи встановлюють їм розмір посадової винагороди. Але призначення магістрата та розмір його по­садової винагороди схвалюються Державним секретарем у справах Шотландії. Мирові судді окружних судів призна­чаються Державним секретарем від імені корони за подан-

БіЯгісІ Соигй Асі, 1975, сЬ. 20.

ням органів місцевої влади. Вимоги щодо юридичної освіти дда цієї категорії суддів не є обов'язковими. Винагороду за виконання суддівських функцій вони не отримують, компен­суються витрати у зв'язку з відрядженням.

Магістрати одноособово, а мирові судді по двоє і більше розглядають справи про незначні кримінальні правопору­шення, які апеляційно не оскаржуються. Розмір максималь­ного штрафу, який можна накласти на винну особу, сягає 2 тис. фунтів стерлінгів, а строк позбавлення волі — до 60 диб. Ці судді розглядають також деякі цивільні справи, які у переважній більшості пов'язані із сімейними стосунками. V Органами, що займаються адмініструванням діяльності окружних судів, є місцеві судові комітети, які складаються з магістратів і мирових суддів. Ці комітети надають юридичну допомогу, а також консультують місцеві органи влади, орга­нізовують курси навчання місцевих мирових суддів. Місцеві органи