Шедевр козацької архітектури

ЗБІРНИК ДИКТАНТІВ

Для проведення ДПА

в 9-му класі

МАЛЬОВНИЧА УКРАЇНА

 

Джуринський водоспад

Джуринський водоспад – одне з неповторно красивих місць України. Це найбільший рівнинний водоспад Європи, який має шістнадцять метрів заввишки. Тече він біля села Нирків на Тернопільщині.

До речі, ця пам’ятка виникла завдяки втручанню людини. Як свідчать перекази, колись неподалік теперішнього водоспаду стояв неприступний Червоногрудський замок графині Любомирської. У цьому місці річка Джурин, що текла по своєрідному каньйону, робила закрут, омиваючи півострів, на якому височів палац. Місцина ця була невимовно красивою: могутні дерева та чисті води, спів птахів і горді лісові мешканці – усе це було схоже на справжній райський куточок. Саме тому, мабуть, багато хто хотів загарбати цю територію. Після невдалої тривалої облоги турки вирішили повернути русло річки, відкриваючи собі підступ до не скореного ними замку. Ось так утворився Джуринський водоспад. Підтвердження цієї легенди – безводний, порослий де-не-де віковічними деревами глибокий рів навколо руїн фортеці.

Особливе враження ця місцина справляє на початку зими, коли на стежці до водоспаду крізь білосніжну ковдру проступає вогненно-червоний ґрунт, а прозора вода стікає по оксамитовому зеленому килиму з моху.

За А. Клімовим (160 слів)

Казковий палац

Палац «Ластівчине гніздо» – пам’ятка відома далеко за межами України. Казковий палац, що, здається, дивом тримається на краєчку стрімкої кручі, давно став символом Криму, його візитівкою.

Палац розташований на прямовисній скелі Аврора, що є відногою мису Ай-Тодор. До речі, сама ідея збудувати палац на цьому місці, над урвищем, є результатом сміливої фантазії та великої жаги прекрасного.

Зовні палац нагадує маленький лицарський замок із дитячих казок. На краю скелі височіє двоповерхова вежа зі стрілкуватими вікнами та короною зубців-мерлонів. Навколо вежі влаштований балкон – оглядовий майданчик, з якого розгортається чудовий морський краєвид та видно Ялту.

Будівля на скелі Аврора виникла наприкінці ХІХ століття. Спочатку це була дерев’яна дача. Скромний, не знаний ніким будиночок перетворив на замок нафтовий барон Штейнгель. Автор цього чуда Леонід Шервуд – архітектор, інженер і скульптор. У 1927 році в Криму стався сильний землетрус, епіцентр якого був у морі біля Ялти. Палац не постраждав дивом, проте частину скелі Аврора забрало море. Реконструкцію провели лише через п’ятдесят років. Тут проходили зйомки відомих фільмів, а саме: «Десять негренят», «Синій птах», «Академія пана Клякси» тощо.

За О. Бєліковим (170 слів)

Шедевр козацької архітектури

Шедевром козацької архітектури, бо рівного за красою й урочистістю не було з-посеред храмів у всій Україні, уважають собор у нинішнім Новомосковську – запорізькому місті Самарі. Цей дивовижний дерев’яний витвір збудував народний майстер Яким Погребняк. Замовляючи йому будівлю, козаки просили спорудити її без цвяхів, бо вважали, що не можна вбивати цвяхи в храм Спасителя – Ісуса Христа, який ними був прибитий на хресті. Він останній, який побудували козаки перед скасуванням Запорізької Січі. Основним знаряддям будівничих була всього-на-всього сокира, тому дотепер залишається загадкою, як їм вдалося досягти такої високої точності у виготовленні деталей.

Храм прикрашає дев’ять куполів, пізніше перед ним була побудована дзвіниця. Виростаючи, собор усе більше вражав усіх грандіозною монументальністю, вишуканою стрімкістю та легкістю форм. Архітектор поєднав у ньому візантійське зодчество та українське бароко.

У цього храму є багато незбагненних таємниць. Наприклад, одна з них – геніальне моделювання замкненого простору, який охоплює людину в інтер’єрі собору. Світлі, прикрашені витонченими малюнками площини стін, які в стрімкому злеті перетинаються, створюють атмосферу величного спокою та божественного відсторонення від мирської марноти.

За «Історичним календарем» (167 слів)

 

 

Долина нарцисів

Нарцис вузьколистий росте в Україні лише на Закарпатті. Долина нарцисів – унікальна природна пам’ятка в урочищі Креші поблизу міста Хуст. Це єдине місце в Східній Європі, де існують природні зарості цієї білосніжної квітки. Схожі, але менші за площею популяції є ще в таких місцях: Альпах, Румунії, деяких країнах на Балканах.

Науковці вважають, що багато тисячоліть тому, рятуючись від льодовика, квіти переселилися в хустську долину. Про це місце люди переповідають багато легенд. Одна з них є переспівом давньогрецького міфу про Нарциса.

Друга легенда оповідає про татарське лихоліття. Коли ординці напали на Закарпаття та взяли приступом Хотинський замок, місцеві жителі припинили опір і піднесли в дарунок переможцям набиті нарцисовими квітами подушки як знак покори. Вороги зраділи, але вони, звісно, не знали, що нарцис – отруйна квітка, а той, хто засне на такій подушці, ніколи більше не прокинеться. Отже, уранці в ординському таборі мало хто побачив схід сонця. Нажахані подіями, татари втекли зі страшного краю.

Долина в період цвітіння – незабутнє видовище. Цей феномен вартий того, аби хоч раз у житті його побачити.

За О. Волосевич (168 слів)

Привид Ужгородського замку

За легендою, у ХVІІ столітті власником Ужгородського замку був угорський лицар Другет. Він мав юну, напрочуд красиву доньку.

У ті сповнені небезпеки важкі часи на закарпатські міста нападали поляки. Якийсь польський магнат задумав будь-що-будь здобути замок. Аби довідатися, як це зробити, він вигадав хитромудрий план: перебрався мандрівним лицарем і приїхав у замок на розвідку. Вечорами оманливий мандрівник розповідав господарям про свої пригоди в далеких краях. І от, слухаючи ці оповідки та захоплюючись мужністю лицаря, донька Другета закохалася в нього. А коли дізналася, хто її коханий, не змогла здолати любов і розповіла про те, скільки військової сили в замку та як його можна взяти. А загадка була така: існував таємний хід, секрет якого знали лише члени родини володаря.

Другет дізнався про підступність – і нечесного гостя було страчено. Не простив лицар і свою доньку: за зраду батько наказав живою замурувати її у фортечній стіні.

Відтоді щоночі по замку ходить привид: це дівчина ніяк не знайде коханого. З першими півнями видіння зникає, щоб назавтра опівночі знову вийти на пошуки свого милого.

За А. Клімовим (168 слів)

Дрогобич

Дрогобич – друге за розмірами місто Львівської області, що має чимало цікавих пам’яток. Воно своєрідне, адже, на відміну від більшості інших західноукраїнських міст, є зразком старовинного індустріального центру. Це, звичайно, не за мірками сучасності. Зараз зовні це затишне охайне містечко зі старовинними будинками та вимощеними бруківкою вуличками.

Великого промислового значення місто набуло ще з давніх-давен: тут видобували сіль – біле золото. Другим поштовхом до індустріального розвитку Дрогобича стало відкриття нафтових джерел, а в 1866 році тут запрацював нафтопереробний завод, до речі, перший у Центральній Європі. Нафта зробила місто багатим та успішним, тому центральна його частина може похвалитися розкішним архітектурним ансамблем. Тут височіє готичний собор Святого Варфоломія, а поруч тягнеться до неба дзвіниця, перебудована з оборонної вежі. Поблизу також стоїть пам’ятник Юрію Котермаку – філософу, астроному, професору медицини. Але головними пам’ятками міста, справжніми дивами Дрогобича, є дерев’яні церкви, що вражають витонченістю та оригінальністю архітектури.

Це місто хвилює та заспокоює водночас. Тут можна віч-на-віч зустрітися з історією, доторкнутися до ще ніким не розгаданих таємниць.

159 слів

Золочівський замок

Золочівський замок вражає оригінальністю архітектурного ансамблю. Замість суворих мурів його оборонний комплекс складають широкі земельні вали – бастіони голландського типу. Саме вони за часів розвитку артилерії були найкращими захисниками від гарматних ядер. Їх спланували в такий спосіб, що навіть коли ворог захоплював один із бастіонів, то обстріл тривав із сусідніх. Чудовий земляний захисток закінчується равеліном – насипом перед брамою замку.

На цьому дива замку не закінчуються. Не надто високий зовні Великий палац, збудований 1634 року, облаштований усередині унікальною для тих часів системою опалення та каналізації. Система була розташована таким чином, що за допомогою кількох камінів опалювалися всі зали палацу, а каналізація працювала на основі дощової води – такої розкоші, як туалетний злив, на той час не було в жодному європейському замку, навіть у Луврі.

Поряд із Великим палацом примостилося ще одне диво Золочева – Китайський палац, який утілював європейське уявлення про архітектуру Сходу. Палац у Золочеві – одна з трьох подібних пам’яток у Європі та єдина в Україні. До речі, нині тут розміщено зібрання творів східного мистецтва – переважно дари іноземних послів.

За О. Бєліковим (165 слів)

Канів

Канів – місто з особливими пам’ятками. Головна серед них – Тарасова, або Чернеча, гора, на якій похований усесвітньо відомий геній українського народу Тарас Григорович Шевченко. Тут облаштовано меморіальний комплекс – одне з найшановніших місць в Україні. Крім меморіалу, тут розташований історико-культурний заповідник, який першим у країні здобув статус національного. Над Дніпром височіє Шевченкова могила, яка схожа на величезний скіфський курган. До пам’ятника ведуть 342 сходинки.

Тарас Григорович відвідував Канів і бажав оселитися тут на схилі літ, проте планам не судилося справдитися. 1861 року поет помер і був похований у Петербурзі. Друзі Шевченка, пам’ятаючи про його мрію, наполягали на тому, щоб перевезти тіло на рідну Вкраїну. Перепоховання поета стало визначною всенародною подією.

Канів заснував князь Ярослав Мудрий. Від часів Київської Русі дійшло небагато архітектурних пам’яток, і кожна має величезну культурну цінність. До наших днів зберігся давньоруський Успенський собор, збудований київським князем Всеволодом. Неподалік Тарасової гори розташоване Кам’яне поле – парк скульптур, який щороку поповнюється новими витворами українських майстрів. У місті працює музей декоративно-прикладного мистецтва. Це місто з багатою історією.

За О. Бєліковим (163 слова)

Острів Хортиця

Визначним місцем України є острів Хортиця – цитадель запорізького козацтва. Відвідувачів тут приваблює все: краса природи, і гучне бойове минуле, і цікаві експозиції місцевих історичних музеїв.

Хоча сліди козацького міста-фортеці не дійшли до наших днів, на його місці відтворений історико-культурний комплекс «Запорізька Січ», що дає уявлення про те, яким було козацьке поселення за часів його існування. Макет Січі розроблено за історичними документами та за участі вчених-істориків. Комплекс складається з дерев’яної фортеці з муром і дозорними вежами. Усередині фортеці розміщені курені, де козаки селилися за географічною ознакою: хто звідки родом. Крім того, на острові є великий Музей історії запорізького козацтва, експозиція якого охоплює історію Хортиці і в докозацькі часи. Поселення на острові існували ще за часів енеоліту і бронзового віку, про це свідчать знайдені археологами предмети побуту: знаряддя праці, рештки посуду та прикраси. Згодом на Хортиці поселилися скіфи, які залишили тут по собі кургани-могильники з кам’яними ідолами.

Охочі зануритися в козацьку атмосферу можуть відвідати кінний театр «Козацька залога» – фольклорно-етнографічний комплекс. Тут відтворюють звичаї козаків, і їхні військові маневри, і побут, і ремесла.

За О. Бєліковим (169 слів)

ДОСТОЙНИКИ

Вершник на бронзовому коні

Бронзовий вершник у військовому вбранні ХVІІ століття став своєрідним символом Києва. Це він – гетьман Богдан Хмельницький. Епітетів і титулів це ім’я не потребує. Кожен знає, хто він і що зробив. Про Хмельницького написано безліч творів: поеми, і романи, і монографії. Нащадки простежили чи не кожен день його життя в зрілому віці.

Молодий Тарас Шевченко ще до вступу до Петербурзької академії мистецтв виконав тушшю, пензлем і пером вражаючий за своїм драматизмом малюнок під назвою «Смерть Богдана Хмельницького». Художники змальовували його в бою і на самоті, у глибокій задумі та серед друзів-побратимів. Живопис, графіка, скульптура, кінофільми, театральні вистави – усе це розкриває нам яскраву, не загублену у віках постать.

У Києві на площі перед величним Софійським собором – гірка з сірих гранітних брил. На вершині її – бронзовий кінь, різко та раптово зупинений вершником у момент шаленої скачки. Скульптор до найменших деталей зумів передати динаміку, вони ніби злилися в єдиному пориві. Здається, ми чуємо іржання коня та владний окрик гетьмана. Чітко вимальовуючись на фоні неба, пам’ятник ніби пливе крізь віки.

За Д. Степовиком (165 слів)

Козаки на морі

Козаки були вмілими воїнами не тільки на суші, а й на морі. Їхні славнозвісні чайки не боялися нічого: ні бурі, ні оснащених важкими гарматами турецьких галер, до яких вони сміливо підходили впритул і брали на абордаж. Слово «чайка» походить від тюркських «чаік-каік», що значить човен, дубок. Вони, як правило, були 12 метрів завдовжки. На кожну сідало кілька десятків невтомних веслярів – і чайка, розсікаючи воду, летіла, як справжній птах.

Якщо козаки бачили на морі турецьку галеру, їхні чайки миттю шикувалися у формі півмісяця, щоб вона не змогла втекти. Наближаючись до ворожого судна, запорожці вели невпинний вогонь, змітаючи ним усе з палуби. До речі, з давніх-давен дійшли свідчення самовидців про загадкове козацьке судно, яке було, мабуть, одним із перших варіантів підводного човна. Воно мало два днища, між якими клався баласт для занурення. А у висунуту над поверхнею моря трубу – прообраз майбутнього перископа – козаки вели спостереження.

Історія козацького флоту – історія доблесті, кмітливості та винахідливості, якими завжди вирізнялися у своїх ратних діяннях запорожці.

За М. Слабошпицьким (160 слів)

Ліна Костенко

Ліна Костенко – одна з чільних постатей у плеяді українського шістдесятництва. Народилася вона на Київщині, у 1956 році закінчила Літературний інститут імені М. Горького в Москві. Але після виходу трьох перших збірок поетеса була заборонена на шістнадцять років. Повернення в літературу відбулося 1977 року, коли світ побачила збірка «Над берегами вічної ріки».

Творчість поетеси має щонайширший спектр: тут і монументальні твори, і мінімалістичні форми, тут трагізм та іскрометна іронія, тут занурення в глибини історії та гостре і парадоксальне бачення сучасності. Принципово перебуваючи за межами будь-яких шкіл, Ліна Костенко зумовила радикальну, філософську, стилістичну та мовну трансформацію української літератури. Також вона переклала багатьох польських, а також чеських, єврейських, грузинських поетів. Твори Ліни Костенко також перекладені різними мовами, а саме: англійською, французькою, німецькою, іспанською, усіма мовами Сходу Європи тощо.

Упродовж тривалого періоду поетеса вивчала зону біля Чорнобиля в складі історико-культурної експедиції. Результат цієї праці – сценарій фільму «Чорнобиль. Тризна».

Ліна Костенко – почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія». У 1987 році вона стала лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.

З альбому (163 слова)

Шевченко в Києві

У Києві Тарас Шевченко жив наїздами не більше двох років. Однак стародавнє місто, омите дніпровими хвилями, багато важить у всіх творчих доробках Кобзаря, а саме: поетичному, прозовому, образотворчому, а також і в особистій долі. На ньому не могла не позначитися сама атмосфера суспільного та культурного життя Києва, його славне минуле. Молодого поета, який приїхав до міста в 1843 році, вабило все: краса древніх храмів, скарби бібліотек, інтенсивність і внутрішня напруга політичного та суспільного життя. Тут, до речі, лунали тоді відголоски декабристського руху. Тарас Шевченко раз у раз звертався думкою до сміливців, трагічна доля яких мала великий вплив на формування його світогляду.

У Києві Тарас Григорович застав чималий гурт освічених молодих людей. Саме тут зріли ідеї, які згодом стали політичною платформою Кирило-Мефодіївського товариства.

Тарас Шевченко щиро любив Київ. Але найріднішим, мабуть, був для нього будинок на Пріорці. Про нього в спогадах він пише так: «Ішов та йшов – бачу: хатинка стоїть, не то панська, не то мужича».

Час не владний над пам’яттю народу: Кобзар довіку залишиться в Києві.

За В. Жмиром (169 слів)

Гетьман Петро Сагайдачний

Гетьман Петро Сагайдачний – це одна з тих світлих постатей, які назавжди залишаться в народній пам’яті. Він, людина широкого розуму, добре розумів головні проблеми політичного, економічного, освітянського та станового життя своєї епохи. Знався на проблемах не лише в Україні, а й у суміжних державах.

Крім того, йому був притаманний великий дипломатичний такт, завдяки якому, не оголюючи свого меча, Сагайдачний зумів домогтися в поляків таких благ для свого народу, про які жоден український гетьман ні до нього, ні після нього і мріяти не смів.

Петро Сагайдачний розширив козацьку територію і збільшив кількість свого війська до не бачених доти розмірів, заклав підвалини для подальшого існування українського козацтва. За час своїх вторгнень у Крим і Туреччину Сагайдачний визволив із важкої неволі силу-силенну бранців-християн, а також людей інших вірувань, чим осушив сльози багатьом матерям, сестрам, дідам і батькам. Він, до речі, надзвичайно любив свою рідну українську мову та розмовляв нею. Крім того, він знав і шанував інші слов’янські мови, про що свідчать його численні листи.

За Д. Яворницьким (160 слів)

Конституція Пилипа Орлика

У квітні 1710 року в Бендерах відбулася рада козацької старшини, яка відступила з Мазепою. Обирали гетьмана. Ним став Пилип Орлик, найближча до покійного людина, колишній генеральний писар. Як свідчать історики, за походженням Пилип Орлик – чех, але свою долю пов’язав з Україною. Він закінчив Києво-Могилянську академію, вирізнявся високою освіченістю. Мав літературний талант, писав поезії. Безперечно, це була людина непересічна в усіх розуміннях.

Рада в Бендерах була важлива не тільки тим, що на ній було обрано гетьманом сподвижника Івана Мазепи. Там уперше в історії було прийнято Українську Конституцію, у якій говорилося про вільну та незалежну державу, що захищає права людини. Цей документ свідчить про глибоко демократичні засади кабінету Пилипа Орлика, а також про те, якою серйозною політичною фігурою був він сам. Конституція значно випереджала свій час – і за неї почав боротьбу Пилип Орлик.

Попереду в гетьмана – важка та довга боротьба за Україну, яку, на жаль, йому не вдалося тоді виграти. Але у світову історію він назавжди ввійшов як творець першої демократичної конституції.

За М. Слабошпицьким (161 слово)

Нестор Літописець

Він прийшов до Києво-Печерської лаври сімнадцятилітнім юнаком і назавжди залишився там, щоб стати не тільки монахом-чорноризцем, а й батьком української історії.

Усі історики сходяться на тому, що Нестор був надзвичайно освіченою людиною, добре знав і давньоруські, й іноземні літописи, які читав в оригіналі.

Нестора часто називають літописцем. Це так, він справді писав літописи. Але правильніше було б назвати його письменником та істориком. Він дотримувався літописних форм і хронологічної послідовності викладу подій, але прагнення висловитися ширше та докладніше диктувало йому численні вставні оповіді в «Повісті временних літ». Це виходило за рамки загальноприйнятих тоді сухувато-ділових сказань. Так конкретизовано й художньо яскраво до Нестора не писав на Русі ніхто.

Серед багатьох людей поширена така думка: Нестор – єдиний автор «Повісті временних літ». Вона помилкова. Нестор звів в одне ціле різні літописи, створені його попередниками, творчо опрацював їх, збагатив своїм літописом – і з-під його невтомного пера вийшла цілісна і тематично завершена книга. Нестор був надзвичайно незалежною у своїх поглядах людиною – це часто викликало нарікання князів.

За М. Слабошпицьким (162 слова)

Золоте слово Мономаха

Володимир Мономах увійшов в історію не тільки мудрим і далекоглядним правителем, одним з найавторитетніших політичних діячів Київської Русі, а й відомим, по-справжньому талановитим письменником, чиє слово ось уже стільки століть не змізерніло та не змаліло у своїй мудрості.

Як відомо, цей князь дбав про просвіту рідної землі, кохався в книгах, вільно володів п’ятьма мовами. Після нього залишилася ціла рукописна збірка творів, а саме: знамените «Повчання», адресоване дітям, лист до князя Олега й молитви.

«Повчання» – це слова вже немолодої, зрілої людини про те, як належить жити у світі, яких непорушних законів слід дотримуватися. Усі ті правила продиктовані вимогами християнської моралі, спрямовані на очищення людських помислів, виховання в дусі доброзичливого ставлення до всіх, а надто – до знедолених, нещасних. «Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте», – радить він нащадкам.

З творів Володимира Мономаха постає яскравий образ енциклопедично освіченої людини, яка вболіває за майбутнє своїх нащадків і до порад якої завжди будуть дослухатися.

За М. Слабошпицьким (164 слова)

Королева Франції

Найбільш вірогідним роком народження князівни Анни є 1028 рік. Підтверджується ця дата французькими відомостями про те, що вона приїхала до Франції, коли їй було двадцять два роки.

Дитячі та дівочі літа Анни проходили в Києві – величному та прекрасному місті. Зростала вона в такій культурній атмосфері, що істотно відрізнялася від середньовічних європейських звичаїв, і це не могло не позначитися на її вихованні та світогляді. Князівна здобула початкову освіту, навчаючись у приватних учителів. Вона вивчила з ними багато предметів, а саме: грамоту, історію, іноземні мови, початок арифметичних знань, малювання, а також правила етикету. Анна була надзвичайно освіченою дівчиною – і в ті часи з нею в цьому не могла суперничати жодна князівна чи королівна.

Як стверджують літописи, Ярослав, батько Анни, не зразу дав згоду на шлюб своєї дочки з Генріхом І – королем Франції. Перші роки життя в чужій країні не були радісними. «У яку варварську країну ти послав мене, тут житла похмурі, церкви потворні, а звичаї жахливі!» – ці рядки з листа Анни до батька цитують французькі дослідники.

За О. Козулею (165 слів)

Славні сини України

У кожного народу минуле, сучасне та майбутнє зв’язані воєдино мріями та людською пам’яттю, яка споконвіків передається з покоління в покоління, живе в писаних і матеріальних пам’ятках. Щоб упевнено рухатися вперед, щоб ясніше розуміти шляхи, які пройдено, розуміти сучасність, треба знати минуле, знати історію.

На Дніпрі, за порогами, у першій половині ХVІ століття українське козацтво створило славнозвісну Запорізьку Січ, яка прославилася не лише своєю військовою силою та майстерністю, своїми перемогами, а й демократичним устроєм та освітою. Упродовж тривалого часу Січ була центром військової сили українського народу.

На Січі брали до уваги такі риси: хоробрість, кмітливість, розум, досвід і, звичайно, безмежну відданість Україні. Запорізькі козаки були героїчними захисниками свого народу. Вони билися з ворогами скрізь: у Криму, на Чорному морі, на Дунаї, на турецькій території – і скрізь перемагали. У ті часи про них писали так: «Не знайти деінде на землі більш сміливих, які б так мало боялися смерті». Січ була справжнім осередком освіти: на її території, крім військових шкіл, були і звичайні.

За П. Шелестом (161 слово)

Володимир Великий

Князь Володимир – син великого воїна Святослава, який завоював пів-Європи і, потрапивши в печенізьку засідку, склав голову на дніпрових порогах.

Сім довгих, сповнених складнощів років Володимир витратив, щоб утвердитися в Києві. Він доклав якнайсерйозніших зусиль до зміцнення та об’єднання держави. А ще, зневірившись у язичництві, запровадив на Русі християнство.

За часів правління Володимира Київ було прикрашено монументальними спорудами. Як засвідчив німецький хроніст, за тих часів у столиці було чотириста церков. Є підстави вважати, що за Володимира в Києві було збудовано прекрасний пишний палац і ряд не згаданих у літописах споруд. Перед Десятинною церквою стояла бронзова четвірка коней, а також статуї привезених із Корсуня античних богів.

Протягом багатьох років князювання Володимир будував нову фортецю. Захисний пояс складався з високих земляних валів, насипаних на дерев’яних конструкціях. У валах прорізали кілька воріт, головними з них були Софійські ворота, увінчані кам’яною вежею. Місто, розташоване на дніпрових кручах, було по-справжньому величним.

Ось таким успадкував Київ син Володимира Ярослав Мудрий.

За В. Денисенком (158 слів)

МОВА

Рідна мова

Не можна ходити по рідній землі, не чаруючись виплеканою народом у віках рідною мовою. Виплеканою, подарованою нам на віки вічні, щоб берегли, щоб леліяли, щоб розвивали далі.

Слова можуть об’єднувати та роз’єднувати, але та сила, яка єднає, у стократ дужча. Усього-на-всього одне промовлене слово часто може змінити все. У нашого народу немає скарбу більшого, як його мова. І коли є загроза хоч дещицю цього скарбу втратити, нас проймає тривога. Як матір за рідну дитину, як дбайливого господаря за чистий лан. Маємо зробити все для того, щоб не згорнулися крила, щоб не обірвалася золота нитка, яка веде з давніх-давен у наші дні.

Слова – це ті ж зернини, що впали в родючу землю, це хліб наш насущний, без якого немислиме саме життя.

Слова – це крила ластівки, вона їх не почуває, але без них не може злетіти. Слова, сказані й не сказані ще ніким, живуть у душі народу.

Свято української мови – це ствердження життєдайності рідного народу, його вільного розвою, його безсмертя в майбутньому.

За Ю. Мушкетиком (162 слова)

Доля мови

Сотні невільничих літ, упродовж яких жорстоко знищували культуру українського народу, десятиліття панування тоталітарної системи, коли все робилося для того, щоб витворилася універсальна мова, спричинили деформацію всіх сфер життя великого європейського народу.

Великої наруги зазнала мова, яка є невіддільною ознакою нації, одним із найістотніших чинників її самовиявлення та світосприйняття, важливим показником життєздатності та духовності.

Українську мову офіційно забороняли укази Петра Першого, Валуєвський циркуляр, Емський указ, оголошували вигаданою німцями, уважали діалектом російської чи польської мов, дивилися як на хлопську, призначали її тільки для домашнього вжитку.

Щодо нашої мови планово проводився лінгвоцид, тобто продумане тотальне винищення мови. Розхитувалася її мікросистема, утрачалася імунна здатність збереження стійкості норм. Витворився своєрідний різновид мови, який дістав назву «суржик». На його позначення поширилися сполучення «недорікуватий суржик», «убогий суржик». Довільно змішуючи слова української та російської мов, відмінюючи їх за зразком російської, утворюючи фрази всупереч моделям рідної мови, її носій мимоволі стає «напівмовним», приймає мовний покруч.

За О. Сербенською (154 слова)

Етикет розмови

Правила етикету з’явилися в глибоку давнину як розумні форми спілкування. Та й досі істинним є твердження: якщо люди перестануть чинити за правилами, вони втратять людську подобу. Цих правил, вироблених багатьма поколіннями, надзвичайно багато, Наприклад, у Стародавньому Китаї їх налічували близько тридцяти тисяч.

У кожного народу свої правила та традиції, зумовлені багатьма факторами: національною історією, психологією, політичним устроєм країни тощо. Законодавцями етикету вважають англійців, які стверджують: справжня ввічливість усюди однакова, а вишукані манери породжуються здоровим глуздом і добросердністю. Зрозуміло, важко перелічити всі життєві ситуації, у яких може опинитися людина.

Звичайно, дотримання етикетних норм пов’язане із загальною культурою людини, її самоусвідомленням, самоповагою та мірою шанобливого ставлення до інших. Запорукою дотримання приписів етикету є самоконтроль. У ході розмови треба повсякчас пам’ятати про необхідність контролю за всім: жестами, і інтонацією, і тоном. Украй важливо володіти вмінням добирати продумані, відповідні до ситуації слова. До речі, є перевірене часом слушне правило: немає напоготові доречної відповіді – краще промовчи. Як стверджують філософи, потрібно навчися уважно слухати,спокійно відповідати та припиняти розмову, коли нічого більше сказати.

За О. Корніякою (166 слів)

ПРИРОДА

Весна

Блакитними очима дивиться мені в очі весна. Вона ще молода, ніжна, усміхається святково й чисто, у її ледь чутному диханні – збудлива таємниця свіжості, краси природи, що завжди відроджується й відроджується.

Ще недавно бігла по дніпровських кручах рудою лисицею осінь, бігла барвисто, холодним повівом несло від її прудкого руху. Так недавно дихало в мої думки студеним запахом зів’ялого листя, а вже сьогодні лагідне, напрочуд шовковисте повітря весни купає мої очі. Уся земля наче випромінює благодатну снагу, що помагає рости не тільки траві, квітам, деревам, а й мріям людським.

Стоять верби, опушені зелененьким листям, і, здається, вони чують сплески журавлиних сурем у піднебессі.

Упродовж усієї минулої зими я відчував: щось має статись у цьому світі, щось неминуче станеться. І тепер, коли прийшла весна, коли війнула мені в груди першими своїми, тонкими, такими пам’ятними запахами, коли все в мені помолоділо, мов вербове пагіння над дніпровською водою, то я добре знаю: очікуване прийшло, наче народжене силою мого бажання, і наймення йому – синя та золота весна на дніпрових кручах.

За Є. Гуцалом (166 слів)

Мальви

Палахкотять біля вікон животрепетним вогнем розвихрені мальви, пломеніють червоними язиками багаття під самісіньку стріху, того й гляди, від їхнього полум’я загориться хата…

До пишного розмаїття мальв усі давно звикли, і стали вони невід’ємною частиною родини. Щороку ранньою весною з-під землі з’являлося зелене пагіння, за кілька ночей воно виростало вище призьби, привітно заглядало у вікна. На високих стеблах в’язалися десятки бутонів, які в кінці весни зацвітали червоними, світло-рожевими та темно-пурпуровими квітами. Здавалося, то й не квіти, а якийсь чарівник розвішав на пружних високих пагіннях малинові, жовтогарячі, сріблясті дзвоники. Вечорами тихими, коли спадала літня спека, мальви стояли урочисті з-посеред золотого надвечір’я, тихо граючи чарівну пісню на своїх чутливих трубках.

І тоді стара хата ставала незвичайною, бо стояла вся в прекрасному живому вінку, у центрі пелюсткового багаття. І ніякі казкові кришталеві палаци не могли зрівнятися з чарівним видовищем простої селянської оселі серед буйноти барвистих мальв. Іншим ставало подвір’я, і трохи похилі дощані ворота, і плетений тин, який уростав у рожеву гущавину. Дівчата любили вогнисті рожі, бо й самі нагадували чимось ці квіти.

За І. Цюпою (168 слів)

На берегах Дунаю

Широкий Дунай – повноводний, могутній, поважний…Про тихий плин його то чистої, то каламутної води давно забуті поети складали пісні, які лунають через цілі століття. Споконвіків не випити його повені, зроду-віку не вичерпати його глибин. Несе Дунай свої води до моря, пробиваючи гори, прорізаючи широкі долини. Немає йому впину, як розлогим думам поета.

Іван Петрович Котляревський часто водив напувати коня до тихого Дунаю і черпав пригорщами воду, тамуючи спрагу її прохолодою. Тоді здавалася такою прозорою глибінь, що в ній відбивалися легендарні герої, які черпали шоломом воду з Дунаю. Хотілося полинути за тим прозорим плином, побачити стародавнього Святослава, що вів бої з гордою Візантією. Він прибивав на її воротах свій щит, щоб по століттях було зручніше Сагайдачному відшукувати прокладені шляхи до цієї фортеці, яка під владою турків перетворилася на повитий невільницьким плачем Стамбул.

А коли сходились сюди побратими та співали пісні про славні свої походи, то здавалося, нібито Дунай підіймає на своїх богатирських грудах не переможених ніким воїнів, колише їхні биті хвилями та вітрами човни, що, розчісуючи прозору воду, укривають її зеленувато-білою піною.

За І. Пільгуком (170 слів)

Під осінніми зорями

Під осінніми високими зорями затихають оселі, і тепер стає чутнішою мова роси, напівроздягнених дерев і вчорашніх задуманих соняшників, що вже не тягнуться ні до сонця, ні до зірок.

Мене все життя ваблять і хвилюють зорі, їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються з зірок.

І тепер, проживши піввіку, я згадую далекий вечірній степ, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть духмяним сіном, останній, змішаний із сумом дзвін коси.

А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушують туман і дух молодого, ще не затужавілого зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий-предалекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала на чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям.

І здається мені, що, минувши притемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та навпростець полями поспішаю в село додому. Оксамитний холоднуватий вечір ворушиться навколо, ніде нікого, тільки яскраво-жовтий місяць та не прикриті хмаринками зорі вгорі.

За М. Стельмахом (173 слова)

ЛІТЕРАТУРНІ СКАРБИ

Дніпро

Дивен Дніпро за тихої погоди, коли вільно і плавно жене крізь ліси й гори повні води свої. Ані ворухнеться, ані загуркоче. Дивишся і не знаєш, плине чи не плине його велична широчінь, і здається, що неначе вилитий він зі скла, що це блакитний дзеркальний шлях плине і в’ється по зеленому світі.

Зеленочубі ліси припали разом із квітами до вод і, схилившись, дивляться в них і не надивляться, і не намилуються собою, і посміхаються своєму відображенню, і вітають його, киваючи гіллям.

Та вглиб Дніпра вони не сміють і глянути: ніхто, крім сонця і блакитного неба, не дивиться в нього. Рідко який птах долетить до середини Дніпра.

Дивен Дніпро і теплої літньої ночі, коли все засинає: і людина, і звір, і птах. І лише Бог величаво озирає небо й землю та стрясає ризою. А з неї падають зорі. Вони горять і сяють над світом, і геть усі разом відбиваються в Дніпрі.

Чорний ліс, унизаний сонними воронами, і з давніх-давен розламані гори, нависнувши грізно, намагаються закрити ріку хоч довгою тінню своєю. Марно! Немає нічого у світі, що могло б закрити Дніпро!

За М. Гоголем (180 слів)

За татарським бродом

За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як подвір’я, висікається старий вітряк.

Тут, над берегом, і соняшники немов щити, тут, над водою, і комар дзвенить, як ординська стріла, бо тут і досі хвиля вимиває зотлілий посів зотлілого часу: чиїсь таляри, чиїсь щерблені стріли і не зітлілі ще кості.

Золота епоха Відродження змалювала мадонн. А хто змалює наших босоногих мадонн, що не знали шовків, а лише шорстке полотно? Хто розповість про простих українських жінок, які з давніх-давен були берегинями нашого життя? Чи зрозуміють цю істину ті, хто живе зараз і вже не знає полотна і полинового смутку давнини?

Біля татарського броду розмахує крилами вітряк і ховаються спогади про важкі часи славної нашої і