Літнього дня (підвищена складність) 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Літнього дня (підвищена складність)



Який чарівний, який розкішний літній день в Україні! Які млосно-гарячі ті години, коли полудень сяє серед тиші та спеки і блакитний безмежний океан, жагучим куполом схилившись над землею, здається, заснув, увесь потонувши в ніжності. На небі – ні хмаринки. У полі – ні звуку. Усе наче вимерло. Тільки вгорі дрижить жайворонок і срібні пісні летять повітряними сходами на закохану землю.

Ліниво й бездумно, наче гуляючи без мети, стоять підхмарні дуби, і сліпучі удари сонячного проміння запалюють цілі мальовничі копиці листя, відкидаючи на інші темну, як ніч, тінь, по якій лише при дужчому вітрі порскає золото.

Угинаються від ваги плодів розлогі віти черешень, і слив, і яблунь, і груш.

Такою розкішшю сяяв один із днів гарячого серпня…Зранку шлях до Сорочинців, маленького містечка в Україні, кипів без угаву людом, що поспішав з усіх околишніх і далеких хуторів на ярмарок. Уранці ще тяглися нескінченною валкою чумаки із сіллю та рибою. Гори горшків, закутаних у сіно, прикрашених орнаментами і зовсім не розмальованих, поволі сунули, здається, нудьгуючи зі своєї неволі.

За М. Гоголем (163 слова)

Під осінніми зорями

Під осінніми високими зорями затихають оселі, і тепер стає чутнішою мова роси, напівроздягнених дерев і вчорашніх задуманих соняшників, що вже не тягнуться ні до сонця, ні до зірок.

Мене все життя ваблять і хвилюють зорі, їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються з зірок.

І тепер, проживши піввіку, я згадую далекий вечірній степ, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть духмяним сіном, останній, змішаний із сумом дзвін коси.

А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушують туман і дух молодого, ще не затужавілого зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий-предалекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала на чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям.

І здається мені, що, минувши притемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та навпростець полями поспішаю в село додому. Оксамитний холоднуватий вечір ворушиться навколо, ніде нікого, тільки яскраво-жовтий місяць та не прикриті хмаринками зорі вгорі.

За М. Стельмахом (173 слова)

Символ вірності (підвищена складність)

У нас, в Україні, їх називають по-різному, а саме: білими птахами з чорною ознакою, буслами, чорногузами, чугайстрами, бузьками, але найчастіше – лелеками. З давніх-давен шановані вони за подружню вірність і довірливість до людини. Ці птахи турботливо ставляться до своїх нащадків, раз у раз повертаючись у гніздо з різноманітною їжею, лише коли-не-коли відпочиваючи.

Про те, як з’явилися лелеки, існує цікава легенда. Кажуть, рятуючись від вселенського потопу, славнозвісний Ной поселив у свій ковчег багато пар різноманітних тварин. Коли вода пішла із земної твердині, вони знову почали розмножуватися. Але Богу не сподобалися жаби, ящірки, слимаки, змії, які, на його думку, спотворювали обличчя створеного ним світу. Тому одного разу він, піймавши всіх цих тварин, зав’язав їх у мішок і доручив одному чоловікові втопити лантух у болоті. А ще суворо наказав не розв’язувати та не зазирати всередину.

Але чоловік не послухав, розв’язав – і сталася біда: усі бранці швидко повтікали та поховалися. Розсердився Бог і сказав: « Бути тобі птахом, доки не збереш докупи всю цю нечисть!»

От і виконує чорногуз завдання, сподіваючись знову стати людиною.

За «Народним календарем» (170 слів)

Біле свято навкруги (підвищена складність)

Кожного року зустрічаємося із груднем, а він дуже часто не схожий на інші зимові місяці. То суворими морозами лякає і довгу-предовгу ніч так настудить, що ранком повітря обпікає обличчя і руки. То у відлигу впаде, стане мокро-брудним, дощовитим, туманним…І стає зима непоказною, начебто Попелюшка. Губить десь свій сніжно-білий серпанок…

Але врешті-решт зима виправляє свою помилку – і ось уже на порозі справжній січень. Він, як правило, приходить в Україну з щедрими снігами-заметілями, сильними вітрами, білосніжними сувоями перемотує все навкруги: дерева, і поля, і ріки, і будинки, і навіть людей. Здається, так буде завжди. Але січень – голова року і вже зими середина, тому щодня влада темряви буде скорочуватися на дві – три хвилини.

Кажуть, у січні не до подорожей. Не вірте! Зима – чудова пора. Вона прекрасна своєю стриманістю, її кришталева мовчазність викликає найрізноманітніші асоціації. Дерева, прикрашені химерною памороззю, схожі на вигадливі гребені морської піни, а присипана снігом покірна земля вже прислухається, сподіваючись почути перші звуки весни.

Січень – до всього року заспів. З давніх-давен люди, вірячи, що перший день нового року визначає подальшу долю на весь рік, бажали один одному добра, здоров’я та щасливої долі.

За «Народним календарем» (178 слів)

Зоряна заметіль (підвищена складність)

Щось відбувалося в нескінченності неба. Спочатку воно де-не-де стало плямистим, потім потемніло, обважніло, його свинцевий відтінок набув бузково-синього кольору, а ще згодом на нього ніби чорну завісу накинули. То, як казала мені в дитинстві моя бабуся, Дід Мороз жартувати почав, якісь хитромудрі витівки йому в голову навернулися.

Дійсно, за півгодини з небесного кожуха Діда Мороза посипалися вниз пір’їни. То було справжнє диво: у високості народжувалися дрібні крупиці льоду, обростали колючками кристалів, важчали й падали донизу. Від вологого повітря землі на них виростали крильця, вусики – і ось уже ті краплинки стали схожими на витончених метеликів, які закружляли над будинками, і дорогами, і деревами, чіпляючись за гілки, переливаючись сріблясто-білим світлом. Чи, може, то зорі, які старий чарівник струсив з високості?

Чомусь художники полюбляють малювати на вітальних новорічних листівках п’ятикутні зірки-сніжинки. Але в природі (і в торбинці Діда Мороза) таких не існує. Здебільшого вони мають форму шестикутників, гілочок папороті, пірамідок тощо. Учені зібрали колекцію з 5 000 мікросвітлин сніжинок. Дивовижно, але на них усі ці неповторні витвори зими абсолютно різні.

За «Народним календарем» (174 слова)

ЛІТЕРАТУРНІ СКАРБИ

Дніпро

Дивен Дніпро за тихої погоди, коли вільно і плавно жене крізь ліси й гори повні води свої. Ані ворухнеться, ані загуркоче. Дивишся і не знаєш, плине чи не плине його велична широчінь, і здається, що неначе вилитий він зі скла, що це блакитний дзеркальний шлях плине і в’ється по зеленому світі.

Зеленочубі ліси припали разом із квітами до вод і, схилившись, дивляться в них і не надивляться, і не намилуються собою, і посміхаються своєму відображенню, і вітають його, киваючи гіллям.

Та вглиб Дніпра вони не сміють і глянути: ніхто, крім сонця і блакитного неба, не дивиться в нього. Рідко який птах долетить до середини Дніпра.

Дивен Дніпро і теплої літньої ночі, коли все засинає: і людина, і звір, і птах. І лише Бог величаво озирає небо й землю та стрясає ризою. А з неї падають зорі. Вони горять і сяють над світом, і геть усі разом відбиваються в Дніпрі.

Чорний ліс, унизаний сонними воронами, і з давніх-давен розламані гори, нависнувши грізно, намагаються закрити ріку хоч довгою тінню своєю. Марно! Немає нічого у світі, що могло б закрити Дніпро!

За М. Гоголем (180 слів)

За татарським бродом

За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як подвір’я, висікається старий вітряк.

Тут, над берегом, і соняшники немов щити, тут, над водою, і комар дзвенить, як ординська стріла, бо тут і досі хвиля вимиває зотлілий посів зотлілого часу: чиїсь таляри, чиїсь щерблені стріли і не зітлілі ще кості.

Золота епоха Відродження змалювала мадонн. А хто змалює наших босоногих мадонн, що не знали шовків, а лише шорстке полотно? Хто розповість про простих українських жінок, які з давніх-давен були берегинями нашого життя? Чи зрозуміють цю істину ті, хто живе зараз і вже не знає полотна і полинового смутку давнини?

Біля татарського броду розмахує крилами вітряк і ховаються спогади про важкі часи славної нашої історії. Історію ту треба запам’ятати на віки вічні. Треба довіку не як ношу, а як вдячність пронести в душі свято і сум материнських очей і синівську вірність батькам, щоб пам’ять про них не стала шрамами чи пусткою.

За М. Стельмахом (160 слів)

На косовицю

Віз наш дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно, казали, притягає грім. До Десни верстов п’ять дуже складної дороги. Переїхати треба дві великі калюжі з гнилицями, що ніколи не висихали, два мости, понад річкою між осик і дубів, і вже там, над самою Десною, було моє царство.

По дорозі косарі гомоніли про різне, злазили з воза перед калюжами і на гору, потім сідали, і я знову бачив навколо себе вгорі їхні велетенські спини, а над спинами і косами, які вони тримали в руках, як воїни зброю, у високому темно – синьому небі світили мені зорі й молодик.

Пахне огірками, хлібом, батьком і косарями, пахне болотом і травами, десь гукають деркачі й перепілки. Чумацький віз тихо рипить піді мною. А в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу.

Прокидаюсь я на березі під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвонять, коні пасуться. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – усе блищить і сяє на сонці.

За О. Довженком (162 слова)





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; просмотров: 300; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.161.98.96 (0.007 с.)