Ранок у лісі (підвищена складність) 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Ранок у лісі (підвищена складність)



Ліс ще дрімає в передранішній тиші…Непорушно стоять дерева, загорнені в сутінь, рясно вкриті краплистою росою. Тихо навкруги, мертво…Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обізветься зі свого затишку. Ліс ще дрімає… А з синім небом уже щось діється: воно то зблідне, наче від жаху, то спалахне сяйвом, немов од радощів. Небо міниться, небо грає всякими барвами, блідим сяйвом торкає вершечки чорного лісу. Стрепенувся врешті ліс і собі заграв. Зашепотіли збуджені листочки, оповідаючи сни свої, заметушилась у травиці комашня, розітнулося в гущині голосне щебетання й полинуло високо – туди, де небо міниться, де небо грає всякими барвами…

На галявину вискакує з гущини сарна і, зачарована чудовим концертом, зупиняється, витягає цікаву мордочку до кривавої смуги обрію, що червоніє на узліссі поміж дерев, і слуха.

Полохливий заєць, причаївшись під кущем, пригина вуха, витріща очі й немов порина весь у море лісових звуків…

Аж ось ринуло від сходу ясне проміння, мов руки, простяглося до лісу, обняло його, засипало самоцвітами, золотими смугами впало на світло-синю від роси траву на галяві, де гостро на тлі золотого світла випинається струнка постать сарни.

За М. Коцюбинським (175 слів)

У комишах

Соломія напоїла Остапа, оглянула та обмила його рану. Вона приклала до неї мокру холодну ганчірку – і Остапові стало легше.

Соломія глянула на небо. З-поміж очерету, що тихо гойдався вгорі, виднівся клапоть сірих олов’яних хмар. Остапові здавалося, що вони мають держатися правої руки. Соломія ж, навпаки, доводила, що їм слід йти вліворуч, проти вітру, бо, здається, направо гнеться комиш. Соломіїне перечення дратувало раненого – і вона мусила згодитися з ним.

Дорога була трудна. Навіть здоровому важко було плутатися в густих комишах, зарослих павутицею, перескакувати з купини на купину, щоб не впасти в багнисту безодню. Часто доводилося обходити озерця, де Остап освіжався холодною водою та змочував розпалене гарячкою чоло. Соломія майже несла Остапа, проте їм часто доводилося зупинятися, бо слабкий утомлювався і потребував спочинку.

Вони йшли так довго, не відаючи пори дня, бо над ними все висів клапоть сіро-синьої хмари, а круг них їжився височенний цупкий комиш, немов сунувся з ними, як зачарований.

За М. Коцюбинським (152 слова)

Чумацький Шлях (підвищена складність)

З краю в край через увесь простір неба висіявся зорями Чумацький Шлях. Так назвали колись вигин галактики. Магістральний канал проходить на південь якраз по цій зоряній трасі, по якій у сиву давнину з усієї України їхали тисячі чумацьких мажар, щоб завантажитися сіллю на кримських соляних озерах. Босими, укритими пилом ногами проходили тут колись твої пращури, пускалися, мов колумби, у сивий-пресивий океан степів, і не раз, бувало, їх тут косила чума. Крізь століття, крізь чуму, крізь пожежі пролягає цей шлях, шлях мудрих трударів, шлях невільників та невільниць, що їх зі скрученими руками, в аркані полоном гнали до Криму. Це ще був шлях лицарів запорізьких, які тупотом своєї кінноти будили цей край.

Скільки сліз та крові ввібрала ця багатостраждальна земна дорога, що зорями та сузір’ями на віки вічні відбилася в сіро-чорному дзеркалі неба нічного! Минають віки, волею людей змінюється географія степу, іншими стають і самі люди, і вітри, і трави. Зостається не зміненою ніким тільки оця безмірна широчінь степова та високий Чумацький Шлях, що над нею зоріє.

За О. Гончаром (167 слів)

Вечірня вулиця (підвищена складність)

Вечірня вулиця в берегах вишневого цвіту. Вечірня вулиця неначе дно річки, по якому ти йдеш, ідеш по грузькому піску, а з обох боків над тобою підіймаються білосніжні, дивовижно пахучі хвилі. Вони поки що застигли, вони поки що дивляться цікаво на тебе кожною своєю духмяною квіточкою, вони нібито очікують слушної миті, щоб полинути донизу, у цей неприродний вакуум, і залити його до верхів.

Накрапає теплий, справді-таки дрібен-дрібен дощик, дерева стоять чи то в парі, чи то в ріденькому туманці, який зм’якшує все, і ти маєш таке відчуття, ніби зараз ти присутній на акті першотворення, неначебто ти перенісся в первісні часи, бо й тоді так само цвіло дерево.

І якими безглуздими, якими несправжніми здаються, коли вбираєш у себе мудрість розквітлих дерев, людська жорстокість, і зло, і несправедливість, і підлість. Отут, серед цвіту, здається, що якби людина повчилася мудрості в дерев, то не була б ворогом самій собі й природі.

Ще неначебто цвісти деревам довго-довго, а вже лежать де-не-де на землі сніжно-білі пелюстки.

За Є. Гуцалом (162 слова)

Життя квітів

Життя квітів починається з пролісків. Пролісок – квітка ніжна, але смілива та нетерпляча. Ще не зійде сніг, а вже крізь весняну ніздрювату сніго-льодову скоринку, прогріваючи собі тісненьку і скромну прогалинку, пнеться цупкий паросток, схожий на цибульку. Сьогодні це біло-зеленаво-жовтуватий хвостик, завтра це біло-зелена гостриця, післязавтра це вже довгий зелений листок із тоненькою стрілкою всередині. Ще за день брунька на кінці стрілочки вибухає враз твердою білою квіткою. І тих квітів з’являється так густо, що земля стає знову біла та зимна від рядного холодного цвіту.

І тут негайно заквітовує ряст. Це вже весна прийшла по-справжньому. Квіти рясту фіалкові, теплі, сонячні. У них, до речі, ще й духмяний аромат.

А тут уже нове диво – жовтий козелець. Це вже зовсім повна весна. Ця квітка гаряча, як сонце. Росте козелець уже не з чорної землі, а із зеленої свіжої травиці. А поруч росте ще багато весняних рослин: і папороть, і мати-й-мачуха, і кульбабка. І знову вибухає фіалковий цвіт, а ще далі все вкриває невідступний барвінок. Надходить літо.

За Ю. Смоличем (164 слова)

Наш спільний дім

Навколо вирувало жовтогаряче, темно-червоне, ніжно-блакитне, золотаво-коричневе, світло-рожеве море квітів. Здавалося, їм немає кінця-краю. Хотілося розглянути кожну квітку, але з часом ставало зрозуміло: це просто неможливо.

Поступово погляд переходив на розкішні хризантеми – улюблені квіти японців. І раптом серед них – чорнобривець! Але зовсім не такий у нього запах у нас, в Україні. Я навіть трохи розгубився, не розуміючи причини цього явища. Не втерпів, зірвав маленький листочок і розтер його між пальцями. І тоді зелене єство рослини заговорило до мене по-рідному духмяним ароматом – терпкуватим, гострим. Чорнобривець ніби казав, що Земля наша не така вже й велика і що невидимі нитки зв’язують цей чорнобривець на острові Ікеда з його побратимом на березі Дніпра. Він говорив про те, що живить їх одна мати – наша Земля. І тоді подумалося, що не такі вже й глибокі океанські западини та високі гірські хребти розділяють нас, людей різних континентів.

Земля – наш спільний дім. Саме від кожного з нас залежить, що буде на нашій планеті завтра. Про це потрібно пам’ятати завжди.

За В. Брюховецьким (161 слово)

Семигори

Недалеко від Богуслава, коло Росі, у довгому покрученому яру розкинулося село Семигори. Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами. Од яру на всі боки розбіглися, начебто гілки дерева, глибокі рукави, поховалися десь далеко в густих-прегустих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Видно обсаджені столітніми вербами греблі. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два ряди перлів на яскраво-зеленому поясі.

На високих гривах гір кругом яру зеленіє старий ліс, як зелене море, укрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс – і здається, нібито на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалася складками, позападала у вузькі долини. Над долинами стоїть легкий туман – сизий, прозорий. Загорнуті в марево долини здалека ніби дихають тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в тінь густого старезного лісу.

Під однією горою коло зеленої левади в глибокій западині стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Уся Кайдашева садиба ніби дихала холодком.

За І. Нечуєм-Левицьким (160 слів)

У поході

Почувся глухий шум. Він пролунав рано на світанні в полі, десь між рядами високих могил, на ще не витоптаному копитами гостинці. Пройшло ще небагато часу, сонце визирнуло із-за обрію – і тоді стало видніше численні загони, що просувалися один за одним. Поле загуло, як туго натягнений бубон, від кінських копит далеко полинув, збуджуючи луну, тупіт, чулися голоси волів, брязкіт щитів.

Полки йшли за полками, тисяча за тисячею, ніким були поки що не зборені. Над ними пливли знамена, на яких були намальовані та вишиті страхітливі лики богів. Попереду цього безконечного потоку, що вився та вився, неначебто величезний змій, їхала старша дружина, а на її чолі – витязь.

Це був немолодий уже чоловік з темним, засмаглим від сонця і вітрів обличчям. Тільки уважні очі, стомлені, примружені, а ще руки, що твердо тримали повідок, сильні ноги в сталевих стременах – усе це свідчило, що князь має не так багато літ, а просто постарів у походах. Так і було: попереду війська їхав син Святослава – великий князь Русі Володимир.

За С. Скляренком (163 слова)





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; просмотров: 291; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.87.33.97 (0.007 с.)