Вітер (підвищена складність)

Оповита нічним мороком земля не спала. Уже третю добу над її білими, як саван, просторами гасав ураганний вітер, засипаючи снігом усе на своєму шляху. І знесилена боротьбою земля, здається, принишкла, здригаючись під сильними, не стихаючими ні на мить ударами вітру. А він нісся над самою землею, піднімав, мов смерч, у небо міріади сніжинок і, коли вже внизу ледь виднілися тьмяно-жовті вогні, зі всією силою кидався донизу, змушуючи натужно скрипіти старі будинки та високі вуличні ліхтарі. Зі свистом він проносився по безлюдних вулицях міста і, вирвавшись на околицю, кидався на зимовий ліс, який стогнав, як людина, під його могутніми поривами.

Пригинаючи аж до землі невеличкі дерева на узліссі, вітер нарешті вирвався в поле і, не зустрічаючи на своєму шляху перешкод, вихором нісся до горизонту. Гудів він, як струнами, лініями електропередач, холодним вихором, різким, колючим, грав якусь страхітливу мелодію. І не було, здається, на землі сили, яка могла б протистояти цій розбурханій стихії та яка могла б захистити від неї хоч кого-небудь.

За М. Черничуком (161 слово)

З думкою про Київ

Київ! Як часто думали про тебе воїни! Як часто і з якою любов’ю думали вони про рідний стольний град у походах, у чужих землях! На брані, коли доводилося стояти віч-на-віч із ворогом, у кривавих січах, коли над головами витала смерть, у довгі безсонні ночі, коли вони, посічені, закривавлені, смертельно стомлені, лежали на холодній-прехолодній землі й не знали, що готує їм наступний день. Усього-на-всього одна думка тримала їх: там, на високих дніпровських кручах, стоїть славний Київ-град.

І от вони повертаються. Лодії оминули сліпучо-жовтий острів і випливли на широке плесо. Удалині відкрились синьо-зеленкуваті гори, чорні обриси довгої стіни на них і золоті дахи. Усі схопилися, гребці опустили у воду довжелезні, укриті сяючими краплями весла, керманичі залишили стерна, тільки деінде скрикувала якась птаха.

«Київ!» – скрикнув раптом хтось на одній лодії. І враз цей вигук підхопили всі. Вої, які ніколи не здригалися в бою, тепер дивилися на рідне місто і, не соромлячись нікого, витирали сльози, шепотіли: «Рідна земле! Яка ж ти солодка єси!»

За С. Скляренком (164 слова)

Лебеді летять (підвищена складність)

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивлюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і збагачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитна діброва за селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

І цей світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки.

Казка вкладає в мої вуста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі і саме небо.

За М. Стельмахом (176 слів)

Передчуття (підвищена складність)

Біля гирла безіменної степової річки сиділи сторожові козаки. Вони набрали сухого бур’яну, розвели вогнище та варили куліш. Перший, сильно засмаглий козак звільна помішував у казані, другий лежав на животі, коли-не-коли позіхаючи. Він розворушив комашник і довго стежив, як метушиться комашня, потім перевернувся на бік і, засинаючи, припав вухом до землі. Його заспані очі, вузькі, стомлені, миттю широко розплющилися. Земля гула дрібним далеким гулом, неначебто десь у її надрах котилися величезні ковані залізом вози.

На мить він відняв вухо від землі, сів прислухаючись. Але в степу все було тихо-тихісінько, тільки всього-на-всього булькав куліш у казані та цвірінчали коники. Швидко скочивши на ноги, вибіг він на могилу й озирнувся. Білим димом хвилювалася трава, духмяно пахтіло дикою м’ятою та чебрецем, блискучими сніжними верховинами пливли темно-блакитним небом хмари. Усе нібито було спокійно, але звикле, уважне до всього око помітило, як зірвалися з болота дикі качки і як промайнули в далечині сагайдаки. Пригнувши до спини роги, мчали вони, сполохані чимось невідомим, зупинялися, коли-не-коли прислухаючись, і знову мчали. Насувалося щось зловісне.

За З. Тулуб (165 слів)

Тополина загадка (підвищена складність)

Дійсно, дуже дивні ці дерева. На двох тополях, старих, безлистих цієї пори, зверху донизу хмарою сидять коричнево-сірі горобці. Саме на них таку силу-силенну цих пташок я помічаю не вперше. Поруч ростуть різні дерева: клени, і липи, і берези, й навіть молоді тополі. Та чомусь так густо горобці ніде не всідаються, як на цих двох тополях. Може, тут у пташок відбуваються якісь ярмарки, чи наради, чи зльоти? Ці два дерева рясно обнизані войовничими розбишаками, які щебечуть, тріщать, виспівують так, що у вухах лящить. Замовкнуть коли-не-коли усього-на-всього на мить – і знову веселий, не притишений ніким гамір.

І нині, цього синьоокого дня, тополі тягнулися догори двома балакучими гейзерами, бо на кожній гілці сиділо кілька десятків горобців. Вони, жваві, верткі, енергійні, цвірінчали, перелітаючи з місця на місце. Незважаючи на цей хаос, здавалося, що в кожної пташки своя роль і що кожна бере участь у серйозній розмові. Здавалося, що тополі теж долучилися до цієї бесіди і що без них вона була б не така запальна, весела, не така відверта.

За Є. Гуцалом (164 слова)

Хмари (підвищена складність)

Уночі мені снилися хмари, важкі хмари з червоним відблиском. Вони текли швидко, навально, нагадуючи людський, гнаний уперед натовп, який підштовхують незримий страх і якісь не з’ясовані ніким бажання. Хмари чіплялися за верхівки дубів, котрі, здавалося, спроможні були порвати, пошматувати їхні живі тіла, проте на гіллі не залишалося й сліду.

Іноді в проваллях де-не-де спалахувало пронизливо вугільно-чорне небо, а на ньому крижаними квітами світило кілька зірок. Проте швидко хмари заливали ті провалля, гасили світло холодних квіток і несли далі стримане, майже грізне сяяння червоногарячої тривоги. Ця тривога врешті-решт передавалася землі, мовчання якої ставало все напруженішим, зелені трави та білосніжні проліски теж тремтіли.

А хмари все пливли далі, хіба що опустилися трохи нижче, і тому здавалося, що зникають вони швидше, ніж перед цим. Незрозумілим було й те, куди і яка сила їх жене. Але коли вони опустилися нижче, стало зрозуміло, що скоро почнеться справжнє свято – перша весняна гроза. Залишалося зачекати всього-на-всього кілька хвилин – і от уже перші краплі дощу впали на землю.

За Є. Гуцалом (160 слів)

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ ТА ТРАДИЦІЇ

Верба (підвищена складність)

Верба – це дивовижне дерево. Ще тільки зійшов сніг. Ледь пригріває сонце, а вона вже поспішає привітати світ з весною, даруючи йому пухнасті ніжно-жовті котики. Дерево, що зацвітає перше, з давніх-давен шанували в Україні. Верба росла біля кожного двору. Використовували її для господарських потреб: робили ночви, щоб дитину купати, плели кошики, навіть тини. А ще з верби робили сопілки та маленьким дітям свищики.

Вербною називається неділя за тиждень до Великодня. Верба, освячена цього дня, дарує здоров’я та силу. «Будь здоровий, як вода, а рости, як верба», – приказували, ударяючи гілочкою. Засушену вербу зберігали впродовж року, аби захистити, як вірили, од грому. Такою гілочкою перший раз вигонили корову в стадо, щоб добре паслася, а ще у відварі верби купали маленьких дітей, щоб росли міцними, нічого не боялися.

Прикрашена стрічками та квітами верба ставала «купайлом» – обрядовим деревом на святі Івана Купала. Загальновідомі цілющі властивості цієї рослини: протизапальні, протиревматичні, протиалергійні. Ніжна верба, красива, невибаглива, корисна, і понині є символом України.

За Л. Павленком (159 слів)

Криниці

Здавна в народі кажуть: яка криниця – такий і господар, який поріг – така й господиня. У цих словах, немов у дзеркалі, відбилися не лише людська працьовитість, але й охайність, відповідальність, адже споконвіків люди намагалися оздобити своє обійстя мистецькими витворами, прикрасити неповторними речами. Криниці – це найсвятіше місце, тому до нього ставилися з особливою увагою. Скрізь: у селах, на гомінких перехрестях, просто серед поля – пропонують кришталеву воду колодязі, які турботливо прихорошено працьовитими руками. Над ними зводили всіляких форм дашки. Вони були прикрасою та мали практичну доцільність: вода завжди була чистою.

З особливим смаком прикрашали зовнішнє цямриння. На фронтончиках – різноманітні фігурки: силуети тварин, птахи, квіти. Це не просто криниці – це диво-музейчики, краї яких оздоблені контурною різьбою чи художніми розмальовками. Традиційним було висаджувати тут калину – український символ честі, вірності. Це дерево, до речі, не тільки прикрашає місце, але й оберігає воду від спеки. З ранньої весни духмяніють на ній квіти, гудуть бджоли, витьохкують солов’ї.

Криниця – це не тільки господарські зручності, але й висока естетична потреба, свідчення мистецького смаку, фантазії.

За В. Скуратівським (164 слова)

Символ України

Майже в усіх народів є улюблені рослини-символи. У канадців, скажімо, клен, у голландців – тюльпан, а в нас – калина. Калина – особливе дерево-кущ, яке з давніх-давен наш народ опоетизовував, оспівував у піснях. Ніжний цвіт, багряні ягоди, лікувальні властивості – усе це неповний перелік переваг калини над іншими рослинами. Чи ж не тому так дбайливо охороняли та доглядали калину? Наруга над нею вкривала людину неславою. «Ламатимете цвіт калини – накличете морози», – казали батьки дітям, аби ті не нівечили цвіту. Справді, калина цвіте наприкінці весни, коли вже відходять заморозки. Червоногарячі ягоди мають різноманітні лікувальні властивості.

Зовсім недавно на луках та на узліссях наших сіл можна було побачити суцільні калинові гаї. Цим і пояснюється те, що в Україні немало населених пунктів з поетичною назвою Калинівка. Але зараз, на жаль, калини залишилося небагато.

Якщо троянди та виноград, за влучним висловом Максима Рильського, символізують красиве та корисне, то кущ калини, увібравши обидві ознаки, опредметнює духовний потяг до своєї землі, до свого берега, до своїх традицій.

За В. Скуратівським (160 слів)

Дідух нашої оселі

Кожне свято має свою символіку й атрибутику. Якщо мова йде про новорічну обрядовість, то ми неодмінно пов’язуємо її з яскравим світлом і пишним розцяцькуванням струнких лісових красунь – ялинок або сосен.

А як прикрашали свої оселі на різдвяно-новорічні свята наші пращури? Далеко не кожен може відповісти на це, здавалося б, просте питання. Для предків, які мешкали серед густих пралісів, дерева були священними атрибутами різноманітних обрядів. Вони споконвіків виконували оберегові функції, біля них влаштовували жертвоприношення та святкові дійства, інколи їх навіть обожнювали.

Роль сучасної ялинки виконував дідух. Це слово має давнє коріння. Неважко здогадатися, що йдеться про дух діда, чи дідівський дух. Традиційно в нашого народу був розвинений високий культ пращурів. У кожній родині поіменно знали й відповідно шанували до сьомого коліна всіх попередників. Уважалося, що душі (духи) предків постійно контактують з родиною, стежать, щоб у ній був лад і спокій.

Дідуха виготовляли з обжинкового чи зажинкового снопа. Кілька житніх чи пшеничних пучечків, обв’язаних кожний кольоровою стрічкою, складали докупи – і виходив дивовижної форми оберіг.

За В. Скуратівським (167 слів)