Вступ до педагогічної професії

Практичні заняття

 

 

Практичне заняття № 1.

Характеристика педагогічної професії – 2 год.

Мета: допомогти студентам усвідомити і уточнити свій професійний вибір, зрозуміти значення педагогічної професії, особливостей та змісту педагогічної діяльності.

Основні поняття: педагогічна професія, педагогічна діяльність, педагогічна компетентність, педагогічна ситуація, професіограма.

Питання для опрацювання

1. Функції педагога.
2. Суть та особливості професійної діяльності вчителя.
3. Педагогічна ситуація та педагогічна задача. Розв’язання педагогічних задач вчителем.
4. Структура педагогічної діяльності.
5. Педагогічна компетентність, педагогічна майстерність, педагогічна культура.
6. Державна політика в сфері освіти.
7. Державні стандарти освіти.

Практичні завдання.

Домашній практикум.

1. Виписати три вислови видатних людей про педагогічну професію та особистість учителя.
2. Підготувати твір на одну із тем: „Мій ідеал учителя”, „ Мій улюблений учитель”, „Учитель у моєму житті”, „Мій шлях у педагогічну професію” (обсяг – 1-2 сторінки).
3. Законспектувати основні положення державних документів про освіту (за планом заняття).

Робота на занятті:

1. Обговорення теоретичних питань
2. Ділова гра „ Портрет ідеального вчителя”
3. Обговорення домашніх творів.

Список літератури

для самостійного опрацювання

Основна

1. Державна Національна програма „Освіта”. – К., 1994.
2. Державна програма „Вчитель” // Освіта України. – 2004.– 21 квітня.
3. Загальна педагогіка: лекції: Навчально-методичний посібник /Е.І.Федорчук, В.В.Федорчук – Кам’янець-Подільський: Видавець ПП Зволейко, 2007.– С.6-20.
4. Закон України „Про освіту”. – К., 1996.
5. Кваліфікаційні характеристики педагогічних працівників: Учитель // Освіта. – 1994.– 26 січня.
6. Конституція України. – К.,1996.
7. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Підручник. – К.: Знання–Прес, 2003.– С.15–25.
8. Національна доктрина розвитку освіти. – К., 2002.
9. Педагогіка: Хрестоматія / Уклад.: А.І.Кузьмінський, В.Л.Омеляненко. – К.: Знання-Прес, 2003. – С.13-31.
10. Педагогічна майстерність / За ред. І.А.Зязюна. – К.: Вища школа, 1997.– С. 8 -26, 38-44.
11. Ягупов В.В. Педагогіка: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2003.–160-194.

 

Додаткова

1. Все начинается с учителя / Под ред. З.И. Равкина. – М.: Просвещение, 1993.

2. Кондратенков А.Е.Труд и талант учителя. – М.: Просвещение, 1989.

3. Кузьмина Н.В. Очерки психологии труда учителя. – Л., 1967.– С.82- 118.

4. Розумне, добре, вічне...Думки про виховання та навчання. – К.,1989.– С.86-98.

5. Слово про вчителя. – К.: Рад.школа, 1986.

6. Щербакова К.Й. Вступ до спеціальності. – К.: Вища школа, 1990.– С.119-123, 128.

 

Педагогічні ситуації для розв’язання

Проаналізуйте описані нижче педагогічні ситуації. Сформулюйте педагогічні задачі, які довелось розв’язувати вчителям. Від чого залежить успішність розв’язання педагогічних задач педагогами?

Ситуація 1

Пам’ятаю, я рано почав задумуватися над тим, ким я буду, коли виросту. Захоплювало багато що, та до одинадцяти років з категоричністю, яка властива цьому вікові, вирішив, що для мене можливі лише два шляхи — або актора, або поета. Кожен з цих шляхів манив, і я не знав, якому надати перевагу...

Час ішов, а я так і не міг вирішити остаточно, ким бути — актором чи поетом. Зрозуміло, ні про який третій шлях не могло бути й мови. Коли б мені сказали тоді, що все моє свідоме життя буде віддане вчительській справі, я б ні за що не повірив.

І раптом сталося так, що саме професія учителя відсунула на задній план всі попередні прагнення, зайняла мою дитячу уяву. Ця професія стала для мене найважливішою, єдиною метою життя, і я зовсім по-іншому став оцінювати працю моїх вихователів. А трапилося це все так.

У 8-й клас середньої школи я прийшов із відмінним свідоцтвом і схвальною характеристикою. На мітингу, присвяченому початку нового навчального року, я читав свої вірші. Познайомився з новими товаришами — Павлом, Леонідом і Євгеном. Вони жартували зі мною і були особливо уважними.

Після уроків ми зустрілися знову, тинялися вулицями поселення, обійшли парк культури і відпочинку. Я читав їм свої вірші, вірші улюблених поетів. Години через дві, відчуваючи, що запас цікавих відомостей вичерпався, я почав прощатися, посилаючись на незручність будити господарку квартири.

— Що ти, — заперечив Павло, — тут не село, так рано спати не лягають. Подивися, скрізь світло...

— Тут одна ідейка виникла, — звернувся до мене Льоня. — Справа, певне, дитяча, навіть до певної міри пустотлива...

— Просто хочемо посмакувати яблучок нинішнього врожаю, — заявив Павлик...

Хлопці розповіли, що поряд, за парканом, є сад із дуже смачними яблуками, сад не охороняється: господар хворіє, йому не до яблук.

Я не погодився. Тоді хлопці почали кепкувати з мене.

— Про це турбуватися не варто, питання про сміливість – не його тема, — глузуючи промовив Павлик, звертаючись до Льоні. — Наш товариш хороший хлопець, віршики пише, уроки старанно вчить, може поговорити про високі матерії. Але, щоб ризикнути, — це ні, полиште. Бувають такі.

Хлопці засміялися. Я стояв принижений. І раптом, не тямлячи себе, кинувся до паркану і в одну мить опинився з другого боку, в саду...

Опинившись за парканом, я швидко видерся на перше дерево. І лише тоді зрозумів, що вчинив безглуздо. Для чого я тут? Яблука? Але вони мені не потрібні. Нести хлопцям? Ні, це вже занадто! Швидше, швидше звідси! Я ухопився за сучок, щоб зістрибнути на землю. Важка гілляка боляче вдарила по обличчю, на землю впало кілька яблук. І раптом я почув поблизу собачий гавкіт. Великий собака бігав навколо дерева. Тікати було нікуди. Я притиснувся до стовбура. Гавкіт не припинявся.

— Хто там, Барсе?.. Ну, перестань же, заспокойся! — почувся чийсь голос.

До яблуні йшов той самий чоловік, який так уважно дивився на мене, коли я виступав на шкільному мітингу. Це був старий учитель, перед яким я читав вірші про обов’язок і честь. Я згорав від сорому.

Заспокоївши собаку, господар підняв голову і, здавалось, лише тепер помітив мене.

— Ви у безпеці, — звернувся до мене господар саду. — Можете спокійно злазити. І прошу вибачити мого друга за негостинність.

З голосу господаря саду не було помітно, щоб він сердився. І хоча ця незвичайна сценка здавалась досить штучною, я відчув, що загроза, яка нависла наді мною, стала меншою. Але я як і раніше перебував у гарячковому стані і мовчки сидів на дереві. Лише після третього запрошення злізти мені вдалося видавити кілька слів про собаку.

— Чуєш, Барсе, тобі не вибачають, і правильно. Це не жарт — загнати людину на дерево! Що ж, тобі тут робити нічого. Марш додому!

Собака побрів у глибину саду.

— Давайте познайомимося, — сказав господар, коли я опинився на землі. — Мене звуть Євген Володимирович. А вас?

Він підійшов ближче і уважно подивився на мене.

— Так ми десь уже з вами зустрічалися!.. Ах, он де!.. Пам’ятаю, пам’ятаю.

Я ледве тримався на ногах і не міг відкрити рота.

— Треба ж такому трапитися! Ось і відпускай Барса. Ну, тепер уже все позаду. Заспокойтесь, будь ласка. Підемо, чого тут стояти.

Євген Володимирович обережно поклав руку на моє плече і зітхнув.

— Зізнаюсь, я теж винен. Не можу собі вибачити, що не зустрів.

Я мовчав. Євген Володимирович очевидно, добре розумів мій пригнічений стан і більше ні про що не запитував. Він говорив сам.

Ми йшли алеєю. Поміж деревами видно було кілька вуликів. Місяць зовсім звільнився від хмар, і стало світліше. Євген Володимирович розповідав, як він доглядає за садом...

Ідучи поряд з Євгеном Володимировичем, я, як і раніше, не міг вимовити жодного слова. Були хвилини, коли я готовий був розплакатися і про все йому розповісти. Але щось стримувало мене.

Ми підійшли до будинку.

— Ось тут я живу. Прошу зайти. Думаю, вам сподобається моя колекція мінералів...

Бачачи, що я не наважуюсь скористатися запрошенням, він добродушно сказав:

— Що ж, це можна й потім. Я так захопився розповіддю про дерева, що навіть забув запитати, чи маєте ви час. Якщо поспішаєте, не буду затримувати...

Я мовчав. Що сказати? Як вчинити? У голові був якийсь туман.

— Так, забув зовсім... Одну хвилиночку, — промовив Євген Володимирович і швидко сховався за деревами. Не встиг я подумати, чим пояснити таку поспішність, як він знову стояв біля ґанку.

— Якщо немає часу зайти, то візьміть, будь ласка, — сказав учитель, протягуючи великий кульок. — Тут яблука моїх сортів. Не ображайте старого, візьміть. Це від усієї душі...

Не пам’ятаю, як я взяв подарунок, як подякував Євгену Володимировичу. Але і тепер пам’ятаю як пашіло моє обличчя, як давили сльози...

— Ну, нічого, нічого... Все добре, — говорив учитель, ледве торкаючись мого плеча. Відчувалося, що він і сам був схвильований тим, що трапилося. — Давайте, я вас проведу трошки. Ось і хвіртка. Коли прийдете наступного разу, краще скористайтесь цією штукою. — І Євген Володимирович показав на кільце механічного дзвінка.

— Дорогу знаєте, не заблукаєте?.. Що ж, до зустрічі. Щасливої дороги! — сказав Євген Володимирович і простягнув мені руку...

Ніч пройшла без сну.

Зібравши речі, я вирішив негайно піти з селища. Треба було подумати, що сказати дома, як поясняти, чому прибіг вночі. Можливо, краще все ж таки дочекатися ранку?

Я став пригадувати, як пройшов увесь день, і безжально засуджував кожен свій крок...

Євген Володимирович здався мені дуже дивною людиною. Я просто не міг зрозуміти, чому мене, підлітка, який заліз до його саду, він називав на „ви”, чому проводжав і навіть запрошував у гості. Він що, і насправді не вважає мене злодієм? Але ж кожному зрозуміло, для чого я заліз на яблуню! А він кілька разів сказав, що в цьому винен лише пес, і навіть вибачався за Барса...

Я плутався у здогадках і почав подумувати, а чи це не хитрість. Та все ж я не залишив школи. Євген Володимирович заміняв у нашому класі учительку математики. Я весь час боявся, що він розкаже про мій негідний вчинок. Переживав, чекав гіршого. Одного вечора учитель запросив мене до свого будинку.

Я йшов, як і в той пам’ятний вечір, ледве переставляючи ноги.

До горла підступив клубок. Хотілось повернутись і втекти.

— А ви даремно так переживаєте, — ніби вгадавши мої думки, заговорив учитель. — Я все знаю і на вас анітрохи не ображаюся. Я і тоді подумав, що ви не винні, що хлопці вас підбили.

І, подивившись мені в очі, усміхнувся:

— Давайте про це забудемо. Будемо друзями...

З того часу пройшло багато років. Зустріч з Євгеном Володимировичем, роки навчання у нього визначили напрямок мого життя, сформували особливу прихильність до обраного шляху, внутрішню готовність до діяльності педагога.

(Кондратенков А.Н. Труд и талант учителя. – К.: Просвещение, 1989.– С.8-17.)

 

Ситуація 2

Шестикласниця Наталя В. читала цікаву книгу і уроки не готувала, розраховуючи, що її не запитають. І ось наступного дня в її щоденнику з’явилися двійки з алгебри і фізики.

— Ти, Наталю, сьогодні мене засмутила, — сказала на
перерві Людмила Олексіївна.

Весь наступний день Наталя не знаходила собі місця. Найбільше вона боялася, що про двійки дізнаються батьки. Адже Людмила Олексіївна так часто буває у них дома...

У неділю гості вітали Наталиного батька з днем народження.

Сімейні урочистості були у повному розпалі, коли пролунав дзвінок.

Наталя кинулась відкривати двері.

— Дозвольте зайти, — почувся знайомий голос. Дівчинка завмерла: перед нею стояла Людмила Олексіївна.

— Як добре, що ви прийшли. Ми вам дуже раді, проходьте, будь ласка, — сказав учительці батько Наталі.

— Я до вас у справі, ненадовго.

— Ваша учениця чудово пече пиріжки, покуштуйте, — запропонували гості.

— Пироги справді смачні, але, зізнатися, я тут ні при чім, — сказала Людмила Олексіївна, і всі засміялися.

— Скажіть, як вчиться Наталя? — запитав хтось із гостей.

„Ну, все пропало... Зараз скаже?” — з відчаєм подумала Наталя.

— А хіба ви не знаєте? — запитала учителька. — Наталя — одна з моїх кращих учениць. Вона буде намагатися, щоб у другому півріччі у неї були лише четвірки і п’ятірки. Так, Наталю?

— Буду, обов’язково буду вчитися тільки на „п’ять”! —вигукнула дівчинка.

Як багато ніжних слів хотілося їй сказати. А Людмила Олексіївна, ніби вгадуючи її думки, сказала:

— Ну от і добре!

(Панасюк В. Возбуждая добрые чувства // Воспитание школьников.–1972.– №6. – С.20).

 

Ситуація З

7-й клас. Про нього йде „слава” як недисциплінованого, неорганізованого. Та ось цікава деталь: не у всіх учителів учні можуть „показати” себе. З гіршого боку, певне. Російську мову веде Ганна Кузьмівна. Вимоглива, сувора. Гуляти не дає. Але як тільки переходить до пояснення нового навчального матеріалу, всю увагу зосереджує на його змісті, логіці пояснення. Учні уже давно помітили, що в цей час вона не бачить всіх учнів. Ось тоді і можна зайнятися сторонніми справами. Мешканці задніх парт дозволяють собі вільності. Правда, якщо попадешся, то галасу буде багато.

Фізик Дмитро Андрійович заходить до класу рішуче. Зразу схоплює всіх разом і кожного зокрема. Пояснює новий матеріал і, не перериваючи розповіді, тихенько підходить до Віктора Л., який сидить за задньою партою, простягає руку, і той, дещо нерішуче, витягає з кишені іграшковий пістолет і передає його Дмитру Андрійовичу. Учитель так само тихо, не говорячи ні слова, кладе іграшку у свою кишеню, не перериваючи розповіді.

Малює на дошці схему фізичних процесів і раптом:

— Тихенько, діти, Андрій їсть. Не будемо йому заважати. Увага на дошку.

І це ніби і не повертаючись до класу. Або з тієї ж позиції:

— Галинко, фотографію і я хотів би подивитися. Але на перерві.

Це якось раптом, несподівано. Андрій ховає свого пиріжка, Галя здригається, ніяковіє і зосереджує свою увагу на дошці.

На перерві учні обступають вчителя і не можуть стримати своєї допитливості:

— Дмитре Андрійовичу, а як ви дізналися, що у мене в кишені пістолет? Адже я його навіть не діставав?

— Дмитре Андрійовичу, як ви ото малюєте на дошці схему і бачите все, що робиться в класі?

— Секрет фірми, хлопці та дівчата, — жартує вчитель. —Готувався працювати в цирку, а потрапив до вас. Виступи фокусників бачили?

Такий жарт подобається дітям. Вони теж розуміють, що це не якісь там фокуси, а майстерність Дмитра Андрійовича. Вона і стримує їх, організовує і навіть захоплює. Учні переконуються, що їхні фокуси і дрібні витівки на уроці в Дмитра Андрійовича не проходять. Тому краще без них.

 

Ситуація 4

Пам’ятаю маленького Дмитрика. Це було в 3-му класі... Уявіть собі: йде урок граматики. Ви пояснюєте біля дошки правило, всі слухають, записують приклади. Пише нібито й Дмитрик, але серце ваше непокоїться за цього хлопчика. В очах у нього — ніби живі намистинки, чимось він зараз зайнятий, щось йому не до граматики. Підходите тихенько до хлопчика й бачите: перед ним напіввідкрита сірникова коробка, у ній щось ворушиться. Дмитрик увесь там, у коробочці його очі й думки. Придивляєтесь — у коробці жук, якийсь незвичайний, з одним рогом; як пилкою, ріже він і не може перерізати дверці своєї тюрми.

Можна, звичайно, розгніватися, довести хлопчика до сліз, а себе — до нервового тремтіння, але що з цього? Єдине, чого ви досягнете, — час буде витрачено даремно, жук стане розвагою для всього класу, діти заздритимуть Дмитрикові й підсміюватимуться над вашим гнівом.

Нехай не дає вам спокою в цю мить думка: що робиться в твоїй душі, дитино? Чому ти не зміг змусити себе відкласти жука на півгодини й зрозуміти граматичне правило? Ви берете коробочку, закриваєте її, кладете в кишеню, кладете руку на голову Дмитрика, ще раз пояснюєте правило, хлопчик пише; бачите, він зрозумів: бувають же такі діти — одним оком дивиться на однорогого жука, другим на дошку — і все-таки щось залишається в голівці.

Після уроків Дмитрик підходить до вашого столу, мовчить, нахиливши голову. Чорні намистинки очей ледве блищать, сховані під довгими віями. Але від вас він не може приховати, що в його очах усе-таки грають бісики. Віддаєте Дмитрикові жука і просите розповісти: де він знайшов таку дивну істоту, як це йому вдалося примусити жука „пиляти” дверці темниці, що він далі думає робити з жуком? Дмитрик охоче розповідає, він тягне вас за рукав до чагарника, де, за його словами, такі ось жуки вилазять на світло і літають один раз на три роки.

(Сухомлинський В.О. Сто порад вчителеві // Вибр. тв.: У 5 т.– Т.2.– К.: Рад.шк., 1976.– С.642).

 

Ситуація 5

Йду по коридору. Біля дверей 6-го класу стоїть учень Коля

– Чому ти тут стоїш? — запитую.

— Сергій Іванович вигнав з класу, — ніяково відповідає учень.

— Що ж ти скоїв?

— Хтось на уроці свиснув, а вчитель подумав, що то я, забрав щоденника і ось...

— І ти, Колю, не свистів? А хто ж це зробив? — допитуюся.

— Я справді не свистів, — мнеться учень. — А хто насправді свистів я... Хай сам скаже...

Розмова з учителем після уроку не дає результату. Сергій Іванович стоїть на своєму:

— Ще не вистачало, щоб учні на моїх уроках свистіли. Я в щоденнику батькам Колі Н. зрозуміло написав, щоб привчили свого свистуна до порядку...

Нашу розмову чула вчителька географії Оксана Петрівна. Поділилася своїм досвідом:

— У мене нещодавно, Сергію Івановичу, трапився подібний випадок. Але в 7-му класі. Пояснюю новий матеріал, у класі тиша. І раптом хтось так собі тихенько свиснув. Я відійшла від карти, подивилася на хлопців, які сиділи праворуч біля вікна, і сказала:

„Погано, хлопці, свистите. Треба навчитися... А то як молоденькі півники, що ще тільки вчаться кукурікати”. І, заклавши в рот два пальці, свиснула що було духу. Добре таки свиснула. Дівчатка аж вуха позатуляли. А хлопці зненацька зробили великі очі, а дехто навіть і рота розкрив. При цьому додала: „Хто хоче навчитися по-справжньому свистіти — навчу. Чекаю на заявки”. І продовжила пояснення навчального матеріалу. Уже після уроку хлопці з цікавістю розпитували, де навчилася та як самому навчитися. Більше до цього питання не поверталися...

 

Ситуація 6

Сьогодні у 4-му класі все не так, як минулого року. Тоді, бувало, на всі уроки приходила Катерина Степанівна. Сьогодні на перший урок прийшов Іван Петрович. Він викладає математику. А Сергій Павлович — географію.

Іван Петрович, сівши до вчительського столу, відразу побачив собаку Бровка — друга нашого Альоші. Четвертий рік ходить наш Альоша в школу і четвертий рік поруч з ним кожного дня ходить і Бровко. Та ще й маленьку торбинку з Альошиним сніданком носить. Знає Бровко, що в цій торбинці є смачні речі і для нього. Всі уроки сидить Бровко перед вікном і торбинку із сніданком стереже. Катерина Степанівна звикла до Бровка. Якби все було, як і минулого року, якби всі уроки вела Катерина Степанівна, вона сказала б привітно: „Як почуває себе Бровко?”. Бровко довірливо подивився б учительці в очі, весело помахуючи хвостом.

Іван Петрович не знав Бровка і тому запитав:

— А це хто?

Альоша відповів:

— Це мій друг Бровко... Він усі уроки чекає на мене...

— Хороший у тебе друг, вірний.

Сергій Павлович, що прийшов на другий урок, побачивши собаку, теж запитав:

— А це що?

— Це мій друг Бровко, — відповів Альоша. — Він усі уроки на мене чекає.

— Щоб я більше його перед вікном не бачив, — суворо сказав Сергій Павлович.

Усі в класі спохмурніли, сиділи похнюпившись, ніхто не говорив і не дивився на вчителя. Усім було соромно один перед одним, а Альоші було соромно і перед товаришами, і перед собакою.

Прийшовши додому, Альоша взявся за уроки. Він з великим інтересом розв’язував задачі й приклади. Цікава ця наука математика. А за географію і не брався. І ніхто з учнів не брався вдома за підручник з географії. З самого початку ця наука виявилася нецікавою.

(Сухомлинський В.О. Як виховати справжню людину // Вибр.тв.: У 5 т.–Т.2.– К.: Рад. шк., 1976. – С.344-345).

 

Ситуація 7

6-й клас. Перевірка домашнього завдання. Учні відповідають, не виходячи до дошки. На запитання вчителя відповідає Юра Д. Позаду нього сидить Коля У. На його обличчі вираз відчуття очікуваного задоволення від чергової витівки. Очі світяться такими собі бісиками. Крадькома він слідкує ними за вчителем. Руки десь глибоко під партою. Поглянувши на нього, вчитель відчув: зараз викине черговий фокус. Він схильний до подібних дій. Дещо змінивши кут огляду, помітив, що Коля підставляє під сидіння Юри Д. Іграшковий пістолет і наперед тішиться задоволенням, коли сусід сяде на нього. (А, можливо, пістолет ще й заряджений пістонами і пролунає постріл?).

— Миколо, йди, будь ласка, до дошки і запиши кілька слів на правопис прислівників, — перериває втіху дотепника учитель.

Поки Микола пише під диктовку слова, учні записують їх у свої зошити, учитель підходить до парти хлопця і непомітно кладе пістолет у свою кишеню. (А він справді заряджений пістонами.)

Записавши і пояснивши правопис прислівників, Микола повертається на місце. Крадькома мацає під партою свою іграшку. Немає... На обличчі здивування і розчарування. Учитель підходить до хлопця і тихенько на вухо жартує: „Не впевнений — не обганяй”. Урок продовжується в спокійному діловому темпі. До намірів Миколи учитель повернувся лише на перерві.

Ситуація 8

Урок літератури (8 клас). У вчителя момент натхнення. Розповідає цікаво, блискуче читає вірші. Клас слухає захоплено. Але за останньою партою сидить Сергій, духовна організація якого не сягає рівня високої поезії, і натхнення йому не передалось. Сергій прагне порозмовляти з сусідами, відволікає і клас і вчителя. Погляд у бік Сергія не досягає мети, бубніння продовжується. Рука вчителя лягає на плече Сергію. Той на хвильку змовкає, а потім продовжує знов. „Помовчи, Сергію”,– зрештою звертається до нього вчитель. Кілька хвилин – тиша – і знову спроби порозмовляти.

– Що робити вчителю далі? (Лещинский В.И. и др. Всегда ли прав учитель?– М.: Педагогика, 1990.– С.157-159).

 

 

Практичне заняття № 2