Сучасна неформальна логіка. Логіка аргументації. Іллокутивна логіка. Іллокутивна логіка переконання. Іллокутивна логіка впливу

Сучасну формальну логіку насамперед асоціюють з образом суто теоретичної дисципліни. Такий образ склався під впливом досліджень Г.Фреге, в результаті його критики психологізму в логіці. Далі цей образ уточнився завдяки працям Б.Рассела, А.Уайтхеда, Д.Гільберта, В.Аккермана, А.Тарського та інших дослідників.

Формалістичний образ логіки став домінуючим у логічній літературі на багато років. Ця наука була ототожнена з образом теоретичної дисципліни, яка далека від реальної життєдіяльності людей, їхньої взаємодії у повсякденних ситуаціях. З лексикону логіків зникли терміни, пов’язані з аргументативною проблематикою. Так, у підручнику видатного американського філософа та логіка Уїларда ван Ормана Куайна (1908 – 2000) «Вступ до математичної логіки», що вийшов друком у 1944 р., термін «аргументація» взагалі не згадується, а на термін «аргумент» можна натрапити тільки один раз, та й то йому надано математичного значення. Звичайно, що такий стан справ не сприяв розвитку проблематики теорії аргументації в межах сучасної формальної логіки.

Внаслідок критики формального підходу до аналізу аргументації відбулося розширення та доповнення сучасної формальної логіки логікою неформальною. Теоретична значущість неформальної логіки підкреслюється тією обставиною, що ця логіка завоювала собі право вважатися справжнім органоном теоретичної соціології та теоретичної культурології. Різновидами неформальної логіки вважаються логіка аргументації та іллокутивна логіка.

Логіку аргументації започаткував британський філософ Стефен Тулмін (1922 – 1997) й бельгійський філософ та юрист Хаїм Перельман (1912 – 1984). Логіка, заявляв Тулмін, є узагальнена юриспруденція. Тому він порівнював аргументацію із судовим процесом, в якому аргументи обвинувачення й захисту будуються на підставі показів свідків, речових доказів, висновків експертів й тому подібного. Традиційна ж логіка й заснована на ній аргументація, на погляд британського філософа, надзвичайно спрощують процес міркування, зводячи його щонайменше до виведення із двох наперед відомих засновків. Тому Тулмін вважав, що «працююча» логіка, як й теорія аргументації, повинна аналізувати й розкривати раціональний процес міркування, іншими словами, процедури й методи, які застосовуються для обґрунтування, підтвердження й спростовування тверджень, що висуваються в ході практичних міркувань. Однак, обмежуючи завдання аргументації побудовою альтернативної логіки, Тулмін, по суті, зводить її до нормативної діяльності. Проте, така аргументація потребує емпіричного обґрунтування й перевірки того, як її норми узгоджуються з реальною практикою аргументації, не кажучи вже про те, що вони повинні бути щільно пов’язані з прагматикою, або практичним використанням мови.

Інший напрям дослідження пов'язаний із розробками Перельмана та його прихильників. До своєї ідеї створення альтернативної логіки він дійшов, аналізуючи оцінювальні висловлювання, до яких не можливо застосувати звичайну логіку, що аналізує відношення висловлювань до фактів дійсності. Оцінні ж висловлювання характеризують не відношення висловлювань до реальних об’єктів, а навпаки, вони показують, якою мірою реальні об’єкти відповідають ціннісним уявленням. Такі уявлення неминуче містять суб’єктивну оцінку, й тому вони не допускають емпіричного обґрунтування. Але якщо не можливо знайти обґрунтування оцінних висловлювань на шляхах емпіризму, то необхідно шукати інший спосіб їхнього аналізу. Перельман вчинив так, як у свій час вчинив Фреге при побудові математичної логіки, почавши досліджувати доведення, якими користувалися математики у своїй роботі. Перельман почав вивчати прийоми та методи аргументації, які застосовують юристи, політики, соціологи й представники інших гуманітарних професій. Це принесло несподівані результати. Він перевідкрив ту частину Аристотелевої логіки, яка на довгий час була забута або, щонайменше, ігнорувалась або нею нехтували, та реанімував її. Ця частина мала справу з тими діалектичним міркуваннями, які протиставлялись демонстративним міркуванням силогістики та які детально обговорювались Аристотелем у «Риториці», «Топіці» й «Софістичних міркуваннях». Перельман назвав цю нову, або відроджену галузь дослідження, присвячену аналізу неформальних міркувань, «Новою Риторикою». Він підкреслював, що «у той час, як формальна логіка є логіка доведення, неформальна логіка є логіка аргументації. Якщо доведення може бути правильним й неправильним, то аргументація може бути більш або менш сильною, прийнятною або переконливою». Перельман усюди наголошував, що у своїй теорії неориторики він аналізував неформальні міркування, які широко використовуються у практиці прийняття рішень суддями, політичним діячами, соціологами й спеціалістами інших гуманітарних професій. Такі міркування він протиставляв доказовим міркуванням, аналізом яких виключно займається сучасна формальна логіка, особливо в її математичній формі. Оскільки головна мета аргументації полягає в тому, щоб переконати аудиторію та отримати її згоду із запропонованими тезами, тоді тут необхідно звертатися до неформальних й практичних міркувань, а також враховувати особливості аудиторії, до якої звертається оратор.

Подальшим етапом розвитку неформальної логіки як теорії аргументації стала іллокутивна логіка як теорія мовленнєвих актів. Неформальна логіка вивчає мовленнєві акти, якими послуговується людина у своїй повсякденній практиці. Вони помітно відрізняються від тих виразів, якими користується математик чи натураліст: основна відмінність полягає в тому, що вивід у випадку мовленнєвих актів не завжди будується ефективно, тобто із використанням конкретного алгоритму, що відправляє до якихось аксіом і правил виведення. Саме ця особливість і послужила підставою називати логіку, що моделює мовленнєві акти, неформальною. В усьому ж іншому ця логіка достатньо «формальна». Її синтаксис та семантика задаються в рамках іллокутивної логіки, що будується з використанням основних понять теорії мовленнєвих актів. Варто зазначити, що теорія мовленнєвих актів є базовою для неформальної логіки. Її запропонував британський філософ Джон Остін (1911 – 1960).

Мовленнєвий акт як цілеспрямована мовна дія розглядається в неформальній логіці в рамках двох підходів: іллокутивної логіки переконання та іллокутивної логіки впливу. Іллокутивна логіка переконання часто називається теорією аргументації, оскільки вивчає аргументативну дискусію. Аргументацію тут розглядають як діалектичний процес, орієнтований на іншого, на сумісну діяльність. Такий комунікативний процес отримав назву «критична дискусія». Критичну дискусію визначають як критичний обмін мовленнєвими актами між співрозмовниками. За такого підходу процес набуває двох характерних ознак: телеологічної та діалектичної. З телеологічної перспективи аргументацію розглядають як процес переконання співрозмовника, підпорядкований певним цілям, якими керується пропонент. Із діалектичної перспективи аргументацію розглядають як процес критичного обміну думками, який відбувається в певному контексті. Критична дискусія є ідеалом аргументативного дискурсу. Окрім ідеальної моделі використання мовленнєвих актів пропонентом та опонентом на різних стадіях раціональної критичної дискусії процедура її проведення ґрунтується на правилах, які становлять кодекс раціональної поведінки учасників дискусії. Порушення будь-якого з правил веде до неправильного кроку в дискусії, шкодить раціональному вирішенню розбіжностей.

Якщо іллокутивна логіка переконання досліджена достатньо ґрунтовно, то з іллокутивної логіки впливу практично немає систематичних досліджень. Більшість розробок має прикладний характер. Так, іллокутивна логіка впливу використовується у всіх гуманітарних та соціальних технологіях. Вона аналізує логічну структуру усього того знання, яке вважається соціально значущим, а також дозволяє трансформувати його шляхом побудови нових міркувань. Уся соціальна реальність з позицій іллокутивної логіки впливу – це не більш ніж складна система іллокутивно-актових комплексів маніпуляції.

Як бачимо, іллокутивна логіка переконання дозволяє всебічно оцінювати контексти проблеми, що виникла, й пропонувати узагальнені схеми її розв’язання. Іллокутивна ж логіка впливу пропонує лише ситуативні схеми розв’язання практичних проблем.

Таким чином, сучасна західна логіка у вигляді формальної логіки, яка в основному зорієнтована на природничі й технічні науки, та неформальної логіки, яка орієнтується на гуманітарні та соціальні науки, розвивається двома паралельними, відносно незалежними напрямами, які доповнюють і збагачують один одного.

 

 

ЛІТЕРАТУРА

Джерела

Войшвилло Е.К. Теория логической релевантности (уточненная концепция релевантной логики) // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. – 1997 – №4.

Гейтинг А. Интуиционизм. – М., 1965.

Зиновьев А.А. Очерк многозначной логики // Зиновьев А.А. Очерки комплексной логики. – М., 2000.

Кайберг Г. Вероятность и индуктивная логика, М., 1978.

Коста Н. Философское значение паранепротиворечивой логики // Философские науки. – 1982. – № 4.

Лейбниц Г.В. Об универсальной науке, или философском исчислении. Элементы универсальной характеристики. Исследования универсального исчисления. Основания логического исчисления. История идеи универсальной характеристики // Лейбниц Г.В. Сочинения: в 4-х т. – М., 1984 – Т.3.

Лукасевич Я. Аристотелевская силлогистика с точки зрения современной формальной логики.

Марков А.А. О логике конструктивной математики. – М., 1972.

Пуанкаре А, Кутюра Л. Математика и логика. – М., 2007.

Рассел Б. Исследования значения истины. – М., 1993.

Субботин А.Л. Традиционная и современная формальная логика. – М., 1969.

Тарський А. Поняття істини в формалізованих мовах. – К., 1998.

Фреге Г. Логика и логическая семантика. – М.. 2000.

Хинтикка Я. Проблема истины в современной философии // Вопросы философии. – 1996. – №9.

 

 

Дослідження

Батаєва К. Про трансформацію формальної логіки // Філософська думка. – 2005. – № 4.

Білецький В.В. Дослідження логічних конструкцій у сучасній публічній риториці // Наука. Релігія. Суспільство. – 2008. – № 4.

Білоус Т. Нові напрями дослідження норм практичної та теоретичної раціональності: [математична логіка] // Історія, філософія, релігієзнавство. – 2009. – № 1.

Бирюков Б.В. Мыслители, разделённые веками: Фреге и Бэкон // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. – 2000. – № 6.

Борисова О.А. К вопросу об интерпретации теории смысла и значения Г.Фреге // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. – 1993. – № 5.

Бочаров В.А., Войшвилло Е.К., Ивлев Ю.В. Современный этап в развитии логики // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. – 1985. – №5.

Вригт Г.Х. Логика и философия в ХХ веке // Вопросы философии. – 1992. – №8.

Девяткин Л.Ю. Отношения логического следования и проблемы многозначности // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. – 2008. – № 2.

Карпенко А.С. Современные исследования в философской логике // Вопросы философии. – 2003. – №9.

Коста Н., Маркони Д. Развитие параконсистентной логики в 80-х годах ХХ века // Философские науки. – 1989. – № 9.

Кохан Я. Символічна логіка: повернення до витоків. Функціональний погляд на світ // Практична філософія. – 2006. – № 1.

Сидоренко Е.А. Релевантная логика. – М., 2000.

Сорина Г.Б. Психологизм и антипсихологизм о роли логики в научном познании (конец ХІХ – начало ХХ века) // Философские науки. – 1986. – №6.

Сорина Г.Б. Логико-культурная доминанта. Очерки теории и истории психологизма и антипсихологизма в культуре. – М., 1993.

Стяжкин Н.И. Становление математической логики. – М., 1967.

Тростников В.М. Конструктивные процессы в математике. – М.. 1975.

Целищев В.В. Философские проблемы семантики возможных миров. – Новосибирск, 1997.

Щербина О. Питання семантики в контексті філософії // Філософська думка. – 2001. – № 4.

 

Тема 8