Проект діалектики Г.Гегеля як логіки. Класична система діалектичної логіки. Некласичні спроби побудови діалектичної логіки. Сучасна оцінка діалектичних проектів логіки

Після Канта проект неаристотелівської, неформальної логіки запропонував Г.Гегель (1770 – 1831). Він назвав цей проект діалектичною логікою. Діалектична логіка, за концепцією Гегеля, має два розділи – об’єктивну й суб’єктивну логіку. В об’єктивній логіці розглядаються універсальні зв’язки між категоріями та принципи й закони діалектики, а у суб’єктивній логіці – діалектика поняття, судження, умовиводу та ідеї.

Якщо Кант у трансцендентальній логіці висунув ідею про щільний зв’язок логіки з теорією пізнання, то Гегель у діалектичній логіці просунувся далі, обґрунтувавши положення про єдність логіки (науки про категорії як форми мислення), теорії пізнання (вчення про процес та ступені пізнання) та діалектики (теорії як системи логічних й гносеологічних категорій та універсальних зв’язків між ними). В основу діалектичної логіки Гегель поклав принцип тотожності мислення та буття. У його логіці процес саморозвитку Абсолютної ідеї (буття) повністю збігається з процесом її самопізнання (мислення).

Виходячи з принципу тотожності мислення та буття, Гегель стверджував, що категорії логіки є не тільки суб’єктивними категоріями мислення, але й об’єктивними категоріями буття. У зв’язку із цим Гегель критикував формальну логіку за те, що вона розглядає форми мислення як суб’єктивні, відірвані від змісту, притаманні тільки мисленню, як такі, що не мають нічого спільного з буттям.

Досліджуючи у суб’єктивній логіці форми мислення, Гегель, на відміну від схоластичної та кантіанської логік, розглядав їх не у застиглому, нерухомому вигляді, а в плані їхнього руху й розвитку, переходу від нижчих форм до вищих. Звідси принцип єдності історичного та логічного (історії філософії та діалектичної логіки). Гегель розумів його так: логічне передує історичному. В античній філософії, на його думку, основною була категорія буття, у філософії Нового часу – сутність, у німецькій класичній філософії, і особливо системі абсолютного ідеалізму Гегеля – поняття як основна форма діалектичного мислення.

Способом існування поняття Гегель вважав розвиток – розгортання, конкретизацію поняття. Тому принципами дослідження поняття у Гегеля виступають метод сходження від абстрактного до конкретного та метод діалектичної тріади. Сходження від абстрактного до конкретного – це рух теоретичної думки, яка прагне подолати свій абстрактний характер та конкретизувати поняття, від однобічного й неповного знання до всебічного й відносно повного знання. Сама ж діалектична тріада формулюється у таких абстракціях: теза (суб’єктивне поняття) – антитеза (поняття об’єкта) – синтез (ідея).

З кожним діалектично осмисленим поняттям Гегель пов’язував три органічних моменти розвитку – одиничне (позначимо його буквою І), особливе (позначимо його буквою S) й загальне (позначимо його буквою U). За Гегелем, поняття у своєму розвитку розгортається у більш складну форму, переходячи в судження, в якому два моменти, суб’єкт (S) та предикат (P), об’єднується зв’язкою. Гегель розрізняв речення як граматичну категорію й судження як логічну категорію. Він вважав, що речення лише тоді може розглядатися як судження, якщо його підмет відноситься до присудку як особливе до загального.

Вдосконалюючи методологію логіки, Гегель дав нову класифікацію суджень, побудовану на принципі не координації, а субординації. У цій класифікації види суджень розташовані за місцем, яке займається ними на щаблях розвитку – від нижчих до вищих. Гегель поділив судження на тетичні, антитетичні й синтетичні. Далі, тетичні, антитетичні й синтетичні судження він поділив на три групи:

– одиничні тетичні, одиничні антитетичні й одиничні синтетичні судження;

– особливі тетичні, особливі антитетичні й особливі синтетичні судження;

– загальні тетичні, загальні антитетичні й загальні синтетичні судження.

За Гегелем, перша група суджень – це, судження наявного буття. Друга група – судження рефлексії та необхідності. Нарешті, третя група – це судження поняття.

Першим, найпростішим видом судження, яке знаходиться на найнижчому щаблі розвитку, Гегель вважав судження наявного буття. На його думку, воно може бути ствердним, заперечним й безконечним. У ствердному судженні одиничній речі приписується деяка загальна, спільна для багатьох речей ознака (його схема: І–U; наприклад: «Троянда (І) червона (U)»). У заперечному судженні окрема річ відрізняється від інших шляхом заперечення у неї тієї чи іншої ознаки (його схема: І–S; наприклад: «Троянда (І) не блакитна (S)»). У безконечному судженні стверджується, що одинична річ є не те, що відмінне від неї (його схеми: І–І; U-U; наприклад: «Троянда (І) не верблюд (I)»).

Наступним щаблем у розвитку судження є судження рефлексії. У судженні рефлексії суб’єкт підводиться під рід або вид, іншими словами, йому приписується якесь відношення до родів та видів. Розвиток цього виду судження полягає у переході від судження про дану одиничну річ або одиничного судження (його схема: І–U; наприклад: «Ця людина (І) смертна (U)») до судження про деякі речі одного роду чи виду або часткового судження (його схема: І як S (індивідуалізуюче особливе) – S; наприклад: «Серед людей (І як S) є смертні (S)»), а від нього до судження про усі речі одного роду чи виду або загального судження (його схема: І як U (індивідуалізуюче загальне) – U;наприклад: «Кожна людина (I як U) смертна (U)»).

Третій щабель у розвитку судження, за Гегелем, утворює судження необхідності. У судженні необхідності суб’єкту приписується трояке відношення: субстанційності, причинності та взаємодії. Категоричне судження виражає відношення субстанційності (його схема: І–U; наприклад: «Троянда (I) є рослина (U)»); гіпотетичне судження – причинності (його схема: U–S; наприклад: «Якщо сонце піднімається над горизонтом (U), то настає день (S)»); розділове судження – взаємодії (його схема: І–S; наприклад: «Дельфін (I) є або риба, або ссавець (S)»).

Вищий щабель розвитку судження у класифікації Гегеля утворює судження поняття. У судженні поняття з’ясовується, якою мірою суб’єкт відповідає своїй власній природі, або, як висловлювався Гегель, своєму поняттю. Воно, на думку Гегеля, може бути судженням дійсності або асерторичним судженням (його схеми: І–U; І–S; наприклад: «Цей будинок (I) поганий (S)»), судженням можливості або проблематичним судженням (його схеми: І–U; І–S; U–S; наприклад: «Якщо будинок збудований у такий спосіб (U), то він добрий (S)»), судженням необхідності або аподиктичним судженням (його схеми: U–U; І як U–U; наприклад: «Будинок (I як U), збудований у такий спосіб, добрий (U)»).

Аподиктичне судження є завершальним моментом у розвитку судження, де вже здійснюється перехід до нової, більш високої стадії розвитку – до умовиводу. Умовивід Гегель охарактеризував як діалектичну єдність, синтез поняття та судження. Запропонована ним класифікація умовиводів включає в себе наступні рубрики: умовиводи наявного буття, умовиводи рефлексії й умовиводи необхідності.

Перший тип умовиводів – це умовиводи наявного буття. Тут можливі такі основні комбінації: перша фігура (І–S–U), друга фігура (S – І–U), третя фігура (І–U – S), четверта фігура (U–U–U).

Другий тип – умовиводи рефлексії. До них належать умовиводи всезагальності (І–S–U), індукції (U – І–S), аналогії (І–І як U – S).

Третій тип – умовиводи необхідності. До них входять умовиводи категоричні (І–S –U), гіпотетичні (U – І–S) й розділові (І–U – S).

Для з’ясування розбіжностей між діалектико-логічною теорією умовиводу Гегеля та традиційною силогістикою Аристотеля наведемо приклад діалектичного умовиводу побудованого за схемою першої фігури:

Троянда (І) – квітка (S).

Квітка (S) – рослина (U).

Троянда (І) – рослина (U).

У цьому умовиводі одиничне поняття (І – «Троянда») є меншим терміном (S), особливе поняття (S – «Квітка») – середнім терміном (М), загальне поняття (U – «Рослина») – більшим терміном (Р). Як бачимо, діалектико-логічні категорії теорії умовиводу Гегеля – це лише інші назви термінів простого силогізму Аристотеля.

Що ж стосується ідеї розвитку Гегеля, за якою форми мислення ростуть й розвиваються, переходячи одна в одну, та котрою його діалектична логіка нібито суттєво відрізняється від традиційної силогістики Аристотеля, від категорії місця, що знаходиться в її основі, та у відповідності з якою кожен термін силогізму займає чітко визначене місце у його структурі, то, насправді, такі абстрактні об’єкти як поняття, судження, умовиводи та відповідні їм логічні формули не розвиваються, а перетворюються. Саме тому розбіжності між діалектико-логічною теорією умовиводу Гегеля й традиційною силогістикою Аристотеля не принципові, а суто термінологічні.

Діалектична логіка Гегеля завершується аналізом ідеї або істини. Найвищим щаблем розвитку ідеї, за Гегелем, є абсолютна або логічна ідея, інакше кажучи, абсолютна істина. Найголовніше й абсолютне в абсолютній ідеї – це її категоріально-логічна структура. Осягнути цю структуру та зрозуміти її сенс, на думку Гегеля, можна лише повернувшись подумки назад, розглянувши шлях розвитку форм мислення у зворотному напрямі чи перспективі – від умовиводу до поняття.

Принципи діалектичної логіки Гегеля як логіки саморозвитку містично витлумаченого поняття були запозичені та переосмислені у матеріалістичному ключі К.Марксом (1818 – 1883). Останній практично застосував їх у «Капіталі», досліджуючи класичний капіталістичний спосіб виробництва на прикладі ринкових механізмів економіки Великої Британії. З цього випливає, що матеріалістично-діалектична логіка Маркса була логікою дослідження конкретного історичного об’єкта. У «Капіталі» ідеалістична версія діалектичної логіки була замінена матеріалістичною діалектикою як логікою. Розробляючи матеріалістичну версію діалектичної логіки, Маркс великого значення надавав дослідженню понять. На його погляд, пізнавальна діяльність є складним та суперечливим процесом творення понять, категорій, переходу від явища до сутності, від сутності першого порядку до сутності другого порядку, від сутності другого порядку до сутності n-ого порядку, виявлення й розкриття тенденцій розвитку об’єктивної реальності. Виходячи із зазначених методологічних настановлень, він розглядав поняття в русі, розвитку, у їхньому взаємозв’язку та взаємопереходах.

Маркс збирався написати спеціальну роботу під назвою «Діалектика», яка б мала розкрити смисл матеріалістичного розуміння діалектики як логіки. Цей задум, однак, мислитель не реалізував.

Деякі думки Маркса про діалектичну логіку були систематизовані Ф.Енгельсом (1820 – 1895), який зробив великий внесок в обґрунтування філософії марксизму. Енгельс розвивав Марксове розуміння діалектичної логіки як вчення про закони розвитку мислення та методологію наукового світогляду. У дослідженні «Діалектична логіка і теорія пізнання» він запропонував нову класифікацію діалектичних суджень. У цій класифікації Енгельс розрізняв три види суджень: одиничне, особливе й загальне. А у праці «Анти-Дюрінг» він розкрив органічний зв’язок формальної та діалектичної логіки, розглядаючи логіку формальну й діалектичну як дві науки, що досліджують закони людського мислення.

У цьому ж руслі розвивав марксистську діалектичну логіку й В.Ленін (1870 – 1924). У «Філософських зошитах», а також у статті «Ще раз про профспілки…» марксистська діалектична логіка була представлена як альтернатива софістиці, еклектиці, схоластиці й логічному формалізму. Ленін вважав, що принципами марксистської діалектичної логіки є, по-перше, незалежність розгляду або об’єктивність, по-друге, всебічність розгляду або системність, по-третє, історичність розгляду або історизм й, нарешті, по-четверте, конкретність розгляду або практика як основа пізнання та критерій істини.

Виклавши основні принципи марксистської діалектичної логіки, Ленін водночас відзначив, що поки що ще не створена діалектична логіка й теорія пізнання сучасного матеріалізму. Тому, на думку Леніна, її необхідно створити. Це завдання частково спробував виконати Е.Ільєнков (1924 – 1979). У працях «Діалектика абстрактного й конкретного у «Капіталі» К.Маркса» та «Діалектична логіка» він детально розглянув методологію, історію та теорією марксистсько-ленінської діалектики як логіки, передумови та умови її подальшої систематичної розробки.

Проте, завершеної теорії матеріалістичної діалектики як логіки у марксистсько-ленінській філософії так й не було створено, незважаючи на численні зусилля, відбиті у величезній літературі, присвяченій діалектичній логіці. Висловлені у ній точки зору не піддаються зведенню до загального результату й у кінцевому підсумку свідчать про нерозуміння завдань та реальних можливостей логіки як науки.

Таким чином, запропоновані І.Кантом та Г.Гегелем проекти неформальної логіки у своїй основі були не цілком продуманими: у першого чітко не проводилось розмежування між предметною логікою та металогікою, а у другого – між фактичним та логічним змістом. Послідовники Гегеля також не змогли розв’язати цю проблему. Вони змішували фактичний та логічний зміст і надмірно розширювали компетенцію логіки, ставлячи перед нею невластиві їй завдання.

 

Література

Джерела

Гегель Г. В.Ф. Феноменологія духу. – К., 2004.

Гегель Г.В.Ф. Наука логики. – М., 1999.

Кант И. Логика. Пособие к лекциям // Кант И. Трактаты. – Спб, 2006.

Кант И. Критика чистого разума. – М., 1994.

Дослідження

Баранов В.Е. Диалектика как высшая форма рациональности // Философия и общество. – 2006. – №2.

Ильенков Э.В. Диалектическая логика. Очерки истории и теории. – М., 1974.

Листопад І.В. Трансцендентальна логіка Канта: категорії та межі їх значущості // Практична філософія. – 2007. – №1.

Мінаков М.А. Історія поняття досвіду. – К., 2007.

Перов Ю.В., Сергеев И.А., Слинин Я.А. Очерки истории классического немецкого идеализма. – СПб., 2000.

Столяров В.И. Диалектика как логика и методология науки. – М., 1975.

Стяжкин Н.И. Трактовка формальной логики немецкими диалектиками-идеалистами И.Г. Фихте, Г.В.Ф. Гегелем, В.Ф.Й. Шеллингом и их учениками // Философские науки. – 1991. – №1.

 

Тема 7