Антична логіка після Аристотеля. Логіка перипатетиків. Логіка стоїків. Епікурейська логіка. Логіка неоплатоніків



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Антична логіка після Аристотеля. Логіка перипатетиків. Логіка стоїків. Епікурейська логіка. Логіка неоплатоніків



Розвиток античної логіки після Аристотеля продовжувався різними шляхами. З одного боку, це був безпосередній розвиток логічного вчення Аристотеля у перипатетичних школах, а з іншого – у творенні нових шкіл, які розробляли принципово новий тип логіки.

Логіка перипатетиків, учнів Аристотеля – Теофраста (372 – 287) та Евдема з Родосу (друга половина IV ст. до н.е.), є ланкою, яка зв’язує Аристотелеву логіку з логікою стоїків.

Теофраст відкрив четверту фігуру силогізму, яку Аристотель не розглядав, та п’ять її модусів. Але сам Теофраст не зробив висновку про те, що знайдена ним фігура є новою. Він вирішив, що відкриті ним модуси є різновидами першої фігури силогізму й приєднав їх до уже відомих чотирьох модусів першої фігури.

Четверта фігура силогізму, відкрита Теофрастом, отримала назву галенівської фігури. За сумнівними свідченнями арабського філософа, коментатора праць Аристотеля, Ібн Рушда (1126 – 1198), в латинізованій версії Аверроеса, відкриття четвертої фігури приписали римському лікарю та природодосліднику Клавдію Галену (130 – 200). Але польський логік Я.Лукасевич (1878 – 1956) продемонстрував, що Гален не має жодного відношення до відкриття цієї фігури.

Теофраст разом із Евдемом із Родосу увели в античну логіку умовні та розділові силогізми. Досліджуючи їх, вони вивели такі модуси:

– «якщо А, тоді В» і «якщо В, тоді С», тоді з цього випливає «якщо А, тоді С»;

– «якщо А, тоді В» і «якщо не-А, тоді С», тоді з цього випливає «якщо не-В, тоді С»;

– «якщо А, тоді С» і «якщо В, тоді не-С», тоді з цього випливає «якщо А, тоді не-В».

Перипатетики на чолі з Теофрастом сформулювали п’ять модусів силогізму зі складними засновками:

– «якщо існує А, тоді існує В. Існує А. Отже, існує В»;

– «якщо існує А, тоді існує В. В немає. Отже, немає А»;

– «А несумісно з кон’юнкцією В і С. А належить В. Отже, А несумісно із С»;

– «А належить або В, або С. А належить В. Отже, А не належить С»;

– «А належить або В, або С. А не належить В. Отже, А належить С».

Теофраст запропонував новий погляд на логічну природу модальності висловлювання. Якщо Аристотель надавав модальності об’єктивний смисл, то Теофраст інтерпретував модальність як ступінь суб’єктивної впевненості. Наприклад, висловлювання «Можливо, завтра буде морська битва» можна у його розумінні тлумачити такими способами: «Цілком можливо, що завтра буде морська битва», «Обов’язково завтра буде морська битва», «Випадково завтра буде морська битва» тощо.

Теофраст значно спростив логічну теорію модальностей Аристотеля за допомогою введення загального правила: модальність висновку повинна визначатись більш слабкою модальністю засновків.

Найбільш значний внесок у розвиток античної логіки після Аристотеля зробила школа стоїків, заснована Зеноном із Кітіона (336 – 264). Саме Зенон запровадив термін «логіка» для позначення науки про структури та правила мислення замість Аристотелевого терміна «аналітика». Але стоїки включали в логіку й науку про мову – граматику. Визнаючи щільний зв'язок мислення та мови, вони стверджували, що логіка повинна вивчати структуру думок та мовні способи їх виразу. Логіка як наука про мову поділялась стоїками на діалектику та риторику. Діалектика визначалась як наука про правильне міркування, риторика – як наука про красномовство.

Логіка стоїків була побудована на іншій, ніж Аристотелева логіка, методологічній основі. За вченням стоїків, логіка повинна мати справу тільки з окремими предметами, з індивідами. Головним принципом логіки Аристотеля є об’ємне формулювання аксіоми силогізму dictum de omni et nullo (з лат. «сказане про все та ні про що»), що означає «усе, що стверджується (заперечується) стосовно усіх предметів класу, стверджується (заперечується) стосовно кожного предмета даного класу». Принцип силогістики стоїків – змістовне формулювання аксіоми силогізму: якщо річ являє собою завжди певну якість чи певну сукупність якостей, тоді вона буде також являти собою якість чи якості, які завжди співіснують із першою якістю чи сукупністю якостей. Цей принцип був чітко сформульований у добу Середньовіччя: «Ознака ознаки є ознака самої речі».

Відповідно до головного силогістичного принципу, стоїки вважали, що в істинній гіпотетичній пропозиції, або імплікативному висловлюванні виду «якщо А, тоді В», наслідок В потенційно міститься в першій частині пропозиції або підставі А. Наприклад, «Шрам свідчить про рану», «Дим є знак вогню».

Силогістику стоїків розробив Хризипп (281 – 208). Він, замінивши літери-змінні фігур силогізму Аристотеля на слова-змінні «перше» та «друге», сформулював силогістичні схеми таким чином:

– «якщо перше, тоді друге. Перше. Отже, друге»;

– «якщо перше, тоді друге. Не друге. Отже, не перше»;

– «або перше, або друге. Перше. Отже, не друге»;

– «або перше, або друге. Не друге. Отже, перше»;

– «неправильно, що перше і друге. Перше. Отже, не друге».

Таким чином, силогістика стоїків включала в себе п’ять головних форм складних силогізмів: два модуси умовних силогізмів, два модуси розділових силогізмів та один модус єднального силогізму.

Стоїки не бачили великої пізнавальної цінності в категоричних силогізмах Аристотеля. Тому в ролі вихідних засновків у стоїків, на відміну від Аристотеля, виступали не категоричні висловлювання та судження, а імплікативні та диз’юнктивні. Стоїки вказали на можливість перетворення категоричних та розділових висловлювань в імплікативні шляхом перетворення їх логічної форми. Наприклад, категоричне висловлювання або судження форми «А належить В» можна подати у вигляді «Якщо існує А, тоді існує В»; розділове висловлювання або судження форми «А належить В або С» – у вигляді «Якщо існує А, тоді воно належить В або С». Висуваючи на перше місце гіпотетичну пропозицію, стоїки зуміли розширити теорію силогістичних виводів Аристотеля шляхом включення засновків у вигляді складних імплікативних висловлювань.

Логічне вчення про категорії у стоїків побудоване не на принципі координації, як в Аристотеля, а на принципі субординації. У системі категорій стоїків кожна наступна категорія включає в себе попередню, визначаючи її логічну значущість. Із десяти Аристотелевих категорій у стоїків залишилось тільки чотири категорії:

1) субстрат, або субстанція;

2) субстанція, яка володіє певною якістю;

3) субстанція, яка знаходиться в певному стані;

4) субстанція, яка знаходиться у певному відношенні, володіє певним станом та має певну якість.

Якщо ядром логіки Аристотеля є вчення про категоричний силогізм, логіки стоїків – учення про гіпотетичний силогізм, то в епікурейській логіці, яка називалась канонікою, важливе місце займали проблеми індукції, аналогії та гіпотези. За вченням Епікура (341 – 270), джерелом знання є відчуття. Знання, отримане в процесі чуттєвого сприйняття, неможливо спростувати похідним від нього розумом. Помилки виникають лише в мисленні, яке є спогадом про колишній досвід.

Індукція, в розумінні епікурейців, виходить із первинності явищ, а не аксіом, й тому вимагає враховувати спільне й відмінне в речах та явищах. Наприклад, яким би не був вогонь, для нього характерні спільні ознаки – горіння, жар, виділення диму, а також специфічні – інтенсивність, температура, запах диму тощо. В індуктивних міркуваннях необхідно вилучати особливості кожного окремого випадку й брати до уваги тільки ті з ознак, без яких неможливо зрозуміти природу вогню як явища.

Сутність індуктивного методу, яка зводилась епікурейцями до встановлення причинно-наслідкової залежності, заснована на методі антиципації – висування допоміжних гіпотез. Гіпотеза, за визначенням Епікура, є припущенням, допустимим в тих випадках, коли неможливо з достовірністю встановити причини явища. Вона повинна відповідати двом умовам:

1) пояснювати природній спосіб виникнення явищ, не вдаючись до надприродних сил;

2) не суперечити раніше встановленим фактам.

Логіку неоплатоніків розробляли Прокл (410 – 485), Плотін (205 – 270) та Порфирій (233 – 303). Серед них провідну роль відігравав Порфирій, учень Плотіна, який виявив велику схильність до міркувань практичного характеру у містичній та теологічній сферах. Продовжуючи традицію, закладену Плотіном, Порфирій розвивав систематично-пояснювальну та систематично-категоріальну діалектику міфу, створену учителем. У трактаті «Вступ до «Категорій» Аристотеля» (або «Про п’ять назв») Порфирій виокремив п’ять різновидів ознак:

1) рід;

2) вид;

3) видоутворюючу відмінність;

4) власну (суттєву) ознаку;

5) випадкову (несуттєву) ознаку.

За Порфирієм, деякі із загальних понять співвідносяться із сутністю об’єкта (суттєві властивості), деякі – не співвідносяться (несуттєві властивості). До суттєвих властивостей об’єкта Порфирій зараховував рід, вид та видоутворюючі відмінності, до несуттєвих – власні та випадкові ознаки. Рід та вид розглядалися Порфирієм як співвідносні терміни, оскільки рід передбачає підпорядковані йому види, а вид передбачає рід, якому він підпорядковується. Окремий рід, який нікому не підпорядкований, оскільки не виступає видом іншого роду, називається найвищим родом. Окремий вид, який не є родом для чого-небудь, називається нижчим видом. Між найвищим родом та нижчим видом розташовуються підпорядковані й співпідпорядковані один одному роди та види, кожний з яких є родом в одному відношенні та видом в іншому. Така ієрархія родових й видових понять отримала назву «дерево Порфирія». Із перспективи сучасної логіки, «дерево Порфирія» являє собою класифікаційну схему, що відображає субординацію родових і видових імен та понять при дихотомічному поділі обсягу імені чи поняття.

Розглядаючи систему Аристотелевих предикабілій, типів предикатів у висловлюваннях та судженнях, які отримали назву «рід», «вид», «суттєва ознака», «несуттєва ознака» (або «випадкова ознака», акциденція), Порфирій увів п’ятий тип – «відмітна ознака» або «видова відмінність». Наприклад, «жива істота» – рід; «людина» – вид; «філософ» – видова відмінність; «із почуттям відповідальності» – суттєва ознака; «висока» – випадкова ознака.

У своєму логічному вченні Порфирій чітко розмежовував зміст та обсяг імен. Йому вдалось виразно сформулювати логічну закономірність, яка пізніше отримала назву зворотно-пропорційної залежності між обсягом та змістом: при переході від виду до роду рід потенційно буде мати усі свої видові ознаки, але реальний рід їх мати не буде.

Ідеї Порфирія, який розширив Аристотелеве вчення про предикабілії за рахунок додавання категорії «видова відмінність», згодом трансформувались у класифікаційну схему ознак предмета. На цій підставі можна стверджувати, що Порфирій стояв біля витоків числення класів.

Проблеми античної логіки, які були в центрі уваги перипатетиків, стоїків, епікурейців та неоплатоніків, значною мірою стимулювали розвиток не тільки традиційної, але й багатьох розділів сучасної логіки.

Таким чином, грандіозна логічна система Аристотеля, яка впорядкувала та узагальнила логічний досвід грецьких інтелектуальних центрів, доповнена античною коментаторською традицією, здобутками й напрацюваннями античних логіків елліністично-римського періоду, започаткувала становлення західної логіки. Аж до Нового часу західна логіка, взявши за взірець логічну спадщину Аристотеля, розвивалась тільки шляхом її інтерпретації.

 

Література

Джерела

Аристотель. Метафизика // Сочинения: В 4-х т. – М., 1976. – Т.1.

Аристотель. Категории. Об истолковании. Первая аналитика. Вторая аналитика. Топика. О софистических опровержениях // Сочинения: В 4-х т. – М., 1978. – Т.2.

Аристотель. Риторика // Античные риторики. – М., 1978.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1979.

Порфирий. Введение к «Категориям» Аристотеля // Аристотель. Категории. – М., 1934.

Теофраст. Характеристики. – СПб., 1888.

 

Дослідження

Ахманов А.С. Логическое учение Аристотеля. – М., 1960.

Бочаров В.А. Аристотель и традиционная логика. – М., 1984.

Воробьев В.В. Становление идей неклассической логики в античности и средневековье. – М., 1989.

Лебедев С.А. Развитие категории «индукция» // Философские проблемы истории логики и методологи науки. – Ч.II. – М., 1986.

Лукасевич Я. Аристотелевская силлогистика с точки зрения современной формальной логики. – М., 1959.

Микеладзе З.Н. Основоположения логики Аристотеля // Аристотель. Сочинения: В 4-т. – М., 1978. – Т.2.

Орлов Е.В. Силлогизм и «обращение» у Аристотеля // Философские науки. – 2008. – №3.

Широков В.С. Жан Буридан об апориях Зенона // Философские науки. – 1982. – №4.

 


Тема 2



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-06; просмотров: 49; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.89.204.127 (0.017 с.)