Схоластична логіка, її визначення, періодизація, специфіка, головні персоналії, терміни та поняття 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Схоластична логіка, її визначення, періодизація, специфіка, головні персоналії, терміни та поняття



На християнському Заході антична логіка поступово трансформувалась у схоластичну.

Схоластична логіка – це напрям розвитку західної логіки в європейській культурі та континентально-океанічній цивілізації.

В історії схоластичної логіки можна виокремити три основних етапи розвитку:

логіка Середньовіччя (VI – XV ст.);

логіка Відродження (XV – XVII ст.);

логіка Нового часу (середина XVII – середина XIX ст.).

У добу Середньовіччя західна логіка розвивалась переважно в рамках схоластики та догматики. Схоластика – це християнське філософсько-релігійне й логіко-методологічне вчення про єдність ідеалізму та раціоналізму й можливість синтезу релігійних постулатів та принципів раціонального мислення. Християнська догматика – це безумовне підпорядкування постулатам віри, усім її фундаментальним положенням та таїнствам, незалежно від того, що вони абсурдні чи суперечливі з погляду раціонального мислення.

Філософські основи схоластики залежали від релігійних та теологічних переконань, за якими філософія підпорядковувалась теології, раціональне мислення – авторитету теократичної догми. Звідси – два рівні або різновиди знання: раціональне та надраціональне. Перше здобувається за допомогою розуму, раціонального мислення, друге дається шляхом надраціональної інтуїції, містичного об’явлення. Авторитетом для першого виступають трактати Аристотеля, для другого – тексти Біблії. Відповідно до такого поділу схоластична логіка, на відміну від схоластики в цілому, тлумачилась як наука тільки про раціональне мислення.

За схоластичними настановленнями, і на першому, і на другому рівні ієрархії знання вже наявна «Вічна істина». Її потрібно просто вивести із текстів Аристотеля чи Біблії, подати у всій повноті логічних наслідків. Тому схоластика концептуально пов’язана із догматикою, догматичною аргументацією. В основі догматики той же стереотип «готового слова» й «готової відповіді» на всі випадки життя.

У добу Середньовіччя досліджувалися головним чином філософські основи логіки, розуміння ж проблем логічного виведення, методів та прийомів логічного доведення не виходило за межі аристотелевої силогістики. Силогістика Аристотеля викладалась в усіх західноєвропейських університетах доби Середньовіччя, й міра освіченості людини багато в чому визначалася тим, наскільки добре вона орієнтувалась в тому, що написав Аристотель. Середньовічні вчені та теологи славилися тим, що коментували трактати великого античного мислителя або «Філософа», як його вони називали. Як бачимо, головні здобутки логіки Середньовіччя були насамперед пов’язані з розвитком ідей Аристотеля.

В епоху Відродження втратили свої позиції не тільки авторитет Біблії та Церкви, але й авторитет Аристотеля, з іменем та філософією якого було так щільно пов’язане Середньовіччя. Філософи епохи Відродження повстали проти схоластизованого Аристотеля та започаткували критику схоластичної логіки. Так, французький філософ й письменник Мішель де Монтень (1533 – 1592) називав Аристотеля «царем догматиків і схоластів», оцінюючи його вчення як неспроможне. Італійський філософ Бернандіно Телезіо (1509 – 1588) писав, що Аристотелеве вчення є лише прикриттям незнання мудрими термінами. Головний недолік Аристотелевого методу він вбачав у тому, що Аристотель замість точного спостереження явищ природи прагнув «командувати досвідом», нав’язуючи свої упереджені поняття.

Критика схоластизованої Аристотелевої логіки фактично була критикою непродуктивної демонстративно-аподиктичної техніки мислення, яка ігнорувала чуттєвий досвід, а в кінцевому підсумку – й об’єктивну реальність. Дедуктивно-схоластична логіка Аристотеля сприймалась в епоху Відродження як логіка «штучного мислення». Їй протиставлялась логіка «природного мислення», яка була покликана вивчати природу шляхом спостереження та експерименту. Наприклад, італійський філософ Томмазо Кампанелла (1568 – 1639) закликав припинити вивчати природу за творами Аристотеля й покласти в основу пізнання чуттєвий досвід та індуктивний метод. Однак, хоча ставлення до схоластичної логіки в епоху Відродження загалом було негативним, нових ідей щодо її вдосконалення виникло небагато.

Логіка епохи Відродження спричинила відхід від традиції коментування Аристотелевої силогістики, яка панувала в добу Середньовіччя, та відкрила шлях до побудови нових типів логік, відмінних від логіки Аристотеля. Проте вона не змогла похитнути Аристотелевої традиції логіки, що зберігала пануючі позиції в способі мислення освіченої частини західноєвропейського суспільства аж до часу поширення ідей британської індуктивної методології та німецької спекулятивної діалектики.

Активні пошуки логічних методів пізнання, альтернативних дедуктивно-схоластичним, до яких вдавалися філософи епохи Відродження, привели до того, що у Новий час були створені проекти логік, які або суттєво доповнювали логіку Аристотеля, як, наприклад, індуктивна логіка Ф.Бекона, або значно видозмінювали її, як, наприклад, трансцендентальна логіка І.Канта чи діалектична логіка Г.Гегеля.

Головним персоналіями, поняттями та термінами схоластичної логіки вважаються:

Северин Боецій (480 – 525) – римський державний діяч, філософ, логік. Переклав на латинську мову та прокоментував найважливіші трактати Аристотеля й Порфирія. Написав ряд творів про силогізми та окремі логічні операції над іменами й поняттями. Головними з них є такі: «Вступ до категоричного силогізму», «Про гіпотетичний силогізм», «Про визначення», «Про поділ».

Михайло Псьолл (1008 – 1096) – візантійський філософ. Автор трактату «Огляд логіки Аристотеля» та наочної схеми «логічний квадрат».

П’єр Абеляр (1079 – 1142) – французький філософ. Коментатор творів Аристотеля, Порфирія та Боеція. Написав трактати: «Логіка для початківців», «Наша логіка, звернена до суспільства», «Так і Ні».

Вільям Шервуд (1206 – 1266) – англійський логік та філософ. Написав підручник з логіки, названий «Сума логіки» або «Суммули».

Петро Іспанський (1210 – 1277) – іспанський філософ та логік. Автор «Малої логічної суми», яка використовувалась як базовий підручник для викладання логіки в Західній Європі більше трьох століть. Увів в логіку семіотичну проблематику. Вивчав операції, що пізніше отримали назву операції логіки висловлювань.

Тома Аквінський (1225 – 1274) – «Doctor Angelicus», «Ангельський доктор», італійський філософ та теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики. Проблеми розглядав у творах «Про природу роду», «Про модальні висловлювання», «Про омани».

Раймунд Луллій (1266 – 1315) – іспанський філософ та логік. Автор містико-логічної комбінаторики як теорії комбінування довільно відібраного набору елементарних термінів та предикатів. Свої ідеї виклав у трактаті «Ars Magna» – «Велике мистецтво».

Дунс Скот (1266 – 1308) – «Doctor Subtilis», «Витончений доктор», від назви одного з його творів – «Витончені запитання до «Метафізики» Аристотеля», шотландський філософ та теолог. Запровадив у логічну теорію висловлювань квантор спільності, провів розмежування функторів «будь-який» та «кожний». Розробив теорію логічного слідування на базі аксіоматичного методу. Сформулював логічний закон, який носить його ім’я – закон Дунса Скота.

Вільям Оккам (1285 – 1349) – «Doctor invincibilis», «Нездоланний вчитель», англійський філософ та логік. Сформулював методологічний принцип, який отримав назву «бритва Оккама», та проблему ані «так», ані «ні» – probleme neutrum – й почав розробляти трьохзначну логіку. Автор фундаментального трактату «Сума усієї логіки», який вивчався в західноєвропейських університетах до кінця XVII століття.

Тривіум – цикл з трьох дисциплін першого етапу навчання у середньовічних університетах. До нього входили граматика, риторика та діалектика.

Діалектика – назва логіки у середньовічних університетах.

Логічний квадрат – наочна схема, запропонована Михайлом Псьоллом, яка дозволяє визначити істинісні значення атрибутивних висловлювань, в яких суб’єкт та предикат однакові за фактичним змістом, але можуть бути неоднаковими за кванторами або функторами, в яких різний логічний зміст.

Універсалії – термін, що застосовувався у середньовічній логіці для позначення загальних понять.

Велике мистецтво – логічний метод Раймунда Луллія, основою якого становила довільно відібрана сукупність елементарних термінів та предикатів, з яких комбінаторним способом за допомогою механічного пристрою можна виводити різні комбінації силогістичної структури, компонентами якої є ці терміни та предикати.

Логічна машина – механічний або електронний технічний пристрій для розв’язання математичних та логічних задач, опрацювання теоретичних масивів інформації. Першу механічну логічну машину побудував Раймунд Луллій.

Бритва Оккама – методологічний принцип, сформульований Вільямом Оккамом, за яким із наукових теорій вимагається усунення понять, які не є інтуїтивно очевидними, та понять, які не перевіряються досвідом: «Сутності не варто множити без необхідності».

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-06; просмотров: 86; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.158.251.104 (0.007 с.)