Британська новочасна логіка. Емпірико-індуктивна методологія та проект побудови логіки науки Ф.Бекона. Мовні знаки та ідея числення імен в логіко-математичній теорії Т.Гоббса




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Британська новочасна логіка. Емпірико-індуктивна методологія та проект побудови логіки науки Ф.Бекона. Мовні знаки та ідея числення імен в логіко-математичній теорії Т.Гоббса



Британська новочасна логіка представлена іменами британських філософів Ф.Бекона (1561 – 1626) та Т.Гоббса (1588 – 1679). Першим, хто виступив проти схоластичної логіки й, зокрема, проти схоластизованої силогістики у період Нового часу, був Ф.Бекон.

У трактаті «Новий Органон» він спробував розробити теоретичні засади нової індуктивної логіки. Ці засади були викладені ним у вигляді афоризмів. Свою нову логіку індуктивного типу Бекон протиставив старій аристотелівсько-схоластичній дедуктивній логіці, а його «Новий Органон», над яким філософ працював 20 років й 12 разів переробляв, повинен був, за задумом автора, замінити старий Аристотелевий «Органон». Але Бекон у своєму радикалізмі був несправедливим щодо Аристотеля. Він знав не справжнього Аристотеля, а схоластизованого.

На думку Бекона, «Органон» Аристотеля не тільки не корисний, але глибоко шкідливий для науки, оскільки не є інструментом наукового дослідження й просування науки до нових відкриттів та винаходів, гальмує розвиток наук, служить підставою помилок. Найбільше, на що може претендувати логіка Аристотеля – навчати методам ведення суперечок, дискусії та способам переконання людей. Мистецтво ж перемагати у суперечках та мистецтво перемагати природу, оволодівати науковими істинами – зовсім різні речі. Аристотелева схоластична філософія, на погляд Бекона, не приносить практичної користі. Філософія ж повинна мати практичну цінність.

«Новий Органон» Бекона складається з двох частин: деструктивної та конструктивної. Перша, деструктивна частина «Нового Органону» містить вчення про «ідоли» або «привиди» – труднощі, які виникають у процесі пізнання. Таким чином, якщо Аристотель боровся проти софізмів, то Бекон вів боротьбу з «привидами» або «ідолами».

Найхарактернішим «ідолами» є «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку» та «ідоли театру». «Ідоли роду» – це спотворення, які виникають у результаті намагання людини наділити речі та явища природи власними якостями (наприклад, лагідний вітер, розумне розташування планет Сонячної системи). «Ідоли печери» – це помилкові відображення дійсності, які виникають внаслідок надмірної схильності людини або до старих істин, або до нових відкриттів. «Ідоли ринку» – це труднощі пізнання, які виникають у результаті некритичного, поверхового ставлення до функції, значення та природи слова (наприклад, неправильно іменуються речі, явища чи процеси). «Ідоли театру» – це хибні твердження, які обґрунтовуються покликаннями на авторитети.

Друга, конструктивна частина «Нового Органону» обґрунтовує продуктивний метод наукових відкриттів – наукову індукцію. Звільнення від «ідолів» – це, на думку Бекона, лише частина роботи, яку повинен здійснити дослідник на шляху до пізнання істини. Йому потрібно ще озброїтися справжнім методом наукового пізнання. Тому головним завданням логіки, за Беконом, є розробка наукового методу, який вказує правильний шлях відкриття істини. Британський філософ вважав, що логіка повинна стати логікою наукових відкриттів та винаходів. Новий науковий метод, на його погляд, дозволить здійснювати наукові відкриття легко, систематично, без особливих розумових зусиль. Таким методом Бекон вважав наукову індукцію.

Бекон не першим ставив проблему індукції. Вже Аристотель трактував індукцію як сходження від одиничного до загального (у тому ж «Органоні», чого Бекон, очевидно, не знав). Проблеми індукції розглядали й деякі логіки Середньовіччя. Однак ні в античності, ні тим більше в добу Середньовіччя індуктивні міркування не відіграли якої-небудь значної ролі в системі інших логічних методів, які переважно залишалися дедуктивно-силогістичними. Проте у Бекона індукція набуває першочергового значення, стає головним засобом наукового пізнання природи.

Індуктивна логіка протиставлялася Беконом силогістиці Аристотеля. Силогізм Бекон вважав абсолютно безплідним. Наприклад, візьмемо звичайний категоричний силогізм:

Усі люди смертні.

Сократ – людина.

Отже, Сократ є смертним.

У цьому силогізмі знання про те, що усі люди смертні, отримано із спостереження та узагальнення окремих випадків. Тому його можна замінити індуктивним силогізмом або індукцією таким чином:

Усі спостережувані однотипності природи – постійні.

Констатація, що усі люди, які жили раніше – померли, – це одна із спостережуваних однотипностей.

Отже, й вона повинна бути постійною, оскільки усі люди помруть або помирали до початку наших спостережень.

Критикуючи силогістику Аристотеля, Бекон зазначав, що силогізм складається із речень, речення – із слів, слова – із знаків термінів та понять. Тому головне призначення силогізму полягає в утворенні правильних понять. Якщо логічна операція має справу з неправильно утвореними поняттями, нечіткими й невиразними, тоді на неї не можна покластися при звичайних силогістичних виводах.

Бекон першим з-поміж мислителів свого часу обґрунтував важливість індукції на противагу дедукції. Популярна індукція через простий перелік була для нього головним об’єктом критики. Наукові висновки повинні бути, на переконання Бекона, вільними від недостатньо дослідженого та прийнятого на віру. Вчений повинен виходити із чуттєвих даних та одиничних фактів. Відштовхуючись від одиничних фактів, потрібно, за Беконом, сходити до узагальнень поступово, крок за кроком. Тільки таким чином можна дійти до надійних загальних принципів. Істинний науковий метод передбачає виходити від одиничних випадків, від них переходити до найнижчих узагальнень, потім – до середніх, а від них – до найзагальніших положень. Найціннішими для науки, з погляду Бекона, є середні положення, оскільки вони мають найбільше практичне значення для життя людей, а також тому, що на середніх положеннях базуються найширші узагальнення – вищі принципи науки.

Логіка Бекона вимагає насамперед встановлення фактів шляхом спостережень та експериментів, а потім перехід до пізнання загальних законів за допомогою індукції. Загальні положення, отримані в результаті узагальнення фактів, Бекон називав «аксіомами». Популярну індукцію через простий перелік він критикував за те, що у ній велика увага приділялася позитивним інстанціям – переліку випадків, які підтверджували вивідне загальне положення чи аксіому, та не приділялося необхідної уваги пошуку негативних інстанцій. При цьому достатньо було би знайти одну заперечну інстанцію для того, щоб спростувати загальне положення. У зв’язку із цим, Бекон протиставляв популярній індукції через перелік істинну індукцію через виключення. Істинна індукція, на погляд Бекона, полягає у виключенні всього несуттєвого, в результаті цієї логічної операції залишаються найбільш необхідні умови. Саме через виключення всього несуттєвого відбувається просування до справжньої причини (форми) досліджуваного явища.

Необхідною попередньою умовою застосування індукції Бекон вважав нагромадження великої кількості фактичного матеріалу та побудову таблиць відкриттів, що дозволяють встановити, яка властивість завжди співіснує із досліджуваним явищем та завжди відсутня, коли відсутнє досліджуване явище, а також збільшується чи зменшується разом із останнім. Бекон виокремлював три види таблицьприсутності, відсутності та порівняння. Розкриваючи, наприклад, смисл поняття «тепло», учив Бекон, потрібно, по-перше, вказати приклади речей, в яких воно присутнє (сонце, багаття), по-друге (й це вже було новацією Бекона), потрібно підібрати приклади, де воно відсутнє (Місяць, болотяні вогники) й, по-третє, порівняти перші приклади із другими, вказати на те спільне, що в них є. Якщо шуканого дуже багато чи, навпаки, немає взагалі, тоді потрібно врахувати ймовірність його присутності в тому чи іншому прикладі. Обґрунтовуючи свої таблиці відкриттів, Бекон порвав із Аристотелевою логікою та її силогістичними побудовами, оскільки дух експерименту як головного засобу аналізу став невід’ємною рисою нової емпіричної науки.

Ідеї індуктивної логіки Бекона були продовжені й розвинуті у ХІХ столітті Джоном Стюартом Міллем (1806 – 1873), а у ХХ столітті – Рудольфом Карнапом (1891 – 1970). Сьогодні вони представлені в імовірнісній логіці, в якій між істинними та хибними висловлюваннями міститься клас гіпотетичних висловлювань, значення яких є функцією різних об’єктивних та суб’єктивних факторів.

Другим із опонентів схоластики та догматики у британській новочасній логіці був Т.Гоббс. Проблемам логіки філософ повністю присвятив перший розділ трактату «Про тіло». Цей розділ у нього називається «Числення, або логіка». Тіло, у розумінні Гоббса, – це не тільки фізичне, природне тіло, це й людське тіло зі складним психічним життям та пізнавальною діяльністю. Гоббс створив знакову концепцію мови. Він називав слова іменами, які, на його погляд, виступають умовними знаками речей. Слова-знаки, за Гоббсом, складаються у речення, а речення об’єднуються у міркування, які, у свою чергу, складають матерію доведення. Як бачимо, мова, на думку Гоббса, нерозривно зв’язана із мисленням. Логіку Гоббс розглядав як вчення про імена (поняття, ідеї), речення (висловлювання, судження), поєднання речень (міркування, доведення), вчення про істину й хибу та науковий метод. Він створив розгалужену класифікацію імен. Саме Гоббс першим називав генетичне визначення окремим видом визначення понять. Великого значення філософ надавав операціям поділу понять, їх обмеженню та узагальненню. Поряд із дихотомічним поділом він виокремлював й трихотомічний. Обмеження й узагальнення понять Гоббс витлумачував як додавання та віднімання імен. Так, додаючи до імені «прямокутник» ім’я «рівносторонній», одержують ім’я «квадрат», а віднімаючи від імені «квадрат» ім’я «прямокутний», одержують ім’я «ромб».

Головними процесами пізнавального мислення Гоббс вважав порівняння, поєднання та розподілімен. Обґрунтовуючи думку, за якою будь-яке просте висловлювання та судження є додаванням двох імен (суб’єкта й предиката), Гоббс був змушений вважати кванторні слова «усі», «деякі» тощо складовими відповідних імен, а частку «не», яка посідає місце перед зв’язкою «є», приєднувати до імені, яким позначається предикат. Заперечні судження він розглядав як стверджувальні, в яких роль предиката виконує поняття, суперечне предикату відповідного заперечного судження. Так, судження «Деякі люди не є християнами» Гоббс сформулював би у такий спосіб: «Деякі люди є нехристиянами». Умовні висловлювання Гоббс вважав найбільш адекватними, оскільки вони аналізують причинні зв’язки. Щоб висловлювання та судження було правильним, необхідно дотримуватися таких умов: суб’єкт та предикат повинні бути названі одного й того ж предмета; суб’єкт повинен входити в обсяг предиката. Щодо законів логіки, то закон несуперечності й закон виключеного третього Гоббс розумів як аксіоми у процесі утворення правильних висловлювань. Ці закони, на його думку, вказують на несумісність позитивних й негативних імен та водночас показують, що одне з цих імен істинне. В основі його вчення про міркування лежить силогізм, який, за Гоббсом, є операцією додавання трьох імен або поєднанням двох речень, що мають спільне ім’я – ім’я, яке позначає середній термін. Ідея Гоббса про міркування як числення пізніше була реалізована в математичній логіці.

 

Картезіанська логіка. Концепція універсальної математики й проект математизації дедуктивної логіки Р.Декарта. Аксіоматико-дедуктивна методологія та мистецтво переконання Б.Паскаля. Інтроспективно-інтуїтивні та дедуктивно-раціоналістичні методологічні основи популярної логіки А.Арно й П.Ніколя

Назва «картезіанська логіка» походить від латинізованого імені французького філософа Р.Декарта (1596 – 1650) – Картезій. Для Декарта, як і для Бекона, було характерне критичне ставлення до схоластичної науки й логіки, прагнення обґрунтувати новий метод та вихідні принципи пізнання. На відміну від Бекона, який звертався до досвіду й спостереження і, врешті, заклав основи емпіризму, Декарт апелював до розуму й самосвідомості та став основоположником раціоналізму. Декарт не написав якихось спеціальних трактатів з логіки, однак висловлені ним раціоналістичні ідеї в працях «Розмірковування про метод», «Правила для керівництва розуму», «Метафізичні розмисли» мали великий вплив на подальший розвиток західної логіки.

Декарт наполягав на збереженні дедуктивного методу в логіці. Дедукцію Декарт поділяв на два види – на аналітичний та синтетичний методи. Аналітичним методом він називав такий шлях думки, коли від окремих фактів сходять до принципів; синтетичним методом – такий шлях, коли рухаються від аксіом до наслідків. Сам Декарт найбільшу наукову цінність визнавав за синтетичним методом, хоча й зазначав, що аналітичний метод частіше приводить до наукових відкриттів. Але дедуктивний метод він збагатив новим розумінням істини як інтуїтивної очевидності. Таке розуміння істини є корисним для математики, оскільки аксіоми, істинність яких не доводиться через їхню інтуїтивну очевидність, насправді служать висхідними пунктами більшості логіко-математичних наукових теорій. Таким чином, істинний науковий метод для Декарта має математичне походження.

Математика, вважав Декарт, є не тільки наукою про величини, а універсальною наукою, яка включає все те, що підлягає порядку та мірі, незалежно від того, чи будуть це числа, фігури, зірки чи щось інше. Це й астрономія, і оптика, і музична акустика. Математичний метод при такому розумінні може бути застосований і в галузі філософії. Із філософського погляду математика не випадково лежить в основі методу Декарта, оскільки в понятті природи він залишив тільки ті визначення – протяжність, фігуру та рух, – які складають предмет математичного дослідження. В руках Декарта математика стала формально-раціоналістичним методом, за допомогою якого можна «обчислювати будь-яку реальність». Зразком для «універсальної математики», на його думку, є алгебра, бо у ній закладена велика кількість можливостей для конструювання умовного світу, який мислився Декартом як механізм, що відтворює ті наслідки, які спостерігаються у реальному світі. Ідея універсальної математики пізніше була розвинута Г.Ляйбніцем (1646 – 1716), який мріяв створити універсальну мову за типом математичних символів.

Замість формальних правил Аристотелевої логіки, до яких Декарт залишився глибоко байдужим, він ввів чотири методологічних правила, важливих для будь-якого наукового дослідження. Вони формулювалися ним так:

1) вважати істинними тільки ті положення, які не викликають жодних сумнівів;

2) розділяти кожну складну проблему або завдання на складові частини або окремі проблеми;

3) методично переходити від відомого й дослідженого до невідомого та недослідженого;

4) не робити ніяких пропусків у логічних ланках дослідження.

Декарт не ставив перед собою завдання розробити систему логіки, в якій би викладалися окремі логічні проблеми. Ця мета була реалізована його послідовниками та учнями.

Математика як зразок наукової точності та строгості стала неперевершеним орієнтиром для багатьох дослідників Нового та Новітнього часу, зокрема для французького математика, фізика, філософа й письменника Б.Паскаля (1623 – 1662). Він розвинув вчення Декарта про метод наукового пізнання, блискуче використав метод математичної індукції, дослідив роль визначень й аксіом у доведенні, зробив суттєвий внесок у розробку аксіоматичного методу та теорії ймовірностей.

Використовуючи методологію Декарта, Паскаль у трактаті «Про геометричний метод і про мистецтво переконувати» показав, що головна функція визначень – прагнення зробити мову яснішою та коротшою. Саме тому наукові терміни, взяті із природної мови, повинні бути очищені від повсякденного вживання й використані у новому значенні; інші ж речення та формулювання, які лише відтворюють вже усталені у мові значення термінів, є простими реченнями. Визначення, на думку Паскаля, являють собою операцію, яка приписує нове значення вже існуючим іменам даної мови. Паскаль взагалі забороняв приписувати терміну інший смисл, окрім того, який розкривається у визначенні цього терміна, що, на його погляд, повинне сприяти усуненню неоднозначностей природної мови.

Розробляючи теорію доведення, Паскаль продемонстрував її практичне застосування у процесі формування переконань. Він констатував, що при вивченні істини можна поставити три головних мети:

1) відкрити істину, коли її шукають;

2) доказати, коли її знайшли;

3) відрізнити її від хиби, коли її досліджують.

Щоб краще зрозуміти метод введення переконливих доведень, мислитель в дусі свого часу орієнтувався на метод геометричних доведень. Мистецтво переконання, на погляд Паскаля, є не що інше, як сукупність методичних та досконалих доведень. Складається воно із трьох суттєвих «речей»: ясних та точних дефініцій термінів; викладення початків або очевидних аксіом, які служать для доведення предмета міркування; мисленої підстановки визначення на місце визначуваного предмета у ході доведення.

Метод геометричних доведень Паскаля у мистецтві переконання передбачає використання правил для досконалих дефініцій, аксіом та доведень. Правила для дефініцій він сформулював таким чином:

1) не визначати жодних цілком ясних термінів, які не можна виразити іншими словами;

2) не вводити темних чи двозначних термінів без дефініцій;

3) вживати у дефініціях тільки слова цілком відомі чи попередньо пояснені.

Правила для аксіом Паскаль сформулював в такий спосіб:

1) не вводити без дослідження жодних ненеобхідних початків, якими би ясними й очевидними вони не здавалися;

2) приймати в аксіомах тільки істини, які цілком очевидні самі по собі.

Нарешті, правила для доведень формулюються Паскалем так:

1) не обґрунтовувати нічого, що само собою очевидно без жодного доведення;

2) обґрунтовувати усі неповністю ясні речення, використовуючи у доведеннях найбільш очевидні аксіоми чи речення, вже прийняті чи обґрунтовані;

3) завжди подумки ставити визначення на місце визначуваних термінів, щоб уникнути омани від двозначності слів, значення яких повинно бути обмежено дефініціями.

Серед цих правил три не є абсолютно необхідними, тому нехтування ними не веде до помилки. Ці три правила такі:

1) стосовно дефініцій – не визначати слів цілком відомих;

2) стосовно аксіом – не приймати без дослідження жодної аксіоми, навіть цілком очевидної та простої;

3) стосовно доведень – не доводити нічого, що само собою ясно та зрозуміло.

Решту ж п’ять правил абсолютно необхідні, без них не можна обійтись, не зробивши важливої помилки. Використання усіх восьми правил робить доведення переконливими, досконалими, інакше кажучи – геометричними. Усе мистецтво доведення полягає у чіткому використанні правил.

Дедуктивний метод й інші логічні підходи Р.Декарта, а також методологічні вимоги, розроблені Б.Паскалем стосовно дефініцій, аксіом та доведень, були покладені в основу логічної концепції французьких філософів та логіків Антуана Арно (1612 – 1694) та П’єра Ніколя (1625 – 1695), янсеністів й картезіанців, авторів книги «Логіка, або Мистецтво мислити». Згодом логічна концепція, викладена у цій книзі, отримала у широкої читацької аудиторії назву «Логіка Пор-Рояля». Ця назва походить від імені монастиря Пор-Рояль поблизу Парижа, в якому перебували автори книги, що у теології були прихильниками релігійної доктрини Корнелія Янсена (1585 – 1638), а у філософії – послідовниками Р.Декарта.

За цією концепцією, логіка є методологією усіх інших наук та, як наукова дисципліна, розділяється на чотири частини: вчення про поняття, судження, умовиводи, правила й методи доведення. Таке розуміння логіки дуже близьке до сучасного тлумачення традиційної логіки. Особливістю «Логіки Пор-Рояля» є те, що в ній значне місце займає психологія мислення, у щільному зв’язку з якою трактуються й проблеми логіки.

У першій частині «Логіки Пор-Рояля» викладається вчення про поняття – прості уявлення чи ідеї. Всі поняття автори книги про «Мистецтво мислити» поділяють на прості й складні, а також на загальні, часткові та одиничні. Заслугою Арно й Ніколя є те, що вони вперше запропонували точне визначення терміна «зміст поняття». Під змістом поняття автори розуміли сукупність суттєвих ознак предметів, на які поширюються поняття. Зміст поняття вони співвідносили з обсягом поняття – тими предметами, які відповідають поняттю. Зміст ідеї, зазначається в «Логіці», – це атрибути, які в ній містяться та які у неї не можна відняти, не зруйнувавши її при цьому. Так, зміст ідеї трикутника включає протяжність, фігуру, три кути й рівність трьох кутів двом прямим. У своєму логічному вченні автори розрізняють реальні визначення (визначення речі) й номінальні визначення (визначення імені). У реальному визначенні за визначуваним терміном зберігається його звичайний загальноприйнятий смисл, іншими словами, реальні визначення встановлюють смисл чи зміст терміна вже усталеної мови. У номінальному ж визначенні термін спочатку не має ніякого смислу й отримує його шляхом визначення, при чому лише той, який приписується йому визначаючим терміном.

У другій частині «Логіки Пор-Рояля» розглядається судження – дія розуму, при якій зв’язуються різні ідеї. Усі судження поділяються на прості й складні (наприклад, «Петро живе», «Жінка любить або ненавидить»); ствердні й заперечні (наприклад, «Істинний християнин милосердний», «Скупий не робить жодного добра»); загальні, часткові й одиничні (наприклад, «Усі французи хоробрі», «Деякі жорстокі люди боягузи», «Людовік XV – король»); істинні, хибні та вірогідні (наприклад, «Бог справедливий», «Брут нікого не вбивав», «Земля кругла»). Викладається вчення про перетворення суджень.

Третя частина книги присвячена вченню про умовиводи – дії розуму, за допомогою яких він утворює нове судження із багатьох інших. Необхідність й завдання умовиводу, на думку авторів книги, полягає у розв’язанні проблеми істинності чи хибності якогось судження. У найпростішому випадку до умовиводу входять два засновки (більший та менший) й висновок. Наприклад:

Закон Божий велить поважати королів.

Людовік XV – король.

Отже, Закон Божий велить поважати Людовіка XV.

Але не завжди обидва засновки явно виражені. У цьому випадку наявний умовивід, який називається ентимемою. Ентимема є недосконалий силогізм, оскільки один із засновків береться до уваги, але не виражається.

Побудовані із багатьох суджень умовиводи, в яких кожне наступне судження залежить від попереднього, називається соритом. В математиці сорити є звичайними міркуваннями.

Детально автори книги викладають правила простого силогізму, характеризують його фігури та модуси.

Автори книги присвячують значну увагу аналізу софістичних міркувань. Вони описують вісім головних софізмів:

1) доказувати не те, що вимагається доказати;

2) вважати істинним те, що вимагається доказати;

3) приймати за причину те, що не є причиною;

4) неповний перелік;

5) судити про речі по тому, що відноситься до них лише випадковим чином;

6) переходити від розділового смислу до єднального чи від єднального до розділового;

7) переходити від того, що істинне в деякому відношенні, до того, що істинне загалом;

8) зловживати двозначністю слів.

Четверта частина книги присвячена проблемам методу та правилам доведення й особливо яскраво відображає вплив картезіанських підходів. Метод трактується як спосіб розташування думок, за допомогою яких відкривається нова істина чи доводиться іншим істинність відомої думки. Метод поділяється на аналітичний й синтетичний. Аналітичний метод (або метод вирішення, метод винаходу) має своєю метою відкриття істини. Синтетичний метод (або метод композиції, теоретичний метод, метод науки) призначений для передачі іншим особам вже відкритих істин. Головне у процесі дослідження та пояснення – йти від більш загального (роду) до часткового (виду) та до особливих відмінностей.

Книга Арно й Ніколя відіграла велику роль у розвитку західної логіки та, особливо у практиці її викладання. Загальна структура викладу логіки, запропонована авторами із Пор-Рояля, знайшла широке визнання, а їхній трактат надовго став орієнтиром для написання практичних керівництв з логіки, яка викладалася як загальноосвітня та гуманітарна дисципліна. Лише з другої половини ХІХ століття з такого роду підручниками стали успішно конкурувати, поступово їх витісняючи, зорієнтовані на експериментальне природознавство трактати з індуктивної логіки, а потім й праці з математичної логіки.

Отже, в Західній Європі внаслідок поєднання двох протилежних типів новочасних логік – британської логіки індуктивного типу та картезіанської логіки дедуктивного типу – з’явилась традиційна формальна логіка. Традиційна формальна логіка – це результат оновлення старої логіки Аристотеля, звільнення її від середньовічної схоластики, та доповнення новою логікою Ф.Бекона.

 

 

Література

Джерела

Арно А., Николь П. Логика, или Искусство мыслить. – М., 1991.

Бэкон Ф. О достоинстве и приумножении наук // Бэкон Ф. Сочинения в 2-х т. – М., 1971. – Т.1.

Бэкон Ф. Новый Органон // Бэкон Ф. Сочинения в 2-х т. – М., 1972. – Т.2.

Гоббс Т. Основы философии. Часть первая. О теле // Гоббс Т. Сочинения в 2-х т. – М., 1989. – Т.1.

Декарт Р. Правила для руководства ума // Декарт Р. Сочинения в 2-х т. – М., 1989. – Т.1.

Декарт Р. Рассуждения о методе // Декарт Р. Сочинения в 2-х т. – М., 1989. – Т.1.

Паскаль Б. О геометрическом уме и об искусстве рассуждать // Паскаль Б. Трактаты. Полемические сочинения. Письма. – К., 1997.

Дослідження

Асмус В.Ф. Лекции по истории логики: Авиценна, Бэкон, Гоббс, Декарт, Паскаль. – М., 2007.

Бахтияров К.И., Бирюкова И.Б. Французская логика XVII – XIX ст. // Вестник Московского государственного университета. Серия 7. Философия. – 2001. – №6.

Маковельский А.О. История логики. – М., 2004.

Минто В. Дедуктивная и индуктивная логика. – Мн., 2002.

Попов П.С. История логики Нового времени. – М., 1960.

Попович М.В. Очерк развития логических идей в культурно-историческом контексте. – К., 1979.

Прокопов Д.Є. Інтерпретація хиби в європейській філософії XVII – середини XVIII століть. – К., 2008.

Субботин А.Л. «Логика Пор-Рояля» и ее место в истории логики // Арно А., Николь П. Логика, или Искусство мыслить. – М., 1991.

 


Тема 6

Логічні теорії німецького ідеалізму

План лекції

1. Логіка німецького ідеалізму, її визначення, специфіка, головні персоналії, поняття та терміни.

2. Логічні концепції І.Канта. Реформа традиційної логіки. Ідея трансцендентальної логіки. Оцінка трансцендентальної логіки із перспективи сучасної символічної логіки.

3. Проект діалектики Г.Гегеля як логіки. Класична система діалектичної логіки. Некласичні спроби побудови діалектичної логіки. Сучасна оцінка діалектичних проектів логіки.

 

Виклад лекції





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.233.139 (0.023 с.)