Логічні концепції І.Канта. Реформа традиційної логіки. Ідея трансцендентальної логіки. Оцінка трансцендентальної логіки із перспективи сучасної символічної логіки

Західна логіка тривалий час була відома фактично у вигляді канонічного зразка, запровадженого Аристотелем та утвердженого його коментаторами. Звідси назва, яка відповідає цьому етапу розвитку західної логіки, – «логіка Аристотеля» або «Аристотелева логіка». Започаткована Аристотелем традиція породила також інший рівнозначний термін – «традиційна логіка».

Лише у Новий час німецький філософ й учений І.Кант (1724 – 1804), провівши гносеологічне дослідження пізнавальних можливостей традиційної логіки, висловив ідею нової неаристотелівської логіки – гносеологічної або трансцендентальної логіки як самостійної науки. Його ідея заснована на принципі розділення форми та змісту мислення. Виокремлення форми мислення як окремої логічної категорії забезпечило можливість розвитку західної логіки в напрямі її абстрактизації та математизації.

Виходячи із формальних критеріїв, Кант розрізняв два типи логіки – формальну й трансцендентальну. Формальна логіка, за Кантом, вивчає форми мислення, абстрагуючись від їхнього змісту, а трансцендентальна логіка досліджує у формах мислення ті умови, які надають знанням апріорний характер й забезпечують можливість здобуття загальних й необхідних істин.

Назвавши логіку Аристотеля «формальною», Кант вважав, що вона не може встановити істину, оскільки досліджувані нею форми мислення порожні й беззмістовні та ймовірно мають викінчений й абсолютно замкнутий характер. За дві тисячі років, які минули з часів Аристотеля, ця логіка не зробила жодного кроку вперед. Вона є настільки добре розробленою, що її вже неможливо далі вдосконалювати.

Визнаючи обмеженість традиційної логіки й намагаючись вийти за її вузькі рамки, Кант запропонував проект реформи формальної логіки. На його думку, формальна логіка повинна базуватись на наступних положеннях: першою й основною формою мислення є судження; умовивід служить лише для побудови суджень; чіткі й вичерпні поняття утворюються лише на підставі попередніх суджень та умовиводів, й тому вчення про поняття повинно бути завершальним елементом у системі формальної логіки. Як бачимо, при гносеологічній інтерпретації формальної логіки, здійсненій Кантом, судження виступає формою виразу знання, умовивід – формою здобуття знання, а поняття – формою узагальнення знання.

Розробляючи методологію формальної логіки, Кант ввів ряд нових класифікацій. Він поділив судження на аналітичні, які не дають нового знання, а лише розкривають у предикаті (P) знання, яке вже наявне у суб’єкті (S) (наприклад: «Усі тіла (S) протяжні (P)») й синтетичні, в яких знання, що міститься у предикаті (P) синтезується зі знанням, яке наявне у суб’єкті (S) (наприклад: «Деякі тіла (S) важкі (P)»). У свою чергу, синтетичні судження Кант поділив на апостеріорні, в яких зв’язок суб’єкта (S) з предикатом (P) базується на досвіді (наприклад: «Деякі люди (S) чорношкірі (P)») та апріорні, в яких цей зв’язок розглядається як такий, що передує досвіду й навіть є його передумовою (наприклад: судження, яке виражає закон причинності: «Усе, що відбувається (S), має причину (P)»).

Канту також належить класифікація суджень за кількістю, якістю, відношенням й модальністю. За кількістю судження, на його погляд, поділяються на загальні, часткові, одиничні. У загальному судженні обсяг суб’єкта (S) й обсяг предиката (OP) перебувають у відношенні рівнозначності, коли вони представлені рівнозначними чи тотожними поняттями, або у відношенні підпорядкування, коли вони представлені видовим й, відповідно, родовим поняттями (його схема: Усі S є P; наприклад: рівнозначність: «Усі квадрати (S) – рівносторонні прямокутники (P)»; підпорядкування: «Усі логіки (S) – філософи (P)»). У частковому судженні обсяг суб’єкта (S) й обсяг предиката (OP) перебувають у відношенні перетину (Його схема: Деякі S є P); наприклад «Частина людей (S) – філософи (P)»). В одиничному судженні обсяг суб’єкта (S) й обсяг предиката (OP) перебувають у відношенні підпорядкування (його схема: Цей S є P; наприклад: «Платон (S) – філософ (P)»).

За якістю судження, на думку Канта, поділяються на ствердні, заперечні й безконечні. У ствердному судженні обсяг суб’єкта (S) й обсяг предиката (OP) знаходяться у відношенні сумісності, тобто мають спільні елементи, їх сфери якимось чином дотикаються (його схема: S є P; наприклад: «Кай (S) людина (P)»). У заперечному судженні обсяг суб’єкта (S) й обсяг предиката (OP) знаходяться у відношенні несумісності, тобто не мають спільних елементів, їх сфери жодним чином не дотикаються (його схема: S не є P; наприклад: «Деякі люди (S) не є вчені (P)»). У безконечному судженні обсяг суб’єкта (S) й обсяг предиката (OP) знаходяться у відношенні несумісності, їх сфери безмежно віддалені, тому сфера предиката (OP) обмежена (його схема: S є не P; наприклад: «Людська душа (S) безсмертна (P)»).

За відношенням судження, у відповідності з Кантом, поділяються на категоричні, гіпотетичні й диз’юнктивні. У категоричному судженні, яке базується на відношенні суб’єкта (S) до предиката (P), обсяг предиката (OP) підпорядкований обсягу суб’єкта (S) (його схеми: S є P; S не є P; наприклад: «Усі тіла (S) подільні (P)»). У гіпотетичному судженні, яке базується на відношенні підстави (А) до наслідку (В), наслідок (В) підпорядкований підставі (А) (його схема: Якщо А, то В; наприклад: «Якщо усі тіла складні (А), то вони подільні (В)»). У диз’юнктивному судженні, яке базується на відношенні розділеного знання й усіх членів поділу один до одного, його складники – прості судження підпорядковані цілому – складеному судженню як члени поділу подільному поняттю (його схема: Або А або В; наприклад: «Учений є учений або історичних (А), або раціональних наук (В)»).

За модальністю судження, у класифікації Канта, поділяються на проблематичні, асерторичні й аподиктичні. Проблематичні називаються судження, в якому ствердження чи заперечення приймається лише як можливе, на власний розсуд (його схема: S можливо P; наприклад: «Душа людини (S) можливо безсмертна (P)»). Асерторичним називається судження, в якому ствердження чи заперечення розглядається як дійсне чи істинне (його схема: S дійсно Р; наприклад: «Людська душа (S) безсмертна (P)»). Аподиктичним називається судження, в якому ствердження чи заперечення розглядається як необхідне (його схема: S необхідно P;наприклад: «Душа людини (S) повинна бути безсмертною (P)»).

Умовиводи Кант розділив на безпосередні й опосередковані. До безпосередніх умовиводів він зараховував умовиводи розсудку. Серед умовиводів розсудку Кант виокремлював умовиводи розсудку у відношенні кількості суджень (умовиводи від загального до часткового), умовиводи у відношенні якості суджень («за логічним квадратом»), умовиводи з точки зору відношення суджень (обернення), умовиводи у відношенні модальності судження (протиставлення). До опосередкованих умовиводів Кант відносив умовиводи розуму й умовиводи здібності судження. Умовиводи розуму він поділив на категоричні (прості силогізми), гіпотетичні (умовні силогізми) й диз’юнктивні (розділові силогізми). Нарешті, серед умовиводів здібності судження Кант вирізняв два види – індукцію й аналогію. Традиційну силогістику Аристотеля Кант оцінював негативно, вважав, що з усього її методологічного арсеналу лише перша фігура має смисл як форма правильного умовиводу.

Кант суттєво збагатив вчення про поняття. Саме завдяки німецькому мислителю ця логічна теорія отримала детальну розробку у працях наступних логіків. До нього найчастіше використовувався такий невизначений термін як «ідея», а Кант впорядкував вживання відомої термінології, замінивши психологічно навантажений термін «ідея» логічним за змістом та формою терміном «поняття», й запропонував достатньо струнку й довершену систему різноманітних понять.

Проект реформи формальної логіки був першою спробою Канта подолати її недостатність й обмеженість. Наступною його спробою була побудова концепції трансцендентальної логіки. Трансцендентальна логіка, за задумом Канта, повинна досліджувати походження, обсяг й об’єктивну значущість всезагальних й необхідних знань. Вона повинна з’ясувати наскільки можливе достовірне знання, які передумови потрібні для його досягнення. Трансцендентальна логіка Канта складається з двох розділів.

Перший розділ – це трансцендентальна аналітика. У ній розглядається раціональне пізнання, засноване на формальній логіці й гносеологічних категоріях, досліджується походження й функції гносеологічних категорій, їх апріорний характер. Кант у трансцендентальній аналітиці з одиничних, часткових й загальних суджень висновував три категорії кількості: єдність, множинність, всезагальність; зі ствердних, заперечних й безконечних суджень – три категорії якості: реальність, заперечення, обмеження; із категоричних, гіпотетичних й диз’юнктивних суджень – три категорії відношення: субстанція, причина, взаємодія; із проблематичних, асерторичних й аподиктичних суджень – три категорії модальності: можливість, дійсність, необхідність. Звідси система категорій Канта, яка складається з чотирьох груп: категорій кількості, якості, відношення й модальності. Основною функцією категорій розсудку у пізнанні є, на думку Канта, функція синтезу. За допомогою категорій як системи синтезів матеріал пізнання піднімається до всезагального.

Другий розділ називається трансцендентальною діалектикою. У ній досліджуються метафізичні проблеми пізнання. У відповідності із системою категорій, котра, як зазначено, складається із чотирьох груп: кількості, якості, відношення й модальності, Кант у трансцендентальній діалектиці сформулював чотири антиномії, з якими зіштовхується теоретичний розум, коли виходить за межі чистого досвіду:

1. Теза: Світ має початок й межу у часі та просторі.

Антитеза: Світ у часі й просторі безмежний.

2. Теза: Усе у світі складається з простого.

Антитеза: Немає нічого простого, все складне.

3. Теза: У світі існує причинність через свободу.

Антитеза: Ніякої свободи немає, все здійснюється за законами природи.

4. Теза: У послідовності світових причин є певний необхідний смисл.

Антитеза: У цій низці немає нічого необхідного, усе у ній випадкове.

На думку Канта, теоретичний розум, який не має доступу до досвіду, повинен лише визначати обсяг, походження, об’єктивну значущість апріорних понять розсудку, приписувати цьому розсудку правила й вимагати від нього абсолютної завершеності досвідного знання.

Кант, таким чином, вперше з часів Аристотеля зробив у логіці крок вперед. Над аналітичною логікою розсудку, який працює за формальними правилами, він надбудував другий поверх – логіку розробки самих цих правил, синтетичну логіку розуму, або логіку апріорного синтезу категорій, які в подальшому стають інструментами пізнання й синтезу емпірично отриманих нових знань з апріорними умовами їх організації.

При побудові трансцендентальної логіки Кант дійшов висновку про відмінність двох рівнів організації пізнавальної діяльності інтелекту – розсудку та розуму й двох рівнів логічного дослідження – трансцендентальної аналітики та трансцендентальної діалектики, які в сучасній символічній логіці іменуються, відповідно, предметною логікою, що послуговується об’єктною мовою й скерована на вивчення позамовної реальності, та металогікою, що застосовує метамову й зорієнтована на аналіз структурних аспектів логіко-теоретичної та мовної реальності. Таким чином, логіка розсудку Канта співвідноситься із предметною логікою або просто логікою, а логіка розуму – із металогікою. Проте сам Кант не дуже чітко провів розмежування цих двох рівнів, ототожнюючи інтелект людини в його пізнавальному аспекті з логікою. Це суттєво ускладнило сприйняття та розуміння його ідей.