Пит 30. Розкрийте сутність основних теорій виникнення політичних партій

Задовго до виникнення виборчої демократії, держава мала різноманітну структуру публічних посад – мери, члени парламенту, міністри і.т.д. Люди отримували їх різними шляхами – по спадковості, купували, за винагороду, призначались. З появою демократії більшість цих посад починають заповнюватися шляхом виборів. Ця різниця відрізняла недемократичну політичну систему від демократичної. Люди, що претендують на певні посади повинні заручитися підтримкою інших людей - виборців.

 

Політикам в нових умовах не важко було помітити, що певний вид об’єднань, які поєднують разом велику кількість голосів допоможуть їм досягнути та втримати посади. А відтак, великі національні організації, які об’єднують всіх політиків і які контролюють голоси по всій території країни зможуть функціонувати ефективніше ніж місцеві клуби, які об’єднані лише навколо місцевих політиків. Із створенням організації загальнонаціонального масштабу популярним політикам стало простіше пересуватися країною з одного місця на інше з метою підтримки партійних кандидатів, а також з’явилися кошти, необхідні для роботи професійного штабу, який допомагав би в організації тисяч і тисяч виборців. Так утворилися політичні партії. Отже, із формуванням електорату, із рухом до виборчої демократії – як невід’ємний її елемент з’являються політичні партії. Слід, однак визнати, що така форма організації політичних однодумців є досить новим утворенням, яке з’являється лише в ХІХ ст. і в основному пов’язане з поступовим запровадженням демократичних принципів і практики.

 

Політичні партії виникають і розвиваються також і в тих державах, де немає виборчої демократії. Наприклад, комуністичні партії. В багатьох політичних режимах де вони по-суті не потрібні для виграшу на виборах – вони існують як ефективні механізми зв’язку з масами. Одна з особливостей політичних партій виявилася саме в тому, що стали вони придатними для реалізації різних цілей. Партії перетворилися в невід’ємний інструмент політики.

 

Досліджуючи процес виникнення політичних партій М.Дюверже поділив їх на партії внутрішнього та зовнішнього походження (т.зв. генетична модель походження партій). “…всі партії,- пише він,- зазнають на собі сильного впливу свого походження, подібно до того як люди несуть на собі печать свого дитинства. Неможливо, до прикладу, зрозуміти структурну відмінність, яка розділяє британську лейбористську і французську соціалістичні партії, не знаючи обставин їх народження. Не можна серйозно аналізувати французьку чи нідерландську багатопартійну і американську двопартійну системи, не аналізуючи походження партій в кожній з цих країн…”

Парламентські партії формуються там, де парламентські органи існували до розвитку широкого виборчого права. Головним прикладом тут виступають дві традиційні британські партії. Торі і віги розвивалися в період (1688-1832), коли парламент був важливою частиною урядової структури, а не коли парламентські вибори були справою кількох людей. В Швеції партії розвивалися в ХVIII ст. коли там був функціонуючий парламент, але високо обмежене виборче право. Останнім відомим прикладом парламентських партій було скликання Генеральних станів під час французької революції. Тут знову законодавча влада брала на себе загальну владу, в той час як депутати репрезентували тільки малу частину населення.

Позапарламентські партії виникають тоді, коли розвиток парламентських інститутів супроводжується значним розширенням прав виборців, або коли партія розвивається з певного інтересу, ідеології або визначеної групи населення. Це явище спостерігалося у Франції під час Третьої Республіки, коли розширення виборчого права пояснювало походження Радикальної Соціалістичної партії. Так відбувається часто, коли певна частина населення шукає представництва у владі. Відомими прикладами є лейбористська, соціалістична, комуністична, фашистська, аграрна, католицька і протестантська партії. Дана схема виникнення партій не звертає значної уваги на різницю в організаційній будові партії

 ---------------------------------------------------------------------------------------------------

У світовій політології виділяються декілька підходів до класифікації партій за їх організаційною структурою. М. Дюверже встановив бінарну класифікацію — кадрові та масові партії. Кадрові партії, виникли на початку XX ст. на основі електоральних комісій «у низах» та парламентських груп «у верхах». Кадрові партії не мають інституту фіксованого членства і членських внесків, діють переважно під час передвиборчих кампаній через професійних і громадських активістів.

 Кадрові партії — це передусім партії впливових людей, котрі мають авторитет і можуть розраховувати на підтримку. Первинними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів якомога більше своїх прихильників. Кадрові партії слабко ідеологізовані, тобто мало займаються розробкою ідеологічних доктрин, а здебільшого керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії США.

Масові партії об'єднують велику кількість людей, що гуртуються у первинних структурах, мають фіксоване членство. Основне джерело їх фінансування — членські внески. Діяльність цих партій має здебільшого ідеологічний характер і відзначається активною виборчою боротьбою. Керівництво в масових партіях здійснюють професійні політики та постійні управлінські партійні кадри. Ці партії вимагають у своїх членів пристрасності і лояльності, а також активної участі у партійному житті. За структурою серед масових партій розрізняють соціал-демократичні, комуністичні (ленінські) і фашистські. Масові партії, як правило, збюрократизовані, спостерігається сильний розрив між партійними масами і партійною елітою.

Партії комуністичного і фашистського типів — суворо централізовані та ієрархізовані, вимагають залізної дисципліни від своїх членів, сповідують культ вождя. Структурні підрозділи партій фашистського типу здебільшого воєнізовані, що забезпечує їм активні й рішучі дії у боротьбі з противниками. Класифікація М. Дюверже певною мірою застаріла, оскільки не допускає існування партій проміжного типу, які б одночасно поєднували риси кадрових і масових парті

 Залежно від числа партій М. Дюверже виділив:

 • однопартійні (неконкурентні) системи, які поділяються на деспотичні та демократичні різновиди;

 • багатопартійні (конкурентні) — з однією домінуючою партією, двопартійні та мультипартійні системи.

 Класифікація партійних систем Ж. Блонделя ґрунтується на врахуванні двох змінних — кількості партій та їх положення в партійній системі. В результаті вчений виділив чотири типи партійних систем:

 • двопартійна;

 • система двох з половиною партій;

 • багатопартійна з домінуючою партією;

 • багатопартійна без домінуючої партії.

Аналізуючи еволюцію партій з початку і до середини XX ст. М.Дюверже виділив чотири моделі. Перша грунтується на "комітеті", тобто на структурі слабкою, чия діяльність непостійна і переривиста. Вона об'єднує іменитих громадян певної місцевості (округу), асоціації, причому лише напередодні виборів. Тут немає жорстких критеріїв приналежності до партії. Такі були партії XIX в., Які об'єднували впливових людей і розвинулися в період обмеженого виборчого права. Друга модель спирається на територіальну "секцію", тобто на фіксовану, постійну структуру щодо складного складу, з активною внутрішньою діяльністю, вона концентрує політичні ініціативи і об'єднує своїх прихильників, пов'язаних точно встановленими зв'язками, обов'язкові партійні внески. При такій моделі прихильники партії включаються в різні паралельні організації. "Секція" - організаційне винахід масових партій, спочатку соціалістів, а потім партій конфесійного типу. Вона об'єднує багатьох, а не одиниці, в масовому політичному русі. Третій тип заснований на "комірці": це структура, що об'єднує людей не на територіальній, а на функціональній основі; розміри її значно менше, ніж розміри секції. Осередок не тільки стимулює яскраво виражений дух спільності між її членами, а й чудово пристосована для революційної діяльності в підпіллі, тому що в ній відсутні горизонтальні зв'язки. Ця форма була придумана і випробувана комуністичними партіями. Четвертий тип - тип "міліції", т. е. провоенной структури, організованої за зразком армії, що діє з застосуванням політичного насильства і налаштованою на збройні сутички з противниками. Це типова модель фашистських і нацистських партій.

 На сьогодні найбільшого поширення в теорії партійних систем набрала класифікація, запропонована американським політологом Дж. Сарторі. При класифікації партійних систем Дж. Сарторі оперує щонайменше двома змінними: кількість партій-суперниць та ідеологічна дистанція між ними. У результаті вчений запропонував семичленну класифікацію партійних систем:

 1. Однопартійна система властива авторитарним і тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією, їй характерне конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій. Прикладами існування такої партійної системи були Італія у 20—40-х роках XX століття, Німеччина у 30—40-х роках XX століття, а також СРСР у 20—80-х роках XX століття. Сьогодні однопартійна система існує в Лівії, на Кубі та деяких країнах Африки.

 2. Партійна система з партією-гегемоном (гегемоністська система) характеризується наявністю декількох політичних сил і панівним становищем однієї партії за відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. "Квазібагатопартійність" також породжує тенденцію до поєднання партійного та державного апарату, хоча й не в такій мірі, як при "чистій" однопартійності. Будучи одним із варіантів однопартійної, така система не створює умов для реалізації різноманітних ідей та інтересів, що призводить до її кризи. Гегемоністська партійна система характерна для тоталітарних і авторитарних політичних режимів. Партійна система з партією-гегемоном була типовою для соціалістичних країн Східної Європи у 50—80-х роках XX ст. Зараз така система діє в Китайській Народній Республіці, де існують кілька мікроскопічних (за китайськими мірками) партій, які або взагалі не беруть участі в політичному житті країни, або функціонують відповідно до лінії Комуністичної партії Китаю.

 3. Система з домінуючою партією (партійна система домінування). Система домінування передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу (понад 20 років) перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Система домінування характеризується демократичним політичним режимом, стабільністю однопартійного урядування і малоефективністю опозиції. Така система існувала, наприклад, у Японії з 1955 по 1995 рік, коли правлячою силою постійно була одна партія: Ліберально-демократична за назвою і консервативна за змістом діяльності.

 4. Двопартійна система. Характерні риси біпартизму: демократичний політичний режим; наявність кількох політичних партій; існування двох партій, значно пріоритетніших за інші; формування складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах; впливовість опозиційної партії, яка програла вибори. Біпартизм дозволяє забезпечити відносну стабільність влади, оскільки створюється однопартійний уряд, який у своїх діях не обтяжений коаліційними угодами. Класична модель двопартійної системи склалася в США (Республіканська партія і Демократична партія) і Великобританії (Лейбористська партія і Консервативна партія).

 5. Партійна система поміркованого (обмеженого) плюралізму. Ознаки: наявність у країні багатьох політичних партій; представництво в парламенті лише кількох партій; репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій; відсутність позасистемної опозиції; демократичний політичний режим. У цій системі домінують доцентрові тенденції, що означає, що головний напрям конкуренції розміщується на відрізку лівоцентризм—правоцентризм. У результаті система набуває схильності до адаптації і консенсусного стилю здійснення політики. Тип систем поміркованого плюралізму охоплює країни із 3—5 конкурентними партіями. Наприклад, сучасні ФРН, Бельгія, Данія, Швеці

 6. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму. Ознаки: демократичний політичний режим; наявність багатьох політичних партій; гострота ідеологічних розмежувань між ними; присутність серед опозиційних партій позасистемних; наявність двосторонньої деструктивної опозиції; функціонує декілька політичних партій, об'єднаних у два чи більше крупних блоки, які сприяють консолідації політичних сил, подоланню різкої роздробленості політичних сил; формування уряду партіями центру — лівого чи правого. Крайні партії, що виступають проти існуючої системи, не можуть прийняти участь в урядовій коаліції. Сучасну партійну систему України відносять до системи крайнього плюралізму.

 7. Атомізована система. Для цього типу партійної системи характерними є: демократичний або авторитарний політичний режим; незначна впливовість усіх партій; присутність серед опозиційних партій позасистемних; формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; відцентрові тенденції суттєво домінують над доцентровими, що об'єктивно веде до слабкості політичного центру; наявність безвідповідальної опозиції, досить характерним є політика надмірних обіцянок. Атомізована система найменш стабільна та найменш ефективна з усіх партійних систем. Вона здатна до несподіваних стрибків як у бік стабільних партійних систем, так і в бік однопартійної диктатури. Атомізований тип партійної системи був характерний для багатьох постсоціалістичних держав з 1989 до середини 90-х років.

 Практика свідчить, що не існує єдиного стандарту в оцінці того чи іншого типу партійної системи, хоча важливою основою порівняння їх функціонування залишається чуттєвість політичної системи до соціальних запитів і потреб населення, можливість включення в процес прийняття рішень різних соціальних груп, здатність населення до демократичного контролю за діяльністю правлячих еліт.

 Розвиток партійних систем відбувається під впливом багатьох чинників: традицій та особливостей історичного розвитку суспільства, його економічної, політичної і соціальної структури, етнічного та релігійного складу населення країни тощо. Вплив усіх цих чинників досліджується у рамках двох основних підходів — соціетального та інституційного.

 Соціетальний підхід розглядає становлення і розвиток партійних систем через призму соціально-політичних поділів (ліній соціального і політичного розмежування). На думку німецької дослідниці А. Реммеле: "Розмежування — це довгострокові структурні конфлікти, які призводять до появи протилежних позицій, що їх представляють конкурентні політичні організації". Саме партії виступають важливим інструментом розробки та впровадження у політичну систему гострих, конфліктних проблем суспільного розвитку.

 Для вивчення формування суспільно-політичних розмежувань та їх об'єктивації на рівні партійної системи слід звертатися до історичної ретроспективи. Фундатори теорії соціально-політичних поділів С.Ліпсет і С. Роккан розглядали становлення та розвиток партійних систем країн Заходу у тісному зв'язку з революційними перетвореннями і суперечностями, що виявлялися між центром і периферією, між державою і церквою, між містом і селом, між власниками і робітниками.

 Сучасна політична наука не обмежується фіксацією лише чотирьох традиційних ліній соціально-політичних конфліктів. Російський дослідник Г. Голосов, узагальнюючи різноманітні авторські підходи, виділяє сім проблемних вимірів, які співвідносяться з конфліктними лініями С. Ліпсета і С. Роккана. Це наступні виміри: культурно-етнічний, релігійний, соціальноекономічний, зовнішньополітичний, постматеріальний, вимір "місто—село" та вимір " підтримки режиму".

Найпереконливіше обґрунтування ролі партій як політичних виразників існуючих у суспільстві соціально-економічних розколів дали С. М. Ліпсет і С. М. Роккан. Вони виділили наступні лінії суспільного розмежування: між центром та периферією, державою та церквою, містом та селом, власниками та найманими робітниками, які дали поштовх появі в Європі політичних партій з різними соціальними базами (регіональні, релігійні, професійні тощо).19 Це дає підстави вважати, що сформульована С. Ліпсетом та С. Рокканом концепція соціальної бази може успішно застосовуватися у випадках, коли йдеться про виникнення політичних партій. Економічний статус, релігія, етнічна приналежність (в тому числі мова і раса), рівні урбанізації і освіти продуктивно використовувались при вивченні соціальної підтримки політичних партій широкого кола країн.

В опублікованій 1967 р. роботі С. Ліпсет та С. Роккан стверджували, що обумовленість партій суспільними розколами призвела до “застигання” європейської партійної системи, так що в 60-х рр. партії володіли практично тим самим потенціалом підтримки, що і сорок років тому. Виявивши в ході свого дослідження, що рівні електоральної підтримки європейських партій справді мало змінилися з 1945 по 1965 р., Р. Роуз і Д. Ервін підтримали гіпотезу про “замороження” партійної системи.

Протягом певного проміжку часу подібна інтепретація стабільності політичних партій була загальноприйнятою, але згодом ситуація змінилася. У 70-х рр. численні дослідження продемонстрували високий рівень нестабільності електорату. У деяких країнах це призвело до систематичного розмивання соціальної підтримки деяких партій, особливо комуністичних ісоціалістичних. Кидаючи виклик С. Ліпсету та С. Роккану, М. Шамір на основі аналізу часового ряду показав, що партійні системи ніколи не були “застиглими”24.

Однак коли С. Ліпсет та С. Роккан розглядали проблему розколів, вони цілком могли мати на увазі не окремі партії, а ширші політичні угруповання (наприклад, правих і лівих). Розвиваючи цю лінію аргументації, С. Бартоліні і П. Меєр проаналізували електоральну нестійкість на матеріалі 303 виборів, які відбулися в 13-ти західноєвропейських країнах з 1885 по 1985 р. Висновок учених полягає в тому, що партійні системи справді схильні до стабільності, причому з часом ця схильність посилюється25.

Однак багато дослідників і далі використовують модель С. Ліпсета та С. Роккана при аналізі впливу структурних розколів як факторів, які визначають підтримку партій. Інколи цей процес визначають як роззосередження. В збірнику наукових праць за редакцією Р. Далтона, С. Фланагана і П. Бека зазначається, що найпопулярнішою темою в останні роки стали “зрушення на рівні баз довгострокової підтримки партій – партійних ідентифікацій та розколів”26.

Інше тлумачення розвитку партій було запропоновано С.Рокканом і С.М.Ліпсет. Якщо М.Дюверже поставив акцент на організаційних структурах, то С.Роккан спирався на розгляд процесів формування нації та індустріалізації. Кидаючи загальний погляд на історію Європи, Роккан виділяє два важливих моменти: національна (і релігійна) революція і революція промислова. Ці процеси ведуть до кількох доленосним переломів. Два перелому обумовлені процесом формування нації: розрив між центром і периферією і розрив між церквою і державою. При першому, гегемоністські устремлінням центру пручаються периферійні райони, для яких характерні власну мову, звичаї, своя система цінностей і своя релігія (після Реформації). При другому, виникає конфлікт, породжуваний спробами світської влади звільнитися від релігійної опіки шляхом скорочення традиційних привілеїв і через контроль над цінностями суспільства, починаючи з освіти. У цих двох типах конфліктів одна одній протистоять не тільки національні, Реформатської Церкви, або церква римо-католицька, але також еліти центрів, тобто нових національних держав - рухам культурного, етнічного та мовного опору, які виступають проти спроб територіальної консолідації, нав'язуваної центром. Ці переломи породили світські, ліберальні партії, які виступали на боці творців націй, і партії за релігійною ознакою, а також партії, що виступають на захист територій (з боку периферійних районів або релігійних конфесій).

Два перелому пов'язані з промисловою революцією. Перший - відрив міста від села, що призвело до розбіжності інтересів аграріїв і городян, комерсантів і промисловців (для яких важливі були проблеми вільного обміну, протекціонізму та тарифної політики). Другий полягає в протиставленні промислових робітників роботодавцям. Він знаменує класовий конфлікт з приводу власності на засоби виробництва і розподілу благ. Перший перелом породив аграрні партії, другий - соціалістів і коммуністов19. С.М.Ліпсет і С.Роккан коротко називають партії "посередниками" в конфлікті інтересів різних соціальних груп і одночасно "інструментами інтеграції" цих інтересов20. Узагальнивши ці теорії, В.І. Даниленко припустив, що сучасні партії - "діти" двох процесів: 1) промислової революції, 2) процесу розширення політичних і цивільних прав, визнання свободи слова, друку, зборів і об'єднань, а також визнання загального виборчого права граждан21.

 Про важливість того чи іншого соціально-політичного поділу свідчить представництво у владі партій, які є виразниками інтересів сторін конфлікту. Приміром, в сучасній Німеччині конфлікт цінностей та політичних орієнтацій громадян проявився в розмежуванні за віссю "схід—захід", в диференціації партійних систем східних та західних земель. Виявлення основних ліній соціально-політичних розмежувань має важливе значення для визначення структури та характеру міжпартійної конкуренції.

 Для аналізу формальних умов функціонування партій, механізму взаємозв'язку між партійною та державно-владною системами застосовують інституційний підхід.

 Серед основних інституційних факторів, які впливають на розвиток партійної системи, слід назвати: форму правління, форму державного устрою, тип політичного режиму, структуру парламенту, тип виборчої системи, норми правового регулювання.

Сучасний американський політолог Р.Далтон, аналізуючи концепцію С.М.Ліпсет і С.Рокана, зазначає, що більшість партій і політичних систем все ще орієнтоване переважно на традиційні зв'язки. У своїй книзі "Громадянська політика. Громадська думка і політичні партії в розвинених індустріальних демократіях" він називає їх розмежування "старої політики", які засновані на політичних конфліктах між політичними коаліціями "старих лівих" і "старих правих" 24. Далі Р.Далтон підкреслює, що політичні конфлікти промислово розвинених країн мають і новий вимір, засноване на постматеріальних розмежування. Це вимір "нової політики" стосується конфліктів по нових проблем, таким як якість навколишнього середовища, альтернативні життєві стилі, права меншин, участь, соціальну рівність та інші. Ці нові проблеми спочатку опиняються поза традиційних партій. Очевидно поява фактів зміни структури партійної підтримки, що пов'язано з вимірюванням "нової політики". Нові партії, до числа яких Р.Далтон відносить німецьких і французьких Зелених, представляють "нову політику". ' Ці невеликі партії отримують підтримку серед молодих, добре освічених і постматеріалістіческіх орієнтованих груп, що і визначає розмежування "нової політики".

 Одним із перших звернув увагу на проблему взаємозв'язку між виборчою та партійною системами М. Дюверже. Зіставляючи виборче право, статистичні дані про вибори і партійно-політичний ландшафт у десятках країн світу, вчений виклав своє розуміння зв'язку цих компонентів у трьох формулах, які згодом дістали назву "соціологічних законів": "1) режим пропорційного представництва призводить до багатопартійної системи з жорсткими, незалежними і стабільними партіями...; 2) мажоритарне голосування в два тури веде до багатопартійної системи, партії якої характеризуються "м'якою" структурою, схильністю до альянсів і відносною стабільністю; 8) мажоритарне голосування в один тур веде до дуалістичної системи з чергуванням при владі великих незалежних партій". На становлення двопартійної системи великий вплив справляє своєрідний психологічний фактор виборчої системи— виборці віддаватимуть голоси за крупні політичні сили, які мають реальні шанси на успіх. Звідси відсутність практичного інтересу у масового виборця до нових і слабких партій.

 Підмічені закономірності не є абсолютними, про що заявляв сам М. Дюверже, а визначають лише базові тенденції впливу виборчого режиму на систему партій і, зрозуміло, передбачають винятки. У незрілих демократіях із нестійкою партійною системою та обмеженим впливом партій на виборчий процес ці закономірності мають лише часткове відображення.

 Спробу запропонувати адекватний тип політичної парії в сучасних умовах зробили Р.Кац і П.Меір25. У своїй книзі Кац і Меір пропонують теорію "картельних партій". Вона будується на порівнянні цих партій з попередніми партійними типами (елітна партія, масова партія, усеохватна партія) на основі різних критеріїв, що стосуються історичного контексту їх діяльності, місця в системі "громадянське суспільство - держава", внутрішньої організації 9членство і лідерство), особливостей проведеної політики, ставлення до виборів і засобам масової інформації. Як підкреслюють автори концепції, "картельні партії" з'являються перш за все там, де спостерігається посилена підтримка діяльності партій з боку держави, є можливість для партійного патронажу, активно проявляється міжпартійна кооперація і співпраця. В основі появи "картельних партій" лежить зміна відносин між політичною партією з громадянським суспільством і державою.

Поява "картельних партій" викликає необхідність перегляду нормативної моделі демократії. Сутністю демократії стає здатність виборців обирати з фіксованого числа політичних партій, які перетворюються в групи лідерів, які конкурують за можливість зайняти урядові пости і взяти відповідальність на майбутніх виборах за урядову діяльність. "Демократія стає публічним запобіганням еліт, а не включенням населення у виробництво політичної стратегії" 26. Якщо раніше можна було говорити про чіткий поділ правлячих та опозиційних партій, то при домінуванні картельної типу жодна із значущих партій не може розглядатися знаходиться "поза владою". Нерозрізненість партійних програм накладає відповідальність за державну політику на всі партії і в той же час знижує відповідальність конкретної партії. Демократія швидше стає засобом досягнення соціальної стабільності, а не соціальних змін. На нашу думку, провідні російські партії цілком можна аналізувати і викладеної вище точки зору.

Відомий політолог і один з найавторитетніших дослідників політичних партій К.Джанда процес утворення партій і механізми партійного будівництва пропонував вивчати через призму поняття "інституціоналізація". "Інституціоналізація - це процес, за допомогою якого партії усталюються, набувають значення і стійкість. Інституціоналізація є не тільки процес, а й властивість, або стан. Як властивості, інституціоналізація може бути визначена як ступінь матеріалізації партії в суспільній свідомості, в результаті чого вона існує незалежно від власних лідерів, регулярно залучаючись до значимі моделі поведінки "27. Інституціоналізація, таким чином, представляє, на нашу думку, якийсь інтегральний показник, суму факторів, які впливають на становлення партії як значущого політичного інституту. Крім того, звертає на себе увагу певна нематеріалізованность стану інституціоналізації, яка існує скоріше в умах виборців, ніж в якості нормативно оформленого встановлення.

У політичній науці накопичилося достатньо велику кількість варіантів вимірювання рівня інституціоналізації партії. Це і тривалість існування партії, і кількість розколів та злиттів, і "вік" партії, і електоральна стабільність представництва в законодавчих органах, і зміна керівництва і т.д. Однак нас цікавлять перш за все фактори, при наявності яких шанси новоутвореної партії на успішну інституціоналізацію зростають і фактори, під впливом яких сама партія з'являється в політичному житті суспільства.

Один з варіантів такого набору чинників був запропонований Р.Роузом і Т.Макі. Ці чотири фактори охоплюють наступні умови: 1) виникнення одночасно з проведенням перших вільних виборів, 2) пропорційна виборча система, 3) опора на організовану соціальну групу; 4) початковий успіх на виборах. Спробуємо в короткому вигляді розглянути, як дані фактори по суті партійного будівництва, можуть бути накладені на сучасну російську партійну систему.

 

 

З умовами виникнення партій пов'язує перспективи їх інституціоналізації А.Панебьянко. Він виділяє три найважливіших фактори: 1) чи виникла партія з "центру", з тим щоб потім проникнути на "периферію", або, навпаки, зросла з місцевих організацій, які потім об'єдналися в загальнонаціональну організацію (вчений називає ці варіанти відповідно "проникненням" і "дифузією"), 2) чи була партія з самого початку підтримана якимось іншим, уже існуючим інститутом, або вона розвивалася, спираючись лише на власні сили ("зовнішня" і "внутрішня" легітимація), 3) стояв чи біля витоків партії харизматичний лідер. Згідно Панебьянко, проникнення, внутрішня легітимація і відсутність харизматичного лідера сприяють успішній інстітуціоналізаціі30.

Розглянемо, як поглядам цього вченого можуть задовольняти вітчизняні політичні партії. Варто зазначити, що підтримка партії "іншим" інститутом в російських умовах означає, перш за все, підтримку виконавчої владою.