Проаналізуйте стилі політичного лідерства.

Багатогранність феномену лідерства проявляється в існуванні різноманітних лідерських типів і стилів.

Стиль лідерства як стійка відтворювана відмітна модель здійснення лідером своїх функцій фіксує своєрідність його поведінки, характер взаємодії з наближеним оточенням і послідовниками, ціннісні орієнтації, особливості прийняття рішень і низка інших факторів. Психологи й політологи виділяють різні стилі лідерства залежно від певних ознак.

1. Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин політика з найближчим оточенням (командою політика).

Відповідно відрізняють:

• авторитарний стиль, який передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера. Головний метод керівництва -директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосування покарання. Від підлеглих вимагається безвідмовне виконання його волі та відданість;
• демократичний стиль. В цьому випадку для лідера характерне урахування інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва - заохочення та похвала оточуючих;
• відсторонений стиль проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функцій і наданні достатньої самостійності виконавцям, а також в бажанні уникнути можливих конфліктів. Основний метод керівництва - прохання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком.

При розгляді стилів політичного лідерства не втратили актуальності й ідеї Н.Макіавеллі та В.Парето про політиків-лисиць і політиків-левів. Лідерський стиль перших визначатиметься переважанням таких якостей, як обережність, здатність до лавіювання, намагання досягти компромісу. В поведінці ж левів переважатиме прямолінійність, рішучість і схильність до використання силових ресурсів.

2. На основі такого критерію, як ставлення лідера до змін і здатності до інновацій, виділяють:

• консервативний стиль. Консервативні лідери орієнтовані на керівництво у відповідності з нормами, що раніше установилися. Їхніми сильними сторонами є витримка, вірність справі, терпимість, увага і вміння передбачити обставини;
• ініціативний стиль проявляється у здатності лідера виходити за межі загальновизнаних правил управління і в генерації нових ідей. Для ініціативних політиків типові, з одного боку, рішучість, сміливість, упертість при досягненні мети, з іншого ж, - надмірна вимогливість, невміння змінювати поставлені завдання, імпульсивність, намагання дуже багато брати на себе. Стосовно суспільного діяча ініціативний стиль, в свою чергу, може проявлятися в декількох формах:
• реформаційне лідерство - лідер ставить завдання поступового еволюційного перетворення політичної реальності;
• революційне лідерство - лідер орієнтований на завдання фундаментальної зміни суспільної системи в цілому або окремих її сфер;
• реалістичне лідерство - політик висуває адекватні ситуації завдання, враховує наявність ресурсів для їх досягнення і прогнозує можливі наслідки;
• авантюристичне лідерство - при прийнятті рішень політик керується емоціями, а не тверезим розрахунком, прагне до досягнення завищених або ризикованих завдань.

3. Залежно від мети, на яку орієнтований політик, виділяють:

• інструментальне лідерство, яке сконцентроване на досягненні поставлених завдань і відповідно вимагає від лідера та його команди високого рівня компетентності;
• емоційне лідерство, орієнтоване на установлення добрих стосунків з послідовниками.

МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ДИСЦИПЛІН (заг)

38. Охарактеризуйте основні принципи викладання суспільних дисциплін в школі

40. Дайте загальну характеристику структурних компонентів уроку 38. Охарактеризуйте основні принципи викладання суспільних дисциплін в школі Науковість (викладання опирається на значний арсенал різно­манітних джерел; вміння їх інтерпретувати, залучати до наукового обігу найбільш суттєві, реальні перевірені факти й події; «без білих плям», без фальсифікацій минулого і міфотворення сучасного; постійне наукове пізнання світу). Об'єктивність (висвітлення подій, явищ, персоналій та­кими, якими вони були насправді. Уникнення контурів часу. Корект­не ставлення до подій минулого). Гуманізм (передбачає боротьбу за мир, соціальну справедливість, засудження насильства, війн, жорстокості, шовініз­му, ксенофобії, пропаганди расової, релігійної чи національної ви­ключності; діалог цивілізацій, культур, релігій, неконфліктне середовище, злагоду і порозуміння суспільства). Демократизм (ґрунтується на широкому плюралізмі думок, поглядів, баченні суспільних явищ; виборі прийомів і методів до­слідження; педагогічному партнерстві вчителя й учнів). Національно-державна спрямованість (постійне звернення до історичної та культурної спадщини українського народу, його прагнень до свободи та незалежності, внеску до скарбниці світової цивілізації, формування свідомості патріота).   39.. Охарактеризуйте структуру шкільного підручника Текстовий компонент: основний текст (за змістом: вступний, інформаційний, заключний; за характером: опис, оповідання, пояснення, проблемний виклад), додатковий текст (документи, науково-популярні тексти, художні тексти), пояснювальний текст (посторінковий словник, пояснення у дужках всередині основного тексту, підписи до ілюстрацій, дані про представлені документи та їх авторів). Позатекстовий компонент: ілюстрації (зображувальні: малюнки, репродукції, документальні зображення; умовно-графічні: карти, карти-схеми, плани, схеми, креслення, «лінії часу»), методичний апарат (питання і завдання: відтворюючі, перетворюючі, творчо-образні, проблемні; текстові таблиці: хронологічні, синхроністичні, порівняльно- узагальнюючі, конкретизуючи, ілюстровані; опорні схеми; пам’ятки; тести самоконтролю), апарат орієнтування (загальний зміст, рубрикація і тематичні символи, сигнали-символи (піктограми), виділення у тексті, словники і покажчики (понять, імен тощо), глосарії, колонтитули, бібліографія). зміст підручника з історії мож­на умовно представити в двох компонентах - текстовому і позатекс- товому, кожний з яких складається з трьох елементів. Весь текст підручника за обсягом і призначенням поділяють на основний, додат­ковий і пояснювальний. Позатекстовий компонент відповідно містить: ілюстрації, методичний апарат та апарат орієнтування. Основний текст за розташуванням у підручнику і функціональними завданними можна охарактеризувати як вступний, інформаційний (на­вчальний* і заключний. Інформаційний (навчальний* текст підручника з історії - це основні відомості про минуле рідної країни чи країни зарубіжжя, оформлений у розділи, глави і параграфи. Підручник поділено, як правило, на розділи і теми, кожна тема (па­раграф* - на підпункти. Інформаційний текст, що складає велику частину основного, за прийомами викладу може бути поділений на описовий, оповідальний, пояснювальний і проблемний. Природно, що жоден з них не тра­пляється в підручниках у чистому вигляді. Проте переважна більшість підручників з історії написані в пояснювальному стилі з елементами опису й оповідання. Основним прийомом роботи учнів з основним текстом посібника на уроці залишається його самостійне читання. Як­що текст є складним або містить значну кількість важливих одиниць змісту (нових понять, назв* може бути застосований прийом «комен­тованого читання». При такому читанні учень вголос читає окремі абзаци або навіть речення і за завданням учителя виділяє в них головну думку, смислові зв'язки або зв'язки тексту з джерелами, ілюстраціями тощо. Так званий додатковий текст не відразу відвоював собі право на існування у методиці історії. Серйозним досягненням радянської ме­тодики 60-х рр. можна вважати публікації у підручниках фрагментів історичних документів, що перетворило їх в активніший інструмент пізнання. Крім документів, основний текст може бути доповнений уривками з науково-популярної і художньої літератури. Тривалий час (трапляється це і сьогодні* додатковий текст сприймали тільки як роз­ширення чи конкретизацію ідей основного. Однак у зв'язку з новими завданнями навчання історії та сучасни­ми уявленнями про шкільний підручник функції додаткового тексту повинні істотно розширитися. Використовуються у додаткових текстах фрагменти художніх тво­рів, зокрема твори народного фольклору або вірші українських поетів, уривки з науково-популярних текстів і навіть з підручників минулих років. Цільове використання цих елементів тексту дозволяє вчителю формувати в учнів найважливіші вміння: критично мислити та аналі­зувати різні інтерпретації історичної дійсності. Як додатковий текст у посібнику можуть бути наведені також політичні біографії або історичні портрети видатних діячів української історії, які допомагають учням «олюднювати історію», співвідносити історичні події й тих, хто їх здійснював, аналізувати людські мотиви, цілі, вчинки. Пояснювальний текст є необхідним для роз'яснення незрозумілих слів, уживаних в основному тексті, для коментарів до ілюстрацій. Інколи кожна з ілюстрацій має короткий пояснювальний текст із за­значенням часу, коли зроблено фото, або місця події. Ілюстративні матеріали першими привертають увагу і серед поза-текстових компонентів. Сторінки історії можуть оживати у малюнках сучасних авторів, створених на сюжети параграфів, у репродукціях художніх творів на історичні теми, у документальних зображеннях. Умовно-графічна наочність у вигляді карт, схем, планів, креслень, таблиць і т. п. допомагає школярам проникнути в суть фактів, що ви­вчаються, усвідомити теоретичні висновки. Залежно від вікових пізна­вальних можливостей своїх читачів автори підручників намагаються знайти оптимальне співвідношення образотворчих і умовно-графіч них матеріалів, віддати перевагу навчальним малюнкам чи докумен­тальним зображенням. Сучасні поліграфічні можливості дозволяють забезпечити школярів яскравими, барвистими підручниками з історії, але проблему логічного зв'язку і взаємодії між основним текстом і ілюстраціями підручника дотепер не можна вважати вирішеною. Часто завдання на основі фотографій потребують від учнів висло­вити свої власні міркування, ставлення до подій, проаналізувати до­стовірність інформації даного джерела тощо. У методичний апарат підручника нового покоління, крім питань і завдань, можуть входити різноманітні текстові таблиці: хронологічні, синхроністичні, порівняльно-узагальнюючі, конкретизуючі. їхні назви вказують на можливі операції з навчальним історичним матеріалом як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях вивчення історії. Але поки що ці елементи трапляються рідко. Зауважимо також роль ще одного компонента сучасного підруч­ника, який до цього часу не привертав достатньої уваги авторів як будь-яка структура, призначена для обслуговування інших. Він про­довжує залишатись у тіні, оскільки мало знайомий непрофесіоналам. Йдеться про апарат орієнтування. Якщо придивитися уважніше до його «службової функції», можна помітити, як багато залежить від нього у забезпеченні чіткої і злагодже­ної роботи інших елементів підручника. Розташований на початку книжки (чи наприкінці, що вважається менш вдалим* зміст знайомить зі структурою, складовими підручника, допомагає швидко знайти потрібні факти і матеріали. Прискорюють орієнтування учнів рубрикація і тематичні символи, за допомогою яких школярі можуть розділити курс на кілька історич­них періодів. Колонтитули полегшують пошук тем, а шмуцтитули привертають увагу учня до того, що він переходить до вивчення ново­го етапу історичного минулого. Кожний шмуцтитул названого посіб­ника є колажем фотографій з документів відповідних років, які зорово передають «дух» свого часу і можуть бути використані учителем на початку вивчення розділу як окреме джерело навчання для виперед­жаючої бесіди щодо змісту. Сигнали-символи, представлені в колишніх підручниках поодино­кими зірочками, поповнилися новими позначеннями текстів і завдань підвищеної складності, матеріалів для додаткового читання, засто­суванням різних шрифтів (петит, курсив, жирний*. Вони також підси­люють емоційність і виразність тексту, диференціюють навчальну інформацію. У сучасних підручниках апарат орієнтування допов­нюється новим елементом - планом викладу, який розташовується після кожної назви теми, переліком основних термінів та понять, що допомагає учням під час читання звертати увагу на їхній зміст та ви­значення. Новою складовою апарату орієнтування є також те, що різні ком­поненти посібника виокремлені невеличкими малюнками - піктогра­мами, перелік яких та зміст поданий у вступному тексті. Перетворенню шкільного підручника з книжки, яку потрібно ви­вчити «від цього слова до того», у практичний посібник сприяють різні довідкові апарати: покажчики дат, імен, словники, індекси, глосарії, генеалогічні і метричні таблиці, списки літератури тощо. Крім додатка, ці матеріали можуть розташовуватися на форзацах підручника, раціонально використовуючи всю площу навчальної книжки. Природно, що вищевикладені підходи кардинально змінюють не тільки статус навчальної книжки, але й можливості працювати з нею на уроках і вдома. Підручник перестав бути «центром Всесвіту», єдиним і беззастережно правильним у своїх висловлюваннях. Сьогодні він стає одним із засобів навчання, що має авторський характер. Змінили­ся взаємовідносини автора і учня під час роботи з підручником: автор визначає шляхи інтерпретації і коментування фактів, учень «сприймає себе» почасти співавтором, вступає в діалог і з автором підручника, і з учителем, якщо той пропонує іншу інтерпретацію. Якщо в колишній парадигмі навчання на першому місці стояли прийоми пояснювального і коментованого читання і переказу, скла­дання планів і таблиць, відтворюючих авторський виклад, то сучасні умови вимагають навчити школяра діям іншого характеру: аналізува­ти та сприймати інформацію з різноманітних джерел і класифікувати її за ступенем значущості; розрізняти в навчальному тексті об'єктивні факти і суб'єктивні інтерпретації; порівнювати різні джерела, виявля­ти оціночні позиції їх авторів і пояснювати причини розбіжності; ефективно використовувати навчальні матеріали для складання до­стовірного уявлення і формулювання певних висновків, а також аргу­ментації власної позиції чи підтримки іншої точки зору 40. Дайте загальну характеристику структурних компонентів уроку 1 * Організаційний момент складається з зовнішньої сторони - під­готовка робочого місця, вітання, перевірка відсутніх і внутрішньої сторони - підготовки учнів до уроку. Друге завдання не терпить фор­малізму і шаблонів у «відкритті уроку». На цьому етапі починається створення сприятливої психологічної атмосфери уроку. 2 * Актуалізація опорних знань, умінь та уявлень учнів або підготов­ка школярів до сприйняття нової теми - це мікроелемент уроку, в якій плавно перетікає внутрішній організаційний момент. Тут у вигляді короткої вступної бесіди чи постановкою проблемного завдання ак­туалізуються раніше отримані знання і сформовані вміння, життєві та інші уявлення учнів. Цей елемент структури є підготовчим на уроці засвоєння нових знань, тому бажано знайти максимально економні з точки зору часу прийоми і засоби короткого повторення опорних знань. Це можуть бути: перегляд тексту підручника, наочних посіб­ників, стисла інформація вчителя з метою щось нагадати учням. Інко­ли актуалізація може відбуватись декілька разів за перебігом уроку, якщо, наприклад, зміст теми потребує постійного порівняння мате­ріалу, що засвоюється з вивченим. Для актуалізації вмінь, навичок, наприклад на уроці формування і вдосконалення вмінь та навичок, бажано повторити з учнями структуру відповідних прийомів навчаль­ної роботи і запропонувати завдання на застосування вмінь. 3 * Мотивація навчальної діяльності - це етап, метою якого є сфоку­сувати увагу учнів на проблемі й викликати інтерес до обговорюваної теми. Мотивація є своєрідною психологічною паузою, яка дозволяє учням насамперед усвідомити, що вони зараз почнуть вивчати інший (після попереднього уроку* предмет, що перед ними інший учитель і зовсім інші завдання. Крім того, кожна тема, яку ми вивчаємо з учнями, відповідно до фундаментальних положень теорії психолого-філософського пізнання, може реально вважатися засвоєною, якщо вона (тема* стала основою для розвитку в особистості суб'єкта пізнання власних новоутворень: у його свідомості, в емоційно-ціннісній сфері тощо. От­же суб'єкт навчання має бути налаштований на ефективний процес пізнання, мати в ньому особистісну, власну зацікавленість, усвідом­лювати, що і для чого він зараз буде робити. Без виникнення цих внутрішніх підвалин: мотивів учіння і мотивації пізнавальної діяль­ності не може бути ефективного пізнання. З цією метою можуть бути використовувані прийоми, що створю­ють проблемні ситуації, викликають у дітей подив, інтерес до змісту знань та процесу їх отримання, підкреслюють парадоксальність явищ та подій. Це може бути і коротка розповідь учителя, і бесіда, і демонстрація наочності, й нескладна інтерактивна технологія («моз­ковий штурм», «мікрофон», асоціації тощо*. Мотивація чітко пов'язана з темою уроку, вона психологічно готує учнів до її сприйняття, налаштовує їх на розв'язання певних проблем. Як правило, матеріал, вербалізований (словесно оформлений* учнями під час мо­тивації, наприкінці підсумовується і стає «місточком» для представ­лення теми уроку. Якщо перед цим етапом проводилася перевірка знань і умінь, то змістом підготовки школярів до сприйняття нової те­ми буде резюме вчителя з розглянутих питань і їхній зв'язок з новим навчальним матеріалом. Бажано щоразу знаходити оригінальні слова і прийоми, щоб на­лаштувати учнів на вивчення певної теми, на участь у запланованій роботі чи підкреслити особливу значимість даного заняття. 4 * Оголошення, представлення теми та очікуваних навчальних результатів - це елемент уроку, мета якого - забезпечити розуміння учнями змісту їхньої діяльності, тобто того, чого вони повинні досяг­ти в результаті уроку і чого від них чекає вчитель. Насамперед учитель чітко формулює тему уроку й визначає місце уроку в розділі й курсі, його зв'язок з попередніми уроками, повідом­ляються навчальні задачі (план уроку*. Потім треба виголосити очікувані результати уроку. Щоб визначити для себе майбутні результати уроку, учні інколи мають озвучити своє особисте ставлення до суті та структури вибраних способів навчальної діяльності та спланувати свої дії по засвоєнню та застосуванню знань, передбачених темою. Формулювання очікуваних результатів уроку (які по суті є тим, що ми традиційно називаємо дидактичною метою уроку* є іншим, аніж ми можемо побачити це у значній кількості існуючих ме­тодичних чи дидактичних посібників. Оскільки це є принциповий мо­мент компетентнісного підходу до навчання, розглянемо його більш ґрунтовно. Формулювання результатів уроку, щоб сприяти успішності нав­чання учнів, має відповідати таким вимогам: - висвітлювати результати діяльності на уроці учнів, а не вчителя, і бу­ти сформульованим таким чином: «Після цього уроку учні зможуть...»; - чітко відбивати рівень навчальних досягнень, який очікується в результаті уроку. Тому воно має передбачати: обсяг і рівень засвоєння знань учнів, що буде забезпечений на уроці; обсяг і рівень розвитку навичок і вмінь, якого буде досягнуто після уроку; розвиток (форму­вання* емоційно-ціннісної сфери учня, яка забезпечує формування пе­реконань, характеру, вплив на поведінку тощо. Останній компонент навчальних результатів, до якого можна прагнути на окремому уроці, це - визначення, усвідомлення або формування емоційно-наповненого ставлення, відношення учнів до тих явищ, подій, процесів, що є предметом вивчення на уроці. Отже, результати мають бути сформу­льовані за допомогою відповідних дієслів, наприклад знання: поясню­вати, визначати, характеризувати, порівнювати, відрізняти... тощо; уміння і навички: дискутувати, аргументувати думку, дати власну оцін­ку, проаналізувати тощо; ставлення: сформувати та висловлювати влас­не ставлення до..., пояснювати своє відношення до...; - щоб було зрозуміло, як можна виміряти такі результати, коли їх буде досягнуто, наприклад: якщо після вашого уроку учні вмітимуть «пояснювати суть історичного явища та наводити приклади подібних явищ» - це легко перевірити і виміряти в оціночних балах, врахував­ши, наприклад, точність і повноту пояснення і кількість прикладів, які наведено; - бути коротким, ясним і абсолютно зрозумілим і для учнів, і для самого учителя, і для батьків учнів, і для інших вчителів, і для дирек­тора школи або завуча, який має перевіряти ваш урок з погляду на те, чи досяг він очікуваних результатів. Таким чином, формулювання результатів учителем під час проек­тування уроку є обов'язковою і важливою процедурою. У сучасному навчанні це надзвичайно важливо, оскільки розбудова уроку не­можлива без чіткого визначення дидактичної мети. Вірно сформульо­вані, а потім досягнені результати - 90 % відсотків успіху. Але досягти результатів ми можемо, тільки залучивши учнів до діяльності. Отже, вони теж повинні розуміти, для чого вони прийшли на урок, до чого їм треба прагнути і як будуть перевірятись їх досяг­нення. Еталонною є ситуація, коли після уроку учень не тільки знає, розуміє, чого він досягнув, а й чого він хотів би, мав би досягти на наступному уроці з історії, чого він взагалі хоче від учителя і курсу для свого життя. Для того щоб почати з учнями спільний процес руху до результатів навчання, в цій частині уроку потрібно: - назвати тему уроку або попросити когось з учнів прочитати її; - якщо назва теми містить нові слова або проблемні питання, звер­нути на це увагу учнів; - попросити когось з учнів оголосити очікувані результати за текс­том посібника або за записом на дошці зробленим заздалегідь, поясни­ти необхідне, якщо мова йде про нові поняття, способи діяльності тощо; - нагадати учням, що наприкінці уроку буде перевірено наскільки вони досягли таких результатів. Якщо це важливо, треба також пояс­нити учням, як буде оцінено їхні досягнення в балах. 5 * Вивчення нового матеріалу (його первинне сприйняття * - перший з перерахованих компонентів уроку, що має самостійне і самодос­татнє значення. Робота вчителя на заняттях, де цей компонент є го­ловним чи одним з основних (на уроках засвоєння нових знань і комбінованих уроків*, спрямована на оволодіння учнями новими знаннями й уміннями, на реалізацію закладеного в них виховного і розвиваючого потенціалу. Значну частину часу на цьому етапі може зайняти розповідь учите­ля. Якщо розповідь посідає центральне місце, то вся інша робота підко­ряється цьому способу організації пізнавальної діяльності. Розповідь будується з урахуванням віку і психологічних особливостей учнів. Так, учні 5-7 класів не можуть утримувати увагу на чомусь одному трива­лий час, для підтримки уваги їм потрібна зміна діяльності. Виходячи з цього, вивчення нового містить не тільки викладення матеріалу вчителем, але й активну діяльність самих учнів. Вони отри­мують знання в результаті аналізу ілюстрацій і навчальних картин, технічних засобів навчання (діафільмів, діапозитивів, відеофільмів*, читання підручника і роботи з картою, аналізу документів. Як показує практика, при усному поясненні нового чи читанні під­ручника учні легше засвоюють односюжетний матеріал, ніж багатоаспектний зміст. Коректуючи підручник, учитель пояснює найбільш важливу, важку частину змісту - базові знання, доповнюючи і конкре­тизуючи їх необхідними головними фактами і яскравими, образними прикладами. Легку для засвоєння частину змісту підручника вчитель при поясненні взагалі опускає, її учні прочитають у класі чи вдома са­мостійно. Основна увага звертається на складний теоретичний ма­теріал, базові знання. У 8-9 класах поступово зростає питома вага самостійного опра­цювання учнями нового навчального матеріалу за допомогою різних джерел інформації. Завданням учителя є звернути увагу учнів на най­більш складні питання за допомогою відповідних прийомів органі­зації їх пізнавальної діяльності. Засобами навчання тут повинні бути не тільки навчальні тексти, а й різні види наочності та ТЗН. На уроці формування вмінь і навичок змістом діяльності учителя буде роз'яснення учням значення і структури одного чи декількох засвоюваних прийомів, надання відповідного алгоритму діяльності (пам'ятки*, демонстрації застосування прийому навчальної роботи. 6 * Осмислення нових знань і умінь - це етап, метою якого є віднов­лення в пам'яті та усвідомлення головних історичних подій, які за­своюються, дат, понять і теоретичних положень уроку і відпрацьову­вання нових прийомів навчальної роботи. Часто такі завдання вирішуються у процесі самостійної роботи учнів за певною невелич­кою системою пізнавальних завдань, що орієнтована на звернення уваги учнів до основних моментів нової інформації вже на рівні перет­ворення, за допомогою фронтальної бесіди з основних (переважно теоретичних* моментів навчальної теми, картографічних і хроноло­гічних задач, а також деяких видів тестів. Цей етап уроку не завжди є присутнім у структурі заняття явно і відкрито, розчиняючись у по­передньому і наступному. На уроці формування умінь і навичок цей етап організовується за допомогою тренувальних вправ і відповідних завдань, що виконуються за зразками (пам'ятками* під керівництвом учителя. 7 * Систематизація ь узагальнення нових знань і умінь на перетворю­ючому і творчому рівнях. Змістом цього компонента уроку є розв'язання пізнавальних задач, у тому числі проблемних і творчо-образ­них, де школярі одержують можливість застосувати нові знання й уміння в іншій навчальній ситуації, визначитися у власному відношен­ні до досліджуваних фактів, покритикувати існуючі оцінки і сформу­лювати власні висновки. Приводом до класної дискусії можуть стати тести з вільними відповідями і групові звіти про виконані завдання. 8 * Підведення підсумків уроку - це дуже важливий етап уроку. Саме тут проясняється зміст проробленого, підводиться риска під знаннями, що повинні бути засвоєні, і встановлюється зв'язок між тим, що вже відомо, і тим, що знадобиться у майбутньому. Функції підсумкового етапу уроку: - прояснити зміст опрацьованого; - співвіднести реальні результати з очікуваними; - проаналізувати, чому відбулося так чи інакше; - зробити висновки; - закріпити чи відкоригувати засвоєння інформації або відповідних умінь і навичок; - намітити нові теми для обмірковування; - встановити зв'язок між тим, що вже відомо, і тим, що варто за­своїти, навчитись у майбутньому; - скласти план подальших дій. Цей етап уроку може бути проведений за допомогою уявного мікрофона, фронтальної бесіди, обміну думками в парах з досягнення очікуваних результатів уроку. Тут учитель разом з учнями має оціни­ти роботу класу та окремих учнів, визначити перспективи подальшої діяльності. 9 * Інструктаж з домашнього завдання теж є певною, але жорстко не встановленою частиною уроку. Протягом декількох хвилин у прий­нятний момент заняття школярам докладно роз'яснюються завдання домашньої роботи, рекомендуються джерела і прийоми роботи з ним, обумовлюються форми перевірки. Ефективне домашнє завдання по­винне складатися з двох частин: - обов'язкової, тобто призначеної всім учням (параграф, робота з картою, хронологією і поняттями*; - варіативної, тобто логічних, проблемних і творчих завдань, серед яких школярі вибирають те (ті*, що відповідає їхнім пізнавальним здібностям і інтересам. 10 * Перевірка знань і умінь - останній із компонентів уроку, у логіч­ній послідовності замикаючий процес вивчення нової теми (за умов тематичного оцінювання знань* й інколи представлений на початку наступного заняття (комбінований урок*. Однак у сполученні з ком­понентом № 7 він може утворити самостійний тип уроку - повторю-вально-узагальнюючий, а без нього стати головним елементом уроку контролю та корекції знань, умінь та навичок. Далеко не кожний із перелічених структурних компонентів уроку історії має самостійне, смислоутворююче значення. До них можна віднести компоненти № 5, 6, 7, 10. Вони здатні направити урок по од­ному зі заданих напрямів: засвоєння нового матеріалу, його система­тизація й узагальнення, контроль, корекція і оцінка якості засвоєних знань і умінь. Усі три дидактичних завдання можуть вирішуватись на одному уроці відразу. Інші елементи структури уроку (1, 2, 3, 4, 8, 9* є складовими будь-якого типу уроку.