Ризується появою партій у країнах, що визволилися від колоніального гніту, формуванням реальної багатопартійної системи в країнах Східної

Європи та Радянського Союзу, а відтак домінуванням масових політич- Них партій по цілому світу.__ Протягом цілого XIX ст. домінував конфлікт між консерваторами та

лібералами, який виражав конфлікт між двома частинами панівного кла-

су, витісняючи конфлікт між буржуазією та пролетаріатом. Приводить це

до послаблення різниці між буржуазними партіями, а з виникненням піс-

ля російської революції 1917р. комуністичних партій, послаблюється

суперечність між буржуазними і соціал-демократичними партіями.

Новим явищем цього етапу є відродження народних фронтів і зро-

стання їхнього впливу в політичному житті, а також поява політичних

партій у країнах, що розвиваються та в нових демократичних країнах.

Перші сучасні масові партії - це консервативна та ліберальна партії

Великобританії та соціал-демократичні партії континентальної Європи.

Інші масові партії розпочинають розбудовуватися як масові лише з по- j

чатку XX ст.

Перший крок у напрямі створення політичної партії з масовим член-

ством зроблено 1861 p.: Ліберальна партія Великобританії з ініціативи

Дж. Чемберлена, створює Ліберальне товариство реєстрації виборців -

центральний орган, який керує діяльністю місцевих виборчих комітетів.

У 1877 р. створюється Національна ліберальна федерація, яка має на

меті стати справжньою загальнонаціональною політичною організацією, І

що впливає на діяльність парламентської фракції.

Слідом за лібералами подібні кроки почали здійснювати консерва-:

тори. У 1867р. вони створюють Національний союз консервативних

об'єднань. На чолі обох організацій стали щорічні з'їзди делегатів таї

вищі виконавчі комітети. Останні згодом здобули значний вплив в орга-|

нізаційній роботі партії і були підпорядковані її лідеру. Однак формуван-І

ня справді централізованої масової партії було достатньо тривалим '

процесом, який остаточно стабілізувався лише у 80-х pp. XIX ст. Прові-

дну роль у партійному житті продовжували відігравати парламентська

фракція та лідер партії. В перший період цього етапу політична партія

існує як додаток до парламентської фракції.

Інший характер мали соціал-демократичні партії, які виникають у!

60-х pp. XIX ст. Зароджуються вони як окремі організації, що об'єднують

профспілковий та робітничий рух. їхньою головною метою була не орга-І

нізація виборів, а організаційна та пропагандистська робота серед робі-

тників. Виникнення і розвиток цих організацій пов'язаний зі значними

труднощами з огляду на заборони та репресії, які чинили буржуазні

уряди по відношенню до них.

Розвиток робітничого руху в цей час відбувається за двома напря-

мами: перший - це формування міжнародних політичних організацій

пролетаріату і другий - формування національних робітничих партій. У

1864 р. з ініціативи керівників робітничого руху різних країн, що прибули в Лондон на промислову виставку, виникає Міжнародний союз робітни-

ків (І Інтернаціонал), який починає щорічно збиратися на свої конгреси.

Другою і головною дорогою формування масового робітничого руху

було оформлення національних пролетарських партій. У 1863 р. Ф. Лас-

саль організовує Загальнонімецький союз робітників, а в 1865 р. А. Бе-

бель створює робітничу партію марксистського напряму. У 1875р. ці

організації об'єднуються в Соціал-демократичну партію Німеччини. У

наступні десятиріччя робітничі партії виникають у всіх європейських кра-

їнах, стають масовими політичними партіями і починають відігравати

помітну роль у політичному житті.

Соціал-демократичні партії відзначалися сильною і централізова-

ною організаційною будовою; їхні члени повинні були брати участь у

партійному житті і сплачувати членські внески, їм вдалося також нала-

годити тісні зв'язки з профспілками, створити мережу культурно-

просвітницьких організацій.

Велика самопожертва і відданість справі як з боку керівників, так і

рядових членів, яких не було в буржуазних партіях, сувора дисципліна

дали змогу цим партіям вистояти проти переслідувань і репресій. 1870-

1890 pp. були роками шаленої боротьби проти робітничого руху, який

переживав період свого організаційного становлення.

Дещо інший характер, ніж континентальні соціал-демократичні пар-

тії Європи, мала англійська робітнича партія - Лейбористська партія.

Виникла вона пізніше, ніж більшість європейських соціал-демократичних

партій і ніколи не тяжіла до революційного марксизму. В основі її ідео-

логії лежала ідеологія тред-юніонізму, спрямована на вирішення конкре-

тних проблем робітничого класу через профспілки. І лише загострення

стосунків між робітниками та роботодавцями на початку XX ст. постави-

ло на порядок дня питання про власне політичне представництво робіт-

ників. У 1900 р. виникає Представницький комітет лейбористів у англій-

ському парламенті, покликаний стати організаційною основою

формування самостійної робітничої фракції. У 1906 р. комітет перейме-

новано у Лейбористську партію, однак у партії і надалі не було індивіду-

ального, а лише колективне членство профспілок. Партія розглядається

як політичний представник британських профспілок у парламенті і лише

1918р. запроваджується інститут індивідуального членства і партія ін-

ституалізується як окремий, незалежний від профспілок актор політич-

ного життя.

Таким чином, Лейбористська партія Великобританії запровадила в

партійну практику нове явище - інститут колективного членства. Такий

організаційний тип партії знайшов поширення в деяких британських до-

мініонах, таких як Австралія, Нова Зеландія, деяких соціал-демократич-

них партіях (бельгійська робітнича партія, шведська соціал-демокра-

43__ тична партія), а також деяких католицьких партіях (бельгійська та авст-

рійська). Однак останні так і не змогли досягнути таких результатів, як

британська лейбористська партія. Крім того, британська лейбористська

партія репрезентує окремий напрям в ідеології робітничого руху - ре-

форматорський.

Демократична організація соціал-демократичних партій, успіхи,

яких вони досягли на парламентських виборах, вплинули на внутрішнє

життя і буржуазних партій, змусили їх перейти до більш демократичної

організаційної структури.

У 1901 та 1903 pp. відбуваються установчі з'їзди двох основних

правих партій Франції - Республіканської федерації та Демократичного

союзу. У 1901р. виникають партії французьких радикалів - Республікан-

сько-радикальна партія та Радикально-соціалістична партія, які, однак,

не здобули широкої підтримки виборців.

Труднощі виникнення та існування політичних партій Німеччини бу-

ли зумовлені нормами права, які дозволяли створювати політичні партії

виключно з метою участі у виборах. І лише з 1890 р. правові норми до-

зволяють формування тривало існуючих політичних організацій. Із цього

часу консерватори та ліберали починають проводити регулярно (раз на

рік або на 2-3 роки) свої партійні з'їзди. Формуються центральні органи

партій, хоча перевагу в них мають парламентарі, а парламентська фра-

кція загалом продовжує зберігати свою самостійність. Місцеві організа-

ції є нечисленними, а партії загалом не мають широкої соціальної під-

тримки. Між тим створюються спеціальні органи, які займаються

мобілізацією членів партії, створенням мережі її прихильників (напри-

клад, Союз сільських власників, Національний союз німців-католиків).

Однак справжній розвиток масових політичних партій у Німеччині почи-

нається лише після 1918 р. З цього часу консервативна партія запрова-

джує посаду генерального секретаря партії, а 1920 р. проводить перший

загальнонаціональний з'їзд партії.

Перед Першою світовою війною в Європі виникають перші селянсь-

кі партії. Селянські організації відіграли також значну роль у формуванні

багатьох консервативних партій у Скандинавських країнах, Бельгії, Австрії.

Наступний період розвитку політичних партій Європи - міжвоєнний.

У політичному сенсі це був період кризи буржуазної демократії, різкого

загострення соціально-політичних суперечностей, що зумовило різку

поляризацію суспільних настроїв. У цей період значно зростає вплив

крайніх політичних угруповань - фашистів та комуністів. Лише у Вели-

кобританії ці партії не пустили свого коріння.

Політика традиційних буржуазних партій викликає розчарування

значної частини виборців. У Великобританії значно зростає популяр-

ність лейбористської партії на фоні зменшення популярності лібералів. Той час можна назвати коротким періодом існування у Великобританії

трипартійності, який встановився після тривалого домінування двопар-

тійної конкуренції. У 1924, 1929-1931 pp. лейбористи, за підтримки лібе-

ралів, формують навіть уряди меншості, діяльність яких не була ефек-

тивною і зумовила гострі політичні кризи. Консервативна партія

Великобританії продовжує зберігати попередню організаційну структуру,

у 1922 р. відбувається формування парламентської фракції як організації

членів партії. Був це перший крок до обмеження домінування лідера партії.

У період Першої світової війни відбувається певна демократизація

суспільно-політичного устрою в Скандинавських державах - виборче

право поширюється там, де його не було (Швеція - 1917 p.). З 1920 р.

тут стабілізується чотирипартійна політична система - соціал-демо-

крати, ліберали, аграрії, консерватори, з переважанням соціал-демо-

кратів. У Швеції 1932 р. соціал-демократична партія отримує мандат на

здійснення державної влади, яким безроздільно користується аж до

1976р. Так само в Норвегії Лейбористська партія, починаючи з 1928р.,

кілька разів здобуває владу, а з 1935 р. ЗО років незмінне перебуває при

владі.У європейських країнах на той час формуються також комуністичні

партії. Перемога революції в Росії і виникнення III Інтернаціоналу суттє-

во вплинули на весь характер міжпартійних взаємин тодішньої Європи.

Насамперед це торкнулося соціал-демократичного руху, який поділився

на прихильників та противників більшовиків. Перші з них, де в більшості

(Франція), а де в меншості (Італія, Польща), виходять із соціал-демокра-

тичних партій і вступають до комуністичних партій, які діють як національні

загони III Інтернаціоналу. Другі залишаються в соціал-демократичних

партіях і групуються навколо II Інтернаціоналу. Зрозуміло, що цей роз-

кол завдав значної шкоди робітничому рухові.

Комуністичні партії були радикальним, революційним крилом робіт-

ничого руху. Ідеологічною основою їх політичної діяльності було вчення

марксизм-ленінізм, яке виходило з положення про те, що пролетаріат є

провідною силою суспільного прогресу і здобути владу він зможе лише

шляхом соціальної революції, полум'я якої, спалахнувши в одній країні,

спричинить світову революцію, яка приведе до становлення безкласо-

вого суспільства - комунізму.

Аж до 30-х pp. комуністи виступали проти будь-якої співпраці зі всі-

ма партіями і буржуазними урядами. Швидко в Європі виникають потуж-

ні комуністичні партії, найчисленніші в Італії (до путчу Муссоліні 1922 p.),

а також у Німеччині (до 1933 p.). Поширення комуністичних партій у Єв-

ропі зумовило гостру конкуренцію насамперед у робітничому середови-

щі між революційним (комуністичним) та реформістським (соціал-демо-

кратичним) напрямами, загострення класового протистояння між бур-

45 що привело до стабілізації двопартійної системи. У 1949 р. Національна

партія стає правлячою.

Дещо інакше відбувалося становлення політичних партій в Австра-

лії. Початкове в парламенті існували парламентські угруповання місце-

вої еліти - переважно великих землевласників. Політичне життя зага-

лом відзначалося відсутністю серйозних соціально-політичних поділів, а

відтак і конфліктів. У 1891 р. тут виникла Лейбористська партія, яка на

парламентських виборах здобула третину мандатів, а 1904 р. вона сфо-

рмувала перший федеральний уряд. Таким чином, Австралія ніби одра-

зу переходить у третій етап формування політичних партій.

Серед азійських країн найближчою до класифікації М. Вебера була

історія формування політичних партій в Японії. Зародки політичних пар-

тій виникають тут у період панування династії Мейдзі. Прийняття 1890 р.

конституції значно активізує цей процес. В основі політичного життя ле-

жить боротьба за розширення виборчих прав (1900 р. за новою Консти-

туцією виборче право мав 1 млн. із 44 млн. населення Японії), а також

боротьба між двома напрямами японської політики - традиціоналістами

і прихильниками модернізації, прихильниками мирної еволюції та ідео-

логами експансії та мілітаризму. Вони поклали початок формуванню

консерваторів та лібералів. Однак до Першої світової війни вплив полі-

тичних партій на політичне життя Японії (де домінувала імператорська

влада, яка спиралась на вояччину) був незначним. Рух країни в напрямі

мілітаризації не сприяв становленню та розвитку політичних партій. У

30-х pp. політичні партії практично припиняють свою діяльність і віднов-

люють її лише після Другої світової війни як сучасні партії масового ти-

пу. Серйозну позицію в післявоєнний період займають соціалістична та

комуністична партії Японії, що змушує 1955 р. дві великі буржуазні партії-

консервативну та ліберальну об'єднатися в єдину Ліберально-демокра-

тичну партію Японії, яка стає правлячою. Із занепадом комуністичної

партії в Японії фактично встановлюється двопартійна система.

Наприкінці XIX ст. зародки політичних партій виникають у Туреччи-

ні. Спираються вони на націоналістичний рух, який домагається запро-

вадження в державі реформ західного зразка. З цього середовища фо-

рмується дві політичні партії - комітет Єдність і Поступ та Ліберальне

партія. Обидві ці організації мали аристократичний характер і складали-

ся з молодих офіцерів, урядовців та політиків. Падіння Оттоманської

імперії 1918 р. зумовлює виникнення нового національного руху очолн

ваного Кемаль Пашею. Першою його організаційною формою став Сон

охорони прав Анатолії та Руменії, який виник 1919 р. і мав характер ши-

рокого народного руху. В 1923 р. Союз був перейменований у Народи

партію, а з 1924 р. - в Республіканську народну партію, яка і стала пер

шою турецькою партією масового типу.__ Туреччина у міжвоєнний період характеризується зміцненням прав-

ління Республіканської народної партії. Спроби формування згори лоя-

льної опозиції не дали позитивних результатів, тому діяльність інших

політичних партій була заборонена. Це призвело до часткового злиття

функцій держави та політичної партії. Наприклад, генеральним секрета-

рем партії був міністр внутрішніх справ, а керівниками місцевих органі-

зацій - керівники місцевих державних адміністрацій. Шеф партії особис-

то призначав депутатів парламенту. Республіканська народна партія

була кадровою партією, яка виконувала функції масових партій - соціа-

льні, культурні, просвітницькі. Така структура партії, на думку її заснов-

ника Кемаля Ататюрка, повинна була сприяти модернізації Туреччини.

Після Другої світової війни тут було введено право на свободу ор-

ганізацій (крім комуністів та ісламістів). На кінець 1946р. в Туреччині

існувало кілька політичних партій, домінуючі позиції серед яких займала

відроджена Народна партія Кемаля Паші. Опозиційна до неї Демокра-

тична партія 1950 р. стала правлячою, встановивши диктаторський ре-

жим. У 1960 р. внаслідок перевороту Демократичну партію було усунуто

від влади і відновлено багатопартійність, однак політична ситуація тут

продовжує залишатися нестабільною.

Подібною була ситуація і в Китаї, де політичні партії виникали як

форми організації національної та революційної буржуазії. Провідником

цього руху в Китаї був Сунь Ятсен, який виступив засновником двох пе-

рших політичних партій Китаю "Союзу відродження Китаю" (1895) і "Ліги

Соратників" (1905), які проіснували до буржуазно-демократичної рево-

люції 1911 р. У 1912 р. на базі Ліги формується Народна партія, яка ста-

ла справді масовою. Остаточне її організаційне оформлення відбулося

на з'їзді 1924 р. У 1923 р. в Китаї створена Комуністична партія.

У 1823 р. виникають консервативна та ліберальна партії в Чилі. З

другої половини XIX ст. до 1860 р. відбувається активний процес тво-

рення політичних партій у Латинській Америці. Деякі з них існують і тепер

(наприклад, партія Колорадо в Уругваї). Однак формування політичних

партій у Латинській Америці проходить за складних умов панування ан-

тидемократичних диктаторських режимів, відсутності парламентаризму.

Аж до середини XX ст. в цих державах не практикується проведення

загальних виборів.

Подібною була доля політичних партій Латинської Америки, де ма-

ли місце постійні перевороти, війни та революції.

Розвиток партій у постколоніальних країнах становить особливий

етап в історії політичних партій. Пов'язаний він із процесом деколоніалі-

зації, який розпочався після Другої світової війни.

На формування політичних партій постколоніальних країн суттєво

вплинула деколонізація, яка розпочалася після Другої світової війни.

Статус політичних партій, які діяли в колоніальну епоху, був різноманіт__ ний. Серед них були нелегальні партії, були такі, що брали участь у виборах до колоніальних законодавчих органів, а також локальні, загальнонаціональні і навіть такі, що охоплювали своєю діяльністю кілька держав-колоній.

Між тим існує принципова різниця у розвитку партій Азії та Африки.

Колоніальні держави Азії під кінець Другої світової війни були економічно розвиненішими, ніж африканські держави. Тут чіткішою була соціа-льна диференціація населення, розвиненішою - національна буржуазіята пролетаріат. Азійські держави відрізнялися вищим рівнем культурно-го розвитку, що теж впливало на партійне будівництво.

Найпоширенішою формою політичних партій постколоніальних країн були партії національно-визвольного характеру. Виникнення цих політичних партій припадає або на міжвоєнний, або на післявоєнний періоди.

Найдовшу історію і водночас найбільше значення серед партій постколоніальних держав мала індійська партія Конгрес. Виникла вонаспочатку як масовий соціально-політичний рух під назвою Індійськинаціональний конгрес. У роботі першого з'їзду партії, який відбувся 1885 рвзяли участь 72 делегати, які представляли проєвропейськи налаштсвану частину індійської інтелігенції. Метою руху було проведення політичних реформ, створення національного парламенту при збереженнілояльності до Великобританії. Головною формою його діяльності були щорічні з'їзди.

Після Першої світової війни в Конгресі здобувають перемогу націналістичні та радикальні елементи. З часу, коли Конгрес очол.М. Ганді, суттєво зростають його чисельність та впливи. Основу ідеолгії М. Ганді становили ідеї повернення до архаїчного життя в аграрнійдоколоніальній спільноті. Член Конгресу зобов'язаний був носити влас-норучно тканий національний одяг. Конгрес стає масовим національно-визвольним рухом, федерацією різних угруповань. До його складу вхо-дять як територіальні відділення, так і окремі громадські організації і перші політичні партії (Свара партія, Соціалістична партія Конгрес, членинелегальної комуністичної партії). Лише після отримання Індією незале-жності 1947 р. Конгрес перетворюється на класичну політичну партію.

З того часу політичне життя розвивається двома напрямами: традиціоналістським, представленим опозиційною Джана Сангх партією;реформістським, представленим національним Конгресом, очолюванимДж. Неру та І. Ганді.

Радикалізація політики партії Конгрес під керівництвом І. Ганді призвела 1969р. до розколу. Партію залишили буржуазні праві, сформувавши свою партію - Опозиційний конгрес. Однак на виборах 1972 р. КонгресІ. Ганді здобув переконливу перемогу. Таким чином в Індії формується багатопартійна політична система з домінуванням однієї партії.__ Діяльність партії Індійський національний конгрес суттєво вплинулана діяльність інших національно-визвольних партій Азії та Африки.

Розвиток африканських національно-визвольних партій відбувається кількома етапами. Перший етап - створення єдиного масового національно-визвольного руху, що має назву фронту чи руху. Функціонуваливони дуже часто як средерації різних угруповань, у тому числі неполітичних. Прикладом такого типу організації було діюче у Французькій Африці Західно-африканське демократичне об'єднання. Організація ця діяла легально згідно з нормами французької конституції. Водночас у багатьох країнах існували організації, основною метою яких була зброй-на боротьба проти колонізаторів. Такий характер мали Фронт національного визволення Алгерії в 1954-1961 pp., визвольні фронти Анголи,Мозамбіку.

Після проголошення незалежності в постколоніальних країнах відроджується багатопартійність, але вже на дещо іншій основі. Широкі національно-визвольні рухи розпадаються, даючи початок формуваннюбагатопартійності. Найчастіше вона заснована на етнічно-регіональних чи релігійних відмінностях. Наприклад, у Нігерії існувало три політичніугруповання, які репрезентували різні етнічні групи й абсолютно домінували лише в своєму регіоні. В Індонезії партійний поділ відбувся за релігійною ознакою. Такого характеру багатопартійність створювала серйозну внутрішню напругу, яка дуже часто закінчувалася громадянськоювійною, як це було в перші роки незалежності в Індонезії, Конго чи Нігерії. Конфлікти ускладнювалися зовнішнім втручанням.

У цих державах багатопартійність та опозиція трактуються як типово буржуазні пережитки, які не є корисними, а навіть шкідливими длякраїн, що розвиваються.

У Пакистані, Шрі-Ланці хоча й функціонує багатопартійна політична система, однак з домінуванням однієї політичної партії. У деяких держа-

вах після бурхливих конфліктів та через крайню корупцію керівництва

правлячих партій відбуваються військові перевороти, які забороняють

діяльність усіх політичних партій. Такі зміни мали місце протягом остан-

нього часу в Тропічній Африці.

З початку 90-х pp. у всьому світі відбуваються зміни у політичних

системах, зумовлені тим, що соціалізм вичерпав себе і розпався, викли-

кавши основоположні та всебічні зміни, поклав край чинним до цього

часу видам влади. Теорії та розроблені наперед програми, проекти сус-

пільства, економіки та політичної системи, позначені смисловим маніпу-

люванням народно-демократичною та соціалістичною ідеями, зазнали

повного краху. Наочний приклад цього можна побачити в країнах

Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, країнах - колишніх__ Китайській Народній Республіці.

Розвал соціалізму спричинився до прийняття історичних рішень в

ідеологічному змаганні між ідеями соціалізму та демократії. Після

1989р. ідеї демократичної свободи, ринкової економіки, соціальної

справедливості, самовизначення та мирного співіснування почали кори-

стуватися успіхом в усьому світі. Подібні уявлення панували передусім у

тих суспільствах та системах, що їх безпосередньо торкнувся розвал

соціалістичних систем. Однак і в інших країнах, де вплив конфліктів між

Сходом і Заходом не був таким помітним, розвивалася ідея самостійно-

го розвитку на шляху до демократії з соціальне орієнтованою економі-

кою. З 1989 р. демократія як форма держави та життєвий устрій набула

бурхливого розвитку.

Однак вихідне становище у різних країнах різне. Країни на території •

колишнього Радянського Союзу, Центральної, Східної та Південно-

Східної Європи зустрілися з цілком новою ситуацією. Перетворення

зруйнованого соціалізму на систему демократії, ринкової соціальне орі-

єнтованої економіки - цьому процесові не було і досі немає аналогів.

Йдеться про зміну системи, а не лише про програму реформ. Подібна

зміна системи отримала назву "соціальної трансформації"". Трансфор-

мація означає масштабну перебудову, перетворення та зміну ідей, цін-

ностей, структур і знарядь влади.

Друга група держав перебуває у становищі, що характеризується

поняттями "модернізація" та "демократизація". Модернізація охоплює ті

процеси, які позначають прискорені зміни всередині суспільства. Осно-

вою цього процесу є поступ суспільства, вже "оснащеного" базовими

демократичними елементами. Під демократизацією розуміється не про-

грама формування суспільства, а ідея формування відповідної демок-

ратичної політичної системи. До цієї групи можна зарахувати країни Ла-

тинської Америки, кілька азійських держав та країн Близького Сходу, а

також деякі країни Африканського континенту.

Роль і функції, які виконують політичні партії в політичних системах,

що перебувають у процесі трансформації, модернізації та демократиза-

ції, є різними. Якщо сформулювати проблему конкретніше, то вона по-

лягає в з'ясуванні того, які завдання повинні виконувати політичні партії

у системах, у яких самі демократичні структури існують поки що лише

частково і консенсус населення за демократію ще слабкий та хиткий. Ці

та інші питання, що випливають з обсягу та контексту тематики,

перебувають сьогодні в центрі уваги дослідників політичних партій і

партійних систем.__