Розкрийте місце маркетингу в системі політичного управління

Поняття політичного маркетингу увійшло в політичну науку недавно. Спершу термін „маркетинг” з’явився в сфері економіки для визначення системи цінового, товарного та інформаційного впливу на ринок з метою підвищення ефективності діяльності фірми.

В основі концепції політичного маркетингу лежить твердження про поведінку людини в політичній сфері, яка має багато спільного з поведінкою в економічній сфері. Як під час голосування, так і примірюючи одяг в магазині, люди керуються одними й тими ж механізмами сприйняття, запам’ятовування, впізнавання, формування власної думки тощо. Крім того, політичний „товар” – політичні лідери, партії, рухи, програми – подібні до товарів на економічному ринку. Будь-який продукт має свою форму, колір, спосіб використання. Те ж саме стосується й політика, який має свою програму, імідж, команду, форми діяльності. Споживчі властивості товару зазначені на його етикетці. Натомість політична партія, довірені особи, репутація, попередня діяльність характеризують політичного лідера.

Головна ознака ринку – конкуренція. На політичному ринку конкурують за владу (пропозиція, зазвичай, перевищує попит). За Ф. Котлером, маркетинг політичних кандидатів перетворився на значну сферу діяльності: „...хоча між продажем кандидата і стимулюваннямроздрібного продажу мила або лез для бритви є велика різниця, деякі атрибути комерційної реклами стали невід’ємною рисою політичного процесу”.

Виокремлення політичного маркетингу як галузі політичних досліджень науковці пов’язують з виборчою кампанією Д. Ейзенхауера. Його політичні консультанти під час президентських перегонів 1952 року випустили серію кіносюжетів, що популяризували передвиборчу платформу майбутнього президента США. Це посприяло його перемозі.

У цьому випадку йшлося саме про вибори та виборчі технології. Втім, розуміння політичного маркетингу лише як технології організації виборчих кампаній збіднює сутність маркетингового підходу до політики. З іншого боку, як зауважує В. Полторак, „в самій організації виборчих кампаній також нерідко відсутній той комплексний підхід до організації функціонування ринку (у даному разі – політичного), що реалізується в маркетингу”.

Отже, щоб зрозуміти специфіку політичного маркетингу, варто звернутися до класичних його визначень. У Ф. Котлера читаємо: „Маркетинг – вид людської діяльності, спрямований на задоволення потреб шляхом обміну”. Важливим з точки зору проблеми, що досліджується, є визначення Є. Голубкова: „Маркетинг у його широкому розумінні 0 це соціально0управлінський процес, завдяки якому індивіди і групи людей шляхом створення продуктів та їх обміну одержують те, чого вони потребують. В основу цього процесу покладено такі ключові поняття, як потреба, бажання, попит, продукт, обмін, угода, ринок”. Як бачимо, маркетинг визначається як різновид діяльності людей, метою якого є задоволення попиту на матеріальні і нематеріальні цінності шляхом взаємовигідного обміну. Слід звернути увагу, що ще наприкінці 19600х років Ф. Котлер і С. Леві задекларували можливість застосування маркетингу до некомерційних сфер діяльності, оскільки вбачали його мету в задоволенні потреб клієнтів суспільно0політичних і релігійних організацій, державних установ і підприємств. Передумовами виникнення некомерційного маркетингу вважаються: 1) об’єктивне існування некомерційної сфери і некомерційної діяльності; 2) вільний обмін результатам результатами цієї діяльності; 3) наявність конкуренції у некомерційній сфері.

Некомерційний маркетинг охоплює різні сфери людської діяльності, а саме: політику, освіту, спорт, охорону здоров’я, релігію, науку, мистецтво тощо. Найбільшого розвитку отримав політичний маркетинг, який в ідеальному варіанті має задовольняти такі базові потреби особистості, як реалізація громадянських прав і свобод, принципів соціальної справедливості, участь в управлінні державою тощо. Водночас слід звернути увагу на недостатню теоретичну розробленість концепції політичного маркетингу. На сьогодні більшість праць у цій галузі належить спеціалістам практикам. Їх розвідки відзначаються технологічним підходом до політичного маркетингу. Існують і теоретичні розробки, в яких політичний маркетинг осмислюється на основі теорій комунікації, психології, менеджменту тощо. На сьогодні не існує єдиного визначення поняття політичного маркетингу. Деякі дослідники вважають політичний маркетинг різновидом політичних технологій і наголошують саме на прикладній складовій даного процесу. Американський політолог Г. Маузер вважає маркетинг однією з технологій менеджменту, придатною для вирішення окремих соціальних і політичних проблем в умовах конкуренції. Політичний маркетинг – це „технології впливу на масову поведінку”.

Ряд авторів визначає політичний маркетинг як діяльність в період виборів. Зокрема, Ф. Ільясов зазначає: „Політичний маркетинг – це система „особистісного” (висування кандидатів), „програмного” (розробка ідеологічних та інших засад) та інформаційного (реклама, PR) впливу на виборців з метою здобуття влади” [18, с. 10].

К. Гаджієв вбачає суть політичного маркетингу в дослідженні кандидатом на виборчий пост кон’юнктури ринку „свого” округу, в оцінці складності проблеми для визначення передвиборчої тактики. Існують й інші підходи до визначення політичного маркетингу, а саме: „Сукупність теорій і методів, якими можуть користуватися політичні організації та органи влади з двоєдиною метою: визначити свої завдання і програми та вплинути на поведінку громадян” [20, с.5]; всі політичні технології називаються політичним маркетингом і визначаються як сукупність послідовних процедур, прийомів, засобів діяльності, „спрямованих на найефективнішу і найоптимальнішу реалізацію цілей конкретного суб’єкта в певний час і за певних обставин”.

Деякі українські науковці також вважають політичний маркетинг різновидом політичних технологій. Так, В. Бебик під політичним маркетингом розуміє „сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання і впровадження у суспільно-політичну практику тих чи інших настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю за ринком влади”. Іноді політичний маркетинг розглядається як особливий набір – сукупність методів, прийомів, інструментів збору, організації та виробництва інформації і її трансляцію для досягнення бажаного політичного ефекту (у процесі виборів, ухваленні важливих політичних рішень). Доцільність застосування такого підходу обумовлена тим, що електоральна складова досліджена глибше, адже вибори – плідний грунт для застосування маркетингового інструментарію, оскільки в цьому випадку чітко простежується механізм обміну голосів на представництво у владі.

Таким чином, ряд науковців вважає політичний маркетинг ефективним засобом управління, придатним для вирішення окремих соціальних і політичних проблем в ринкових умовах. Інших поглядів притримуються вчені (наприклад, Д. Ліндон), які „підвищують” статус політичного маркетингу, визнаючи його не лише технологією, а й теорією. В цьому випадку політичний маркетинг – це концепція практичної політики та управління, забезпечена знаннями та вміннями у сфері дослідження суспільних потреб, відповідних політичних і управлінських рішень, реалізації прийнятого курсу для отримання бажаного результату.

Склалися два підходи щодо використання маркетингу. Представники першого намагалися безпосередньо перенести комерційний маркетинг у сферу державного управління. За Р. Вагнером „політиків можна порівняти з аукціонниками, котрі набивають ціну одне перед одним. У виграші – споживач-громадянин”. М. Блестен0Бланше стверджував, що проблеми держави подібні до проблем підприємства, відтак політика потребує маркетингового підходу. Отже, маркетинг перетворюється на глобальну організаційну стратегію.

Прихильники другого підходу вважають маркетинг одним із способів управління. Так, Г. Маузер не погоджується з глобалізацією маркетингу і зводить його до технології менеджменту, яка впливає на масову поведінку в умовах змагання.

 На сьогодні сфера використання політичного маркетингу в державному управлінні розширюється. Р. Майєрс і Р. Лейсі запропонували вважати задоволеність клієнта критерієм, метою „нового” державного управління, тобто такого управління, яке формується в результаті здійснення сучасних адміністративних реформ. Серед інших ознак сучасних держав називають здатність домовлятися з громадянами з широкого кола питань (від розподілу національного доходу до питань збереження навколишнього середовища). Крім того, в сучасному демократичному суспільстві все життя визначається угодами і контрактами між тими, хто управляє, і тими, ким управляють.

Отже, функція політичного маркетингу в державному управлінні полягає в корекції моделей девіантної поведінки певних соціальних груп; впровадженні в соціальне життя ідей, цінностей, алгоритмів поведінки, які визнаються суспільством як позитивні; наданні теоретико-методологічної допомоги в реформуванні державного управління.

 

56	Дайте визначення опозиційності та охарактеризуйте її соціально-психологічні джерела

Опозиція — складне і неоднозначне явище соціального та політичного характеру. Опозиція (від лат. opositio — протиставлення) — протидія, опір певній політиці, політичній лінії, дії; організація, партія, група, особа, які заперечують панівну думку, уряд, систему, владу, конституцію, політичну систему загалом [138, с. 232].Обов’язковою умовою опозиційності, наявності організованої опозиції є свобода думок, позицій, поглядів, діяльність у суспільстві найрізноманітніших громадських об’єднань і організацій, незалежних і вільних засобів масової інформації. Отже, цивілізована опозиція справді можлива лише в демократичному, правовому суспільстві. Позаяк однополюсна точка зору, позиція в демократичному суспільстві практично неможлива, то багатобарв’я таких точок зору і позицій саме й забезпечується за рахунок існування цивілізованої опозиції, що, у свою чергу, є запорукою балансу влад, різних гілок влади. На це звертали увагу, зокрема, англійський дослідник Д. Белінгбрук (XVIII ст.) та німецький політолог Г. Оберройтер. У суспільстві постійно постає потреба єдності більшості й опозиції в головному — стратегії суспільного розвитку і водночас об’єктивно може не збігатися їх тактика щодо такого розвитку. Саме останнє є рушійною силою в пошуку ефективних рішень, дій, позаяк завжди існує альтернатива. Інша річ, що така боротьба ідей, точок зору, позицій повинна вестись цивілізовано, у межах законності, прийнятих у суспільстві норм співіснування. Наявність опозиції, яка до того ж діє відповідно до встановленого статусу, багато в чому упереджує радикальні прояви і вступи навіть тих сил, яких абсолютно не влаштовує дія більшості, легітимної влади. Отже, суспільству загалом не загрожують руйнівні процеси, анархія, диктатура, тоталітаризм. У демократичних суспільствах опозиція має всі умови для завоювання прихильників навіть поза межами таких великих політичних подій, як вибори, референдуми тощо.

Опозиції поділяють у такий спосіб:

• за їх ставленням до влади — лояльні та нелояльні;

• за місцем існування і дії — парламентські та непарламентські;

• за способом дії — системні та ситуаційно-орієнтовані.

У різних країнах відповідно до їх політичної системи, особ­ливостей наявних конфліктів створюються й існують різні умо­ви для існування опозиції.

У державах авторитарних і особливо тоталітарних опозиція офіційно, як правило, не визнається, з нею ведеться відверта і часто навіть жорстока боротьба. Опозицію в цьому разі вважа­ють ворогом влади і навіть нації, народу.

У державах з президентською формою правління (наприклад, у США) часто роль опозиції виконує конгрес.

У країнах з парламентськими формами правління існують правляча більшість і меншість, яка до управління державою не допускається. Саме така меншість й утворює організовану, цілеспрямовану у своїй діяльності опозицію.

Парламентська опозиція, як правило, найдієздатніша, най­міцніша, позаяк вона має можливість істотно впливати на фор­мування законодавчої бази, діяльність уряду, окремих його структур. Крім того, така опозиція має можливості для конс­труктивної розробки альтернативної політики і програм з метою не лише критики, “підштовхування” до активних дій реальної влади, а й забезпечення балансу влад. Потужні, добре зорганізо­вані опозиції не лише вміло тиснуть на реальну владу, вплива­ють на підбір і розстановку політичних, державних діячів, а й формують так звані тіньові уряди.

Щоб опозиція діяла ефективно в інтересах і держави, і її гро­мадян, одночасно мають бути наявні такі передумови:

• законодавче закріплення в державі права на свободу сло­ва, об’єднань, збирання, думок;

• врахування права парламентської меншості при прийнят­ті законів, відповідних нормативних актів;

• дотримання опозицією конституційних і правових вимог, парламентських процедур;

• відповідальність політичних сил (партій, об’єднань, груп), що утворили опозицію, за власну діяльність.

Часто опозицію утворюють кілька або навіть одна політична партія. Тому в разі провалу чи непопулярності їх політичного курсу вони об’єктивно мають поступитися місцем конструктивній опозиції, що бере на себе відповідальність за запропонований нею політичний курс.Відомий політолог Ж.-М. Денкен вважає, що в політиці, політичному процесі поряд з політичними партіями, опозиціями суттєвого значення набуває діяльність так званих груп тиску. Він детально розглянув і запропонував власну модифікацію таких груп, вирізняючи групи організовані; прибічників; автономні; які здійснюють ефективний тиск. Крім того, він окремо вирізнив групи, що захищають матеріальні інтереси, профспілки найманих робітників, підприємницькі організації, комерційні та сільськогосподарські організації, групи, що захищають моральні інтереси людей, церкву (як структуру, що часто відіграє роль групи тиску, спеціалізовані політичні організації, політичні клуби) [93, с. 144–157].Опозиція, її статус, місце і роль у конкретних політичних процесах так само об’єктивно зумовлені й конкретні. Таке саме можна сказати і стосовно опозиції в Україні, де така опозиція поки що здебільшого оперує словами і гаслами “ганьба”, “геть” та ін.

57.	Проаналізуйте методи захисту від інформаційно-психологічного маніпулятивного впливу

Після виявлення та розпізнання маніпуляції обирають пасивну або активну форму захисту. Китайський воєначальник Сунь-Цзи радить: "Якщо противник має кращі позиції, не можна вступати в битву з ним у цьому місці. Якщо ж противник має, крім того, перевагу в силі, потрібно чекати, поки сили його не виснажаться, і тоді перемогти його стане реально...".

За певних обставин ефективним буде поєднання активної та пасивної форм захисту від маніпулювання. Отже, щоб правильно вибрати форму захисту, слід адекватно оцінити ситуацію.

Пасивний захист

Як правило, пасивний захист застосовують у двох випадках: коли об'єкт маніпулювання не знає, як вчинити, або не хоче псувати стосунки з маніпулятором. Важливою умовою застосування цієї форми захисту є витримка.

Суть пасивного захисту полягає в затримці власних спонтанних реакцій на дії маніпулятора. Усі способи пасивного захисту покликані знизити темп атаки, щоб виграти час для аналізу ситуації. Вони змушують маніпулятора розкрити свої задуми або відмовитися від них. Досвід показує, що в більшості випадків маніпулятор, зіткнувшись із пасивним захистом, припиняє використання маніпуляційних прийомів.

Форми пасивного захисту. Найефективнішими серед них є такі:

o відсутність реакції на слова маніпулятора ("не розчув", "не звернув уваги", "не помітив" тощо);

o тактовне, стримане й несподіване для маніпулятора мовчання;

o гра в "тупуватість" - "не зрозумів", "не второпав", "не збагнув" і т. ін.;

o формалізація спілкування, зведення спілкування з маніпулятором до формальних процедур (говорити тільки стандартні фрази; покликатися на начальство й на порядки, заведені в організації; довго заповнювати документи, примушувати співбесідника розписуватися в кожному; дати візитку й показати, що розмову закінчено);

o повне або часткове ігнорування слів маніпулятора;

o узяття інформації до уваги й відкладення рішення на потім, відмова від ухвалення рішення "тут і зараз";

o формальна згода на пропозиції маніпулятора, але з обмовкою, що буде зроблено тільки те, що залежить від адресата маніпулювання;

o повторення прохання маніпулятора, проте вже з питальною інтонацією тощо.

 

О.Сидоренко описує додаткові способи пасивної протидії маніпулятивному впливу - ухилення та відмова від контакту.

Ухилення від контакту уважають дієвим способом позбавлення від небажаних переживань чи рольових функцій. Основою стратегії цієї форми пасивного захисту є уникнення особою відвідування місць, де можливі зустрічі з потенційними маніпуляторами, і ухилення від ситуацій, які викликають небажані відчуття та реакції.

Якщо зустріч неминуча або вже відбувається, використовують тактику тайм-аутів і скорочення часу взаємодії з людиною, яку не хочуть бачити.

До техніки ухилення належать такі прийоми:

1. Тайм-аут:

o відвернення уваги на побутову подробицю;

o фізичний вихід із простору взаємодії за слушної нагоди;

o філософський вихід із ситуації шляхом виголошення риторичних запитань типу: "Що є істина?" або "Усі ми мислимо суб'єктивно...";

o використання жартів для переведення уваги співрозмовника на щось другорядне.

2. Скорочення інтервалів взаємодії:

o перенесення розмови на інший час;

o установлення "графіка" взаємодії.

3, Запобігання особистій взаємодії:

o уникнення зустрічей із маніпулятором;

o заміна особистого контакту листуванням, спілкуванням в інтернеті. Відмова від контакту. Вона полягає в категоричній ізоляції від впливу

маніпулятора.

 

Техніка відмови передбачає використання таких прийомів:

1) відмова-побоювання, за якої вдаються до фраз: "Боюся, що це неможливо"; "Є велика небезпека, що я не зможу прийняти цих пропозицій"; "Мене лякає необхідність відмовити вам";

2) відмова-жаль, утілена в такій формі: "Мені дуже шкода, але я не зможу цього зробити"; "Шкодую, але не зможу погодитися з цим"; "Мені дуже не хочеться вас засмучувати, але моя відповідь буде негативною";

3) відмова-змушеність, висловлена так: "Я змушений відмовитися від цієї пропозиції*"; "На жаль, інші мої зобов'язання вимагають, щоб я відмовився"; "Доведеться мені все ж таки відповісти відмовою...".

Ухилення й відмова - дієві способи пасивного захисту. Вони позбавляють маніпулятора важливої переваги - раптовості, не дають маніпулятивному впливу випередити мобілізацію психологічного захисту; збивають маніпулятора із запланованих темпу та ритму; допомагають виграти час для адекватного аналізу ситуації й прийняття оптимальних рішень.

Однак у політичній практиці ухиляння є лише тимчасовим тактичним засобом протидії маніпуляції, який із часом змінюють на одну з форм активної взаємодії (протидії). Відмову не можна використовувати систематично, оскільки вона не сприяє співпраці, навіть викликає відчуття провини, яким маніпулятор може скористатися.

 

Прийоми збереження самовладання в ситуаціях пасивного захисту. Самовладання необхідне, щоб утриматися від спонтанних дій, на які очікує маніпулятор. Під час пасивного захисту важливо виявляти стриманість, не поспішати з рішенням.

 

Основними прийомами захисту від маніпулятивного впливу шляхом збереження самовладання фахівці уважають:

1. Розглядання. Негативна інформація найбільше впливає через слух, тому в стресових ситуаціях необхідно фіксувати увагу не на слухових відчуттях, а на зорових. Щоб розглядання було дієвим прийомом, слід виконати такі рекомендації:

o обличчя опонента розглядають якомога детальніше, немов хочуть намалювати його портрет із пам'яті;

o мовчки й дуже уважно дивляться на співбесідника, не виявляючи ознак неприязні або іронії;

o під час умисних пауз у спілкуванні намагаються побачити якомога більше деталей обстановки навколо опонента.

 

Унаслідок правильного мовчазного розглядання противник утрачає енергію свого маніпулятивного впливу, а демонстрація спокою свідчить про силу духу й життєву мудрість.

 

2. Оволодіння позицією спостерігача. Вона передбачає оцінювання ситуації ніби згори (або збоку). Дуже ефективні такі моделі візуалізації:

 

o трансформація масштабів (можна подумки зменшити зріст людини, яка викликає гнів, зробити її карликом, ліліпутом);

 

o корегування тональності та яскравості (за допомогою уяви можна змінити зовнішність співбесідника - з кольорової на чорно-білу);

 

o експериментування з глибиною візуального сприйняття (можна замінити тривимірну картину на плоске, двомірне зображення).

 

Ефективним способом захисту від докорів та звинувачень може послужити прийом "стати вище", тобто "піднятися" над опонентом, виявити співчуття до маніпулятора, розуміння, що агресія, можливо, є результатом слабкості й недосконалості. Доброзичливе, позитивне ставлення до ініціатора маніпуляції істотно знижує емоційне напруження, суттєво зменшує агресивність його позиції.

 

3. Мистецтво тримати паузу. Це уміння допоможе швидше заспокоїтися, зосередитися, знайти належну відповідь. Якщо маніпулятор щось запропонував, варто скористатися паузою і подумки дати відповіді на запитання: "Чи потрібне мені САМЕ ЦЕ?"; "Чи потрібне мені це САМЕ ЗАРАЗ?"; "Чи потрібне мені саме це ТАКОЮ ЦІНОЮ; "Чи потрібне це САМЕ МЕНІ?".

 

Під час паузи важливо відмовитися від прагнення помститися партнерові, зачепити його гідність. Пауза допоможе й суперникові зайняти більш урівноважену позицію та, можливо, відмовитися від наміру маніпулювати.

 

Найефективнішим пасивний захист стає тоді, коли установка на боротьбу заміняється установкою на співпрацю.

 

Отже, якщо факт маніпулювання виявлено й розпізнано, але особа, на яку був спрямований психологічний вплив, із певних причин (немає бажання (доцільності) конфліктувати, невпевнена у власних силах, невизначена ситуація тощо) не хоче вступати у відкрите протистояння, як правило, обирається пасивний захист. Його основою є уповільнення процесів взаємодії - блокування власних спонтанних реакцій на дії маніпулятора та збивання темпу маніпулятивного впливу. Основними формами пасивного захисту виступають зокрема повне або часткове ігнорування слів маніпулятора; ухиляння (відмова) від контакту; тактовне, стримане й несподіване для маніпулятора мовчання; формалізація спілкування; відкладання питання про прийняття остаточного рішення на пізніший час. Активний захист

 

 

Метою активного захисту є викриття маніпулятора й завдання йому удару у відповідь. На практиці активний захист часто становить логічне продовження пасивного. Основні фази активного захисту такі:

 

1. Установлення факту маніпуляції. Полягає в аналізі змін у ситуаціях взаємодії, поведінці адресата маніпулятивного впливу.

 

2. Оцінка ситуації. Виокремлюють фактори та обставини, які сприяють чи заважають маніпулятивному впливу.

 

3. Усвідомлення змісту маніпуляції. З'ясовують причини, мотиви, цілі, форми й методи маніпулятивного впливу.

 

4. Установлення контролю за емоціями. Вдаються до прийомів управління власними емоціями.

 

5. Збивання темпу й ритму маніпулятивного впливу. Досягають шляхом демонстративного мовного або фізичного виходу з контакту.

 

6. Відновлення силового балансу стосунків. Намагаються заблокувати канали шляхом маніпулятивного впливу та саму можливість стереотипної автоматичної реакції на дії й слова маніпулятора, актуалізуючи вміння говорити "ні", діяти без пояснень і поступок; підкреслено демонструють самостійність у поведінці тощо.

 

7. Зайняття й декларування чіткої позиції в питанні, яке є предметом маніпуляції. Опонентові не дають змоги обирати (висувати) альтернативу; ігнорують факти й аргументи, які наводить маніпулятор на підтвердження своїх думок; симулюють і демонструють гнів та нетерпіння.

 

8. Виведення маніпулятора зі стану емоційної рівноваги. Змістом цієї фази активного захисту є перенесення вістря критики аргументів опонента на його персону; виголошення насмішок, звинувачень, докорів; застосування щодо опонента некоректної аргументації й т. ін. У такий спосіб опонента доводять до стану роздратування, різкого порушення психічної рівноваги.

 

9. Провокування маніпулятора до "самовикриття", тобто озвучення мети маніпуляції. Ефективним провокаційним засобом є застосування "техніки зіпсованої платівки": у відповідь на посилення психологічного тиску адресат формулює й багаторазово повторює під час діалогу коротку фразу, яка містить важливе повідомлення нападаючому або маніпулятору. Техніка відома також під назвою "правило британського старшини", яке звучить так: "Спочатку скажіть їм, що саме збираєтеся їм сказати. Потім скажіть їм те, що саме ви їм сказали. І тоді вас, можливо, почують".

 

Потужні засоби активного захисту, що здатні вивести з рівноваги маніпулятора, - постійне акцентування на "слабких сторонах" його декларацій;

 

вимагання чіткої відповіді на пряме питання: "Чого ви конкретно бажаєте?", "Чого ви від мене добиваєтесь?".

 

10. Викриття факту маніпуляції та розкриття її суті. На цьому етапі захисту важливо розкрити мету, спосіб, призначення, особливості застосування та можливі наслідки маніпулятивного впливу і запропонувати маніпулятору зручну й безпечну модель його поведінки з метою блокування подальших спроб психологічного тиску.

 

11. Контрманіпуляція. У ній використовують практично весь арсенал форм, методів та прийомів маніпуляції в умовах, створених маніпулятивною дією суб'єкта нападу. До цього найпотужнішого захисту вдаються, якщо маніпулятор після викриття не припиняє психологічного тиску. У процесі здійснення контрманіпуляції доцільно застосовувати різні прийоми та методи; швидко змінювати тактику; частіше використовувати ту маніпулятивну зброю, якою він володіє найкраще.

 

Отже, активний захист від маніпулювання проходить у своєму розвиткові три етапи: аналіз (установлення факту маніпуляції; оцінювання ситуації; усвідомлення змісту маніпуляції); підготовка (встановлення контролю за емоціями; відновлення силового балансу стосунків); дія (збивання маніпулятивного впливу з темпу й ритму; зайняття і декларування чіткої та ясної позиції в питанні, яке є предметом маніпуляції; виведення маніпулятора зі стану емоційної рівноваги; провокування маніпулятора до "самовикриття", тобто озвучення мети маніпуляції; викриття факту маніпуляції та розкриття її суті; контрманіпуляція).

 

Цікаву модель протидії маніпулюванню, що ґрунтується на шести правилах, пропонують німецькі дослідники Андреас Ендмюллер та Томас Вільгельм:

 

1. Залишайтеся справедливим й об'єктивним. Стежте за правильністю та істинністю аргументації.

 

2. Залишайтеся спокійним і незворушним, максимально зберігайте почуття гідності та впевненості, не піддавайтеся на провокації.

 

3. Не заражайтеся емоціями маніпулятора, не реагуйте прямолінійно. Зберігайте контроль за ходом бесіди. Адресат маніпуляції демонструє типові захисні реакції: маніпулятор несправедливий або емоційний, і ми стаємо несправедливими й емоційними і т. д. Маніпулятор - усвідомлено чи ні - спекулює на цих реакціях. Необхідно перервати (заблокувати) роботу механізму реагування на подразник, щоб зберегти контроль за розмовою.

 

4. Наполегливо просувайтеся своєї мети. Переймайте ініціативу. Стежте за тим, щоб ініціативу не перехопили; до своїх цілей прагніть завзято, якщо цього вимагає ситуація. Варто чітко сформулювати свою мету ще до початку бесіди й подумки її дотримуватися протягом розмови.

 

5. Концентруйтеся на конкретній поведінці. Забудьте про типи людей. Не варто оцінювати поведінку людини за шаблоном: "рідкісна зануда", "типовий пліткар" тощо. Стереотипне бачення заважає об'єктивному аналізу ситуації, впорядкуванню й фільтруванню сприйнятого. Людина прагне підтвердити свою шаблонну оцінку, що позбавляє її шансів провести бесіду в потрібному руслі. Краще сконцентруватися на конкретній поведінці, а якщо в ній щось не подобається, прямо висловити це. Наприклад: "Шановний колего, Ви перериваєте мене вже втретє. Я дав Вам можливість висловитися, тепер дозвольте це зробити мені...".

 

6. Полегшіть своєму опонентові шлях до відступу. Зробіть можливим повернення до співпраці. І після найгрубіших випадів маніпулятора можна повернути розмову в ділове русло, підпорядкувати її пошуку спільного оптимального рішення. Таку можливість пропонують опонентові, навіть якщо він поводиться не зовсім тактовно.

 

Отже, у мистецтві самозахисту від маніпулювання немає і не може бути готових (єдиних) рецептів. Люди незалежно від того, хто з них є суб'єктом маніпулювання, а хто - об'єктом, суттєво різняться психічними особливостями та фізичним розвитком. Тому кожна людина може (повинна) створювати свій комплекс прийомів і способів самооборони, який, до речі, не може бути універсальним. При формуванні власної моделі захисту не слід сліпо копіювати те, що роблять чи рекомендують інші: її варто створювати на основі знань про себе, власних навичок, умінь, досвіду та потенційних можливостей. У зв'язку з цим фахівець із проблем психології, тактики й техніки самооборони від хуліганських і злочинних зазіхань А.Тарас у книзі "Бойова машина: керівництво із самозахисту" наголошує: "В основі самозахисту повинні лежати ті прийоми, які найкраще виходять саме у вас. Тому що захищати свою честь, своє майно, своє здоров'я і своє життя доведеться саме вам, а не іншим". Такий комплекс може бути невеликий за кількістю технічних і тактичних елементів. У ситуаціях "середньої екстремальності" вистачить і мінімуму".

 

Пасивні й активні форми захисту можна ефективно використати в процесі політичних переговорів, консультацій, дискусій, токшоу, зустрічей кандидатів у народні депутати з виборцями тощо.

Політика і мораль

Кожний політичний режим, як відомо, має специфічну мо­дель політичної культури, а відтак, і власну систему ідеалів, норм, цінностей, тобто мораль. Крім того, кожний політичний режим нав’язує людям, групам людей власні правила поведін­ки. Відтак політика і мораль мають спільні засади, це — взає­мовідносини людей.

З огляду на зазначене складніших відносин, ніж політика і мораль, у природі, мабуть, не існує. Доволі рідко, якщо не вкрай виключно, моральні почуття людини, народу збігаються з нор­мами офіційної моралі.

Коротко характер взаємодії політики і моралі можна подати так:

• повне підпорядкування політики моралі;

• повний розрив між політикою і мораллю;

• повна збіжність (аутентичність) політики і моралі.

При цьому важливо зазначити, що роз’єднує політику і мо­раль. Насамперед це цінності. У політиці вони надто різні, а у моралі — загальніші, універсальніші, цивілізаційніші, що час­то не пов’язані з окремою людиною, особистістю. У політиці цін­ності конкретніші, ніж у моралі, нормативніші, спрямовані на певний результат.

Неоднозначними є визначення та трактування понять мо­ральності, гуманності окремих політичних рішень та дій, спів­відношення професіоналізму і моральності, чесності в діяльності політиків та ін. Часто такі трактування суб’єктивовані, зорієн­товані на конкретну політичну силу і навіть політичного діяча. Кожне суспільство у відносинах політики і моралі встановлює власні правила гри і змушує суб’єктів політичного процесу до­тримувати їх.

В ідеалі відносини політики і моралі повинні базуватися на таких основних положеннях Загальної декларації прав людини (прийнята ООН 10 грудня 1948 р.):

“Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах” (ст. 1);

“Кожна людина повинна володіти всіма правами і свободами, проголошеними цією Декларацією” (ст. 2);

“Усі люди рівні перед законом і мають право без жодних ви­нятків на рівний захист закону” (ст. 7);

“Кожна людина має право вільно пересуватися і вибрати міс­це проживання в межах будь-якої держави” (ст. 18);

“Кожна людина має право на свободу мирних зборів, асоціа­цій, утверджень” (ст. 20).

Насправді політика і мораль щодо забезпечення таких прав у жодному разі не є “однодумцями”.