Тема1.2. Основні поняття професійної етики та психології

План уроку

1.Професійна етика. Норми професійних ділових відносин

2.Потреби та мотивація. Мотиви поведінки і трудової діяльності.

3. Інтереси, схильності та здібності.

4. Творче мислення як основа творчої професійної діяльності.

5. Розвиток творчих здібностей.

 

1. Професійна етика. Норми професійних дфлових відносин

Найвища суспільна й особистісна цінність моралі полягає в її загальнолюдяності.

Моральний рівень людини не може визначатися її професією, так само як національним походженням чи іншими факторами. Мораль є суттєвим чинником життєдіяльності суспільства, але навіть апелюючи до цих людських якостей вона звертається передусім до кожної окремої особистості.

Існують окремі види людської діяльності, які ставлять особливо високі та надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі професійно цією діяльністю займаються.

У цих професіях на основі загальних принципів моралі виробляються своєрідні кодекси честі, професійної поведінки, котрі поряд із загальноморальними правилами вбирають і весь, іноді драматичний, досвід даного виду людської діяльності.

У професійній етиці формується система конкретних моральних норм із супутніми їм практичними правилами, які "обслуговують" ту чи іншу галузь людської діяльності.

Адже від культури говоріння, слухання, від культури поведінки, мови залежать результати професійної діяльності. Широко вживаним є сьогодні термін професійна культура (культура певної професії). Фахівець має не лише виявляти свої моральні якості, а й впливати через них на інших. Особливо це стосується професій суддів, учителів, лікарів тощо.

Норми, принципи, поняття — загальнолюдські моральні цінності, конкретизує у певних професіях професійна мораль. А її особливості вивчає професійна етика.

Отже, професійна етика — це такі моральні обов'язки, в яких відбивається ставлення представника певної професії до об'єкта праці, до колег, до партнерів, до членів суспільства. Це усвідомлення своєї моральної відповідальності і готовності виконувати свій професійний обов'язок.

Професійна етика включає і поняття професійного обов'язку, професійної відповідальності, професійної совісті. А ці поняття перетинаються з іншими (близькими): професійна честь, професійна гідність, професійна справедливість, професійний такт.

Учені підкреслюють, що професійна етика регулює відносини керівника і підлеглого, фахівця і клієнта, бізнесменів з іноземцями тощо.

У кожній із цих галузей головним об'єктом діяльності є людина, котра вправі сподіватися і сподівається на ставлення до себе не як до об'єкта зовнішнього впливу, а саме як до людини, тобто розраховує на повагу, співчуття, розуміння. Вже давно сформовано кодекс честі лікаря, юриста, педагога, який регулює їх професійну поведінку.

У наш час соціальні структурні зміни зумовили виникнення нового прошарку — підприємців малого бізнесу, а також формування нового типу управлінця-менеджера.

Розвиток науково-технічного прогресу, зокрема його інформаційна хвиля, вимагає іншого типу управління і ставить надвисокі вимоги до керівника. Сучасний тип управлінця — менеджер-організатор. Він може зробити кваліфікований висновок лише на підставі колегіального, всебічного обговорення та вивчення певної ситуації, виваженості оцінок, аналізу суті справи. Більше того, він може моделювати складну ситуацію і за допомогою комп'ютера своєрідно її "програвати", досягаючи оптимального вирішення того чи іншого завдання.

Керівник повинен володіти даром передбачення, високими організаторськими здібностями, бути компетентним, мати міцне здоров'я, високорозвинутий інтелект та рівень культури.

Менеджер повинен уміти встановлювати контакт з іншими на основі поваги, взаєморозуміння, ввічливості, тактовності; дотримуватись свого слова, бути пунктуальним, коректним і відповідальним за свої рішення та вчинки, які мають бути адекватними ситуації.

Стівен Р. Кові вважає, що сенсом життя людини, його центром можуть бути:

Робота. Не тільки основний, а й додатковий час витрачається на роботу.

Друзі. Вони з'являються на основі співробітництва. Тільки на роботі можна себе самореалізувати. Ідеї та принципи, які сповідує людина, є умовою більш ефективної роботи та пристосовуються до її умов.

Гроші. Задоволення поглинають фінанси. Друг чи друзі вибираються залежно від їх економічного стану. Вороги — це економічні конкуренти. Самооцінка залежить від розміру капіталу. Хорошими принципами будуть ті, що дозволяють робити гроші та управляти ними.

Сім'я. Найвищим задоволенням є спільна діяльність, пов'язана з сім'єю. Друзі — це друзі сім'ї. Реалізація власного "я" найбільш розкривається в сім'ї, у родинних стосунках. Сповідуються правила та принципи, які підтримують силу і єдність сім'ї.

Такими центрами людського життя можуть бути дружина чи чоловік, задоволення, реалізація свого "я", друг чи друзі, ворог чи вороги, володіння власністю.

При цьому внутрішня безпека залежить від того, як ставиться до людини чоловік чи дружина, як його сім'я сприймається іншими. Вона визначається рівнем доходів або базується на репутації (залежно від того, що є центром життя). Але ніхто не застрахований від того, що з певних причин сім'я може не скластися, робота може бути втрачена чи настане фінансове фіаско. Результат — сильна життєва криза, з якої далеко не кожному вдається вийти гідно.

І лише тоді, коли центром життя людини є правильні принципи, які базуються на основі християнської етики, усі життєві радості, задоволення і негаразди вона сприймає по-іншому, мудро.

Задоволення отримує від практично будь-якої усвідомленої діяльності. Відпочинок важлива частина збалансованого життя. Друзі — це партнери у взаємозалежному житті, з якими діляться, кого підтримують і на кого спираються. "Ворогів" немає, а є люди з іншими позиціями, яких необхідно зрозуміти. Самореалізація — це оцінка себе і інших людей як унікальних, талановитих, творчих, які можуть багато досягти, працюючи разом чи незалежно. Принципи — це природні закони, які не можна порушити безкарно. їх дотримання зберігає цілісність особистості та приводить до істинного розвитку і щастя.

Правильні принципи — це точний, надійний і сильний вимірювач для самовдосконалення. Це ядро внутрішньої безпеки. Це компас, який направляє, куди йти, і показує, як туди дістатися. Це дає можливість піднятися над ситуаціями, емоціями, обставинами і бачити картину в цілому. Ви стаєте впевненою в собі, знаючою, активною людиною, незалежно від ставлення, поведінки та дій інших людей. Ваш поточний фінансовий стан та інші сучасні обставини не є визначальними для ваших рішень і дій.

Дотримання чи недотримання моральних норм і принципів формують відповідний авторитет керівника, менеджера. Лише на основі моральних засад авторитет особистості керівника буде міцним і довготривалим, або навпаки — неміцним і змінним.

 

2.Потреби та мотивація. Мотиви поведінки і трудової діяльності.

Потреби людини суб'єктивно переживаються нею як бажання, потяг або прагнення. Сигналізуючи про виникнення потреб та про їхнє задоволення, ці переживання регулюють діяльність людини, стимулюючи або послаблюючи її. Наявність потреби та її безпосереднього, чуттєвого виразу (бажання, потягу тощо) ще не є достатньою умовою для того, щоб діяльність щодо її задоволення (або спрямована на інший предмет) могла здійснитися. Для цього необхідний об'єкт, який, відповідаючи потребі за змістом, став би збудником діяльності, надав би їй конкретної спрямованості. Людині притаманні вищі форми відображення дійсності, а тому об'єкти, які збуджують діяльність, можуть поставати у формі ідеї чи морального ідеалу. Саме цей усвідомлюваний образ, який збуджує діяльність, орієнтує її на задоволення певної потреби, називають мотивом діяльності, що реалізується.

Мотиви діяльності людини можуть поставати в її свідомості як конкретні чуттєві або розумові образи поряд з асоційованими з даними образами уявленнями (наприклад, для мандрівника образ вогнища асоціюється з теплом, світлом, відпочинком тощо). Мотив може збуджувати часткову, конкретну дію і прямо збігатися з ціллю даного діяння (або конкретної дії), з тим, що досягається в результаті виконання дії. В складніших випадках мотиви можуть не збігатися з ціллю окремої дії безпосередньо, а потребують багатьох дій, досягнення численних часткових цілей. Іноді діяльність, що відповідає такому мотиву, може відбуватися протягом значного періоду часу — місяці, навіть роки. Проте мотиви й цілі дій людини не збігаються за своїм суттєвим визначенням; так, залежно від життєвих обставин один і той самий мотив може реалізуватися в різних за своїми цілями діях, а зовні однакові дії можуть мати різні мотиви.

Розуміння мотивів діяльності та уявлення про механізми їхнього утворення мають дуже важливе значення і для особистості як суб'єкта діяльності, і для наукового розуміння психологічного змісту даних процесів. Саме від мотиву залежить, що (в психологічному розумінні) являє собою та чи інша дія, який суб'єктивний сенс вона має для даної людини, як відтворює її внутрішній світ, "картину її "Я". Мотиви діяльності людини відображають найхарактерніші для неї способи реагування на ті чи інші елементи довколишньої (зовнішньої) та прихованої (внутрішньої) сфери існування людини. Рівень усвідомлення мотивів власної діяльності висвітлює притаманний людині спосіб реагування на окремі явища: спонтанні дії, скеровано організовані дії тощо. Змістовний "масштаб" мотивування людиною своїх дій характеризує як змістовий простір ЇЇ реального та духовного існування, так і особистісну "зрілість" в оволодінні предметним світом та власними переживаннями взаємодій із цим світом. Узагалі мотиваційна сфера особистості формується, розвивається та реалізується відповідно до формування, розвитку та послідовного виявлення "Я" конкретної особистості.

Теорії мотивації.

Співвідношення між діями людини та причинами, які зумовлюють та пояснюють ці дії, описує поняття мотивації. Це певна сукупність факторів (мотивів, емоційних переживань, очікувань, намагань тощо особистості), які спричиняють ту чи іншу форму активності особистості, спрямовану на зовнішній світ, явища індивідуального "Я" або інші рівні існування сущого. Можна говорити про універсальну структуру мотивації особистості, проте зміст мотивування дій та поведінки людини завжди залишатиметься суто індивідуальним, неповторним. Перш ніж розглянути психологічні механізми виникнення та розгортання вказаних явищ, звернімося до історії психологічних поглядів на природу мотивації людини.

Вивчення мотивації має давню історію. Вже у вченнях стародавніх мислителів обґрунтовується об'єктивно-причинний підхід до пояснення природи мотивації. Ширше її дослідження починається у XV ст., в період панування ідей гедонізму, згідно з якими задоволення, насолода вважалися найвищим благом і метою життя, а детермінантами поведінки визнавалися лише прагнення до задоволення та уникнення незадоволення як первинні, закладені в природу людини. До питань мотивації зверталися філософи XVII ст. — Спіноза, Гоббс, Декарт. Спіноза вважав, що афективність, пристрасна мотиваційна спрямованість мають розглядатися з об'єктивної точки зору. Він писав, що людина свої дії усвідомлює, але причин, якими вони визначаються, не знає. Механізми "усвідомлення" прихованих збудників поведінки та діяння і поступове підпорядкування енергії цих збудників свідомістю — один із психологічних механізмів "етичного" діяння та поведінки людини в суспільстві.

Англійський філософ-матеріаліст Гоббс, який створив першу завершену систему механістичного матеріалізму, виходячи з незмінної "чуттєвої" природи людини, вважав основними моральними спонуками людини прагнення до самозбереження та власної цілісності. Предметом потягів та бажань він вважав "благо", а "зло" розглядав як предмет відрази та ненависті. Гоббс, як і Спіноза, на відміну від декартівського "безплотного" розуміння природи людських потягів розглядав їх як тілесно локалізовані чуттєві прагнення, що визначають поведінку. Спіноза, вказуючи на ілюзорність декартівської "свободи волі", спонтанності вольового імпульсу, вважав найважливішою спонукою діяння та поведінки людини потяг, який при усвідомленні його стає бажанням, що має відношення вже не тільки до тіла, але й до душі.

Наприкінці XVII ст. в межах "асоціаністського тлумачення" природи мотивації людини мета поведінки розглядається як прагнення до підтримання балансу, своєрідної рівноваги між задоволенням та незадоволенням.

Із виділенням психології як самостійної науки починають складатися різні напрями та школи тлумачення психологічної природи явищ життя людини, в тому числі розробляються теорії мотивації.

Так створюються концептуальні моделі мотивації в межах інтроспективної психології (У.Джеймс), біхевіоризму (Дж.Уотсон, Е.Тол-мен, К.Халл та ін.), гештальтпсихології (КЛевін), психоаналізу (3. Фрейд,

К.Юнг та ін.). В цілому можна виділити два основні напрями розуміння мотивації. Психологічні теорії першого напряму (необіхе-віоризм, психоаналіз) при вирішенні проблеми рушійних сил поведінки людини розвивають гомеостатичну модель функціонування психічного. Згідно з цією моделлю особистість прагне до зниження напруження (редукція напруження), врівноваження своєї взаємодії з соціальним середовищем, до пом'якшення "одвічного конфлікту" між індивідом та суспільством. При цьому природне в людині розуміється як зосереджене на особистому "Я", егоцентричне, не підкорене свідомістю соціалізованої особистості. Усунення цього напруження, відтворення врівноваженого стану — мета поведінки людини, за поглядами представників даного напряму.

Теорії іншого напряму (неофрейдизм, екзистенціальна психологія) стверджують модель безперервного становлення, розвитку та вдосконалення особистості, що і є основою спонукальних причин її поведінки. Основними потребами (мотивами) вважаються фізіологічні спонуки, потреби в безпеці та захисті, любові, повазі, самоактуалі-зації та самореалізації. На відміну від теорій гомеостазу та універсального механізму редукції напруження обґрунтовується теза про те, що характерною рисою поведінки та діяння особистості є пошук постійного напруження — не фізіологічного, а морального, ціннісного тощо характеру. Розкриємо детальніше зміст окремих теорій мотивації, що належать до того чи іншого з названих напрямів.

Основоположник біхевіоризму Дж.Уотсон виділяв дві форми поведінки людини — зовнішню та внутрішню, що пов'язані між собою стимулом та відповіддю на даний стимул. Відома формула "стимул — реакція", на думку біхевіористів, пояснює всі форми діяння та поведінки людини в навколишньому середовищі. Стимул як зовнішній подразник активізує внутрішню енергію організму і викликає тим самим відповідну його реакцію на даний подразник. У необі-хевіористських концепціях виникнення нових спонук — драйвів розглядається як результат сполучення стимулу із задоволенням органічних потреб людини. При цьому вторинні спонуки виступають як зовнішня оболонка первинних, органічних. У.Мак-Даугалл, обґрунтовуючи положення про природжений характер мотивації людини, спирався на вчення про природжені інстинкти. На його думку, основу мотивів поведінки становлять "основні інстинкти" (загалом їх 18), які однаково властиві як тваринам, так і людині. Головними характеристиками інстинкту є імпульсивність та природженість, а поняття про "енергію інстинкту" є базовим у розумінні механізмів розгортання мотивованої дії.

В основу теорії біологічних спонук покладено, хоч і в інтерпретованому вигляді, біхевіористську формулу "стимул — реакція". Багато дослідників проблем мотивації діяльності людини віддають перевагу саме цій теорії, тому важко визначити якесь її персональне авторство. Голод, спрага або потреба в кисні — первинні потреби людини, задоволення яких є життєво важливим для всіх живих організмів. Порушення балансу будь-якого компонента організму автоматично приводить до появи відповідної потреби та до виникнення біологічного імпульсу, який ніби "підштовхує" індивіда до задоволення потреби, що виникла. Таким чином формується "первинна спонука", що викликає серію координованих дій, спрямованих на відтворення рівноваги (рис.б).

Рис. 6. Схема теорії імпульсів біологічних спонук

Чим довше баланс залишається порушеним, тим сильнішою є мотивація, тим сильніше активується організм, рівновага ж установлюється лише після задоволення даної потреби, вслід за цим зникають і спонука, й активація. Підтримка рівноваги, за якої організм не відчуває потреб та активації, називається гомеостазом. Звідси походить термін "гомеостатична поведінка" — поведінка, спрямована на усунення мотивації через задоволення потреби, що її викликала.

Теорія біологічних спонук дає змогу з'ясувати, яким чином задовольняються біологічні потреби організму людини, проте вона не пояснює всіх видів мотивації людини.

Теорія оптимальної активації (Е.Даффі, Д.Хебб) була створена в 50-х роках XX ст. і базується значною мірою на законі Йєркса — Додеона. Відповідно до цієї теорії, організм людини намагається підтримати "оптимальний рівень активації", який дає йому змогу функціонувати найефективніше (рис.7) Цей рівень не відповідає абсолютному нулю, як стверджується в теорії біологічних спонук, а залежить від фізіологічного стану даної людини в даний момент: Адже окремі люди потребують сильнішого припливу стимулів, ніж інші, які здатні витримувати їх лише в обмеженій кількості. Потреба в стимулах змінюється також залежно від психічного стану людини.

Рівень активації під час сну або в стані творчого піднесення, звичайно, відрізняється від рівня, оптимального для даної людини.

Теорія оптимальної активації в цілому є механістичною за своєю суттю, оскільки не в змозі пояснити шляхів розгортання поведінки та діяння людини в тій чи іншій ситуації, виявити чинники дії, окремого акту діяння людини.

 

Рис. 7. Схема теорії оптимальної активації

Когнітивні теорії мотивації базуються на твердженні про те, що всі дії людини завжди так чи інакше мотивовані. Таким чином, не існує ніякої особливої сили, яка "втручається" в процес діяння людини лише в критичні моменти, коли порушена рівновага. Людина завжди перебуває у стані "когнітивного вибору", отже, звертається до задоволення тієї чи іншої потреби (навіть власне біологічної), аналізуючи стан, що виникає. Досить рідко процес задоволення потреби відбувається як невідкладний, нагальний.

Р.Боллес розглядає мотивацію скоріше як "механізм вибору" певної форми поведінки. Цей механізм виявляє себе в реакціях на зовнішні подразники і спрямований на актуалізацію можливості організму, яка в даний момент якнайкраще відповідає його фізіологічному, емоційному або когнітивному стану тощо. Вибір може зумовлюватися також присутністю поблизу іншого суб'єкта або об'єкта. Ньюттен вважає, що вибір найближчих дій індивіда визначають його цілі та плани на майбутнє. Чим важливіші для нього ці цілі, тим з більшою силою вони орієнтують його вибір. Стимулом для дій індивіда можуть виступати не тільки самі цілі, але й наміри досягнути їх.

Е.Десі стверджує, що всі вчинки індивіда мотивуються "внутрішньо", у відповідності з його природженими особливостями. На думку автора, людину більше приваблює діяльність, яка розвиває в ній почуття "компетентності", при цьому зовнішнє заохочення часто може приводити до послаблення такої внутрішньої мотивації. За дослідженнями К.Фішера, підсилення внутрішньої мотивації може здійснюватися через активацію відповідальних, самостійних, ініціативних дій індивіда щодо предмета його дій.

Л.Фестінгер є автором теоріїкогнітивного дисонансу, яка пояснює процеси мотивування поведінки індивіда. Людина в кожний момент свого діяння або поведінки розглядається як індивід, який має відносно сталий досвід реагування, взаємодії або протистояння явищам навколишнього середовища, тобто має деяку "вихідну інформацію". "Нова інформація", яка виступає збудником активності даного індивіда, може викликати в нього "згоду" або "незгоду", що з емоційної та активаційної точки зору визначає процес пізнання як такий. У випадку "незгоди" виникає "когнітивний дисонанс", який спонукає людину до його подолання. Вихід зі стану, що складається, може здійснюватись індивідом двома шляхами: або через зміну, переоцінку "вихідної інформації", або через зміну власної поведінки. В будь-якому випадку когнітивний дисонанс має бути знятий.

У цілому когнітивні теорії мотивації дають можливість не тільки пояснити механізм виникнення, активації мотивів діяння та поведінки людини, а й прогнозувати їх розвиток, розгортання в процесі "збуджених" дій.

Спробою поєднати існуючі підходи до визначення природи мотивації людини є теорія мотивації А.Маслоу. В основу даної теорії покладене уявлення про "ієрархію потреб", які протягом життя людини так чи інакше зумовлюють її поведінку. Дана ієрархія поєднує найелементарніші потреби та найвитонченіші спонуки діяння людини (рис.8). Згідно з даною теорією, будь-яка істота прагне свого розквіту, діючи у найбільшій відповідності своїм можливостям та намаганням. Як підкреслює Маслоу, кожна нова потреба виникає, стає можливою тільки при задоволенні потреб нижчого порядку. Найвища ж потреба — в самореалізації —' постає як актуальний збудник та спонука дій і поведінки людини тільки за умови повного задоволення тих потреб, що передують їй. При цьому здатність до самореалізації розглядається автором як природна, що завжди властива людській істоті, а можливість задовольнити дану потребу має саме "благополучна", "розвинута" особистість.

У вітчизняній психології сутність мотивації розглядалась у межах "діяльнішого підходу". Виходячи з положення про суспільний характер діяльності людини та ЇЇ потреб, відповідно тлумачився і зміст мотивів та цілей даної діяльності. СЛ.Рубінштейн указував, що мотив як усвідомлена спонука конкретної дії виникає зі став-

Рис. 8. Ієрархічна піраміда потреб за А.Маслоу

лення людини до ситуації, обставин, умов тощо, в яких протікає діяння. Вибір способу діяння відбувається через свідоме зіставлення умов, завдань, цілей, перспектив тощо діяльності, що протікає. Мотив неможливий поза відношенням до "логіки завдань" діяльності. Характер мотивації діяльності залежить від рівня домагань та рівня досягнень індивіда відповідно до предмета та цілей здійснюваної ним діяльності. Очікування успіху, передбачення перспективи у здійснюваному процесі — одна з найважливіших складових мотивації діяльності індивіда. Зміст мотивування завжди безпосередньо пов'язаний із предметом діяльності та суттю здійснюваних перетворень щодо цього предмета в процесі діяльності: мотивація завжди має конкретний предмет, тому повинна розглядатися відповідно до конкретного тилу (виду) діяльності людини.

О.М. Леонтьєв визначає мотив як "опредметнену" потребу. Мотивування діяльності людини зумовлене діалектикою потреби та власне мотиву: до свого найпершого задоволення потреба "не знає" свого предмета, він ще має бути визначений. Тільки після виявлення предмета потреба набуває своєї конкретності, а її предмет, що сприймається, уявляється, мислиться людиною, — своєї збуджувальної, спонукальної, спрямовуючої функції, тобто стає мотивом. Саме предмет потреби — матеріальний чи ідеальний, чуттєво сприйнятий або даний тільки в уяві, в помисленому плані — може бути названий мотивом діяльності. У свою чергу, мотив зумовлює і спрямовує діяльність суб'єкта, постаючи в цілях, завданнях та інших складових процесу діяння. Мотиви, на думку О.М-Леонтьєва, можуть бути усвідомленими й не усвідомленими. З цією тезою погоджуються А.В.Петровський та ряд інших авторів. Водночас СЛ.Рубінштейн, Д.Н.Узнадзе та інші вчені підкреслюють саме "свідому природу" мотивації, що відрізняє мотив від інших збудників та спонук діяльності й поведінки (потреб, настанов, потягів тощо).

Д.Н.Узнадзе визначає мотив як певне міркування індивіда, яке безпосередньо стимулює його до конкретного акту діяння чи поведінки. В центрі цього міркування — потреба, для задоволення якої здійснена конкретна поведінка або дія визнана доцільною. Смисл мотивації полягає саме в цьому: відшукується та знаходиться саме така дія, яка відповідає основній, закріпленій у житті настанові особистості.

Викладені підходи до визначення сутності мотивації людини в процесі діяння, а також ті, що залишилися поза нашою увагою, демонструють здобуток психологічної науки в дослідженні та обгрунтуванні природи даного психологічного явища. Можливо, саме в "змістовому перетині" цих підходів, концепцій, теорій висвітлюється достеменна сутність досить складного, синтезованого, багатоманітного у своїх конкретних виявах феномена.

3.Інтереси, схильності та здібності

Досягти успіху в професійній діяльності, роблячи це без особливих зусиль, і до того ж отримуючи від цього задоволення, можна лише при правильному виборі професії. Для самореалізації в професійній сфері, перш за все, мають значення інтереси, схильності і здібності людини. Крім того, необхідно знати і враховувати потребу ринку праці.

Інтереси у професійному розрізі - це позитивне відношення до певної галузі праці, прагнення до пізнання і діяльності в цьому напрямку. Інтереси розрізняють за змістом, широтою, тривалістю та глибиною. Зміст і широта інтересів відображають кругозір і допитливість людини. Глибина і тривалість інтересів характеризують їх стійкість. У своєму розвитку інтереси проходять декілька етапів. Спочатку вони мають характер тимчасових, епізодичних і виявляються в позитивному ставленні до певного предмету. Такі інтереси, якщо їх не розвивати, можуть швидко загаснути. У міру глибокого і систематичного вивчення того або іншого предмету, проникнення в галузь, яка зацікавила, інтереси закріплюються, посилюються і поступово можуть стати стійкими. Такі інтереси часто переростають в схильність.

Схильності – це бажання людини, потреба в певних видах діяльності, прагнення не лише до результату, але і до самого процесу того, що людина робить. Від схильностей залежить привабливість різних видів діяльності, інтерес до них. Якщо інтереси виражаються формулою «хочу знати», то схильності - «хочу робити». Одна справа - цікавитися книгами про тварин, зовсім інше - знаходити задоволення в щоденній роботі по догляду за тваринами. Схильності не лише виявляються, але і формуються в діяльності. Лише активна діяльність, причому у різних напрямах, дозволить вам пізнати і перевірити свої схильності.

Чому люди розрізняються за ступенем успішності професійної діяльності? Чому дві люди, займаючись одним і тим же, роблять це неоднаково добре і успішно? Чому у однієї і тієї ж людини одна справа виходить краще, а інша - гірше? Вся річ у тому, що різні люди володіють різними здібностями. Кожна людина може в тій або іншій мірі навчатися новому, запам'ятовувати, уявляти, аналізувати ситуацію, приймати рішення, розуміти навколишніх людей, впливати на них, залагоджувати конфлікти, формулювати свої думки, знатися на техніці, управляти машинами, шукати і усувати несправності, читати, малювати, планувати, контролювати свої почуття, долати перешкоди, відповідати за себе і інших, переносити фізичні навантаження, працювати руками або головою. Перераховані функції, які може виконувати людина в різних видах діяльності, свідчать, що вони виконуються з різною успішністю, інакше кажучи, здібності людей розрізняються.

Здібності тісно пов'язані з інтересами і схильностями і є невід'ємною часткою професійної придатності людини. Здібності – це уміння, тобто, такі індивідуальні якості людини, від яких залежить можливість успішного здійснення діяльності. Наприклад, якщо людина добре розрізняє запахи і пам'ятає їх, то ця здатність дуже потрібна хімікові, дегустаторові, кухареві. Якщо людина добре запам’ятовує багато цифр, букв, слів або зовнішніх ознак, може комбінувати їх в думці, то це – здатність, яка потрібна математикові, програмістові, конструктору.

Будь-яка діяльність вимагає сукупності певних здібностей. Наприклад, лаборант повинен мати розвинену координацію рухів, хороший окомір, спостережливість і акуратність. Здібності поділяються на загальні і спеціальні.

Загальні здібності необхідні для всіх (наприклад, здібність до творчості) або багатьох професій і видів діяльності (організаторські – для вчителя, менеджера, підприємця тощо). Спеціальні здібності важливі для окремої професії або вузького кола професій (добре розвинена чутливість рук потрібна регулювальникові електромеханічних реле, стійкість до монотонних подразників – водію транспортних засобів; добре розвинена просторова уява – людині, яка виготовляє складні вироби з кресленнями і так далі). Успішна робота в будь-якій професії можлива лише при поєднанні загальних і спеціальних здібностей.

 

 

4. Творче мислення як основа творчої професійної діяльності.