Необхідність і склад видатків на науку

Останнім часом в Україні визнали той факт (який у цивілізованих країнах вже давно не викликає сумнівів), що наука є найголовнішим фактором соціально-економічного розвитку суспільства, а витрати на неї визначають темпи такого розвитку. 

Фінансування науки в Україні з Державного бюджету здійснюється за трьома рівнями. Розглянемо заклади економічного напряму діяльності.

І. Заклади Академії наук України. Це наукові установи, які виконують державні фундаментальні дослідження. До них відносять: Інститут економічного прогнозування, Інститут економіки, Інститут економіки промисловості, Національний інститут економічних програм, Науково-дослідний інститут моделювання та інформатизації та ін.

II. Відомчі заклади. При Президентові України, Верховній Раді України, міністерствах і відомствах функціонують наукові установи, які виконують наукові дослідження, що є актуальними для конкретного напряму діяльності. До них належать: Національний інститут стратегічних досліджень, Академія управління (при Президенті України), Науково-дослідний економічний інститут Українська академія банківської справи (НБУ) та ряд інших.

III. Заклади, підпорядковані Міністерству освіти і науки. У цих закладах поряд із навчанням студентів виконуються замовлення з окремих загальнодержавних проблем з відповідним фінансуванням із Державного бюджету.

Фінансування науково-дослідних установ з бюджету здійснюється через головних розпорядників бюджетних коштів. Крім того, передбачено стимулювання установ, підприємств, які залучають для досліджень власні кошти. Однак, зважаючи на не досить розвинутий економічний стан суб'єктів господарювання, вплив цих важелів є недостатнім для виконання вагомих досліджень.

Джерело фінансування наукових досліджень залежить від їх характеру. Розрізняють два напрями наукових досліджень:

· фундаментальні;

· прикладні.

Фундаментальними дослідженнями є пошукові теоретичні напрями науки. Визначити наперед результативність та ефективність таких досліджень дуже складно, тому неможливо встановити їх вартісну оцінку. У зв'язку з великим ризиком використання інвестованих коштів ці дослідження фінансуються за допомогою бюджету або спеціальних фондів.

Прикладні дослідження пов'язані з визначенням форм і методів впровадження в практику результатів фундаментальних досліджень, які завершились певними винаходами. Оскільки в даному випадку можливе прогнозування ефективності таких робіт, встановлення їх вартісної оцінки, то фінансування може здійснюватись за рахунок коштів замовника.

В сучасних умовах економічного розвитку утримувачами коштів на науку можуть бути:

1. Науково-дослідні установи, що займаються розробкою теоретичних і прикладних проблем загальнодержавного та галузевого характеру. До них належать:

- наукові установи, що перебувають на бюджетному фінансуванні;

- наукові установи, які здійснюють державні фундаментальні дослідження: Інститут економіки промисловості, Національний інститут економічних програм, Інститут економіки, Інститут економічного прогнозування та інші заклади, центром яких є Національна академія наук України;

- відомчі заклади, котрі функціонують при Президентові України, Верховній Раді, міністерствах і відомствах та здійснюють наукові дослідження, що відповідають конкретним напрямам діяльності. До них належать: Національний інститут стратегічних досліджень, Академія управління при Президентові України, Українська академія банківської справи при Національному банкові України тощо;

- госпрозрахункові науково-дослідні установи, які покривають свої витрати переважно за рахунок власних доходів.

2. Заклади, підпорядковані Міністерству освіти і науки, які, крім навчання студентів, займаються науковими розробками на замовлення підприємств, організацій, установ або за державним замовленням.

3. Підприємства, організації, установи, що виробляють науково-технічну продукцію або використовують досягнення науково-технічного прогресу.

4. Фізичні особи, які займаються науковою діяльністю.

 

РОЗДІЛ 9

ВИДАТКИ БЮДЖЕТУ НА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ТА СОЦІАЛЬНУ СФЕРУ

 

9.1..Необхідність і сутність витрат держави на соціальний захист і соціальну сферу.

9.2. Визначення обсягу видатків держави на соціальну сферу і соціальний захист та їх розмежування між ланками бюджетної системи.

9.3. Організація фінансового забезпечення соціальної сфери.

9.1. Необхідність і сутність витрат держави на соціальний захист і соціальну сферу

 

Зауважимо, що формування ринкової економіки загострює проблему соціального захисту населення.

Соціальною державою можна вважати ту, яка орієнтована на людину, забезпечення її добробуту, безпеки і розвитку.

Соціальна політика держави включає:

- регулювання соціальних відносин у суспільстві та систематизацію умов взаємопов’язаного функціонування суб’єктів економіки в соціальній сфері (наприклад, між роботодавцями та найманою ними робочою силою);

- усунення проблеми безробіття та забезпечення зайнятості населення;

- надання соціальних гарантій та створення стимулів для підвищення продуктивності суспільної праці;

- формування системи соціального захисту населення;

- забезпечення розвитку соціальної інфраструктури, тобто закладів освіти, культури, спорту, охорони здоров’я, та інш.

- захист довкілля.  

До соціальних витрат з бюджету належать такі:

- соціальний захист і соціальне забезпечення;

- освіта;

- охорона здоров’я;

- культура і мистецтво;

- засоби масової інформації;

- фізична культура і спорт;

- охорона навколишнього середовища;

- інші.

Першочерговими витратами Держави є соціальний захист та соціальне забезпечення населення. У сучасних умовах ринкової економіки в нашій державі особливо гостро спостерігається таке явище як значна диференціація рівня доходів окремих верств населення. Отже під впливом певних факторів окремим категоріям громадян не вистачає коштів, щоб забезпечити себе та своїх сімей життєво необхідними благами. В цьому випадку втручається держава, яка надає допомогу та реалізує ряд заходів для покращення ситуації, що склалася.

Соціальна політика – це діяльність державних та громадських інститутів, суспільних груп і окремих осіб (суб'єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію природних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність і розвиток як соціальної істоти при беззастережному дотриманні її громадянських прав і свобод.

Визначимо сутність видатків держави на соціальний захист і соціальну сферу.

Соціальний захист – комплекс законодавчо закріплених соціальних норм, що гарантує дер­жава окремим верствам населення, а також за пев­них економічних умов усім членам суспільства (під час зростання інфляції, спаду виробництва, економічної кризи, безробіття тощо).

Форми і методи соціального захисту населення мають забезпечити задоволення життєво необ­хідних потреб кожного громадянина на рівні не нижчому ніж прожитковий мінімум.

Прожитковий мінімум визначається як вартісна оцінка мі­німуму життєвих засобів, необхідних для підтрим­ки життєдіяльності та відновлення робочої сили працівника. Прожитковий мінімум є законодавчо визначеним базовим державним соціальним стан­дартом, на основі якого встановлюються соціальні гарантії і стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, соціально-культурного об­слуговування, охорони здоров'я, освіти тощо.

Класифікацію соціальних нормативів наведено на рис. 9.1.

Державні мінімальні соціальні стандарти і нормативи фор­муються, встановлюються і затверджуються у по­рядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Соціально-економічні гарантії – це метод за­безпечення з боку держави задоволення різно­манітних потреб громадян на рівні соціально ви­знаних норм і нормативів.

Нормативи споживання – обсяги споживан­ня в натуральному вираженні продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання і деяких послуг за певний проміжок часу (день, місяць, рік).

Нормативи забезпечення – визначена кіль­кість предметів довготермінового використання, яка є в особистому споживанні населення, а та­кож забезпечення певної території мережею за­кладів освіти, охорони здоров'я, побутового, транспортного обслуговування тощо.

 

 

Рис. 9.1. Класифікація соціальних нормативів

 

Нормативи доходу – обсяг особистого доходу громадян або сім'ї, що гарантує їм задоволення потреб на рівні нормативів споживання і забез­печення.

Нормативи раціонального споживання – рі­вень споживання товарів і послуг поточного та довготермінового користування, що гарантує оп­тимальне задоволення потреб. Прийнятий рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг визначений за нормами соціальних або фізіологіч­них потреб.

Статистичні нормативи – нормативи, що ви­значаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього насе­лення або окремих соціальних груп.

Державні нормативи у сфері житлово-комунального господарства включають:

- граничну норму оплати послуг з утримання житла, житлово-комунальних послуг залежно від одержуваного доходу;

- показники якості надання комунальних по­слуг.

До державних соціальних нормативів у сфері транспортного обслуговування та зв'язку нале­жать:

- норми забезпечення транспортом загального користування;

- показники якості транспортного обслугову­вання;

- норми забезпеченості населення послугами зв'язку.

До складу державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров'я входять:

- перелік та обсяг гарантованої медичної до­помоги громадянам;

- показники якості надання медичної допомоги;

- нормативи пільгового забезпечення окремих категорій населення лікарськими засобами й іншими спеціальними засобами;

- нормативи забезпечення харчуванням у дер­жавних і комунальних закладах охорони здоро­в'я тощо.

До державних соціальних нормативів у сфері освіти належать:

- перелік і обсяг послуг, наданих дер­жавними та комунальними закладами дошкіль­ної, загально-середньої, професійно-технічної і вищої освіти;

- нормативи граничної наповнюваності класів, груп;

- нормативи співвідношення учнів, студентів і педагогічних працівників;

- нормативи матеріального забезпечення на­вчальних закладів тощо.

Важливо усвідомити, що обсяг і рівень забезпеченості соціально-еко­номічними гарантіями є показником цивілізованості країни, котра має здійснювати соціальні га­рантії у таких напрямах:

1) держава повинна гарантувати кожному зай­нятому у процесі виробництва: нормальний рівень добробуту через мінімальний рівень заробітної плати та її індек­сацію, помірні податки, невтручання у підприємницьку діяльність;

2) держава має гарантувати задоволення пріоритетних потреб громадян і суспільства, які вона не може повністю довірити кожному громадянинові самостійно – здобуття загальної освіти, виховання дітей і підлітків, підготовка кадрів, організація охорони здоров'я і розвиток фізичної культури тощо;

3) держава повинна сприяти підвищенню до­ходів окремих верств населення, які не можуть забезпечити життєвий рівень для себе і сім'ї на рівні мінімальних соціальних стандартів незалежно від їх участі в процесі виробництва у таких формах – пенсії, різні види допомоги, стипендії, грошові виплати та їхня індексація, пільги в оподаткуванні.

 

9.2. Визначення обсягу видатків держави на соціальну сферу і соціальний захист і їх розмежування між ланками бюджетної системи

 

В фінансовій системі держави важливим етапом в бюджетному процесі є визначення обсягу видатків на фінансування різноманітних сфер. Це дає можливість спрямувати кошти у певному розмірі на розвиток напрямків різноманітної пріоритетності. Так серед соціальних видатків найбільш пріоритетними та першочерговими є видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, таким чином найбільша кількість коштів спрямовуються на їх фінансування.

    Загалом визначення обсягу видатків держави здійснюється через нормування витрат бюджету.

    Нині нормативне планування коштів бюджету є істотно необхідним для функціонування будь-якої бюджетної установи. Через нього держава регулює розподіл коштів та створює рівні умови для усіх бюджетних установ. Майже усі витрати бюджету формуються шляхом нормативного планування.

Зазначимо, що обсяг видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення визначається з огляду на обсяги ресурсів бюджету на такі цілі й контингенти одержувачів соціальних послуг.

Визначення обсягів фінансування установ соціальної сфери ґрунтується на показниках, що характеризують кількісні параметри діяльності бюджетної установи (опе­ративно-мережеві показники), і нормативах видатків у розрахунку на пев­ний кількісний показник.

Оперативно-мережеві показники поділяються на дві групи:

а) виробничі показники, які характеризують профіль діяльності бюджетної установи (напри­клад, чисельність студентів у ВНЗ);

б) загальні показники, що технічно характе­ризують будівлю бюджетної установи (напри­клад, площа приміщень).

Виробничі показники, в свою чергу, теж поділяються на дві групи:

- вихідні показники, які характеризують бюд­жетну установу на певний період часу;

- похідні, що визначаються за певними нор­мами (наприклад, кількість учнів і норма гранич­ної наповнюваності класів).

Фінансові відносини у соціальній сфері регу­люються економічними нормативами, які відобра­жають можливості держави щодо задоволення соціальних потреб відповідно до планів соціаль­ного розвитку.

Норма витрат – це обсяг витрат на розрахун­кову одиницю.

Матеріальні норми (натуральні норми)  визна­чають затрати матеріальних ресурсів на розра­хункову одиницю в натуральному вираженні. Матеріальні норми диференціюються за вида­ми бюджетних установ.

Фінансова норма – грошове вираження матері­альної норми, визначеної на основі державних цін.

Бюджетна норма відображає ту частку видат­ків на соціально-культурні заходи, яка покрива­ється за рахунок бюджетних коштів.

За методом обчислення фінансові норми поділя­ються на індивідуальні та комбіновані.

Індивідуальні норми застосовуються при скла­данні кошторису окремого закладу і відобража­ють затрати за окремим видом видатків на розрахункову одиницю (наприклад, денна норма харчування на одного учня тощо). Такі норми застосо­вуються при складанні індивідуальних коштори­сів доходів та видатків.

Комбіновані норми показують суму усіх видатків у межах однієї або декількох статей (наприклад, норма всіх видатків за стат­тею “Оплата комунальних послуг та енергоносіїв” – на один клас у школі. Ця норма поєднує видатки на оплату тепло-, водопостачання, оплату електроенергії та природного газу).