Тема 1. Предмет і метод мікроекономіки

Питання для обговорення

1. Об'єкти та суб'єкти мікроекономіки як явища. Предмет та об'єкти дослідження мікроекономічної теорії

2. Методологія мікроекономічного аналізу в процесі еволюційного розвитку мікроекономіки як науки

3. Базові поняття мікроекономічного аналізу

4. Модель кругообігу ресурсів, продуктів і доходів

5. Форми організації господарювання на мікрорівні

 

Рекомендована література

1. Базилевич В., Лук'янов В., Писаренко Н., Квіцинська Н. Мікроекономіка: Опорний конспект лекцій. — К.: Четверта хвиля, 1997. — Т. 1.

2. Задоя А.О. Мікроекономіка: Курс лекцій: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005.

3. Історія економічних учень: Підручник / За ред. В.Д. Базилевич». К.: Знання, 2004. — Розд. 8.

4. Косік А.Ф., Гронтковсъка Г.Е. Мікроекономіка: Навч. посіб. — К.: Центр навч. літ., 2004. — Розд. 1.

5. Макконелл К.Р., Брю С.Л. Аналітична економія. Принципи, проблеми і політика. — Ч. 2: Мікроекономіка. — 13-те вид. / Пер. з англ.; Наук. ред. перекладу Т. Панчишина. — Л.: Просвіта, 1999. — Т. 1, 2.

6. Нуреев Р.М. Курс микроэкономики: Учеб. для вузов. — 2-е изд., изм. — М.: Норма, 2004. — Гл. 1, 2.

7. Селищев АС. Микроэкономика. — СПб.: Питер, 2002. — Гл. 1.

8. Слухай С.В. Довідник базових термінів та понять з мікро- економіки. — К.: Лібра, 1998. — 256 с.

9. Філософія: Навч. посіб. — 3-тє вид., стер. / Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. — К.: Вікар, 2003. — Т. 7.

10. Ястремський О., Гриценко О. Основи мікроекономіки: Підручник. — К.: Т-во "Знання", КОО, 1998. — Розд. 1.

Питання для самоконтролю

1. Суб'єкти мікроекономічного рівня господарської діяльності та їх характеристика.

2. Види потреб домашніх господарств.

3. Умови існування підприємства як суб'єкту господарської діяльності.

4. Поняття та стадії життєвого циклу господарюючого суб'єкту (підприємства).

5. Види організаційних форми підприємств, їх характеристика.

6. Назвіть етапи розвитку мікроекономіки та розкрийте здобутки цієї науки на кожному із етапів.

7. Розкрийте зв'язок між потребами, ресурсами та виробничими можливостями індивіда, колективу, суспільства.

8. Дайте характеристику економічних ресурсів за їх структурою.

9. Яка поведінка економічних суб'єктів називається раціональною?

10. Чим керуються економічні суб'єкти (агенти), здійснюючи економічний вибір? Які помилки вони можуть допускати, приймаючи економічні рішення?

11. Охарактеризуйте модель кругообігу ресурсів, продуктів та доходів закритій приватній економіці.

Теми рефератів

1. Стратегічна ринкова орієнтація економіки України щодо становлення форм підприємств.

2. Сутність та стадії життєвого циклу підприємства.

3. Правові засади існують створення та діяльності організаційних форм підприємств в Україні.

Методичні рекомендації

Вивчаючи перше питання щодо об'єктів та суб'єктів мікроекономіки як явища, предмету та об'єктів дослідження мікроекономічної теорії, зауважимо, що мікроекономічний рівень господарської системи надзви­чайно важливий для забезпечення життєдіяльності всіх су­б'єктів економіки. На цьому рівні підприємства створюють товари та послуги, які задовольняють потреби окремих інди­відів, домогосподарств, інших приватних та державних підприємств, установ, організацій, а також урядових структур.

Мікрорівень — це система функціонуючих однотоварних та галузевих ринків, що мають свою структуру, специфіку ціноутворення, механізм саморозвитку та регулювання.

Найважливішими об'єктами мікроекономіки є економічні ресурси та продукти економічної діяльності. Використання цих об'єктів тими, хто має в них потребу, тобто суб'єктами, стало можливим (за умов товарного вироб­ництва) завдяки наявності ринків ресурсів та продуктів, де і здійснюється опосередкований грошима обмін одних еконо­мічних благ на інші.

Економічний суб'єкт здійснює власне економічну діяль­ність. Він робить той вибір, який є предметом вивчення на­уки "мікроекономіка". У зв'язку з цим нам необхідно розгля­нути суб'єкти мікроекономіки як явища або рівні господарювання.

Основними суб'єктами мікроекономіки є домогосподарства, підприємства (фірми) та держава, які, у свою чергу, можуть виступати продавцями й покупцями, заощаджу­вачами та інвесторами, виробниками і споживачами.

Коротко розглянемо зміст та функції цих суб'єктів.

Домогосподарство — об'єднання свідомо організованих індивідів (осіб) на основі спільного формування й викори­стання ресурсного потенціалу та бюджету на принципах взає­модопомоги, що має визначену внутрішню функціональну структуру та економічну поведінку, є ланкою суспільного відтворення та реалізації економічних відносин приватної класності на фактори виробництва з метою задоволення влас­них потреб та інтересів домогосподарства, індивідів та суспіль­ства. Домогосподарство може бути одноосібним і багатоосібним. До основних функцій домогосподарства як суб'єкта мікро­економіки слід віднести:

1. постачання факторів виробництва;

2. отримання та розподіл сукупного доходу;

3. споживання;

4. включення домогосподарства у суспільні відносини, ви­робництво людського капіталу;

5. створення умов для відтворення життєвих сил, здатності до праці.

Підприємство (фірма) у мікроекономіці визначається не зовсім так, як у Господарському кодексі України, за яким підприємство — самостійний суб'єкт господарювання, створе­ний компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здій­снення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності. Підприємства, зазначається в Кодек­сі, можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Підприєм­ство є юридичною особою, має відокремлене майно,самостій­ний баланс, рахунки в банківських установах, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Характерною озна­кою підприємства з погляду законодавства є те, що воно не має у своєму складі інших осіб. Тому корпорація в законодавстві України визначається як форма об'єднання підприємств.

Для мікроекономічного аналізу байдуже, чи є підприєм­ство юридичною особою, чи пройшло воно державну реєстра­цію, чи має воно печатку з ідентифікаційним кодом і т. ін. Для мікроекономіки як науки підприємство (фірма) — це й одноосібне, і дрібне, і середнє підприємство, і велика корпо­рація. І в цьому плані варто зазначити, що мікроекономіка використовує поняття підприємство (фірма) в більш широко­му розумінні, ніж законодавство.

З іншого боку, мікроекономіка залишає поза увагою некомерційні підприємства, для яких одержання прибутку не є метою.

Для мікроекономіки підприємства — це будь-які суб'єкти господарювання, які виробляють економічні блага (товари - речі та товари-послуги) з метою отримання прибутку, вико­ристовуючи обмежені економічні ресурси.

Держава як суб'єкт мікроекономіки здійснює урядовий вплив на економічне життя окремих господарських одиниць (домогосподарств та підприємств), регулюючи відносини між домогосподарствами і підприємствами, між самими підприємствами та взаємини підприємств і домогосподарств з державою. Поза ува­гою мікроекономічного дослідження залишається той факт, що держава є власником значної частини природних ресурсів, підприємств, що виробляють суспільні блага і т. ін.

Варто підкреслити, що об'єкти і суб'єкти можуть переходити один в одного. Але не кожний об'єкт може стати суб'єктом. Наприклад, підприємство, домогосподарство та держава можуть бути і об'єктами, і суб'єктами.

Якщо на окремих суб'єктів господарювання у особі домогосподарств та підприємств здійснюється урядовий вплив, то вони перетворюються в об'єкти.

Якщо ж на національну державу чинять вплив міжнародні фінансові чи інші організації, національна держава теж стає об'єктом. І тільки тією мірою, якою домогосподарства, індивіди, фірми та держава діють свідомо, керуючись власними інтересами, в межах інституціонального середовища, вони є суб'єктами.

Об'єктами, з приводу яких виникають економічні відноси­ни названих вище суб'єктів у реальній економіці на мікро- рівні, є ресурси та продукти економічної діяльності.

До економічних відносять ресурси:

1. які мають відособлене від їх власника існування:

· природний економічний ресурс "земля", який включає не тільки землю як таку, а й надра, води, ліси, фауну та фло­ру, не створені людською працею;

· капітал — знаряддя праці та предмети праці, створені людиною;

2. які не мають відособленого від їх власника існування:

· здатність до найманої виконавчої праці;

· здатність до підприємництва, тобто до креативної, органі­заторської, новаторської та управлінської діяльності.

Продуктами економічної діяльності можуть бути як засо­би виробництва (капітал), так і предмети споживання (ті й інші у формі речей та послуг).

З приводу цих об'єктів між мікроекономічними суб'єкта­ми виникають ринкові відносини, які виявляються в певних поведінкових функціях. На вивчення поведінки мікроекономічних суб'єктів у різних ситуаціях і спрямовує свої зусилля наука "мікроекономіка".

Ми розглянули суб'єкти та об'єкти мікроекономіки.

Мікроекономіка як наука — це розділ економічної теорії, кот­рий вивчає функціонування економічної системи на мікроекономічному рівні господарювання, який охоплює, по-перше, економічно відособлені одиниці (об'єднання, фірми, підприємства, домогосподарства); по-друге, окремі ринки, конкретні ціни і конкретні товари та послуги. Отже, мікроекономічний рівень господарювання - це система відносин діяльності мікроекономічних господарських суб'єктів щодо оптимізації співвідношення попиту та пропозиції.
Об'єктом дослідження мікроекономіки як науки є мікрорівень господарської системи, що складається з окремих господарських одиниць, основними се­ред яких є домогосподарства та підприємства (фірми), а також різні типи рин­кових структур, на яких зустрічаються та вступають у ринкові зв'язки покупці та продавці.

Предметом мікроекономіки є економічна поведінка суб'єк­тів господарювання, на основі якої вони здійснюють свій вибір стосовно того, які товари (що) виробляти; як їх виробляти; як мають бути розподілені ресурси для виробництва належного обсягу благ належної структури; для кого виробляти блага в умовах обмежених економічних ресурсів.

Мікроекономіка вивчає також проблеми індивідуального вибору та поведінки груп людей на окремих ринках.

Отже, мікроекономіка вивчає індивідуаль­ну поведінку економічних суб'єктів і знання цієї науки може позитивно впливати на прийняття економічного рішення окре­мою особою стосовно того, як краще витратити доходи, якій роботі надати перевагу з огляду на більшу значущість (для того, хто робить вибір) стабільності чи величини заробітної плати. Ми розглянули в найзагальнішому вигляді об'єкт та пред­мет мікроекономіки як науки.

Переходячи до другого питання щодо методології мікроекономічного аналізу в процесі еволюційного розвитку мікроекономіки як науки, слід зазначити, що панівною методологічною основою сучасної мікроекономі­ки є маржиналізм, адже виокремлення мікроекономіки в са­мостійну науку збігалося з періодом маржинальної революції, яка ознаменувала перехід від класичної політичної економії до неокласичної економічної теорії (кінець XIX ст.).

Основні теоретичні засади маржиналізму:

- суб'єктивно-психологічний підхід до дослідження еко­номічних явищ і процесів;

- перетворення політичної економії з науки про об'єктивні закони економічного

розвитку в науку про поведінку еконо­мічних суб'єктів;

- примат сфери обміну та споживання над виробництвом;

- егоїстичний інтерес індивіда визначає його економічну поведінку;

- джерелом формування цінності (вартості) є корисний ефект блага;

- ідеологічна нейтральність.

Особливість методології мікроекономічного аналізу поля­гає в тому, що майже всі су­часні концепції та теорії мікроекономіки ґрунтуються на філо­софії позитивізму, гедонізму та утилітаризму.

Позитивізм — такий напрям у науці, який виходить із даного, фактичного, та обмежує ним своє дослі­дження, ігноруючи метафізичні пояснення, вважаючи їх теоре­тично нездійсненними і практично безплідними. Позитивізм є філософією позитивної мікроекономіки, яка досліджує факти, вивчає те, що є.

Гедонізм (від гр. hedone — "задоволення") завжди був і про­довжує залишатися філософією економічної теорії, оскільки зро­стання багатства як джерела задоволення потреб, що постійно зростають розглядається цією наукою як абсолютне благо. Філософія визначає гедонізм як етичний напрям, який роз­глядає чуттєву радість, задоволення, насолоду як мотив, ціль або доказ моральної поведінки.

Утилітаризм (від гр. utilitas — користь, вигода) — етичний на­прям, який ґрунтується на визнанні того, що метою людських вчинків є прагнення з усього мати матеріальну вигоду, користь, добробут, незалежно від того, про кого йде мова: про індивіда чи суспільство. Родоначальником утилітаризму є Ієремія Бентам. Його прихильники вважали, що чим більше людей прагне до більшого щастя, тим щасливіше суспільство і кожний його член.

Вра­зливість такої мікроекономічної теорії, полягає в тому, що матеріальна діяльність в них ніяк не пов'я­зана з вищими формами людської діяльності, а це означає, що матеріальна діяльність, за висловом С. Булгакова, слугує нижчим формам цієї діяльності. Дух віддається до полону ма­терії. Духовне міщанство, життя без ідеалів, потоплення духу в чутливості — така логіка філософії позитивізму, гедонізму, утилітаризму.

Цю проблему обмеженості та вразливості позитивної мікро­економіки прагне певною мірою подолати нормативна мікроекономіка, насамперед, завдяки теорії суспільного добробуту, покликаній обґрунтувати таку систему розподілу, яка б уберег­ ла суспільство як від непомірних злиднів, які знищують свобо­ду духу, змушуючи весь свій час і всі сили витрачати на боротьбу за фізіологічне виживання, так і від непомірного багатства, яке обмежує свободу духу постійною спокусою.

Незважаючи на те, що і нормативна, й позитивна теорії мікроекономіки мають багато обмежень, і та, й інша мають підстави називатися теоріями тільки для певних умов (ситуа­цій). Якоїсь абсолютної економічної теорії, прийнятної для всього спектра мінливості економічного життя, не існує, та й навряд чи існуватиме. Економічне життя змінюється, проблемам, що постають, старі теорії перестають відповідати. З'являється потреба в нових теоріях, які б розкрили розуміння не тільки нових явищ і процесів з огляду на нові можливості наукової суспільної та індивідуальної творчості, а й по-новому осмислили старе, незмінне, довговічне.

Мікроекономіка як наука у процесі еволюційного розвит­ку пройшла два етапи і нині перебуває на третьому етапі.

І етап (70—80-ті рр. XIX ст.) — це етап формування основних принципів мікроекономічних досліджень. Найвідомішими представниками цього періоду є Г. Госсен (Німеччина), К. Менгер, Ф. Візер та Е. Бем-Баверк (Австрія), Дж.Б. Кларк (США). Головними здобутками І етапу є:

· відкриття та формування двох законів Госсена: закону насичення потреб (спадної граничної корисності) та закону вирівнювання граничних корисностей;

· вчення про блага; суб'єктивна теорія цінності, згідно з якою цінність речей вимірюється їх граничною корисністю; вчення про взаємовигідність, а не еквівалентність обміну (К. Менгер);

· тлумачення політичної економії як розділу прикладної психології, яка пояснює економічні явища за допомогою аналізу мотивів економічної діяльності;

· теорія альтернативних витрат, згідно з якою:

· обмеженість ресурсів визначає конкурентність та альтернативність способів їх використання;

· витрати виробництва залежать від альтернативних можливостей, якими доводиться жертвувати, виробляючи певне благо;

· витрати виробництва — плата за відволікання ресурсів від інших можливих способів використання;

· цінність певного блага — це недоотримана корисність інших благ, які могли б бути вироблені за допомогою цих ре­сурсів, витрачених на виробництво цього блага.

· перехід від кількісного до порядкового виміру корисності (Ф. Візер);

· розгорнутий виклад теорії цінності, яка ґрунтується на ідеї граничної корисності, виокремлення суб'єктивної (індиві­дуальної) та об'єктивної (ринкової) цінності (Е. Бем-Баверк);

· модифікація теорії граничної корисності в теорію гра­ничної продуктивності (Дж. Б. Кларк).

II етап (90-ті рр. XIX ст. — поч. 30-х рр. XX ст.) знаменується виділенням мікроекономіки в окремий предмет. Головними персоналіями цього періоду є А. Маршалл та представники математичного напряму В.С. Джевонс, Л. Вальрас, В. Парето.

Внесок А. Маршалла (Англія) в теорію мікроекономіки по­лягає:

· у визначенні предмета економічної науки як спонуки, що стійко впливає на поведінку економічних суб'єктів;

· розширенні трактування виробництва благ, яке вклю­чає як виробництво речей, так і виробництво послуг;

· визнанні того, що здібності людини не менш важливі, ніж засоби виробництва у формі капіталу;

· визнанні рушійними силами економічного розвитку еко­номічної свободи та конкуренції;

· розмежуванні індивідуального та ринкового попиту;

· дослідженні цінової еластичності попиту і пропозиції;

· здійсненні аналізу "споживчого надлишку";

· відкритті та формуванні законів: спадної, зростаючої та постійної продуктивності;

· виділенні довго- та короткострокових періодів;

· розвитку теорії ринкової рівноваги;

· розвитку теорії розподілу доходів.

В.С. Джевонс (Англія) вжиткував термін "економікс" за­мість звичного "політична економія"; запропонував суб'єктивну теорію пропозиції праці; ввів до економічного аналізу фактор часу.

Л. Вальрас (Швейцарія):

· виділив із загальної системи економічних наук:

· чисту економічну теорію (позитивну);

· прикладну економічну теорію (нормативну);

· соціальну економічну теорію (теорію політики);

· розробив мікроекономічну модель загальної економіч­ної рівноваги.

Внесок А. Пігу (Англія) в мікроекономічну теорію полягає п розробці економічної теорії добробуту:

· обґрунтуванні поняття "економічний добробут" та най­важливіших його факторів;

· дослідженні проблеми узгодження інтересів індивідів, фірм та суспільства в аспекті відносин розподілу;

· започаткуванні сучасної теорії зовнішніх ефектів (екстерналій);

· обґрунтуванні необхідності доповнення економічної по­літики "Laissez faire" державним регулюванням з виокрем­ленням прямих та непрямих засобів впливу держави на еко­номіку;

· доведенні, що більш рівномірний розподіл доходу максимізує суспільний добробут.

III етап (з 1930-х років, продовжується й нині), його здобутки:

· відкриття ефекту доходу та ефекту заміщення (Є. Слуцький);

· теорія монополістичної та недосконалої конкуренції (Е. Чемберлін та Дж. Робінсон);

· теорія ігор (Дж. Неш, О. Моргенштерн, Дж. фон Нейман);

· теорії невизначеності, інформації і т. ін. (Дж. Стігліц);

· теорія суспільних благ (П. Самуельсон, Д.Х. Б'юкенен);

· економічний аналіз держави (Д.Х. Б'юкенен);

· інституціональна теорія фірми (Р.Х. Коуз).

Нагальним завданням методології сучасної мікроекономі­ки є поєднання гедоністичних та альтруїстичних начал у тео­ретичному осмисленні поведінкових функцій економічних суб'єктів.

Вивчаючи третє питання щодо базових понять мікроекономічного аналізу, зауважимо, що людина приречена займатись економічною діяльністю, оскільки для того, щоб жити, вона мусить задовольняти свої потреби, тобто споживати, а щоб споживати, економічні блага треба виробляти. Тому розпочнемо розгляд основних понять мікроекономіки з понять "потреба" та "економічна потреба".

Потреба — це нужда в чому-небудь, необхідному для підтрим­ки життєдіяльності та розвитку особи, фірми, колективу чи су­спільства. Вона (потреба) є спонукою до активних дій, які дають можливість домагатися її задоволення.

У найзагальнішому плані всі потреби людини умовно мож­на поділити на дві великі групи: первинні (нижчого порядку) та вторинні (вищого порядку).

До первинних відносять найнагальніші потреби людини, без задоволення яких вона не може вижити як фізіологічна істота (потреби в їжі, питті, одязі, житлі).

До вторинних зараховують всі ті потреби, які не є первин­ними (потреба в розвагах, організованому відпочинку, освіті, культурі, спілкуванні з цікавими людьми).

Між первинними та вторинними потребами немає чіткої межі. Чим вищий розвиток суспільства, тим більша частка вторинних потреб є мотивом до здійснення економічної діяль­ності задля задоволення цих потреб.

Задоволення людських потреб потребує певних засобів, які називають благами.

Блага — це засоби задоволення потреб людини. Блага в найзагальнішому плані можна класифікувати за такими основними критеріями:

а) здатністю (нездатністю) набувати речової форми:

— уречевлені, які виступають у формі природних (вода, земля, надра, природні ліси тощо) та створених людською пра­цею (будівлі, споруди, верстати, машини, продукти харчуван­ня, одяг, взуття, засоби гігієни і т. ін.);

- неуречевлені, які також мають природне походження (повітря, сонячне світло і тепло тощо) та є результатом люд­ської діяльності (знання, спілкування, живий спів тощо);

б) ступенем обмеженості:

- неекономічні, наявність яких значно перевищує людські потреби (сонячне світло, тепло, енергія, повітря і т. ін.);

- економічні, обсяги яких значно менші, ніж потреби лю­дей в них.

Головна ознака економічних благ — їх обмеженість по­рівняно з потребами в них.

Структура економічних благ, важлива для здійснення мікроекономічних досліджень, може бути представлена на основі таких критеріїв:

1. Залежно від мети їх використання:

- споживчі блага — використовуються домогосподарствами та окремими індивідами для безпосереднього задоволення особистих та домогосподарських потреб;

- виробничі блага — використовуються у процесі вироб­ництва споживчих та капітальних благ.

2. Залежно від способу використання благ:

- приватні — використовуються окремими індивідами (або невеликими групами) шляхом купівлі цих благ, вилуча­ючи таким чином із процесу споживання тих, хто ці блага не хоче чи не може оплатити;

- суспільні — використовуються сумісно (спільно). Сам фнкт створення таких благ є підставою для їх споживання. 11 «можливість вилучення із процесу споживання цих благ зу­мовлена двома головними причинами: а) технологічною не­можливістю здійснити вилучення; б) недоцільністю вилучен­ня їх зі споживання у зв'язку з тим, що суспільна корисність цих благ вища, ніж індивідуальна.

3. Залежно від періоду використання:

- теперішні, які перебувають у безпосередньому викори­станні економічних суб'єктів;

- майбутні, якими економічні суб'єкти зможуть скори­статись у перспективі.

Для того, щоб виробляти економічні споживчі блага, які задовольняють людські потреби, необхідні економічні ресурси -людські, природні та капітальні бла­га, які використовують для виробництва нових економічних благ.

Сучасна економічна теорія мікроекономіки використовує чотирифакторну модель економічних ресурсів (факторів ви­робництва): земля, праця, капітал, підприємницькі здібності.

Земля — це природний ресурс, який включає не тільки власне землю як таку, а й її надра, води, флору та фауну, які можуть використовуватись у виробничому процесі без попе­редньої обробки. Це, власне кажучи, "дари природи".

Праця (людський ресурс) — це фізичні та інтелектуальні здібності людини, які використовуються для виробництва еко­номічних благ. Маржиналісти виокремили із праці як ресурсу дві складові:

- здатність до організаторської та управлінської праці, тоб­то здатність до підприємництва, яка виділяється представ­никами цього напряму економічної теорії як окремий ресурс;

- здатність до виконавчої економічної діяльності, яку на­зивають здатністю до найманої праці.

Капітал (капітальні ресурси) — це вироблені людиною товари для виробничого (проміжного) споживання, що висту­пають у формі засобів виробництва, які, у свою чергу, виступа­ють у формі знарядь праці (машини, верстати, устаткування, обладнання, споруди, транспортні засоби і т. ін.) та предметів праці (паливо, енергія, сировина, матеріали).

З одного боку, у міру розвитку суспільства зростають по­треби і можливості їх задоволення. З іншого, чим більше про­понується благ для задоволення потреб, тим більше виникає нових потреб. Наприклад, той, хто не має автомобіля, не має потреби у гаражі (чи стоянці), бензині, технічному огляді, за­пасних частинах, мастилах і т. ін. З'являється автомобіль — і автоматично з'являється низка нових потреб.

Економічні ресурси можуть використовуватися різними способами для виробництва економічних благ. Це пояснюєть­ся здатністю ресурсів до взаємозаміни.

Максимально можливий обсяг випуску певного товару за використання всіх можливих факторів виробництва виража­ють за допомогою виробничої функції, яка чітко показує, що обсяг виробленого продукту визначається обсягом задіяних ресурсів на його (про­дукту) виробництво. Це означає, що наші можливості щодо задоволення потреб залежать від ресурсного потенціалу, який завжди обмежений. Ця обмеженість стосується як суспільства в цілому, так і будь-якого суб'єкта господарювання зокрема.

Оскільки ресурси обмежені, а одні й ті самі ресурси можна використовувати для виробництва різних економічних благ (наприклад, деревину можна використати для опалення, при­готування їжі, для виробництва сірників, меблів, вікон, две­рей, паперу і т. ін.), то виникає потреба здійснення економіч­ного вибору.

Економічний вибір — вибір найкращого (із можливих аль­тернативних) варіанта використання ресурсів для максимально­го задоволення потреб за певного рівня затрат. Свій вибір сто­совно того, що, скільки, як і для кого (для чого) виробляти, еко­номічні суб'єкти здійснюють з огляду на наявні ресурси та мож­ливі альтернативні варіанти їх застосування.

Економічний вибір можна вважати оптимальним, якщо його зроблено на основі раціональної поведінки економічного суб'єкта — такої поведінки, за якої він максимізує задоволен­ня своїх потреб на підставі наявних у його розпорядженні ре­сурсів. Модель раціональної поведінки ґрунтується на припущен­нях:

- економічний суб'єкт має багато цілей, жодна з яких не може бути досягнута в повному обсязі;

- суб'єкт збільшує споживання одного блага, жертвуючи споживанням іншого.

Незважаючи на те, що модель раціональної поведінки ви­водиться із дій окремих індивідів, мікроекономіка апелює до тих раціональних дій, які властиві переважній більшості ін­дивідів та їх спільнотам. Мікроекономічна теорія виходить із того, що група людей або суспільство в цілому не здатні при­ймати економічні рішення. Тільки індивід здатний адекватно реагувати на суспільне та економічне довкілля, оскільки тіль­ки він може оцінити, що для нього є благом, а що — злом. Якщо багато індивідів однаково (або схожим чином) оціню­ють ці зміни, вони будуть схожим чином поводити себе і за нагоди голосуватимуть за спільне рішення, яке відображає їх спільні (колективні, групові) інтереси.

Економічні агенти, згідно з теорією раціональної поведін­ки, прагнуть до максимізації корисності, яка для споживача проявляється в задоволенні своїх потреб; для фірми — в при­бутку; для держави — в рівні добробуту народу.

Оскільки економічний вибір здійснюється з багатьох мож­ливих варіантів, має бути визначеним критерій доцільності здійснення певних економічних дій (чи нездійснення їх). Та­ким критерієм економісти вважають зіставлення у грошово­му вираженні затрат і вигод, пов'язаних з тією чи іншою економічною дією.

Якщо затрати, пов'язані з діями X, позначити А(х), а виго­ди — В(х), то доцільність здійснення дії х буде визначатись умовою: В(х) > А(х), а недоцільність — А(х) < В(х).

Між затратами, які включають в себе як витрати, так і втра­ти, та вигодами є обернений зв'язок. Це означає, що суб'єкт, який не отримав вигоди, поніс затрати, а суб'єкт, який здій­снив затрати, отримав вигоду. Наприклад, для прийняття економічного рішення стосовно того, як краще (вигідніше) вчинити: продовжувати навчання в університеті відразу ж після закінчення школи, чи спочатку варто кілька років по­працювати, а потім піти навчатися до вищого навчального закладу, треба зіставити затрати на отримання вищої освіти та вигоди від неї.

Звісно, що шанси отримати високооплачувану роботу після школи — мінімальні. Але є такі види робіт, які оплачуються залежно від рівня майстерності, а не від рівня освіти (спорт, танці, спів, художня творчість і т. ін.). Якщо людина відмо­виться відразу після школи вступити до ВНЗ і вирішить кілька років попрацювати, її затрати на навчання будуть вищі, ніж у тих, хто вступив до ВНЗ відразу після школи, на вели­чину втраченої заробітної плати тих, хто працював. І чим вища заробітна плата була до вступу, тим вищі альтернативні втра­ти несе особа, що відмовилась від роботи заради отримання вищої освіти.

Ми розглянули тільки один аспект справи — затрати. Інший аспект, пов'язаний з вигодами, розглянемо зараз.

Вища освіта забезпечує вищі заробітки, привабливіші умо­ви праці та цікавішу, більш творчу роботу. Чим раніше закін­чиш університет, тим довше будеш користуватися результа­том.

Все сказане вище свідчить про те, що краще спершу посту­пати до ВНЗ, а потім працювати. Але не всі люди однакові. Одні з них після школи ще не доросли до усвідомлення потре­би у знаннях вищого ґатунку, соціально не визріли, або ж на їх долю випав матеріально важкий період для їх родини. Вони приймуть для себе інше рішення.

Варто зазначити, що альтернативні втрати (затрати) поде­куди змішують з безповоротними затратами, допускаючи по­милку під час прийняття рішення.

Безповоротні затрати — затрати, які не можуть бути по­криті (відшкодовані). Прикладом безповоротних затрат є витра­ти на страхування майна, відповідальності чи пасажирів за умо­ви ненастання страхової події.

Наприклад, вирішення проблеми їхати з Києва до Одеси поїздом чи власним автомобілем передбачає необхідність зі­ставлення затрат на поїздку альтернативними транспортни­ми засобами за умови, що суб'єкту байдуже, яким способом добиратися, а важливе значення мають тільки затрати. Якщо білет на поїзд до Одеси коштує 150 грн., а бензин і мастила для власного автомобіля для поїздки до Одеси — 100 грн. і страховий поліс — 90 грн., то загальні затрати на поїздку влас­ним автомобілем виявляться на 40 грн. дорожчими. Насправді страховка автомобіля не залежить від того, поїде власник ав­томобілем до Одеси чи ні. Це безповоротні затрати, які не варто враховувати, приймаючи рішення.

У цьому прикладі не враховані незручності, пов'язані з тим, що власникові автомобіля самому доведеться сидіти за кер­мом, а в поїзді він може почитати газету, поспати і т. ін., оскільки для спрощення передбачалось, що ці фактори не впливають на вибір економічного суб'єкта.

Альтернативні та грошові затрати тісно пов'язані між со­бою. Деякі альтернативні втрати з часом виступають у формі грошових затрат. Наприклад, плата за навчання є альтерна­тивною вартістю, оскільки ці гроші можна було б використа­ти на інші цілі, а, наприклад, плата за харчування не входить н альтернативну вартість навчання, оскільки харчуватися лю­дина повинна незалежно від того, навчається вона, працює чи є безробітною.

На прийняття економічних рішень окремими приватними особами впливають і зовнішні витрати, пов'язані з зовніш­німи ефектами від дій приватної особи. Наприклад, рішення стосовно того, спалювати листя на дачі чи вивезти його за межі дачних ділянок, враховуючи тільки внутрішні витрати, ґрунтується на такій логіці. Спалити листя на дачі коштує господареві 3 грн., а вивезти за межі дачних ділянок — 20 грн. Отже, вигідніше спалити листя на дачі. Але дим спаленого листя завдає незручностей сусідам, які оцінюють збитки від цих незручностей у 50 грн. З урахуванням негативних зов­нішніх ефектів для сусідів, інтереси громади вимагають вивезти листя за межі дачних ділянок.

Ми розглядали, як здійснюють альтернативний вибір пе­реважно окремі особи та як на цей вибір може впливати су­спільне оточення (останній приклад).

Однак і вибір окремої особи, і вибір окремої фірми (під­приємства), і вибір суспільства в цілому обмежений насампе­ред їх власними можливостями. Ці можливості обмежені як у споживача, так і у виробника.

Виробничі можливості — можливості суспільства (чи окре­мого підприємства) щодо виробництва економічних благ при пов­ному та раціональному використанні всіх наявних обмежених видів ресурсів за певного технологічного рівня виробництва.

Опановуючи четверте питання щодо моделі кругообігу ресурсів, продуктів і доходів, розглянемо найпростішу, а тому й найзагальнішу модель закритої приватної економіки, що від­ображає потік природних та трудових ресурсів, а також ви­роблених економічних благ у формі товарів і послуг, якими обмінюються між собою домогосподарства та фірми, урівнова­жений грошовим потоком платежів, які для одних суб'єктів виступають затратами, а для інших — доходами (рис. 1).

Ця модель залишає поза увагою діяльність урядових струк­тур, фондового ринку та закордону. Перш ніж перейдемо до розгляду змісту моделі, згадаємо, що закрита економіка означає, що національна економіка розглядається на підставі абстрагування від її взаємин з іншим світом. Приватна економіка означає, що в ній (економіці) беруть участь два суб'єкти (підприємці та домогосподарства). Домогосподарства в цій моделі є постачальниками ресурсів на ринок ресурсів та пред'явниками попиту на ринку споживчих товарів і послуг.

Фірми пред'являють попит на ресурси (землю, працю, ка­пітал, здатність до підприємництва) і пропонують вироблені ними товари та послуги для домогосподарств.

Процеси, показані на рис. 1. стрілками, є потоками. Потоки — це тривалі безперервні економічні процеси, які ви­міряються в певних одиницях (грошових або натуральних) за пев­ний період часу. У цій моделі потоки реальних ресурсів, товарів та послуг спрямовані проти напряму руху стрілки годинника, а пото­ки грошових платежів — за стрілкою годинника.

Рис. 1. Модель кругообігу ресурсів продуктів і доходів для закритої приватної економіки:

1 — потік ресурсів від домогосподарств до ринку ресурсів; 2 — потік ресурсів з ринку ресурсів до фірм; 3 — потік вироблених фірмами товарів і послуг на ринок споживчих благ; 4 — потік спо­живчих товарів і послуг зі споживчого ринку до домогосподарств; 5 — потік факторних доходів у формах зарплати, процента, ренти та прибутку, які отримують домогосподарства від продажу самих факторів та послуг, що надаються цими факторами;