Методи економічного дослідження. Поняття макро- та мікроекономіка.

Методи економічного дослідження. Поняття макро- та мікроекономіка.

Методи економ. дослідження:

• СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ЗБІР ФАКТІВ

• ЕКСПЕРЕМЕНТ

• МОДЕЛЮВАННЯ

• МЕТОД НАУКОВИХ АБСТРАКЦІЙ

• АНАЛІЗ ТА СИНТЕЗ

• СИСТЕМНИЙ ПІДХІД

• ІНДУКЦІЯ ТА ДЕДУКЦІЯ

• ІСТОРИЧНИЙ ТА ЛОГІЧНИЙ

• ГРАФІЧНИЙ

Макроекономіка — це частина економічної теорії, що вивчає економіку в цілому. Вона досліджує такі проблеми, як обсяги національного виробництва (показники і динаміка), розподіл національного продукту, зайнятість і безробіття, інфляція і дефляція, роль держави в економічному житті суспільства та інші.

Макроекономіка — наука, що вивчає закономірності функціонування національної економіки, тобто функціонування економіки країни в цілому (або її частини, галузі), такі загальні процеси і явища як інфляція, безробіття, бюджетний дефіцит, економічне зростання,державне регулювання тощо. Макроекономіка оперує такими поняттями як ВВП, ВНП, сукупний попит, сукупна пропозиція, платіжний баланс, грошові ринки, товарів і праці, використовуючи агреговані показники. Мікроекономіка розкриває основні закономірності функціонування ринкової економіки на рівні товаровиробника та споживача і показуємеханізм прийняття рішень господарюючими суб'єктами, які прагнуть досягти максимального задоволення потреб в умовах використання обмежених ресурсів.

 

Мікроекономіка — це розділ економічної теорії, який вивчає діяльність окремих економічних суб'єктів. Ними можуть бути окремі споживачі, робіт­ники, вкладники капіталу, фірми тощо.

 

Економічні потреби, їх роль і класифікація. Економічний закон зростання потреб.

ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ ВІДОБРАЖАЮТЬ ВІДНОШЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ СУБ’ЄКТІВ (ЛЮДИНА, КОЛЕКТИВ, СУСПІЛЬСТВО) ДО МОЖЛИВОГО СПОЖИВАННЯ ВАРТОСТЕЙ, ОПОСЕРЕДКОВАНИХ ЕКОНОМІЧНИМИ ФОРМАМИ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ.

кономічні потреби - це частина суспільних потреб, задоволення яких пов'язане з функціонуванням суспільного виробництва, включаючи виробничу і невиробничу сферу. Економічні потреби надзвичайно різноманітні. У розвинутих країнах світу вчені налічують близько 11 тис. потреб, серед яких переважна більшість - економічні. Тому існують різні критерії їх класифікації. Задоволення економічних потреб відіграє неоднакову роль у відтворенні здібностей людини. В зв'язку з цим виділяють:

* фізіологічні (матеріальні) потреби, задоволення яких забезпечує відтворення фізичних здібностей людини (продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення);
*духовні потреби, задоволення яких забезпечує відтворення та розвиток інтелекту людини (одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурний відпочинок, предмети і послуги культурного призначення);
*соціальні потреби, задоволення яких пов'язане з функціонуванням соціальної сфери суспільства (охорона здоров'я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв'язок).

За способом задоволення виділяють:

- індивідуальні - це потреби в одязі, житлі, їжі та ін.;
- колективні - ті, що спільно задовольняються у трудовому колективі (підвищення кваліфікаційного рівня працівників, будівництво спільних баз і будиночків відпочинку, колективне управління виробництвом та ін);
- суспільні - це потреби у забезпеченні громадського порядку, захисті навколишнього середовища тощо.

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на:

- абсолютні потреби - визначаються максимально можливим обсягом виробництва матеріальних благ і послуг (за найбільш сприятливих умов), які могли бути спожиті суспільством;
- дійсні потреби - відповідають рівню розвитку економіки певної країни;
- платоспроможні - потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення).

Закон зростання потреб — всезагальний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб (або особистим споживанням), розвиток яких (зв'язків) викликає появу нових потреб та засобів їх задоволення.

 

Сучасні тенденції розвитку соціально-економічних потреб. Соціально-необхідний рівень задоволення економічних потреб.

Економічні інтереси: сутність, види та роль у розвитку суспільства. Взаємодія та протиріччя економічних інтересів. Форми розв'язання суперечностей.

ЕКОНОМІЧНИЙ ІНТЕРЕС – ЦЕ КОРИСТЬ, ВИГОДА, ЯКА ДОСЯГАЄТЬСЯ В ПРОЦЕСІ РЕАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН; ЦЕ ФОРМА РЕАЛІЗАЦІЇЇ ЕКОНОМІЧНИХ ПОТРЕБ.

КЛАСИФІКАЦІЯ ІНТЕРЕСІВ

ЗА ОЗНАКОЮ СУБ’ЄКТНОСТІ: ОСОБИСТИЙ, КОЛЕКТИВНИЙ ТА СУСПІЛЬНИЙ

ЗА ОЗНАКОЮ ВАЖЛИВОСТІ: ГОЛОВНІ ТА ДРУГОРЯДНІ

ЗА ЧАСОВОЮ ОЗНАКОЮ: ПОТОЧНІ Й ПЕРСПЕКТИВНІ

ЗА ОБ’ЄКТОМ ІНТЕРЕСІВ: МАЙНОВІ, ФІНАНСОВІ, ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ, ІНТЕРЕСИ РЕЖИМУ ПРАЦІ ТА ВІЛЬНОГО ЧАСУ, КОМФОРТУ, УМОВ ПРАЦІ Й ЖИТТЯ

ЗА СТУПЕНЕМ УСВІДОМЛЕННЯ: ДІЙСНІ ТА ПОМИЛКОВІ

Економічні інтереси - це причина та умова взаємодії й саморозвитку економічних суб'єктів. Кожне окреме економічне відношення існує спочатку потенційно, у формі очікувань та ще незадоволених домагань людини. Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв'язку. Потреби-інтереси не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою "цеглиною" в структурі соціально-економічних відносин.

 

ВИД ВЛАСНОСТІ – ЯКІСНО ОСОБЛИВИЙ ЗМІСТ ВІДНОСИН НАЛЕЖНОСТІ, ВОЛОДІННЯ, РОЗПОРЯДЖЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТІВ ВЛАСНОСТІ, ЗУМОВЛЕНИЙ ЯКІСНО ОСОБЛИВИМ СПОСОБОМ ПОЄДНАННЯ (БЕЗПОСЕРЕДНЬО СУСПІЛЬНИЙ, ПРИМУСОВИЙ, ЕКОНОМІЧНИЙ) ОСОБОВОГО ТА РЕЧОВИХ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА В МЕЖАХ ТОГО САМОГО ТИПУ ВЛАСНОСТІ.

у МЕЖАХ СПІЛЬНОГО ТИПУ ВЛАСНОСТІ ВИДІЛЯЮТЬ ПЕРВІСНООБЩИННИЙ, КОЛЕКТИВНИЙ, МУНІЦИПАЛЬНИЙ, ЗАГАЛЬНОНАРОДНИЙ (СУСПІЛЬНИЙ) ВИДИ ВЛАСНОСТІ.

А У МЕЖАХ ПРИВАТНОГО ТИПУ ВЛАСНОСТІ РОЗРІЗНЯЮТЬ:

ü РАБОВЛАСНИЦЬКУ ВЛАСНІСТЬ, ЯКА ЕКОНОМІЧНО РЕАЛІЗУЄТЬСЯ НА ОСНОВІ ПРАЦІ РАБІВ;

ü ФЕОДАЛЬНУ ВЛАСНІСТЬ, ЯКА РЕАЛІЗУЄТЬСЯ НА ОСНОВІ ПРАЦІ КРІПОСНИХ СЕЛЯН;

ü КАПІТАЛІСТИЧНУ ВЛАСНІСТЬ, ЯКА РЕАЛІЗУЄТЬСЯ НА ОСНОВІ НАЙМАНОЇ ПРАЦІ;

ü ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ, ЗАСНОВАНУ НА ВЛАСНІЙ ПРАЦІ БЕЗПОСЕРЕДНІХ ВИРОБНИКІВ.

ФОРМА ВЛАСНОСТІ – ПЕВНА ОРГАНІЗАЦІЯ ВІДНОСИН НАЛЕЖНОСТІ, ВОЛОДІННЯ, РОЗПОРЯДЖЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТІВ ВЛАСНОСТІ В МЕЖАХ ПЕВНОГО ТИПУ ТА ВИДУ ВЛАСНОСТІ

 

Роздержавлення та приватизація. Програма приватизації на поточний рік.

РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ – ЦЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ ДЕРЖАВНИХ ПІДПРИЄМСТВ У КОЛЕКТИВНІ, АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА, КООПЕРАТИВИ ТА ІНШІ ПІДПРИЄМСТВА, ЗАСНОВАНІ НА ІНШИХ ФОРМАХ ВЛАСНОСТІ, У ТОМУ ЧИСЛІ НА ВЛАСНОСТІ ГРОМАДЯН ТА ВИВЕДЕННЯ ЇХ З ПІДДЕРЖАВНОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ.

РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ МІСТИТЬ У СОБІ НАСТУПНІ НАПРЯМКИ:

§ СКОРОЧЕННЯ ЧАСТКИ ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРУ В ЕКОНОМІЦІ НА ОСНОВІ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНИХ І МУНІЦИПАЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ;

§ ЗМЕНШЕННЯ ЧАСТКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОДУКТУ, ЩО ПЕРЕРОЗПОДІЛЯЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ ДЕРЖБЮДЖЕТ;

§ КОМЕРЦІАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНИХ ПІДПРИЄМСТВ ШЛЯХОМ ПЕРЕДАЧІ ЇМ ПОВНОЇ ГОСПОДАРСЬКОЇ САМОСТІЙНОСТІ;

§ ЛІКВІДАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ МОНОПОЛІЇ ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ;

§ ПЕРЕХІД ВІД ЦЕНТРАЛІЗОВАНОГО РОЗПОДІЛУ МАТЕРІАЛЬНИХ, ФІНАНСОВИХ І ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ ДО ФОРМУВАННЯ РИНКІВ ТОВАРІВ, ПРАЦІ ТА КАПІТАЛУ.

ПРИВАТИЗАЦІЯ – ПЕРЕТВОРЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ У ПРИВАТНУ.

ІСНУЄ ДВА ПІДХОДИ ДО ПРОВЕДЕННЯ ПРИВАТИЗАЦІЇ: БЕЗКОШТОВНА ПЕРЕДАЧА ДЕРЖАВНОГО МАЙНА ТА ЙОГО ПРОДАЖ.

ОБ’ЄКТИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ПРИВАТИЗАЦІЇ:

v ЗЕМЕЛЬНИЙ ФОНД

v ЖИТЛОВИЙ ФОНД

v МАЙНО ПІДПРИЄМСТВ, ЦЕХІВ, ДІЛЯНОК, ІНШИХ ПІДРОЗДІЛІВ, ЯКІ ВІДОКРЕМЛЮЮТЬСЯ У САМОСТІЙНІ ПІДПРИЄМСТВА ТА Є ЦІЛІСНИМИ МАЙНОВИМИ КОМПЛЕКСАМИ

v НЕЗАВЕРШЕНЕ БУДІВНИЦТВО

v ЧАСТКА У МАЙНІ ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ Й ОБ’ЄДНАНЬ, ЩО НАЛЕЖАТЬ ДЕРЖАВІ

СУБ’ЄКТИПРИВАТИЗАЦІЇ: ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ ПРИВАТИЗАЦІЇ, ПОКУПЦІ ТА ПРОДАВЦІ, ПРЕДСТАВНИКИ Й ПОСЕРЕДНИКИ

 

 

Наука

Інформація

Екологія.

Товар та його властивості

Товар – це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну.

Характеристики товару:

Споживча вартість – це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини.

Вартість товару – це уречевлена в товарі суспільна праця виробника. Проявляється через мінову вартість.

Капітал як економічна категорія. Теорії, що визначають сутність капіталу. Первісне нагромадження капіталу - початковий фактор формування ринкового підприємництва. Особливості сучасного нагромадження капіталу в Україні.

Капітал як економічна категорія – є теоретичним вираженням виробничих відносин між власниками засобів виробництва і власниками робочої сили. Тобто – це історично обумовлене, суспільно – виробниче відношення між підприємцями, що володіють засобами виробництва, і людьми найманої праці (робітниками), які позбавлені будь – яких засобів виробництва.

Первісне нагромадження капіталу, що створює капіталістичні відносини, є процесом, який перетворює, з одного боку, засоби виробництва і засоби до життя в капітал, а з іншого — безпосередніх виробників у найманих робітників.

Процес первісного нагромадження являв собою передісторію капіталізму та утвердження капіталістичного способу виробництва. Основу цього процесу становив розвиток товарного виробництва. З розвитком ремесел і торгівлі відбувалась усе більша диференціація ремісників, причому багаті цехові майстри перетворювались спочатку в скупників, а потім у промислових підприємців, що створювали капіталістичні майстерні та мануфактури.

У процесі первісного нагромадження капіталу велику роль відігравали торговельний та лихварський капітали, які сприяли розвиткові товарно-грошових відносин. Торговельний капітал часто рухався в промисловість, і купець у цьому разі перетворювався в капіталіста-мануфактурника. Лихварі ставали іноді банкірами. Водночас із формуванням верстви найманих робітників відбувалось виникнення буржуазії — власників грошового і продуктивного капіталу.

Особливостями українського первісного нагромадження капіталу є: «прихватизація» багатства в процесі роздержавлення і приватизації майна державних підприємств; розкрадання державного майна; створення фіктивних підприємницьких структур; хабарництво державних чиновників; податкові пільги для «своїх» тощо. Особливою формою первісного нагромадження капіталу в Україні та в інших постсоціалістичних країнах є становлення тіньового капіталу і тіньового капіталістичного підприємництва.

Витрати виробництва.

Ви́трати виробни́цтва — витрати різних видів економічних ресурсів (сировини, праці, основних засобів, послуг, грошей), безпосередньо пов'язані з виробництвом економічних благ.

Цінні папери та їх види.

Цінні папери – це свідоцтва про участь їх власників у капіталі акціонерного товариства або надані позики. Вони передбачають зобов’язання емітентів сплачувати їх власникам доходи у вигляді дивідендів або відсотків. В юридичному розумінні, цінні папери – це майнові права, які засвідчуються документом певної форми і реалізуються в порядку, що вказується у цьому документі.

Цінні папери є капіталом, тому що їх власники одержують доходи. Проте, капітал цей фіктивний, оскільки цінні папери не мають вартості, хоча продаються та купуються на ринку; їх ціни мають ірраціональний характер. В обіг випускається (емітується) велика кількість різноманітних видів цінних паперів. Їх можна поділити на три види: акції, облігації та похідні від них (вторинні) цінні папери. Широкий діапазон цінних паперів, що емітуються, пояснюється тим, що причини, які спонукають випускати цінні папери і купувати їх, також дуже різноманітні.

Акція – цінний папір, без встановленого строку обігу, що засвідчує майнову участь її власника у капіталі акціонерного товариства. Акції, що випускаються в обіг, класифікуються за різними ознаками. За характером розпорядження розрізняють акції іменні та на пред’явника. Залежно від порядку виплати дивідендів і права участі в управлінні корпорацією акції поділяються на привілейовані (преференційні) та прості (звичайні). Облігація – це свідоцтво про надання позики, яке дає право на одержання, як правило, щорічного доходу у вигляді відсотків. Привабливість облігації для власників полягає в одержанні фіксованого доходу. Державні облігації – це свідоцтва про надання їх власниками позики державі в особі уряду та місцевих органів управління. Випуск облігацій здійснюється державою з метою мобілізації грошового капіталу для фінансування державних витрат, якщо бракує бюджетних коштів. Держава гарантує викуп державних облігацій, тому вони вважаються першокласними цінними паперами з високими ринковим та кредитним рейтингом.

За строками погашення державні цінні папери можна поділити на:
• поточні,
• короткострокові,
• середньострокові,
• довгострокові
• безстрокові.

Корпоративна облігація – це свідоцтво про надання їх власниками довгострокової позики корпорації, фірмі, підприємству, тобто це облігації емітовані юридичними особами. Заставна облігація – це документ, що підтверджує згоду корпорації заставити під свій борг землю, споруду та інше майно, яке їй належить і дає право кредитору на володіння заставленими активами у разі несплати боргу. Конвертована облігація – це похідний цінний папір з трьома варіантами конвертованості: 1) облігація може бути обміняна на акцію, 2) облігація обмінюється з додатковою платою, 3) утримувач не може продати право на отримання акцій за певну ціну окремо від облігації. Фінансовий ф’ючерс – це стандартний строковий контракт, який заключається між емітентом (продавцем) та покупцем (інвестором) в цілях купівлі та продажу в майбутньому цінних паперів або фінансових інструментів по зафіксованій раніше ціні.

Варант – цінний папір, який дає утримувачу право на купівлю реальних цінних паперів. В багатьох випадках варанти випускаються разом з облігаціями з метою привернення до них як індивідуальних, так і колективних інвесторів. Банківський вексель – це дружній (бронзовий) вексель, який не має товарного покриття, та фінансовий вексель, який купується банками. Інвестиційний сертифікат – накопичення на рахунках в банках для цільового інвестування безпосередньо в підприємство чи компанію, або через реальні цінні папери (акції та облігації).

 

ВЛАСНЕ МОНОПОЛІЮ.

ОЛІГОПОЛІЮ.

МОНОПСОНІЮ.

ОЛІГОПСОНІЮ.

Картель - це об'єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, виробничу та комерційну самостійність, а домовляються про частку кожного в загальному обсязі виробництва, ціну, ринки збуту.
Синдикат - це об'єднання ряду підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на виготовлений продукт, а отже, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У синдикатах збут товарів здійснює загальна збутова контора.
Складніші форми монополістичних об'єднань з'являються тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. Виникає необхідність об'єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов'язаних виробництв кількох галузей промисловості, тобто вертикальної інтеграції, або комбінування. Наприклад, у межах велетенських автомобільних корпорацій можуть об'єднуватися підприємства, що видобувають сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомобілі та ін. На цій основі з'являється така форма монополістичних об'єднань, як трест.
Трест - це об'єднання ряду підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, виробничу і комерційну самостійність, тобто об'єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні і привласнювати відповідну частку прибутку.

Основні види монополій

1. Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. Вона існує коли попит на певний товар чи послуги найкраще задовольняється однією або кількома фірмами. Тут конкуренція неможлива.

Наприклад: енергозабезпечення, телефонні послуги, зв'язок, трубопровідний транспорт і т. Д. У цих галузях існує обмежена кількість монополій і тому вони посідають монопольне становище на ринку.

2. Закрита монополія – монополія, захищена від конкуренції за допомогою юридичних обмежень, патентів, інституту авторського права.

3. Відкрита монополія – фірма на певний час стає єдиним постачальником якого-небудь товару, не володіючи спеціальним захистом від конкуренції. В ситуації відкритої монополії часто опиняються фірми, які першими вийшли на ринок з новою продукцією.

4. Адміністративна монополія виникає внаслідок дії державних органів двома шляхами:

Надання окремим фірмам виключного права на заняття певного роду діяльності.

Наприклад: на початку XVII ст. Голландській та англійській компаніям державою було надано право (виняткове) на торгівлю з Індією.

Це об'єднання державних підприємств і підпорядкування їх міністерствам. Вони виступають на ринку як єдиний господарський суб'єкт і між ними відсутня конкуренція.

По суті, — це монополізована економіка, яка була в СРСР.

5. Найпоширенішою є економічна монополія. Вона виникає на основі закономірного господарського розвитку, коли підприємці зуміли завоювати монополістичне становище на ринку, завдяки:

Успішному розвитку підприємства;

Базується на добровільному об'єднанні або поглинанні переможцями банкрутів

Причини виникненні монополій пов'язані передусім із змінами в технологічному способі виробництва. Передумовою цих змін була промислова революція кін. XVIII – поч. ХІХ ст., технічні винаходи, поява нових галузей промисловості та швидкий розвиток виробництва в багатьох із них, насамперед, у легкій промисловості.

Через процес концентрації виробництва, коли підприємства, замість ведення між собою виснажливої конкурентної боротьби, укладають між собою угоду, тобто об'єднують і капітал.

— Централізація виробництва – це збільшення масштабів виробництва продукції в результаті об'єднання кількох підприємств в одне і загальним управлінням. (щоб вижити в такій боротьбі, отримати більше прибутків).

— Централізація капіталу – це збільшення розмірів капіталу, внаслідок об'єднання або злиття раніше самостійних капіталів. Наприклад: утворення акціонерних компаній.

— Внаслідок дій держави (спеціальних або навмисних її кроків).

— Поява акціонерної капіталістичної власності, коли індивідуальна приватна власність перетворюється на гальмо продуктивних сил. Це означає, що в кінці ХІХ ст. Під впливом наукових винаходів (нові види двигунів і т. Д.) потрібно було будувати такі заводи, які неспроможний був побудувати жоден капіталіст. Крім того, у цей час починається спорудження залізниць, інших великих об'єктів. Нагромадити необхідні кошти окремий капіталіст міг хіба через десятки років. Виникає необхідність у новій формі власності, яка б змогла швидко розв'язати ці проблеми. Нею стала акціонерна капіталістична власність, що виникла в результаті злиття, об’єднання декількох капіталістів.

— Кризові явища в економіці.

Конкуренція — економічний процес взаємодії і боротьби товаровиробників за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів, за отримання найбільших прибутків. Водночас — механізм стихійного регулювання виробництва в умовах вільних ринкових відносин.

 

Конкуренція — важливий елемент механізму саморегулювання ринкової економіки і водночас конкретна форма її функціонування. У перекладі з латинської це слово означає «сходитися», «стикатися». Конкуренція — це суперництво між суб'єктами ринкової економіки за найкращі умови виробництва, вигідну позицію на ринку тощо. Вона є тією ринковою силою, що забезпечує взаємодію попиту і пропозиції, яка урівноважує ринкові ціни.

 

Конкуренція відбиває зв'язок між виробництвом і реалізацією продукту. Цей зв'язок є причинно-наслідковим, суттєвим, необхідним і повторюваним, тобто об'єктивним економічним законом. Закон конкуренції відображує причинно-наслідковий зв'язок між можливостями створити продукт, потрібний споживачам, і можливостями реалізувати його з вигодою насамперед для покупця, а потім уже для виробника.

 

Змагання підприємців, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач.

 

Зокрема, розрізняють такі види конкуренції:

— Цінова — конкуренція, що здійснюється через зниження цін;

— Нецінова — конкуренція, здійснювана через підвищення якості товарів, їх надійності, збільшення термінів служби, підвищення продуктивності, поліпшення умов реалізації за незмінних цін;

— Чиста (ідеальна, досконала) — конкуренція, на ринку з багатьма продавцями та покупцями тотожного, взаємозамінного товару, коли жоден із продавців чи покупців не здатний відчутно вплинути на ціну чи обсяги продажу;

— Недосконала — конкуренція, коли ринок не здатний виконувати свої функції, внаслідок чого, наприклад, окремі виробники мають змогу контролювати ціни й обсяги продажу продукції, яку вони виробляють;

— Монополістична — конкуренція, яка має місце на ринку з багатьма продавцями і покупцями та значною кількістю товарів, що реалізуються за різними цінами;

Олігополістична (грец. Oligos — мало) — конкуренція, на ринку з небагатьма великими продавцями товарів, здатними суттєво впливати на ціни реалізації цих товарів; модель ринкової структури, за якої небагато великих фірм монополізують виробництво і реалізацію основної маси товарів.

ВАРТІСТЬ РОБОЧОЇ СИЛИ

КОН’ЮНКТУРА НА РИНКУ ПРАЦІ

РОЗМІРУ ПОДАТКІВ

3. РІВНЯ ЦІН

49. Проблема нерівності доходів у суспільстві. Крива Лоренца та коефіцієнт Джині.

Доходи учасників ринкової економіки розподіляються за факторами виробництва (земля, праця, капітал, здібності до підприємництва). У ринковій економіці вважається нормальним і припустимим будь-який доход, який отримується в результаті участі у вільній конкуренції на ринках товарів і послуг, капіталів і робочої сили. Тут визначаються і високі доходи тих, хто має успіхи у підприємницькій діяльності, і низькі доходи тих, хто зазнав у ній невдачі. Причому низький дохід може бути наслідком недостатніх трудових зусиль тих чи інших підприємців, працівників найманої праці, а також результатом змін кон'юнктури ринку. Основними каналами доходів населення є:

• трудові доходи робітників (заробітна плата, премія і т.д.);
• доходи від підприємництва (прибуток);
• доходи від власності (рента, відсотки і т.д.);
• доходи від індивідуальної трудової діяльності;
• інші надходження (спадщина, аліменти, гонорар).

Отже, під доходами населення розуміємо суму грошових засобів і матеріальних благ, які отримані або створені громадянами за певний проміжок часу. Роль доходів визначається тим, що рівень споживання населення прямо залежить від рівня доходів. Їх можна поділити на грошові і натуральні доходи.

Грошові доходи населення включають усі надходження грошей у вигляді оплати праці працюючих осіб, доходів від підприємницької діяльності, пенсій, стипендій, різних допомог, доходів від власності у вигляді відсотків, дивідендів, ренти, сум від продажу цінних паперів, нерухомості, продукції сільського господарства, різних виробів, доходів від наданих різних послуг та ін.
Натуральні доходи включають перш за все продукцію, вироблену домашніми господарствами для власного споживання.

Відмінності в рівні доходів на душу населення або на одного зайнятого називається диференціацією доходів. Нерівність доходів характерна для всіх економічних систем. При переході від адміністративно-командної до ринкової системи ріст диференціації доходів пов'язаний з тим, що частина населення живе за старими законами, а одночасно інша частина населення діє за законами ринкової економіки. Чим більше населення залучається до ринкових відносин, тим швидше скорочується нерівність у доходах.

Диференціація доходів складається під впливом різноманітних факторів, які пов'язані з особистими досягненнями або незалежні від них, що мають економічну, демографічну, політичну природу. Серед причин нерівномірності розподілу доходів виділяють: відмінності у здібностях (фізичних та інтелектуальних), відмінності освіти і кваліфікації, працьовитість і мотивацію, професійну ініціативність і схильність до ризику, походження, розмір і склад сім'ї, володіння власністю і становище на ринку, удачу, везіння і дискримінацію. Міру нерівності доходів відображує крива Лоренца, при побудові якої по осі абсцис відкладена кількість сімей (в % від загального їх числа), а на осі ординат - їх дохід (у відсотках).

Теоретично можливість абсолютно рівного розподілу доходу представлене бісектрисою, яка вказує на те, що будь-який даний відсоток сімей отримує відповідний відсоток доходу. Це означає, що якщо 20,40,60% сімей отримує відповідно 20,40,60% від всього доходу, то відповідні точки будуть розташовані на бісектрисі. Крива Лоренца показує фактичний розподіл доходів, будується за реальними даними. Наприклад, 20% населення з найнижчими доходами отримує 5% загального доходу, 40% з низькими доходами - 15% і т.д. Заштрихована область між лінією абсолютної рівності і кривою Лоренца вказує на ступінь нерівності у розподілі доходів. Чим більшою є ця область, тим більша нерівність розподілу доходів у суспільстві. Реальне суспільство не характеризується ні абсолютною рівністю, ні абсолютною нерівністю. Проте, чим більше вигнута крива Лоренца, тим більша нерівність розподілу доходів, а чим вона більш пряма, тим більша рівність сімей за рівнем доходів. Наближення кривої Лоренца до прямої лінії абсолютної рівності вбиває стимули до продуктивної праці, а надмірна її вигнутість може викликати соціальну напругу в суспільстві.

50. Поняття світового господарства та етапи його розвитку.

Світове господарство -це сукупність національних господарств окремих

країн, об’єднаних участю у міжнародному поділі праці і системою

міжнародних економічних відносин. Світове господарство складається з 230

країн, у яких проживає понад 6 млрд. чоловік. Кожна держава

відрізняється рівнем соціально-економічного розвитку, специфікою

традицій, політики та ідеології. Це зумовлено своєрідністю географічного

положення, рельєфу, клімату, наявністю або відсутністю тих чи інших

природних ресурсів. У сучасному світовому господарстві можна виділити

такі групи держав:

країни з розвинутою ринковою економікою (США, Японія, Австралія,

Великобританія, Канада, Німеччина, Швеція та ін.);

країни з перехідними економічними системами (усі колишні соціалістичні

країни, крім Північної Кореї та Куби);

країни, господарство яких розвивається (Бразилія, Індія, Мексика та

інші);

найменш розвинуті країни (країни Африки).

Світова система господарювання склалася в кінці ХІХ- на поч. ХХ ст. Саме

у цей час виникають міжнародні монополії, завершується економічний поділ

світу, остаточно формується світовий ринок. Але розвиток світового

господарства не зупиняється. Воно змінюється під впливом багатьох факторів. Розвиток світового господарства можна умовно поділити на

чотири етапи:

1 етап -до середини ХІХ ст. Створюються передумови для формування

світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна

назвати підготовчим. Він найтриваліший, бо охоплює період від першого

великого суспільного поділу праці до становлення великої машинної

індустрії у виробництві.

2 етап -середина ХІХ ст. – початок 20 років ХХ ст. Завершився

територіальний поділ світу і почалося формування об’єднаної світової

економіки на підприємницьких засадах. Країни поділилися на розвинені

метрополії і колоніальні та залежні, економічно слабо розвинені. В

перших переважали ринкові відносини у зв’язках між ними, в других -майже

відсутні економічні зв’язки.

3 етап -початок 20 років ХХ ст. – початок 90-х років ХХ ст. Відбувся

розпад світової підприємницької економіки, з’явилися країни з

розвиненими ринковими взаємозв’язками і країни командно-адміністративної системою.

4 етап -з початку 90 років ХХ ст. На даному етапі відбулося становлення

цілісності світової економіки на ринкових засадах.

12. 51. Міжнародний рух _:капіталу: сутність, мотиви, форми, види та наслідки. Особливості вивезення капіталу в сучасних умовах.

Міжнародний рух капіталу - це приміщення і функціонування капіталу за рубежем, насамперед з метою його самозростання. Вкладаючи капітал за рубежем, інвестор здійснює закордонні інвестиції.

Передумови, що обумовлюють міжнародний рух капіталу:

1. Інтернаціоналізація господарського життя.

2. Поява можливості більш вигідного додатка капіталу за рубежем.

3. Відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку і відсутність умов його ефективного використання.

4. Прагнення власників капіталу застосувати його там, де існують низькі ціни на сировину; на матеріали; на енергію; на транспорт; на напівфабрикати і т.д.

5. Економія фінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів і пільгових тарифних мір у країнах, куди переміщається капітал.

6. Можливість стабільного постачання національних підприємств імпортною сировиною.

7. Прагнення забезпечити схоронність і чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу.

8. Існування різних шляхів і форм міжнародного руху капіталу і його більш ефективного застосування за кордоном.

Капітал вивозиться, ввозиться і функціонує за рубежем у наступних формах:

1. У формі приватного і державного капіталу в залежності від того вивозиться він приватними або державними організаціями і компаніями.

2. У грошовій і товарній формах. Наприклад, вивозом капіталу можуть бути машини й устаткування, патенти і ноу-хау, якщо вони вкладаються в статутний капітал створюваної за рубежем фірми, або можуть бути товарні кредити.

3. У короткостроковій (звичайно на термін до 1 року – банківські депозити і засоби на рахунках інших фінансових інститутів, короткострокові позики і кредити) і довгострокової формах (прямі і портфельні інвестиції, довгострокові позики і кредити).

4. У позичковій і підприємницькій формі. Позичковий капітал приносить його власникові доход в основному у вигляді відсотка по внесках, позикам і кредитам, а капітал у підприємницькій формі - переважно у вигляді прибутку.

Міжнародний рух капіталів можна звести до трьох видів:

1) експорт (імпорт) підприємницького капіталу;

2) експорт (імпорт) позичкового капіталу;

3) міжнародна допомога.

52. 52. Міжнародна міграція трудових ресурсів.

Міжнародна міграція робочої сили - це стихійне переміщення працездатного населення з одних країн в інші. Джерелами її є різні форми відносного перенаселення. Проте безробіття - не єдина економічна причина цього явища. Важливим чинником є різниця в національних рівнях заробітної плати.

Якщо раніше міжнародна міграція робочої сили і вивезення капіталу відбувалися переважно в одному напрямі, то в сучасних умовах розвинені країни, які експортують капітал, часто ввозять дешеву робочу силу з країн, що розвиваються. Останні, імпортуючи капітал, експортують робочу силу. Це явище закономірне, оскільки вивезення капіталу супроводжується розвитком капіталістичних відносин і зростанням відносного перенаселення, розоренням дрібних виробників та їхньою вимушеною еміграцією у пошуках роботи.

Міжнародна міграція робочої сили у своєму класичному вигляді притаманна передусім господарству розвинених країн і є важливим засобом привласнення монополіями надприбутків від імпорту дешевої робочої сили з менш розвинених країн, колишніх колоній і залежних держав.

Проте не слід вважати, що розвинені країни приймають усіх бажаючих і вимушених виїздити до цих країн у пошуках заробітку. Все жорсткішою стає еміграційна політика останнім часом у країнах Заходу. Вони відбирають насамперед висококваліфікованих працівників і спеціалістів, одержуючи значні прибутки за рахунок економії витрат на фахову їх підготовку.

Найсучаснішою формою міграції робочої сили с славнозвісний процес «перекачування умів» з менш розвинених країн у високорозвинені. що за умов НТР приносить молодим державам досить значні матеріальні і моральні збитки. Лише за останні 20 років із цих країн у США, Велику Британію та Канаду емігрувало понад 500 тис. висококваліфікованих спеціалістів різного профілю.

Певних масштабів за умов ринкових відносин набуває і взаємна міграція робочої сили між розвиненими країнами, а також між країнами, шо розвиваються.

За сучасних умов переходу до ринкових відносин міжнародна міграція робочої сили стає все більш поширеним явищем і в країнах Східної Європи. Вже сьогодні еміграція з цих країн у країни Заходу набула значних масштабів.

 

Модель змішаної економіки у кожній країні залежить насамперед від індивідуаль-них факторів (природних, демографічних, технічних, місця країни у світовому господарстві та ін.), цілей та пріоритетів державної політики. За зміни цих умов вносяться зміни й у модель змішаної економіки.

Макроекономічні суб´єкти та їх взаємодія.

На макрорівні національна економіка зображається у вигляді взаємодії чотирьох суб'єктів: сектора домашніх господарств, підприємницького сектора, держави і закордону — на чотирьох ринках: благ, праці, грошей і цінних паперів.