ТОП 10:

Теоретичні основи організації і здійснення державної влади



ституційна доктрина деяких держав Латинської Америки висунула тезу про існування четвертої, виборчої влади, під якою розуміється право громадян, що складають виборчий корпус, вирішувати всі ос-новні питання державного життя шляхом виборів, референдуму, за-конодавчої ініціативи громадян та іншими способами.

У деяких конституціях говориться про особливу установчу владу. На відміну від законодавчої влади вона пов'язується з референдумом, прийняттям та зміною конституції. Установча влада уявляється як по-вноваження на встановлення конституційних основ життя суспільства; ця влада здійснюється особливими представницькими органами — установчими зборами або шляхом референдуму, тобто корпусом виборців.

У світовій практиці є приклади виділення, крім трьох загально-прийнятих та виборчої влади, ще однієї владної гілки — контрольно'! влади, що пов'язується з латиноамериканськими традиціями. До неї відносять запроваджених у багатьох країнах генеральних контролерів чи аудиторів, омбудсманів, конституційні суди та ради, прокуратуру, інші органи, які не вписуються в звичайні три влади.

Теорія поділу влади і в минулому, і особливо в сучасному варіанті не передбачає створення стіни між окремими владними гілками, оскільки концепція державного суверенітету виключає це. Йдеться про одну, єдину державну владу, що існує в державі, органи якої здійс-нюють її функції, виконуючи єдині завдання, взаємодіють, доповню-ючи одна одну, хоча іноді до певної міри і суперечать одна одній.

Єдність владного інтересу, вказує В. Сіренко, реалізується в неод-норідній за своїм змістом діяльності органів державної влади (законо-давчій, виконавчій або управлінській, судовій, прокурорській)1. Ці види реалізації єдиної влади лише умовно можуть вважатися окреми­ми владами. Кожна з них реалізує єдиний інтерес і волю панівного класу, проте лише притаманними їй засобами. Це не виключає проти-стояння і боротьби між ними, що однак не можуть перерости в такі, що передбачають знищення одне одного.

Наведене не означає, що треба відкинути теорію поділу влади, як це пропонують деякі американські автори, стверджуючи, що вона ви-кривляє реальну картину і заважає правильно зрозуміти, як функ-

1 Сиренко В. Ф. Интересьі — власть — управление. — К., 1991. — С. 38; Сиренко В. Интересьі и власть. — К., 2006. — С. 165-169.


Розділ 16

ціонує сучасна держава, особливо федеративна. Завдання творців су-часних конституцій, за словами В. Чиркіна1, полягає в тому, щоб відійти від колишніх уявлень про «жорсткий» поділ влади, враховува-ти практику сучасної держави, адже концепція розподілу влади має насамперед орієнтовний характер. Бона є одним з найважливіших досягнень політичної та правової думки, нею слід керуватися при визначенні структури державних органів, однак на догоду догматич­ному її розумінню не слід не зважати на реалії.

Насамперед потрібно враховувати, що конкретне втілення в життя принципу поділу влади залежить від впливу багатьох факторів, зокре-ма історичних особливостей еволюції певної держави, рівня її економічного й соціально-культурного розвитку, природно-гео-фафічних умов тошо. Треба враховувати тенденції світового розвит­ку, особливо зростання соціальної ролі держави і посилення у зв'язку з цим виконавчої влади, з одного боку, а з іншого — зростання впли­ву політичних партій.

Ідея балансу гілок влади, системи їх взаємних стримань і противаг використовується в багатьох сучасних конституціях. Проте вона розрізняється за характером її втілення в умовах поділу влади у парла-ментарних республіках чи парламентарних монархіях, президентс­ких та напівпрезидентських республіках, а також країнах, де не визнається принцип конституційного контролю щодо законів парла­менту (наприклад, у Великій Британії) і в теорії панує принцип верховенства парламенту. Проте й у парламентарних республіках та монархіях існує система стримувань і противаг. Так, за вотуму недовіри урядові він не тільки може піти у відставку, а й розпустити парламент (юридично цю акцію здійснює глава держави за вказівкою уряду). Уряд (глава держави) за таких умов призначає нові вибори, і виборці вирішують такий конфлікт: якщо партія (партії), що сформу-вала уряд, перемагає на нових, дострокових виборах до парламенту, уряд залишається при владі. Якщо за нової партійній більшості у пар-ламенті буде новий уряд, попередній піде у відставку.

Отже, можна відзначити певне «зміщення» світової консти-туційної практики з традиційної класифікації функцій державної влади на законодавчу, виконавчу та судову в бік схеми поділу влади:

1 Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежньій опьіт. — М., 1998. — С. 255.


Теоретичні основи організації і здійснення державної влади

глава держави — парламент — уряд, якою дедалі більше визначається форма правління в конституційній державі. Іншою помітною тен-денцією стає поява державних органів з особливим статусом, шо не охоплюються традиційною тріадою «гілок влади», а є своєрідними владними «відгалуженнями» від основних «гілок».

Особливого значення набуває роль глави держави, яка полягає не так у реалізації принципу поділу влади, як відображає принцип єдності державної влади. Якшо за Конституцією США президент, здійснюючи виконавчу владу, з самого початку жорстко задіяний у системі поділу влади, то у парламентарній республіці (наприклад, Італії) президент є лише главою держави, який обирається парламен­том (на відміну від парламентської монархії); він може здійснювати частину своїх повноважень самостійно, але для більшості актів потрібна контрасигнація. При цьому конституційна практика тяжіє до зменшення повноважень президента, тому навіть традиційну для держави представницьку функцію в Італії здійснює глава уряду, який є реальним главою держави.

У світі дедалі більшого поширення набуває тенденція зближення форм правління, шо втілюється у так званій змішаній формі правління (напівпрезидентська, напівпарламентська або, за іншою терміно-логією, президентсько-парламентська і парламентсько-президентсь-ка республіка). Основні риси напівпрезидентської республіки — широкі повноваження президента, який обирається прямими (рідше непрямими) виборами. Не входячи безпосередньо в жодну з гілок влади, президент координує їх діяльність, може розпускати парла­мент або одну з його палат, формує уряд і спрямовує його діяльність. Уряд несе політичну відповідальність і перед президентом, і перед парламентом. Напівпрезидентська республіка у Франції змогла ефек-тивно функціонувати за багатопартійної системи і принесла країні стабільність. Напівпарламентська республіка (наприклад, Німеччи-на) вирізняється більш складним порядком відправлення уряду у відставку, що суттєво знижує можливість урядових криз.

Водночас у практиці світового конституціоналізму є форми правління, що орієнтуються не на принцип поділу влади, а на, по суті, протилежний принцип — демократичного централізму. Зокрема, у СРСР ця форма виступала якрадянська влада, тобто влада представ-ницьких органів — рад, на які покладалося здійснення народовладдя. Органи державного управління і судові органи були підзвітні радам, останні могли навіть брати на себе деякі функції органів виконавчої


Розділ 16

 

влади. Подібна система була запроваджена в ряді країн, що розвива-ються. За цією формою реальне керівництво державними справами здійснював апарат правлячої партії.

Для суперпрезидентської республіки характерним є надмірне зо-середження повноважень у руках глави держави, який на свій розсуд формує уряд, розпускає парламент, змінює законодавство, призначає референдуми. Президент обирається народом, але він може забезпе-чити собі перемогу на виборах, використовуючи владні можливості (так званий адмінресурс), в тому числі продовжити свої повноважен-ня шляхом референдуму. Така форма правління, як правило, харак­терна для авторитарних режимів.

Характеризуючи істотні зміни, яких у своему розвитку зазнає публічна влада на межі століть, Ю. Тихомиров, зокрема, зазначає, що її устрій і функціонування на основі принципу поділу влади набули значного поширення у багатьох державах світу, за винятком мусуль­манских країн з їх сильним «релігійним правом» і слабким або відсутнім парламентом. Фіксованість сфер діяльності та відносин між гілками влади, зауважує автор, не стримує їх протиборства, не завжди стимулює таку необхідну взаємодію. Характерне для XVIII—XIX ст. протистояння королівської і парламентської влади змінюється про-тистоянням президентів та парламентів1. Але яке місце президентсь-кої влади? Чи зростатиме кількість президентських республік? Не до кінця зрозумілим є те, яке місце на «дереві влади» відводиться прямій демократа. Водночас набуває дедалі більшої популярності принцип субсидіарності, сформульований у сучасному вигляді папою Пієм XI у 1931 р., спонукає вести мову про раціональний розподіл функцій на всіх рівнях — від національного до місцевого. I це теоретичне ново­введення слід засвоїти й використовувати повною мірою.

Враховуючи викладений підхід щодо концепції поділу влади, повернемося до конституційної практики нашої держави. Із часу про-голошення незалежності України відбулися сутнісні зміни в організації державної влади, які полягали у переході від радянської системи до парламентарної республіки, де на першому етапі зберіга-лося домінуюче положення законодавчої гілки влади (в особі Верхов­но! Ради України), потім відбулася зміна в бік домінування виконав-

1 Тихомиров Ю.А. Власть в обществе: единство и разделение // Советское государство и право. — 1990. — № 2. — С. 38.


Теоретичні основи організації і здійснення державної влади

чої гілки влади на чолі з главою держави, і нарешті, повернення до більш збалансованого співвідношення владних гілок після прийняття Конституції України 1996 р. та внесення до неї змін у 2004 р.

Аналізуючи її засади, можна бачити вже згадане поєднання різних підходів, що йдуть від Монтеск'є та Руссо: поділу влади в організа-ційно-правовому аспекті та єдності влади з позицій ідеї суверенітету народу. Згідно зі ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і еди­ним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосе-редньо і через органи державної влади та органи місцевого самовря-дування. Винятково йому належить право визначати і змінювати кон-ституційний лад, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Цією ж статтею встановлено, що ніхто не може узурпувати державну владу. По суті, маємо соціологічний підхід, аналогічний тому, який застосовували ше розробники Конституції США. 3 іншого боку, в Україні встановлюється система органів з роз-межуванням повноважень, виходячи з вимоги здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а також обмеження здійснення повноважень органами, які належать зазначе-ним гілкам влади, межами та способами, встановленими Консти-туцією і законами України.

Цей загальний підхід досить чітко відображається у структурі чин-ної Конституції України. Так, після розділу I «Загальні засади» розміщено розділ «Права, свободи та обов'язки людини і громадяни-на», що цілком відповідає системі засадничих положень Основного Закону. Адже перед названими вище статтями 5 і 6 Конституції міститься визначальна ст. 3, відповідно до якої права і свободи люди­ни та їх гаранта визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини в Україні названо головним обов'язком публічної влади та виконанню насамперед за-значеного обов'язку має підпорядковуватися організація і функціону-вання цієї влади. Наступний розділ Конституції присвячено виборам та референдуму як формам безпосередньої демократії. I лише подальші розділи Конституції присвячено організації державної вла­ди на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Найбільш детально порівняно з іншими гілками влади врегульова-но статус та порядок діяльності парламенту — Верховної Ради України, яку визначено як єдиний орган законодавчої влади. Таким чи­ном, ухвалення законів є винятковою прерогативою парламенту. Це, звичайно, не виключає участі в цьому процесі глави держави та уряду,


Розділ 16

але водночас це положення треба розуміти так, шо будь-який інший орган держави не має права ухвалювати закони України або інші акти однакової з ними юридичної сили, та що не допускається делегуван-ня законодавчих повноважень Верховно!' Ради України іншим орга­нам.

Водночас конституційний статус Верховно!' Ради України не обме-жується рамками функціонування органу законодавчої влади. 3 аналізу ст. 85 Конституції можна зробити висновок, що парламент здійснює також повноваження органу установчої влади. Передусім це стосується повноваження вносити зміни до Конституції України, за-значеного у п. 1 ст. 85, статтях 155 і 156 Конституції. Щоправда, його можна також розглядати і як здійснення парламентом законодавчої функції, оскільки Конституція України також є законом, тільки спе-цифічним — Основним Законом держави. Однак такі повноваження парламенту, визначені у ст. 85 Конституції, як призначення виборів Президента України та виборів до органів місцевого самоврядування, усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, призна­чення чи обрання на посади ряду посадових осіб, в тому числі призначення за поданням глави держави Прем'єр-міністра України, призначення членів Кабінету Міністрів України, обрання суддів без-строково тощо, не можна віднести до законодавчої функції. Таким чином, парламент є також органом, який здійснює ряд повноважень установчої влади.

Крім того, до повноважень Верховно!' Ради України віднесено кон­троль за діяльністю Кабінету Міністрів України (п. 13 ст. 85), за вико-ристанням державою не передбачених Державним бюджетом України позик, одержаних від іноземних держав, банків і міжнародних фінан-сових організацій (п. 14 ст. 85) та контроль у інших сферах, у межах, визначених Конституцією (п. 33 ст. 85). Насамперед це стосується ви-конання Кабінетом Міністрів України Державного бюджету України (ст. 97 Конституції). Водночас Верховна Рада України утворює кон-ституційні органи спеціальної контрольно'/ компетенції — Рахункову палату (яка здійснює від імені Верховної Ради України контроль за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх викорис-танням) та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (який здійснює парламентський контроль за додержанням консти-туційних прав і свобод людини і громадянина та подає до парламенту щорічні доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні).


Теоретичні основи організації і здійснення державно» влади

Президент України за ст. 102 Конституції є главою держави і вис-тупає від її імені. Як глава держави він є гарантом державного суве­ренитету, територіальної цілісності України, додержання її Консти­туції, прав і свобод людини і громадянина. Такий статус не вказує на його місце в системі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Аналізуючи функціональне спрямування конституційних повнова-жень глави держави за Конституцією України, можна однозначно стверджувати лише те, що він не бере участі у здійсненні судової вла­ди. Президент України здійснює ряд повноважень у сфері законодав-чої влади, а також у сфері виконавчої влади. Зокрема, він має право законодавчої ініціативи (ст. 93 Конституції), підписує закони, прий-няті парламентом,' та має право вето щодо них (пункти 29, 30 ст. 106 Конституції); зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності, є Верхов-ним Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду національної безпеки і оборони України тощо.

Більшість конституційних повноважень Президента України на­лежать до повноважень установчої влади. Ця обставина пояснюється як статусом глави держави, так і способом їх одержання, оскільки Президент України обирається громадянами України на основі за-гального, рівного та прямого виборчого права. Здійснюючи повнова-ження установчої влади, Президент України, зокрема: призначає все-український референдум щодо змін до Конституції України, проголо-шує всеукраїнський референдум за народною ініціативою; має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України та призначити позачергові вибори до парламенту; призначає на посаду та звільняє з посади за згодою парламенту Генерального прокурора України, призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку України та половину складу Національної ради України з пи-тань телебачення і радіомовлення, третину складу Конституційного Суду України, утворює суди у визначеному законом порядку тощо. При цьому ряд повноважень глава держави здійснює не самостійно, а у взаємодії з парламентом або урядом. Водночас ст. 106 Конституції заборонено передачу главою держави його повноважень іншим особам або органам.

За Конституцією Кабінет Міністрів України визначається як вищий орган у системі органів виконавчої влади. Водночас в ієрархії державної влади уряд стоїть нижче за парламент і главу держави,


Розділ 16

оскільки він є органом, відповідальним перед Президентом України та Верховною Радою України, підконтрольним і підзвітним Вер-ховній Раді України у визначених Конституцією межах. Склад уряду призначається парламентом. Кабінет Міністрів складає повноважен-ня перед новообраною Верховною Радою України. Таким чином, пар­ламент має визначальний вплив на формування та діяльність уряду України. Поряд з цим значний вплив на діяльність уряду зберігає Президент України.

До система виконавчої' влади належать міністерства та інші цент-ральні й місцеві органи виконавчої влади (місцеві державні адміністрації), керівники яких, за винятками, визначеними Консти­туцією, призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови місцевих державних адміністрацій підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня та є відповідальними перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України.

Нарешті, здійснення функції судової влади покладається виключно на суди, систему яких утворюють суди загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України та Конституційний Суд України. У здійсненні правосудия народ безпосередньо бере участь через на-родних засідателів і присяжних. При цьому делегування функцій судів та привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Судові рішення ухвалюються судами іме-нем держави і є для всіх обов'язковими до виконання на всій тери-торії України. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією та законами України. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Таким чином, визначаючи організацію та здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, Консти-туція України, по-перше, передбачає встановлення певних меж між названими гілками влади, забезпечуючи їх відносну самостійність, а по-друге — механізму їх стримань і противаг відповідними засобами.

288


Розділ17

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

17.1. Верховна Рада України єдиний орган законодавчої влади в Україні

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на зако-нодавчу, виконавчу і судову. Відповідно до ст. 75 Конституції України единим органом законодавчої влади в Україні є парламент Верховна Рада України.Це означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони1. Термін «законодавча влада» (англ. ІефШиге) інтерпретується як галузь (інститут, гілка, сфера) державної влади, делегованої народом своїм представникам у парламенті та наділеної виключними повноваженнями приймати закони2. Сучас-ний парламент (англ. рагііатепі, франц. рагіетепі, первісно — розмо-ва, від франц. рагіег — говорите) традиційно визначають як вищий орган народного представництва, який виражає суверенну волю на­роду шляхом прийняття головним чином законів. Парламент України

1 Рішення Конституційного Суду України № 17-рн/2002 (уОІ 7р710-02) від 17 жовтня
2002.

2 Скакун О. Ф. Теория государства и права (знциклопедический курс): Учебник — X.,
2005. —С. 158.


10-8152



Розділ 17

є установою, на яку покладається здійснення важливих функцій, причому правова природа парламенту має дуалістичний характер. 3 одного боку, він є органом державної влади в Україні, у зв'язку з чим на нього покладається виконання функцій держави, з іншого — виступає органом загальнонаціонального представництва та має своїм соціаль-ним призначенням здійснення законодавчої влади від імені та в інтересах Українського народу.

Ідея формування та функціонування парламенту пов'язана з кон-цепцією поділу влади, ідеєю народного суверенітету і похідною від неї ідеєю народного представництва. Надзвичайно вагомим внеском у формування цих теорій і концепцій та первинної основи функціону­вання парламентаризму є погляди англійських та французьких мис-лителів ХІІ-ХУШ ст. таких, як: Дж. Локк, Е. Берк, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Е. Сійєс, Дж. С. Міль та ін. Результати пошуків видат-них філософів мають відображення майже в усіх демократичних конституціях світу, зокрема в Конституції України, яка закріплює модель вітчизняного парламентаризму.

На сучасному етапі розвитку парламентаризму існують різні підхо-ди до закріплення статусу законодавчої влади. Насамперед це пов'язано з історичними національними традиціями формування та подальшого функціонування таких політичних інститутів, як парла­мент і виборче право. Від того, яким шляхом відбувалася інсти-туціоналізація парламентів, під впливом яких політичних течій і настроїв суспільства, в умовах існування яких політичного та держав­ного режимів, залежить обсяг і зміст закріпленої компетенції сучас-них парламентів у конституціях держав. Ці чинники зумовлюють характер властивостей і рис парламентів.

Конституція України у визначенні правового статусу Верховної Ради України виходить із сучасних концепцій парламентаризму, вра-ховуючи національний досвід, закріплює таку модель українського парламентаризму, яка передбачає форму взаємодії громадянського суспільства і держави, що грунтується на визнанні привілейованого місця парламенту — Верховної Ради України у системі державної вла­ди в Україні.

Провідна роль Верховної Ради України зумовлена ії особливою політико-правовою природою, що має прояв у її представницькому, колегіальному, виборному та постійному характері організації та діяльності, періодичності формування, легальності, легітимності та інших ознаках.


Конститущйно-правовий статус Верховно!' Ради України

Представницький характер Верховно/ Ради України чітко не визна-чається Конституцією України, лише проголошується її виключна за-конодавча природа. Проте в Основному Законі та інших нормативно-правових актах є ряд положень, які свідчать про представницький характер парламенту. У Конституції України міститься кілька поло­жень, які певною мірою стосуються питання представницької функції і слугують методологічною основою для наукового та норма­тивного аналізу правової природи представницької функції Верхов­но!' Ради, визначення її поняття та ознак.

По-перше, у Преамбулі Конституції України зазначається, що Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, приймає цю Конституцію — Основний Закон України. По-друге, ст. 5 Конституції України проголошує, що носієм суверенітету і единим джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосеред-ньо та через органи державної влади та органи місцевого самовряду-вання. По-третє, у ст. 6 закладено принцип поділу влади, згідно з яким державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на за-конодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Кон­ституцією межах і відповідно до законів України. До речі, Декларація про державний суверенітет України містить положення, за яким від імені всього народу має право виступати виключно Верховна Рада України1.

Наведені положення свідчать про представницьку природу Верховної Ради України. Це обгрунтовано в конституційно-правових положеннях про те, що тільки Верховна Рада України має право вис­тупати від імені Українського народу. Цей факт зумовлює її первинне соціальне призначення — представництво інтересів Українського на­роду, вираження його суверенної волі шляхом прииняття законів та інших актів. Про представницьку природу Верховної Ради України свідчать і такі її ознаки, як виборність, періодичність формування, колегіальність (кількісний склад та якісний склад), вільний мандат депутатів.

За своею природою Верховна Рада України є единим органом дер­жавної влади, що представляє Український народ — громадян усіх

1 Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради РСР. — 1990. — № 31. — Ст. 429.


Розділ 17

национальностей, які проживають на території України та за ії межа­ми. Отже, представляти увесь Український народ — виключна преро­гатива Верховної Ради України1. Тому очевидно, що частина перша ст. 75 Конституції України потребує доповнення ії положенням про представницький характер українського парламенту.

Колегіальність — на цій важливій ознаці парламенту наголошува-ли, зокрема, російські вчені Г. Барабашов, Д. Златопольський, А. Мах-ненко та українські — Л. Кривенко, В. Журавський, В. Погорілко, В. Шаповал та інші. Так, Л. Кривенко зазначає, що представницький характер парламенту забезпечується тим, що він — не одноособовий орган державної влади і не колегіальний орган виконавчої влади. Пар­ламент складається з сотень депутатів, які представляють основні вер-стви населення і мають виражати його волю та інтереси2. Цю думку поділяють і В. Журавський, М. Теплюк, В. Шаповал, О. Фрицький та ін.3 Наприклад, В. Шаповал зазначає, що парламент є представниць-ким органом не тільки тому, що він є виборним, а й тому, що є ко-легіальним. Його представницька природа зумовлена природою депу­татского мандата у колегіальному вимірі4. Тобто завдяки тому, що всі народні депутата є представниками Українського народу, Верховна Рада України набуває колегіальності й представницької природи.

Колегіальність зумовлює певний кількісний склад парламенту Ук­раїни, який визначений на конституційному рівні. Загалом кількісний склад парламентів та їх палат нерідко відображає істо-

1 Деякі автори наголошують на представницькому характері і мандата Президента
України, аргументуючи це його виборністю. Див., напр., Бойченко М. I. Парламента­
ризм як принцип інтеграції суспільства // Парламентаризм в Україні: теорія і прак­
тика: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. — К., 2001. —
С. 144-145; Цвік М. В. Взаємодія законодавчої, виконавчої гілок влади та референду­
му в системі народовладдя // Вісник Академії правових наук України. — 1995. —
№ 3. — С. 31; Шаповал В. М. Парламент як орган народного представництва //
Віче. — 1999. — № 5. — С. 9. Але ж традиційно представницькими установами вва-
жалися не тільки виборні, а й колегіальні органи. Саме колегіальність, яка має вира-
ження у складі та способі обговорення та прийняття рішень, дає змогу парламентам
набути сучасних демократичних держав властивостей органів народного представ­
ництва.

2 Кривенко Л. Необхідно модернізувати конституційне визначення Верховної Ради
України // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 4 (35). — С. 43-45.
8 Напр.: Теплюк М. О. Парламент України: деякі питання вдосконалення консти-
туційного статусу // Парламентська реформа: теорія та практика. — 2001. — Вип.
№ 6. — С. 254; Шаповал В. М. Парламент як орган народного представництва //
Віче. — 1999. — № 5. — С. 4 та ін.

4 Шаповал В. М. Парламент як орган народного представництва // Віче. — 1999. — №5. —С. 4.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.207.108.191 (0.016 с.)