Мета, роль і особливості функціонування мікросистем у ринковій економіці.

Мета, роль і особливості функціонування мікросистем у ринковій економіці.

Мікроекономіка вивчає поведінку та механізм прийняття рішень окремими екномічними суб”єктами -мікросистеми ( індивідами, домашніми господарствами, підприємствами, організаціями), що прагнуть досягнути мети за наявних обмежених ресурсів, для яких, до того ж, можна знайти альтернативне використання. У центрі уваги мікроекономіки знаходиться поведінка споживача і виробника. Домашнє господарство – самостійна економічна одиниця, до складу якої входить одна чи декілька осіб. На ринку товарів та послуг домашнє господарство виступає як покупець, на ринку ресурсів – як продавець власних факторів виробництва.

Фірма – економічна одиниця, яка самостійно приймає рішення щодо використання факторів виробництва з метою виготовлення продукції та її продажу. На ринку товарів та послуг фірма виступає як продавець: на ринку ресурсів – як покупець факторів виробництва.

Держава – самостійний суб”єкт ринку, до сладу якого входять урядові установи, що здійснюють економічну, юридичну та політичну владу для забезпечення умов господарювання усім суб”єктам мікроекономіки, а в разі потреби здійснюють контроль господарюючих суб”єктів та ринку заради досягнення суспільних цілей.

За принципом класичного лібералізму, єдиним реальним економічним суб”єктом мікроекономіки визнається індивід. В ринковій економічній системі поведінка кожного індивіда мотивується його особистими інтересами, кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Економічна система – складна взаємообумовлена система відносин між виробниками та споживачами економічних благ.

Існують різноманітні способи координування економічної діяльності суб”єктів мікроекономіки: традиції та звички; ринкова взаємодія; ієрархія.

2. Зарождення мікроекономіки як науки та основні етапи розвитку.
17ст. –початок ек.науки.
15 – 17ст. – формування ек.науки(проявилося у вигляді дискусії меркантилістів.Дискусії призвели до форм. нац.сусп. свідомості навколо нац.-держ. Інтересів, розуміння ек. законів,визначення ек. категорій). Заслуга Мілля,Рікарда,Сміта – першими визначили виробництво, як джерело багатства, поч.досліджувати конкурентний механізм, правила та закони форм. ринку.
Сер.19 ст. – новий етап розвитку економ. Школи:маржиналізму,історична,марксизму.В умовах розвитку капіталізму увага переміщається з макро на мікро. Розширюється набір методів(матем.моделювання),як наслідок в кінці 19 ст. «ек.наука» - «економікс»(Маршал).Предметом дослідження стає використання ресурсів,Р та О з метою споживання.
Розпочалася мікроекономіка. Мікроекономіка як наука розглядає діяльність окремих елементів,аналізує прийняття рішень самостійними обєктами.
Термін запропонував Девольф на поч.19ст.
Етапи розвитку економіки:
1)50-ті рр..(сер 19тс) – 1890.Діяльність 2 шкіл:австр.маржиналізм(ВІзер,Менгель).Збагатили ек.науку відкриттям теор.корисності. Американський маржин.(Кларк) запропонував теорію граничної продуктивності.
2)1890-1933.Англійський маржиналізм,мате мат.школа маржиналізму(лазанська).Маршал займався розробкою теорії D і S,звертав увагу на мотиви.Математ. школа розглядала ринкову рівновагу.
3)1933 – цей час.Вийшла стаття Фіша,який запропонував розділити ек.аналіз на мікро та макро.Його підтримав Кейнс.:теорія недосконалої,монополістичної конкуренції,теорія ігор,ефект заміщення.

Предмет мікроекономіки

Мікроекономіка — це розділ економічної теорії, що вивчає обґрунтування виборів, які здійснюються невеликими економіч­ними одиницями. Мікроекономіка розглядає поведінку й меха­нізм прийняття рішень окремими економічними суб'єктами (інди­відами, домашніми господарствами, підприємствами, галузями, громадськими організаціями й державними агентствами, тобто мікросистемами).

Мікроекономіка вивчає поведінку та механізм прийняття рішень окремими економічними суб’єктами – мікросистемами, до яких відносяться індивіди, домашні господарства, підприємства, організації та ін. учасники ринкових операцій, що прагнуть досягти мети за наявних обмежених ресурсів, для яких, до того ж, можна знайти обмежене використання. Отже, предметом мікроекономіки є поведінка споживача і виробника та її оптимізація, ринковий попит і пропозиція, відносні ціни товарів, розподіл ресурсів за альтернативності їх використання, часткова та загальна рівновага на ринку тощо.

Мікроекономіка присвячена аналізу таких аспектів господарсь­кої діяльності, як попит і пропозиція, відносні ціни на товари, розпо­діл ресурсів для досягнення альтернативних цілей, поведінка мікросистем у різних ринкових ситуаціях, рівновага споживача, виробни­ка тощо. Вона забезпечує знання базових інструментів економічної оцінки різноманітних споживчих благ, у тому числі й таких, які не є традиційним предметом економічного обміну (промислова влас­ність, інформація, деякі права і т. ін.).

Мікроекономіка характеризується своїм об'єктом вивчення, ви­діленим у такому об'єкті змістом, що становить її предмет, методом, що визначає специфіку її підходу до об'єкта і виділеного у ньому предмета.

Мікроекономічна теорія вивчає економічну діяльність людей, встановлюючи її суттєві загальні закономірності. В цілому еконо­мічна діяльність людей спрямована на задоволення їх потреб і то­му складається з таких компонентів, як потреби, ресурси, техноло­гії, продукти і їх використання. Послідовність дій при цьому являє собою спіраль: задоволення однієї потреби однозначно приводить до формування іншої. Основні питання економічної теорії в мікроекономіці можна розглядати як виникнення блоків економічних проблем: що виробляти? (блок потреб), як виробляти? (блок ресур­сів і технології), для кого виробляти? (блоки продуктів і їх вико­ристання).

Економічна діяльність — це конкретна економічна поведінка, яка реалізується в певних формах, що залежать від різноманітних взаємозв'язків людей, тобто їх економічної поведінки. Подібні еко­номічні зв'язки і відносини повторюються, стають постійними, стій­кими, звичними способами, нормами, правилами економічної пове­дінки і зводяться до відповідних інститутів і суспільних структур. Ці інститути та їх структура, складаючи відповідні соціальні систе­ми, активно впливають на окремі економічні дії та економічну пове­дінку в цілому. Якість їх аналізу може бути різною залежно від кон­кретних завдань дослідження, але без урахування таких ключових інститутів, як ринок, власність, держава, не відбувається аналіз еко­номічної діяльності людей. Отже, об'єктом мікроекономіки є еконо­мічна діяльність людей, загальні економічні проблеми, які виника­ють упродовж неї і вирішуються у відповідності з існуючими інсти­тутами та їх системами.

Досліджуючи цей об'єкт, мікроекономіка визначає свій пред­мет. До нього відносяться економічні суб'єкти, економічні блага й економічні дії. Економічні суб'єкти — це окремі (самостійно діючі в економіці) одиниці, якими є окремі люди, їх групи, товариства. Але суб'єктом може бути не будь-яка група людей, а лише та, яка діє цілеспрямовано, як єдине ціле, тобто ставить перед собою єдині цілі й досягає їх завдяки спільним зусиллям. Усі економічні суб'єкти в процесі життєдіяльності поділяються на виробників і споживачів.

Об'єктами економічної діяльності виробників і споживачів є блага. Благо — це предмет (як матеріальний, так і нематеріальний), який задовольняє певні потреби споживача або використовується виробником. У ринковій економіці їх поділяють на два типи: вироб­ничі ресурси й вироблені на їх основі споживацькі блага.

Отже, предметом мікроекономіки є прийняття економічними суб'єктами економічних рішень з приводу економічних благ. Суб'єк­ти господарювання мають певні інтереси і (відповідно до них) цілі, яких необхідно досягти. Проте заходи, які вживаються для досягнення певних цілей, здійснюються з урахуванням деяких обмежень: обмеженість ресурсів; обмеженість знань і фізичних можливостей; економічні обмеження; обмеження нормативного характеру (економічне законодавст­во, що регламентує або забороняє певні види діяльності).

Знання основ мікроекономіки сприяє раціональному веденню справ, допомагає в управлінні підприємствами, дає можливість більш ефективно розподіляти власні кошти тощо.

Методологія мікроекономіки

Методи мікроекономічного аналізу — це сукупність засобів і конкретних прийомів дослідження, за допомогою яких пізнається суть економічних процесів, що відбуваються на рівні окремих еко­номічних суб'єктів. Мікроекономіка досить широко використовує такі загально-наукові методи, як наукова абстракція, сходження від абстрактно­го до конкретного, аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, і графічне відображення економічних процесів. Оскільки мікроекономіка спрямована на дослідження кількісних характеристик гос­подарської поведінки, вона активно використовує математичний інструментарій для отримання адекватної картини економічної системи. Дуже важливим є також метод моделювання економічних про­цесів і явищ. Він передбачає, що дослідник повинен визначити клю­чові змінні, які характеризують внутрішнє середовище процесу, який досліджується. При цьому необхідно визначити припущення щодо умов адекватності моделі, а також поведінкові передумови, за яких вона повинна діяти. Мікроекономіка широко використовує припущення «за інших постійних умов», яке передбачає, що всі змінні приймаються як постійні, за винятком тих, які розглядаються як фактор господарської поведінки.

Мікроекономіка виходить із припущення про раціональну пове­дінку економічних суб'єктів, тобто намагання досягти максималь­них результатів за наявних обмежень. Фірми максималізують свій прибуток, індивіди — корисність, держава — суспільний добробут. У той же час для вивчення й моделювання сучасної економіки Украї­ни припущення раціональності поведінки потребує від мікроеконо-мічного аналізу обов'язкового врахування специфічних інституційних умов, які склалися в економічній системі перехідного типу. Наприклад, для розуміння нашої системи господарювання особливо­го вивчення потребує роль державної бюрократії у розподілі еконо­мічних ресурсів.

Дуже важливим є також метод моделювання економічних про­цесів і явищ. Він передбачає, що дослідник повинен визначити клю­чові змінні, які характеризують внутрішнє середовище процесу, який досліджується. При цьому необхідно визначити припущення щодо умов адекватності моделі, а також поведінкові передумови, за яких вона повинна діяти. Мікроекономіка широко використовує припущення «за інших постійних умов», яке передбачає, що всі змінні приймаються як постійні, за винятком тих, які розглядаються як фактор господарської поведінки.

Мікроекономіка виходить із припущення про раціональну пове­дінку економічних суб'єктів, тобто намагання досягти максималь­них результатів за наявних обмежень. Фірми максималізують свій прибуток, індивіди — корисність, держава — суспільний добробут. У той же час для вивчення й моделювання сучасної економіки Украї­ни припущення раціональності поведінки потребує від мікроекономічного аналізу обов'язкового врахування специфічних інституцій-них умов, які склалися в економічній системі перехідного типу. Наприклад, для розуміння нашої системи господарювання особливо­го вивчення потребує роль державної бюрократії у розподілі еконо­мічних ресурсів.

Дуже важливий спеціальний метод мікроекономіки — інтроспек­ція, тобто самоспостереження. Завдяки цьому підходу дослідник має можливість перевірити адекватність своїх теоретичних уявлень на реальному мікроекономічному об'єкті, який оптимізує свою еконо­мічну поведінку, — на самому собі.

У процесі моделювання господарських процесів дослідник фор­мує гіпотезу щодо взаємодії ключових змінних і прогнозування ре­альних економічних подій. Ця гіпотеза допомагає при відборі фак­тів та емпіричних даних і є критерієм їх попередньої систематизації. За допомогою реальних даних також здійснюється перевірка гіпоте­зи шляхом зіставлення передбачення й подій, що відбулися.

Мікроекономіка використовує два типи моделей — оптимізаційні та рівноважні.

Еластичність попиту

Теорія виробництва

Виробництво — це процес використання праці та обладнання (капіталу) разом з природними ресурсами і матеріалами для створення необхідних продуктів та надання послуг. Виробничі послуги праці, капіталу, землі та підприємницьких здібностей називаються факторами виробництва.

Разом з тим, виробництво можна охарактеризува-і ти і як певну систему відносин між людьми. Вони можуть носити організаційно-економічний (бригадир — робітник, директор підприємства — начальник цеху, робітник — робітник тощо) або соціально-економіч-ний (власник — невласник, акціонер — акціонер, кредитор — позичальник тощо) характер. Наочно вироб ництво як поєднання продуктивної системи та систе^ ми відносин подано на рис.5.1.

Соціально-економічні відносини у виробництві виї значаються насамперед пануючими відносинами власі ності. їх вивченню присвячені спеціальні розділи курсу політичної економії (основ економічної теорії).! У мікроекономіці соціально-економічні відносини не є' предметом вивчення. Вона вивчає, головним чийому виробництво як продуктивну систему, здатну постан чати на ринок певну кількість товару, витративши при цьому деякі кошти та споживши певні обсяги рен сурсів.

Здатність виробництва продукувати товари при відповідних затратах факторів виробництва визначаєм ться передусім технологією, що використовується І ньому (зазначимо, що саме під впливом технології формуються насамперед організаційно-виробничі від< носини). Технологія — це практичне застосування знань про способи виробництва продуктів і послугЛ Вона матеріалізується:

— у нових зразках обладнання;

— у нових методах виробництва;

— у новій організації праці;

— у підвищенні загальноосвітнього та професійно­
го рівня підготовки працівників.

У реальному житті технологія постійно вдосконаИ люється, що приводить до змін у виробничому процеї сі. Однак для спрощення моделі поведінки виробник™ на цьому етапі нашого аналізу припустимо, що техі нологічні зміни не відбуваються. Це припущення нД змінить мотивів поведінки виробника, однак спросі тить процес пізнання.

Якщо технологія залишається незмінною, то моя на обгрунтовано припустити, що існує стійка залежі ність між певною кількістю ресурсів, що використої вується у виробничому процесі, та тим максимальним) обсягом товару, який може бути вироблений за дани умов. Таку залежність демонструє виробнича функція

Вибір виробничї технології.

Технологія - це сукупність методів і практичних знань та навичок по виготовленню, зміні стану, властивостей напівфабрикатів, які здійснюються у процесі виробництва економічних благ.

Завданням технології є виявлення фізичних, хімічних, механічних та інших закономірностей з метою використання на практиці найбільш ефективних і економічних виробничих процесів.

Виробничий процес технологічно ефективний, якщо не існує ніякого іншого способу, при якому для виробництва даного обсягу продукції витрачається менша кількість хоча б одного з ресурсів при умові не збільшення інших видів ресурсів.

Виробничий процес технологічно ефективний, якщо обсяг виробленої продукції є максимальним при використанні визначеної кількості ресурсів.

Оскільки ж ресурси платні, фірма, крім визначення найкращої технології, повинна зосередитись на пошуку економічно ефективного способу виробництва, щоб мінімізувати свої витрати.

Поняття і види витрат.

Витрати – сума коштів, що витрачається на оплату всіх ФВ, що використовуються в процесі в-ва. Альтернативні витрати- вартість втрачених можливостей, дохід, який можна було б отримати за найкращого способу в-ва. Альтернативні витрати в грошовій формі називаються економічними витратами. Альтернативні витрати включають явні і неявні витрати. Явні витрати (завнішні)– це витрати на оплату ЕК.р-сів, постачальники яких не входять до складу власників фірми. Неявні ресурси (внутр.) –витрати фірми на використанні власних неоплачуваних р-сів, включ. недоотримані доходи при найвигідн. альтерн. застосуванні власних р-сів. Бухгалтерські витр.включ. зовн. Витр. Сукупні витрати (ТС) – заг.витр.на в-ва певной к-ті продукції. Постійні (FC)- витр.,що не змін.зі зміною к-ті прод.і імнують навіть тоді, коли прод.не вир. Змінні (VC)- витр., повяз. зі зміною обсягів в-ва. Середні сукупні витрати (АТС) – виртати 1 продукції в середньому. АТС=ТС/Q. Граничні витрати (МС) – це приріст сукупних витрат підприємства, пов’язаний із виробництвом дод. 1 продукції. МС= ∆ТС/∆Q= ТС’.

Альтернативні витрати використання ресурсів – це вартість використовуваних ресурсів у кращому з альтернативних варіантів їх застосування. Незворотні витрати – витрати раніше зроблені і невідшкодовані. Бухгалтерські витрати – явні витрати що визначаються підсумком витрат підприємства на оплату закуплених ресурсів. Явні витрати поділяють на прямі та непрямі. Неявні витрати – вартість послуг факторів виробництва, які використовуються в процесі виробництва, але не придбані ззовні. Це ресурси, що є власністю даного підприємства.

Припустимо що для виробництва продукції використовують ресурси К і L, ціни яких відповідно r та w. У такому випадку загальні витрати підприємства дорівнюють ТС = rК+w L.

Функція витрат описує зв'язок між випуском продукції та мінімально можливими витратами, які необхідні для його забезпечення.

Витрати на весь обсяг продукції називаються сукупними витратами . Вони включають постійні і змінні витрати: .

Другий рівень аналізу включає витрати на одиницю продукції. До них відносять середні і граничні витрати. Всі види середніх витрат обчислюються шляхом поділу відповідних сумарних витрат на обсяг продукції, випущеної за певний період : середні постійні витрати: , середні змінні витрати: , середні сукупні витрати: .

Оскільки сукупні витрати є сумою і , то середні сукупні витрати також можна представити як суму середніх постійних і середніх змінних витрат:

Граничні витрати – це приріст су­купних витрат в результаті приросту обсягу випуску на одиницю, або додаткові витрати, пов’язані з виробництвом ще однієї додаткової одиниці продукції: . Оскільки сукупні витрати змінюються в результаті приросту змінних витрат, то граничні витрати можна визначити також за показником приросту змінних витрат: .

Всі типи витрат виробництва безпосередньо пов’язані з виробничою функцією, яка відображає залежність між кількістю застосовуваного ресурсу і обсягом випуску. Нехай величина заробітної плати 1 робітника за тиждень становить 100 гривень, а ціна одиниці капіталу – 50 грн. Граничні витрати обчислюємо за формулою . Значення граничних витрат ми за­писуємо між рядками, щоб підкреслити, що це прирости витрат.

У довгостроковому періоді всі фактори є змінними і постійних факторів виробництва взагалі не існує. Отже в довгому періоді витрати можна класифікувати у такий спосіб: загальні витрати довгого періоду (LRTC), загальні середні витрати довгого періоду (LRAC), граничні витрати довгого періоду (LRMC).

Функція прибутку.

Функції прибутку:

· Характеризує економічний ефект діяльності

· Відіграє стимулюючу функцію в діяльності, оскільки виступає одним з важливих джерел власних фінансових ресурсів

· Загально-економічна функція – прибуток є джерелом наповнення держбюджету.

Після сплати ПДВ маємо чистий прибуток. Частина залишається у підприємства і називається нерозподіленим прибутком. Він спрямовується в резервний фонд розвитку підприємства.

Розділений прибуток – частина прибутку, що йде на виплату дивідендів, фонд заохочення (премії). Частина розподіленого прибутку йде на благодійну діяльність.

П=Р-W₁X₁-W₂X₂, де Х – кількість, Р – ціна, W – ціна ресурсу (відповідно 1- ресурс перший, 2 – ресурс другий).

Ізопрофіта – показує усі можливі комбінації використаних факторів виробництва і випуску, що дають постійний рівень прибутку.

На мал. т.А – максимум прибутку,

Q_X – виробнича функція.

 

36. Оптимальний план виробництва. Технічна та економічна результативність виробництва.

Загальне правило вибору оптимального обсягу випуску для будь-якої фірми, незалежно від того, в якій ринковій структурі і в якій ситуації вона функціонує: є обсяг, на я кому граничний виторг стає рівним граничним витрата.

На цьому обсязі фірма перебуває у стані рівноваги, тут вона не має стимулів до зміни обсягів, оскільки будь-яка зміна не поліпшить її стану.

Ефективність в-ва в значній мірі зумовлена ефективним використанням ресурсів, але, аналізуючи в-во не можна обмежуватися лише аналізом видів виготовленої продукції і її обсягів. Розрізняють технічну і економічну ефективність (результативність).

Технічна ефективність в-ва оцінюється на основі аналізу:

· Матеріаломісткості

· Фондовіддачі. Це відношення чистого доходу від реалізації продукції до середньої за період залишкової вартості основних засобів

· Частки залишкової вартості основних засобів - це відношення залишкової вартості основних засобів до їх первісної вартості

· Оновлення основних засобів – відношення зміни первісної вартості до самої первісної вартості

· Наукомісткість в-ва

Економічна ефективність виражається у рентабельності. Це відношення прибутку до середньорічної вартості основних фондів.

Систематичне виконання норм виробітку і зростання випуску продукції за рахунок ефективного використання виробничих потужностей дозволяє в цілому підвищити ефективність в-ва.

Шляхи підвищення ефективності в-ва:

o підвищення екстенсивного навантаження на обладнання

o ліквідація диспропорцій в потужності окремих ланок складових підприємства

o інтенсифікація виробничих процесів

o розвиток спеціалізації і кооперування промислових підприємств.

 

 

37. Оптимальний план виробництва. Умови мінімізації витрат та максимізації прибутку. Графічна інтерпретація.

Вир-во продукції пов’язано з певними витратами, зміни його обсягів обумовлюють коливання величини цих витрат. Тому виробник, зважаючи на динаміку граничної продуктивності, вартості та взаємозамінності ресурсів, намагається досягти стану рівноваги,тобто такої комбінації використання ресурсів для вир-ва певного обсягу продукції,за якої величина витрат буде мін. Мінімальний рівень витрат забезпечується за умови,що гранична продуктивність у розрахунку на одиницю вартості ресурсу буде однаковою для всіх ресурсів, які використовує виробник: MP1 = MPn. Графічно точку рівноваги вир-ка можна знайти за допомогою ізокости- лінія, кожна точка якої відображає однакову суму витрат за різних поєднань двох ресурсів. Точка дотику ізокости і кривої однакового обсягу вир-ва (ізокванти) відображає рівновагу вир-ка. У точці дотику кут нахилу ізокости та ізокванти той самий, тобто виконується рівність: MP1 =MPn Ця умова мінімізації витрат відома під назвою еквімаржинальний принцип: для мінімізації вартості за даного рівня вир-ва підприємству треба вик-ти таку комбінацію ресурсів, за якою співвідношення граничних продуктивностей ресурсів та їхніх цін рівні між собою.

 

Сформулюємо загальне правило вибору оптимального обсягу виробництва, або загальну умову максимізації прибутку:

q прибуток максимізується на обсязі, для якого граничний виторг дорівнює граничним витратам:

Це правило справедливе для всіх фірм, у будь-якій ринковій структурі. Графічна модель зводить задачу максимізації економічного прибутку до пошуку точки перетину графіків функцій граничних витрат і граничного виторгу (рис. 8.3). Припустимо, що фірма виробляє обсяг продукції . Для цього обсягу . Тому, обмеживши випуск кількістю , фірма втрачає частину можливого прибутку в розмірі площі . Якщо вона розширить випуск до (точка ), то зможе збільшити суму прибутку. Якщо фірма буде нарощувати обсяги виробництва далі, до обсягу , то , а збитки величиною площі зменшать загальну суму отриманого прибутку. В цій ситуації фірма зможе збільшити прибуток, скоротивши випуск до , що відповідає точці . Таким чином, рівновага фірми, за якої вона максимізує прибуток, встановлюється в точці перетину кривих і .

Виробники товарів пропонують свою продукцію на ринку, де во-ни взаємодіють з іншими виробниками, споживачами та іншими суб'єктами ринкових відносин. Умови взаємодії учасників і ціно-утворення на ринках залежать від типу ринкової структури.

Досконала конкуренція — це тип ринкової структури, якій притаманні такі риси:

• дуже велика кількість продавців і покупців, кожний з яких має незначну частку в загальному обсязі продажів чи споживання про-дукції, внаслідок чого кожний з них самотужки не може вплинути на ціну (атомістичність ринку);

• однорідність блага та вподобань (кожна одиниця блага є одна-ковою, немає різниці у транспортних витратах, немає збиткових по-слуг та особистих зв'язків між постачальниками та покупцями), іна-кше кажучи, має місце просторова, часова, речова та особистісна однорідність;

•прозорість ринкових відносин і повна доступність інформації про ринкові процеси; • відсутність вхідних і вихідних бар 'єрів до ринку. Отже, на ринку досконалої конкуренції існує дуже велика кількість продавців і покупців, інтереси яких в узагальненому вигляді представ-лені ринковим попитом і ринковою пропозицією.

Ринковий попит і пропозиція на ринку

46-47. Модель ринку досконалої конкуренції. Ринковий попит та ринкова пропозиція на ринку. Індивідуальна пропозиція конкурентної фірми на ринку в короткотерміновому періоді.

Ринок досконалої конкуренції має такі характерні риси:

· значне число продавців і покупців;

· стандартизована продукція;

· незалежність дій продавців і покупців;

· об’єктивність ціноутворення, відсутність будь-якого впливу на ринкову ціну;

· інформованість покупців і продавців;

· вільний вступ і вихід з галузі.

Положення фірми на конкурентному ринку визначається тим, що вона надто мала, щоб вплинути на стан ринку. Ринкова ціна не залежить від обсягу пропонування окремої фірми. Конкурентна фірма є „ціноотримувачем” („ price taker”). Тому попит на продукцію конкурентної фірми є абсолютно еластичним, графічно має вигляд горизонтальної лінії на рівні ринкової ціни.

Крива пропозиції показує обсяг продукції, який фірма може поставити на ринок за всіх можливих значень ціни. Згідно з правилом визначення оптимального обсягу випуску, фірма завжди, за будь-якої ціни, розширює виробництво до рівня, де . Отже, всі параметри виробництва належать кривій граничних витрат . Але фірма припиняє виробництво, якщо ціна впаде нижче середніх змінних витрат (рис. 8.7).

За будь-якої ціни, що перевищує мінімальне значення , оптимальний обсяг виробництва може бути визначений безпосередньо за графіком. Наприклад, за ціною оптимальним буде обсяг випуску , він максимізує прибуток. За ціною оптимальним буде обсяг , він мінімізує збитки.

 

Монопольна влада

Продавець володіє монопольною владою або владою над ринком, якщо він може підвищувати ціну на свою продукцію шляхом обмеження свого власного обсягу випуску.

Щоб володіти деякою монопольною владою, фірмі зовсім не обов’язково бути монополістом; навіть маленькі бакалійні магазинчики у великих містах мають деякий контроль над цінами, які вони назначають. Різниця між такими фірмами і, скажімо, алмазною монополією “Де Бірс” полягає в мірі їх влади над ринком, “Де Бірс” володіє більшим контролем над ціною своєї продукції.

Наслідки монопольної влади

Цінова дискримінація. Фірма, що володіє монопольною владою проводить політику цінової дискримінації, якщо вона назначає різні ціни для різний категорій споживачів на основі різниці в еластичності їх попиту.

Наприклад авіакомпанія “Хеппі Скайз” може збільшити ціну на квитки для бізнесменів, що спричинило би зростання прибутку (попит на ділові поїздки є нееластичним) і зменшити ціну на квитки для туристів, що спричинило б також зростання прибутку (попит на туристичні поїздки є еластичним).

Домінантні фірми. Галузь, зображена на малюнку 5 включає домінантну фірму і конкурентне доповнення, що складається з мілких фірм, що ведуть себе як досконалі конкуренти.

S – крива пропозиції конкурентного доповнення, а D – крива ринкового попиту. Домінантна фірма зіштовхується з кривою надлишкового попиту ED, що відображає різницю між обсягом ринкового попиту і обсягом пропозиції конкурентного доповнення при кожному значенні ціни. Домінантна фірма вибирає обсяг випуску Qdf при цьому граничний дохід дорівнює граничним витратам. Сукупний обсяг попиту при відповідній ціні Pdf дорівнює Qf, що включає в себе Qcf, що виробляє конкурентне доповнення, і залишок, що виробляє домінантна фірма.

Ринок МК.

Монополістична конкуренція характеризує таку ринкову модель, за якої існує кілька десятків (до 100) фірм, що пропонують подібну, але не ідентичну продукцію.

Основні хар-тки:

· відносно велике число невеликих фірм;
· диференційована продукція;
· деякий, проте обмежений контроль над ціною;
· нецінова конкуренція;
· відносно вільний вступ в галузь і вихід з неї.
Оскільки продукція диференційована, кожен виробник певної марки товару виступає як монополіст і має спадну криву попиту. Але кожна фірма занадто мала, щоб значно впливати на загальну ринкову ситуацію. У короткостроковому періоді фірма може максимізувати прибуток або мінімізувати збитки, керуючись загальним правилом MR=MC.

У короткостроковому періоді число фірм в галузі є незмінним. Фірма приймає криву попиту на свою продукцію як задану, обсяг виробництва вона обирає відповідно до точки перетину кривих MR i MC, а ціну для даного обсягу знаходить на кривій попиту.а) рівноважна P>ATC, тому фірма працює, максимізуючи прибуток. б), навпаки, P<ATC, тому фірма працює, мінімізуючи збитки. Отже, короткострокова рівновага МК подібна до рівноваги М.
У довгостроковому періоді у випадку прибутковості в галузь починають входити нові фірми, приваблені можливістю одержати економічний прибуток. Фірма втрачає частину свого попиту. Це означає, що крива попиту змішується ліворуч і є більш похилою, попит стає ще більш еластичним. Кожна фірма починає втрачати прибутки. І навпаки, у випадку збитковості фірми починають залишати ринок, кількість продукції скорочується. Зменшення числа фірм призводить до збільшення попиту на товари тих фірм, які залишились на ринку. Криві їх попиту зміщуються праворуч, збитки зменшуються. Рух фірм триває до того часу, коли економічний прибуток досягне нуля. Як тільки крива попиту стане дотичною до кривої середніх витрат, економічний прибуток зникає, фірма стає беззбитковою. Отже, у стані довгострокової рівноваги всі фірми галузі одержують лише нормальний прибуток.
58.НЕЦІНОВА КОНКУРЕНЦІЯ

Монополістична конкуренція – тип ринку, на якому діє велика кількість невеликих постачальників, що конкурують між собою за продаж диференційованого товару.

Нецінова конкуренція здійснюється за допомогою реклами та диференцації продукту. Фірми створюють вступні бар’єри використовуючи саме рекламу та диференціацію продукції. Результатом рекламної діяльності підприємств є те, що покупці знають про існуючі марки товарів та віддають свою прихільність певним відомим торгівельним маркам.

Товар кожного підприємства є недосконалим заміником товару, що реалізується іншими учасниками даного ринку, тобто товар є диференційованим. Взагалі, диференціація продукту – це надання продукту специфічних властивостей, що відрізняють його від аналогічних і перетворюють на недосконалий замінник. Дифер-ія може бути як за якісними ознаками, так і за розбіжностями в рекламі, іміджі підприємства, що дає змогу продавцеві мати певну міру монопольної влади у своєму ринковому сегменті.

Сучасною формою конкурентної боротьби є нецінова конкуренція, тобто що пропонується на ринок. Надходження на ринок продукції більш високої якості або нової споживчої вартості утруднює відповідні заходи з боку конкурента, поза як формування якості проходить тривалий цикл, що починається накопиченням економічної і науково-технічної інформації. В якості прикладу можна навести той факт, що відома японська фірма "SONY" здійснювала розробку відеомагнітофона одночасно по 10 конкурентних напрямах.

В наш час набули великого розвитку різноманітні маркетингові дослідження, що мають на меті вивчення запитів споживача, його відношення до тих чи інших товарів, поза як знання виробником подібної інформації дозволяє йому точніше уявляти майбутніх покупців його продукції, точніше розуміти й прогнозувати ситуацію на ринку в результаті його дій, зменшувати ризик невдачі тощо.

Велику роль в неціновій конкуренції відіграє до- і піосляпродажне обслугов