Історія медицини як наука і предмет викладання. Періодизація історії медицини і джерела її вивчення.

Історія медицини як наука і предмет викладання. Періодизація історії медицини і джерела її вивчення.

Історія медицини (IМ) – джерело медичних знань, “сховище” славних традицій, які створюються та передаються із покоління в покоління. Як наука і предмет викладання вона відіграє велику роль у системі підготовки лікаря: вихованні в нього почуття патріотизму, національної гідності, історико-діалектичного мислення, попередженні помилок минулого, формуванні прогресивного наукового світогляду та активної соціально-політичної позиції, підвищенні рівня загальної і професійної культури, моральності, біоетичних принципів, поглибленні спеціальних медичних знань. Для інтерпретування розвитку медицини в історичній ретроспективі, трактування основних історико-медичних подій особливе значення має знайомство з історичним методом, який є основним при проведенні історико-медичного дослідження та обов’язковим спеціальним у групі методів сучасних медичних досліджень, а також розуміння необхідності при вивченні ІМ акцентувати увагу на залежність рівня і характеру світової, вітчизняної та регіональної медицини, системи охорони здоров’я (ОЗ), суспільного здоров’я від соціально-політичних і матеріальних умов, світогляду, рівня розвитку культури і науки конкретних історичних періодів.

Історія медицини: наука та предмет викладання.ІМ – це наука, яка вивчає розвиток медичної діяльності, та медичних знань у зв’язку з розвитком і зміною суспільно економічних формацій, у нерозривному зв’язку із загальною історією культури народів. При розкритті питання – ІМ як наука – треба охарактеризувати теоретичні основи IМ, об’єкти та методи їх дослідження(історичний, експериментальний, графічних зображень, інтерв’ювання та ін.), суб’єкти дослідження, матеріально-технічну наукову базу. ІМ – наука про виникнення, розвиток і сучасний стан медицини, яка спроможна прогнозувати майбутнє. Вона складається з двох частин: загальної та спеціальної ІМ. Загальні питання історичного розвитку медицини, виявлення характерних особливостей, закономірностей цього розвитку, головних проблем, складають предмет загальної ІМ, яка вивчається в окремому курсі на кафедрах соціально-медичного профілю. Спеціальні питання історії окремих медичних дисциплін, історико-медичні відомості, які належать до окремих галузей медицини, вивчаються у відповідних курсах: анатомії та фізіології, терапії та хірургії, очних хвороб, невропатології та ін.

Основні принципи ІМ: історизму, головного і другорядного, історичної достовірності. Важливим є історичний підхід до всіх явищ у світі, включаючи медичну науку і практику: дивитись на кожне відоме явище з точки зору того, як в історії воно виникло, які головні етапи розвитку проходило, якого рівня досягло у теперішній час. Основний метод ІМ – історичний (історико-літературний, історико-бібліографічний, історико-архівний пошук та ін. спеціальні напрямки). Загальна ІМ як предмет викладання є самостійною дисципліною. Окремі відомості про розвиток медичних дисциплін надаються у курсі спеціальної історії медицини на теоретичних медичних, клінічних та профілактичних кафедрах. При цьому деталізуються і доповнюються матеріали курсу загальної історії медицини: життя та діяльність видатних вчених-медиків, лікарів, досягнення наукових медичних шкіл, історія ряду відкриттів. В основу періодизації у загальній ІМ покладена періодизація загальної (громадської) історії. За формаційним підходом розрізняється медицина таких періодів: 1) докласового суспільства: більше 2 млн років тому – V тис. до н. е. (первіснообщинна формація як основна); 2) давнього світу: V тис. до н.е. – V ст. (рабовласництво); 3) середньовіччя: V ст. – 1 чврт. XVII ст. (феодалізм); із 3 підперіодами – раннього: V – Х-XI ст.; класичного: Х-XI ст. – XV ст.; пізнього, або епохи Відродження XV – І пол. XVII ст.;4) нового часу: XVII – XIX ст. (капіталізм);5) новітнього часу: XX початок ХХІ ст.; (соціалізм; індустріально розвинений капіталізм).

ІМ як наука і предмет викладання відіграє велику роль у системі підготовки лікаря, формуванні у нього прогресивного наукового світогляду і соціально-політичної позиції, підвищенні рівня його загальної професійної культури.

Періодизація і основні етапи становлення первісного суспільства та первісного лікування. На якому етапі розвитку людства зародилась медицина, і які чинники спонукали появу лікувальної справи?

Виникнення зачатків медичної діяльності у первісному суспільстві. Перші емпіричні засоби і навички лікування. Становлення народної медицини і гігієни.

У історії первісної ери виділяють три етапи: становлення первісного суспільства (понад 2 млн. років 40 тис. років тому назад); розквіт первісного суспільства (40 тис. років тому X тисячоліття до н. е.); розкладання первісного суспільства (з XV тисячоліть до н. е.)

Відповідно історичним етапам умовно визначаються три періоди в розвитку первісного лікування:

1) становлення людини, первісного суспільства і первісного лікування, коли відбувалося первинне накопичення і узагальнення емпіричних знань про природні лікувальні засоби (рослинного, тваринного і мінерального походження); 2) лікування в період розквіту первісного суспільства, коли розвивалося і затверджувалося цілеспрямоване вживання емпіричного досвіду колективного лікування в соціальній практиці; 3) лікування в період розкладання первісного суспільства, коли разом із зародженням класів і приватної власності йшло становлення культової практики лікування (що зародилася в період пізньої родової общини), продовжувалося накопичення і узагальнення емпіричних знань лікування (як колективного досвіду общини і індивідуальної діяльності лікаря).

Стародавній Эгипет

Давньоєгипетська держава обіймає період з V тисячоліття до нової ери (до народження Христа) та поділяється на такі відрізки: архаїчний період (V–IV тис. до н.е.), Давнє царство (IV–III тис. до н.е.), Середнє царство (III–II тис. до н.е.), Нове царство (від II тис. до н.е. і до народження Христа).

Джерелами для вивчення медицини стародавніх єгиптян є археологічні матеріали (останки людей і тварин, велика кіль­кість мумій), письмові пам'ятки-папіруси, архітектурні пам'ят­ки з численними написами на них
Стародавній Китай Бере свій початок з IV тис. до н.е. Основним джерелом вивчення є письмові документи; письмо після Єгипту і Месопотамії було поширено в Китаї. Виняткова складність цієї писемності, що уві­йшла в прислів'я («китайська грамота»), зумовила трудноприступність грамотності й освіти і монополію щодо них невеликоїпривілейованої групи жерців і аристократів. Найдавніші пам'ят­ки китайської писемності, серед яких перший в історії людства календар і перша карта зоряного неба, записані на черепаша­чих панцирах, на пластинках з пресованого бамбука, на кам'я­них і бронзових ритуальних посудинах. Пізніше, в І тис. дон. е., китайські тексти писали на шовку й папері, який уперше почали виробляти в Китаї.

У Стародавньому Китаї було винайдено також порох, ком­пас (магнітна голка), пензель для письма. Ці та деякі інші винаходи проникли з Китаю в інші країни, пізніше їх іноді при­писували іншим народам. Вироби китайських промислів — шов­ки, гончарні, з кості, згодом фаянс і фарфор — широко відомі протягом тисячоліть.

Стародавня Індія Отримує розвиток з III тисячоліття до нашої ери. Джерелами вивчення індійської медицини є письмові пам’ятки — Аюрведи (науки життя) та закони Ману.В Індії отримало широке розповсюдження анатомування трупів.Теоретичні уявлення індійських медиків були такі: тіло людини складається із жовчі, слизу і повітря, а також п’яти космічних елементів: землі, води, вогню, повітря, ефіру. Із цих елементарних часточок утворюється сім органічних продуктів, а саме: хілус, кров, м’ясо, жирова клітковина, кістки, мозок, сім’я. Кожен наступний продукт утворюється із попереднього. Так складається фізіологічний цикл, що триває місяць і створює життєву силу, яку можна збуджувати харчовими і лікувальними засобами.

Медичну допомогу надавали лікарі-жреці та лікарі, які навчались в світських медичних школах. При школах були лікарні і бібліотеки.

Месопотамія За дві тисячі років до нашої ери в гирлі Тигру і Євфрату утворилось Вавилонське, а потім Ассирійське царство.

У 1902 р. була знайдена кам’яна плита часів царя Хаммурапі (1792–1750 до н.е.), на якій були викарбувані «справедливі закони

Медицина античної Греції та Риму Розквіт медицини стародавньої Греції припадає на перше тисячоліття до н.е. Основними джерелами вивчення медицини стародавньої Греції є писемні. Богом медицини бувАсклепій, внук Зевса і син Аполлона. Мав двох синів — Махаона та Подолірія — і двох доньок — Гігією і Панакею

Стародавній Рим

У 146 р. до н.е. Рим завоював Грецію і протягом майже шести століть владарював над тодішнім світом.

Медицина Риму увібрала в себе здобутки попередніх епох і водночас доповнила її своїм неповторним вкладом.

Про ті часи ми дізнаємося переважно із писемних джерел. До нас дійшло багато творів Асклепіада, КорнеліяЦельса, Лукреція Кара і, особливо, Клавдія Ґалена.

Медицина у країнах Месопотамії (Шумер, Вавілонія, Ассирія). Погляди на причини захворювань, методи діагностики, напрямки в лікуванні, медична освіта, медична література, спроби регламентації лікарської діяльності.

Найстародавнішим центром культури були держави, які утворилися в долині річок Тігру та Євфрату - в Месопотамії. В історії цього краю відіграли велику роль три народи: шумерійці, вавілоняни та ассірійці. Для землеробства в Межиріччі потрібні були штучне зрошення, іригаційні споруди, постійний умілий догляд за ними. Все це потребувало організації колективної праці великої кількості робітників, які працювали б за певним планом та точними розрахунками. Такі обставини сприяли з давніх часів у цих країнах розвиткові математичних наук, астрономії, будівельної техніки та різних ремесел. Будували гігантські для тих часів іригаційні споруди цілі армії рабів. За 2 тисячі років до н. е. в Межиріччі утворюється могутня Вавілонська монархія, яку пізніше змінює Ассірійська.

В Месопотамії було збудовано великі міста з будівлями оригінальної архітектури, з вулицями, забрукованими каменем, з тротуарами для пішоходів. В окремих містах були водопроводи з каналізацією, криті ринки. Поряд з єгиптянами, шумери створили першу в історії людства писемність - спочатку піктографію - систему знаків-малюнків, потім - до середини III тис. до н. е.- клинопис.

Відомості з медицини в Стародавньому Шумері сягають першої половини III тис. до н. е. Серед численних табличок з випаленої глини, виявлених під час розкопок шумерського міста Ніїпура (160 км від нинішнього Багдада), знайдено табличку з медичним текстом - її можна визначити як своєрідну фармакопею, найдавнішу з відомих в історії людства. Цікаво, що вона має світський, емпіричний характер. На відміну від медичних документів Месопотамії більш пізнього періоду тут немає ні заклинань, ні замовлянь, ні самої згадки про богів або демонів. Наводяться короткі рецепти використання засобів переважно рослинного походження - слив, манго, фіг, фініків та інших плодів, гірчиці, рослинної олії, порошку з голок сосни і піхти; значно менше засобів тваринного походження - молоко, органи змій, черепахи; ще менше - засобів мінеральних (сіль, нафта). Зазначено способи приготування і застосування ліків. Рецепти поділяються на розділи - засоби зовнішні і внутрішні.

11) Арнольд із Вілланови та його праця «Салернський кодекс здоров’я»

Арнальдо де Віланова або ж Арнольд з Вілонови (1235—1313) — каталонськийлікар, алхімік, автор «Салернського кодексу здоров'я». Описав отрути та протиотрути, лікувальні властивості рослин та способи їх використання. Серед його досягнень були відкриття монооксиду вуглецю та чистого спирту.

«Салернский кодекс здоров'я» представляє собою невелику поему, присвячену в основному діетіке і профілактиці захворювань. У поемі містяться цінні відомості про поживні і цілющі властивості різних рослин і плодів. Книга створена на початку XV століття на базі праць медичної школи Салерно і головним чином на основі її віршованого кредо - дидактичної поеми «Колір медицини Салерно».
У книзі-оригіналі всього чотириста рядків, але ці рядки є квінтесенцією тих знань про рослини, які знали лікарі Середньовіччя.
Автором поеми «Салернский кодекс здоров'я» був прославлений учений і лікар Середньовіччя Арнольд з Вілланови (1235 - 1311). Близько десяти років він викладав в Мон-Пельє, де їм було складено «Бревіарій»-короткий нарис практичної терапії.

Особливо багато зробив Арнольд для розробки питань диетики та гігієни. Він цікавився також застосуванням хімії в лікуванні хвороб, досліджував явища старіння організму, шукав засоби, що допомагають продовжити людське життя.

Арнольд де Вилланова оставил после себя много трудов по медицине и алхимии. Писал на латинском языке. Самое крупное и важное его произведение«Требник с головы до ног» занимает ведущее место среди книг европейского средневековья, вышедших из-под пера европейских ученых. Правда, в своих книгах Вилланова неоднократно приводит высказывания Галена и Ибн-Сины, но часто критикует взгляды этих ученых, иногда противопоставляя им свои наблюдения. Он даже обвинил Ибн-Сину в том, что он«оглупляет значительную часть европейских врачей». Вилланова решительно выступал против излишних обобщений в медицине, требуя исследования частностей, что по его мнению совершенно необходимо в лечебной практике. Он высмеивает врачей, которые«являются мастерами в теории, а на деле не умеют прописать не только простой клизмы или другой процедуры, но даже не могут излечить от однодневной горячки». Вилланова возражал против применения сложных лекарств, утверждая, что «чем больше в рецепте снадобий, тем хуже действие сложного лекарства». Взгляды Арнольда Вилланова до известной степени предсказывали близкий упадок средневековых суеверий. Но он не мог отказаться от веры в магию, в мощь дьяволу и демонов. В лечебной практике, наряду с лекарствами, применял амулеты, а золото считал универсальным лекарством. Вилланова много писал о ртути, поэтому современники считали, что он знает способ превращения ртути в золото. Наряду с этим, Вилланова был одним из первых врачей, применявших в медицине современные ему достижения алхимии-химии, в частности соли ртути и сернистые соединения. Нельзя не упомянуть о рекомендованной Арнольдом прививке лекарственных растений к веткам винограда, что, якобы, давало возможность получать целебные сорта вин.

 

12)) Характерні риси в розвитку і здобутки медицини Єгипту. Джерела інформації. Як вплинула вузька спеціалізація лікарів на подальший розвиток медицини?

Вивчення давньоєгипетських текстів почалося порівняно недавно, після того як французький учений Ж.Ф. Шампольон розгадав таємницю єгипетського ієрогліфічного листа. Перше повідомлення про це було зроблено 27 вересня 1822 р. перед зборами учених Франції. Цей день прийнято вважати вважати днем народження науки єгиптології. Відкриття Шампольона було пов'язано з вивченням написів на Розеттському камені, знайденому офіцером наполеонівської армії в 1799 р. при ритті окопів у місті Розетта в Єгипті. До розшифровки давньоєгипетського листа єдиними джерелами по історії Древнього Єгипту і його медицини були відомості грецького історика Геродота, єгипетського жреця Манефона, викладені давньогрецькою мовою, а також твори грецьких письменників Діодора, Полібія, Страбона, Плутарха й ін.
Численні давньоєгипетські тексти на стінах пірамід, гробниць і папірусних сувоїв залишалися для дослідників “німими”.
Уперше про існування медичних трактатів у Древньому Єгипті говориться в записі на стіні гробниці Уаш-Птаха - головного архітектора пануючої V династії Неферирка-Ра (ХХ ст. до н.е.). У цьому ж написі приводиться клінічна картина раптової смерті архітектора, що, по сучасних представленнях, нагадує інфаркт міокарда або інсульт мозку.
Найдавніші медичні трактати написані на папірусах. До наших днів вони не збереглися і ми знаємо про їх лише за свідченням древніх істориків. Так, жрець Менефон повідомляє, що Атотіс (другий цар I династії) склав медичний папірус про будову тіла людини.
В даний час відомо 10 основних папірусів, цілком або частково присвячених лікуванню. Усі вони є списками з більш ранніх трактатів. Найбільш старий медичний папірус, який дійшов до нас, датується приблизно 1800 р. до н.е. Один його розділ присвячений веденню пологів, а інший - лікуванню тварин. У той же час були складені IV і V папіруси з Ромессеума, у яких описані прийоми магічного лікування. Найбільш повні відомості про медицину Древнього Єгипту дають два папіруси, які датовані приблизно 1550 р. до н.е., - великий медичний папірус Г. Еберса і папірус по хірургії Е. Сміта. Обидва папіруси, очевидно, написані однією особою і є копіями більш древнього трактату. Єгиптологи вважають, що цей древній незбережений папірус був складений легендарним лікарем Імхотепом на початку III тисячоріччя до н.е. Згодом Імхотеп був обожнений. Єгиптяни знали великі органи: серце, судини, нирки, кишечник, м'язи й ін. Їм належить перший опис мозку. У папірусі Е. Сміта рух мозку у відкритій рані черепа порівнюється з “киплячою міддю”.

Єгипетські лікарі асоціювали ушкодження мозку з порушенням функції інших частин тіла. Їм були відомі так звані рухові паралічі кінцівок при пораненнях голови. Папірус Еберса має важливий теоретичний розділ, у якому аналізується роль серця в житті людини: “Початок таємниць лікаря - знання ходу серця, від якого йдуть судини до всіх членів, тому що всякий лікар, усякий жрець богині Сохмет, усякий заклинатель, стосуючись голови, потилиці, рук, долоні, ніг - скрізь стосується серця: від нього спрямовані судини до кожного члена.” Древнім єгиптянам більш чотирьох тисячоріч назад була відома діагностика хвороб по пульсі.
Первісні лікарі Єгипту поділяли причини хвороб на природні і надприродні. До першого вони відносили нездорову їжу, несприятливі кліматичні і погодні фактори, наявність кишкових паразитів. Геродот пише, що єгиптяни вважали причиною людських недуг погану їжу, тому “шлунок свій вони очищають кожний місяць три дні підряд, приймаючи проносні засоби, і зберігають здоров'я блювотними і клістирами”. Єгиптянам приписують і винахід клізми. Цікаво, що мова опису зашлакованості організму і методів очищення від шлаків багатьох сучасних народних цілителів мало чим відрізняється від уявлень древніх єгипетських лікарів.
Надприродні причини хвороб єгиптяни бачили у вселенні в організм злих духів померлих. Для їх вигнання використовувалися як лікарські засоби, так і різні магічні прийоми. Думали, що дурні запахи і гірка їжа відлякують злих духів. Тому до складу ритуальних сумішей при магічних процедурах включали такі екзотичні продукти, як частини хвостів мишей, виділення з вух свиней, кал і мочу тварин.

 

Характерні особливості розвитку і досягнення медицини в Стародавній Індії. Джерела інформації. Розвиток медичних знань у Індії. Медична етика, вимоги до учнів медичних шкіл та давньоіндійських лікарів.

Найвищим, періодом в історії Стародавньої Індії був період класичний, що поділяється на два півперіоди: друга половина І тис. до н. е. і І-VI ст. н. е. У класичному періоді в Індії набули значного розвитку знання у багатьох галузях: у математиці (зокрема, створення десяткової системи числення, прийнятої нині в усьому світі); в астрономії; у філософії — тут особливе місце посіла система йога, що поєднувала фізичні вправи (хатха-пога) з етикою і відповідним способом життя (раджа-йога). На цьому вдячному грунті багатостороннього культурного розвитку закономірними були і значні успіхи в галузі медицини. Передусім вони знайшли свій вияв у працях Чараки й Сушрути.
Уже за стародавніх часів індійські лікарі вивчали мацеровані трупи людей і своїми знаннями з анатомії перевершували знання лікарів усіх інших країн. Вони перші почали розглядати знання анатомії як обов'язковий ступінь для кожного, хто присвятив себе медичній справі. Можливо, що стародавні індійські вчені, які добре знали акушерство, найбільше вивчали анатомію людського плода і тому вважали, що центром життя є пупок, з якого починаються всі судини й нерви. Безсмертна душа, яка перебуває в ньому, за їхніми уявленнями, надає тілу життя. В описах тіла розрізнялись місця, пошкодження яких небезпечне або безпечне для життя.
Перший трактат з нормальної анатомії людини на підставі даних розтинів людських трупів було написано лише в кінці X ст. н. е. Бхаскаре Бхате.
Основними речовинами в тілі людини стародавні індійські вчені вважали жовч, (носій життєвого тепла), слиз 1 повітря (прана). Від правильного взаємообміну їх і залежить здоров'я. Найбільше хвороб (80) спричинено порушеннями щодо повітря, менше (40) —жовчі і ще менше (20) —слизу. Такі прояви душевного стану людини, як журба, гнів та переляк, дуже сприяють виникненню захворювання. В Аюрведах є чіткі описи малярії, сибірки, слоновості та кривавих проносів, а також епідемій чуми і холери, які винищували цілі міста й краї.
Сухоти вважались такою ж небезпечною для довколишніх недугою, як і проказа. Брамінам забороняли одружуватися з дівчиною, в роді якої були хворі на сухоти, епілепсію, проказу і хворі на шлунок. При храмах і монастирях були школи лікарів, якими керували жерці.
При медичних школах були великі лікарні, бібліотеки. Лікарні були також у значних портових містах, на торговельних шляхах.
Оскільки причиною захворювань вважали порушення в соках організму, то в лікуванні основного значення надавали проносним та блювотним засобам, кровопусканням. Одночасно радили особливу увагу звертати на чистоту тіла, постелі, на добір страв, які до вподоби хворому, на створення приємного для нього оточення, для чого використовували музику, співи та читання віршів, оскільки добрий настрій та навколишня краса в широкому розумінні сприяють видужанню.
З медичних наук найбільше в Стародавній Індії шанували хірургію — «коштовний подарунок неба і невичерпне джерело слави». Лікар повинен знати хірургію, хірург має бути добре обізнаний з медичною наукою. За Сушрутою, «лікар, який не розуміється на операціях, коло ліжка хворого розгублюється, як воїн, що вперше потрапив у бій. Лікар же, який уміє лише оперувати, але не має теоретичних знань, не заслуговує на пошану. Кожен з них володіє лише половиною своєї науки і подібний до птаха з одним крилом».

Давньоіндійські хірурги при переломах відзначали крепітацію, вміли спиняти кровотечу лігатурами, робили ампутації, витини каменів, трепанації, усунення катаракти, лапаротомії для врятування плода в разі смерті матері, робили поворот на голівку та ніжку в разі поперечного положення плода. Широко практиковане за тих часів відрізування носа як кари і для позначення рабського стану змусило індійських лікарів розробити методи пластичних операцій, окремі з яких збереглися в хірургічному вжитку до наших часів. Інструментарій давньої індійської хірургії налічує близько 200 зразків. Не маючи уяви про антисептику та асептику, індійські лікарі вимагали ретельно додержувати чистоти під час операцій. Давня індійська медицина порівняно з медициною інших країн знала найбільше лікарських засобів. Лише лікарських рослин було відомо близько тисячі назв; широко використовувалися органічні і хімічні речовини, передусім ртуть; виготовляли еліксир із золотом для продовження життя. Учені Індії, зокрема лікарі, підтримували стосунки і ділилися своїм досвідом з лікарями Китаю, Ірану. В Київську Русь з Індії завозили камфору, панти, мускус та інші лікарські речовини і прянощі. Досвід давньоіндійської медицини було запозичено лікарями Тібету, про що свідчить трактат тібетської медицини «Чжуд-Ші» (VIII—IX ст.н.е.).

Характеристика епохи Середньовіччя (5 - 15 ст. н. е.). Які чинники раннього і розвинутого середньовіччя найбільше вплинули на розвиток медицини в епоху Середньовіччя? Джерела історії медицини середньовіччя

Погане харчування і жалюгідне стан медицини, яка знаходила собі місця між рецептами знахарки і теоріями учених педантів, породжували страшні фізичні страждання і високі смертність. Середня тривалість життя була низька, навіть якщо спробувати визначити її, не приймаючи до уваги жахливу дитячу смертність, і часті викидні в жінок, які погано харчувалися були змушені важко працювати. У середовищі сучасних індустріальних суспільствах середня тривалість життя становить близько 70—75 років, тоді як і середньовіччі вона у разі мала перевищувати 30 років. Гільйом деСен-Патю, перераховуючи свідків на процесі канонізації Людовіка Святого, називає сорокарічного чоловіка «чоловіком зрілого віку», а п'ятдесятилітнього - «людиною похилого віку».

Центрами Середньовічний медицини були університети. У університетах Західної Європи панувала схоластика, котра передбачала побудова гіпотез, теорій і ведення різних суперечок лише суворих межах встановлених християнської церквою догматів. У фармацевтичної практиці Середньовіччя знаходили місце, поруч із засобами, добутими медичної практикою, і ті, застосування яких грунтувалося на віддаленому порівнянні, на вказівки алхімії, астрології, які вкрай рідко мали достатній ефект, а більшою мірою, діяли на уяву представників багатих класів. Розглянемо найперших представників центрівЗападноевропейского освіти (зокрема і медичного).

Особливості розвитку і досягнення медицини в арабських країнах. Медичні школи, лікарні, аптеки, бібліотеки, клінічна підготовка лікарів. Яку роль відіграли арабські лікарі у подальшому розвитку медичної науки й медичної справи?

Медицина в арабских халифатах. Значительнее развитие медицина получила в мусульманских феодальных государствах — так называемых арабских халифатах. С середины VII века феодальная и торговая арабская аристократия предприняла под знаменем ислама многочисленные войны. К 640 г. арабами были завоеваны Палестина и Сирия, к 634 г.— Египет, было завершено покорение арабами Ирана, в конце VII века — Армении и Грузии. В VIII веке арабы подчинили себе Среднюю Азию,, северо-западную Индию, все северное побережье Африки и Пиренейский полуостров.

Господство арабов и их государства—халифаты — существовали до XII—XIII веков. Единое огромное арабское государство просуществовало недолго и разделилось на Западный халифат с центром в Кордове и Восточный халифат с центром в Багдаде. Однако экономическое и культурное общение народов, объединенных арабскими халифатами, сохранилось в течение 5 столетий. Обширная торговля способствовала развитию в арабских халифатах разносторонней хозяйственной деятельности.

Начиная с VII века в странах Ближнего и Среднего Востока возникла, сложилась и развилась богатая и разносторонняя культура народов Востока, именуемая арабской. Культура народов Востока времен арабских халифатов унаследовала ценные достижения древневосточной и античной цивилизации и в дальнейшем послужила одним из источников западноевропейской цивилизации. Призванная удовлетворять потребности растущей торговли, земледелия и промышленности, наука в арабских халифатах XIII—XII веков достигла более высокого развития, чем западноевропейская наука того времени.

В связи с экономикой в арабских халифатах развивалась и культура, обнаруживая наряду с общими чертами своеобразные, оригинальные черты в творчестве отдельных народов Востока. В странах Востока впервые получила распространение книга (рукописная), сменившая древний пергаментный свиток. Во введении в обиход бумаги как главного писчего материала большие заслуги имели ученые Самарканда, которые в VII веке начали изготовлять бумагу по изобретенному китайцами способу. Страны Востока славились изготовлением холодного оружия из дамасской стали. На рынках самого Дамаска с местным оружием успешно конкурировали мечи, доставлявшиеся из Руси.

 

 

Монастирська і світська медицина періоду раннього середньовіччя в Європі. Релігійні братства і їх турбота про хворих (Орден Святого Бенедикта, Орден Святого Лазаря та інші). Правове регулювання діяльності лікарів. Підготовка лікарів у Салернській школі.

В епоху раннього середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі зі шпиталями та медичними школами при них. В монастирях переписувались древні праці Гіппократа і Галена.

В містах поширювались епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була боротьба із заносом інфекцій. В портових містах вводиться карантин (40днів), під час якого корабель стоїть на рейді, а його персонал в місто не допускається.
Окрім медичних шкіл при монастирях виникають цивільні медичні школи – в Салерно (IX ст), в Болонії (1156), Парижі (1180), Падуї (1222). Окрім медичних існували філософські і юридичні школи. В 1200 році в Парижі під протекторатом короля відбулось об’єднання трьох шкіл в загальну школу (studium generale). Управлялась школа земляцтвом студентів і викладачів “Universitas”. Окремі школи або фахи оформились у факультети (від facultas –здатність викладати той чи інший фах). Члени факультету обирали голову – декана (decanus – десятник). Учні, що навчались в Studium generale, яка невдовзі отримала назву університету, отримували послідовно такі вчені ступені – бакалавр, ліцензіат, доктор.

Університети користувались великою автономією, проте знаходились під невсипущим наглядом церкви. Характерною особливістю викладання в середньовічних університетах було те, що всі знання необхідні учню, містяться в працях визнаних авторитетів і суть навчання полягала в тому, щоби кожне явище пояснити аргументами, знайденими в працях авторитетів. Такими авторитетами, канонізованими церквою, стали праці Гіппократа, Галена і Авіценни. Такий спосіб навчання отримав назву схоластичного. У 1300 році папа Боніфацій VIII, під страхом відлучення від церкви, заборонив розтинати трупи, що, звісно, не сприяло розвитку медичних знань.

Початок світській (немонастирській) медичній освіті поклала в IX ст. Салернська медична школа в Італії. Салернські лікарі збирали і розвивали все краще, що було створено античною, пізніше арабською медициною. Навчання проводилось за працями Гіппократа, Ґалена та Авіценни. В школі було написано ряд трактатів, які використовувались для навчання. В книзі «Пассіонарії» надавались практичні рекомендації з діагностики та лікування різних хвороб. На розвиток Салернської школи великий вплив мала лікувальна і перекладацька діяльність видатного лікаря XI ст. Костянтина Африканського, який переклав багато арабських медичних праць на латину, що сприяло більш досконалому вивченню медицини. Медична література Салерно постійно збагачувалась: до середини XII ст. було створено трактат «Про лікування хвороб», в якому йшлося про лікування всіх відомих хвороб «від голови до п’ят». Оригінальною була праця лікаря Архіметея «Про прихід лікаря до хворого», яка користувалася широкою популярністю. Він давав таку пораду: «Якщо лікар полишає хворого, то повинен запевнити його, що той обов’язково видужає, а близьких — що хвороба дуже тяжка. Тоді, якщо пацієнт видужає, слава лікаря ще більше зросте, а якщо хворий помре, то люди скажуть, що лікар вірно передбачив сумний наслідок». В школі викладав Арнольд із Вілланови. Він здобув широку популярність, захоплювався алхімією, пропагував свій шлях до приготування багатьох ліків. Він об’єднав хімію і медицину. Захоплювався токсикологією і засобами продовження життя й боротьби зі старістю. Наголошував на лікувальних властивостях вина, розробляв питання дієтетики і гігієни. Він склав поему, присвячену здоровому способу життя та лікувальним властивостям окремих рослин. Ця поема отримала назву «Салернський кодекс здоров’я» (Regimen sanitatis salernitatum).

Орден заснований преподобним Бенедиктом Нурсійського в V- VI століттях, творцем західного чернечого статуту, який був єдиним на заході до поділу. Основний принцип - молись і працюй. Бенедиктинці прославилися як вчені ченці, особливо в патрології. І зараз це вчений орден, провідний наукову богословську роботу. Відомий лікер " Бенедиктин ", що готується із плодів віногардніков, належать ордену.

Відгалуження ордена Бенедиктинців, мають право на власний статут:

Камальдулов; виникли в IX ст., Принцип життя самітництво (зустрічаються один з одним тільки за богослужінням і трапезою)

Цистерціанці; виникли в 1098 р., займалися ручною працею, не мали земель і селян, носять біле облачення

Бернардинці; заснував орден Бернард Клервоський 1115 р., орден активно боровся з єресями, ревнитель католицького вчення, брав участь у хрестових походах

Военный и Госпитальерский Орден Святого Лазаря Иерусалимского основан крестоносцами в Палестине в 1098 году на базе больницы для прокаженных, которая существовала под юрисдикцией Греческой патриархии. Орден принимал в свои ряды рыцарей, заболевших проказой. Символом ордена был зелёный крест на белом плаще. Орден следовал «Уставу святого Августина», но до 1255 года не был официально признан Святым Престолом, хотя имел определённые привилегии и получал пожертвования.

После захвата Саладином Иерусалима в октябре 1187 года Орден участвовал в боевых действиях, в частности во время Третьего крестового похода. В битве при Форбии (недалеко отГазы) 17 октября 1244 года орден потерял весь свой личный состав, участвовавший в битве (как здоровых, так и прокажённых рыцарей вместе с магистром). После изгнания крестоносцев из Палестины орден обосновался во Франции, где продолжил госпитальную деятельность. В1517 году часть ордена объединилась с Орденом святого Маврикия в Орден Святых Маврикия и Лазаря, однако сам орден Святого Лазаря продолжил существование.Современный орден Святого Лазаря имеет отделения в 24 странах по всему миру и продолжает благотворительную деятельность.

Заснування перших у Європі університетів (Болонський, 1158; Оксфордський, 1167; Кембріджський, 1209; Паризький, 1215 та інші). Організація й порядок підготовки лікарів в університетах. Структура середньовічного наукового і медичного знання. Чому було заборонено практикувати хірургію?

Середньовіччя знало три види шкіл. Нижчі школи, що утворилися при церквах і монастирях, ставили за мету підготувати елементарно грамотних духовних осіб - кліриків. Головна увага зверталася в них на вивчення латинської мови (на якому велося католицьке богослужіння), молитов і самого порядку богослужіння. У середній школі, що виникала найчастіше при єпископських кафедрах, практикувалося вивчення семи "вільних мистецтв» (граматика, риторика, діалектика, абологіка, арифметика, геометрія, куди входила і географія, астрономія і музика). Перші три науки складали так званий тривіум, останні чотири - квадривіум. Згодом вивчення «вільних мистецтв» стало вироблятися у вищій школі, де ці дисципліни становили зміст викладання на молодшому («артистичному») факультеті. Вища школа спочатку називалася Studia Generalia (буквально - загальні науки), потім ця назва була витіснена іншим - університети.
Перші університети виникли у XII столітті - частиною з єпископських шкіл, що мали найбільш великих професорів у галузі богослов'я та філософії, частиною з об'єднань приватних викладачів - фахівців з філософії, праву (римське право) і медицині. Найбільш древнім університетом в Європі вважається Паризький університет, що існував в якості «вільної шкоди» ще в першій половині XII і на початку XIII століття (установчої грамотою Філіпа II серпня 1200 про права Сорбонни). Роль університетських центрів, однак, ще в XI столітті почали грати італійські вищі школи - Болонська юридична, що спеціалізувалася на римському праві, і Салернская медична школа. Найбільш типовий Паризький університет, статут якого ліг в основу інших університетів Європи, складався з чотирьох факультетів: артистичного, медичного, юридичного та б