Історія медицини Північної Бессарабії та Північної Буковини.

Санітарна медична служба, грунтуючись певною мірою на наукових засадах та державною турботою, бере початок на Буковині лише в ХІХ ст. Цей час співпав з пануванням на північних землях Буковини Австрії. Хоча Австрія і вважалася цивілізованою європейською державою, проте на землях поневолених народів, зокрема, на Буковині, не докладала великих зусиль щодо економічного, соціального і культурного розвитку краю. Ці землі розглядалися нею як напівколоніальний додаток. Рівень матеріального добробуту населеннязалишався низьким.

Проведені в 1903 році обстеження населення чотирьох сіл під Чернівцями показали, що зі 145 опитаних дітей 89 зовсім не вживали протягом року м”яса, або споживали його не частіше одного разу на тиждень. Понад 40 відсотків дітей хворіло на зоб.

Низький рівень життя, постійний голод найменш забезпечених верств населення призводили до масових захворювань та смертності. Так, в 1830 році населення Буковини складало 250154 осіб, хворих – 8552, з яких померло 3809 осіб. Статистичні дані за 1868 – 1906 рр. свідчать про постійне зменшення природного приросту населення, хоча народжуваність залишалася високою. Смертність на Буковині складала в окремі роки 55 осіб на 1 тисячу населення. То був найвищий показник у Європі. У 1902 році народилося 52,1 тисяч, а померло 38,2 тисячі чоловік. Особливо високою була дитяча смертність. У 1857 р. на Буковині народилося 28,9 тисяч дітей, а померло понад 14 тисяч, в 1865 році - 21,5 тисяч та 15,5 тисяч відповідно, або більше половини. Наприкінці ХІХ ст. смертність на Буковині дорівнювала 40 відсоткам від народжуваності, тоді як у Швейцарії такі показники складали - 7,6; в Англії – 14,5.

Важкі матеріальні та побутові умови населення, низький рівень санітарної культури зумовили поширення різних епідемій: туберкульозу, венеричних хвороб. Саме на ці хвороби в кінці ХІХ ст. припадала майже половина померлих. Особливо лютувала холера в 1818, 1848, 1868, 1883 роках. Лише в Чернівцях у 1868 році від холери померло 2300 осіб. Не обходили Буковину такі хвороби, як кір, скарлатина, дифтерія, через які неодноразово доводилося закривати школи.

За 1868 рік смертність від дифтерії сягала 31,5 на 1 тисячу населення, а від туберкульозу гинуло в 3 рази більше, ніж у корінній Австрії та в 5,5 разів більше, ніж у Англії.

Високою залишалася смертність від черевного тифу, поширеними були захворювання на сифіліс, трахому.

Чіткої державної системи боротьби з інфекційними та соціальними хворобами не було. Австрійська адміністрація не поспішала із заходами щодо благоустрою і санітарного очищення, будівництва водогону та каналізації. Навіть в адміністративному центрі – м.Чернівці – з найбільшим скупченням населення не було централізованого водопостачання.

Рішення про будівництво в крайовому центрі водогону було прийнято лише у 1897 році, або через 123 роки після входження Буковини до Австрії.

У 1782 році до Чернівців прибув перший дипломований лікар – Йосиф Глабах, який одночасно став і першим санітарним радником військової адміністрації.

У першій половині ХІХ ст. крайовий лікар займав посаду радника медицини, а повітові лікарі – повітових санітарних комісарів. Вони виконували свої функції згідно циркуляру міністерства внутрішніх справ Австрії від 1 жовтня 1850 року про адміністративні органи державної влади і здійснювали контроль за охороною здоров”я та санітарним станом.

В Австрії 30 квітня 1870 році приймається закон „Про організацію публічної санітарної служби”, а згідно циркуляру Міністерства внутрішніх справ від 11 листопада 1870 року санітарна рада складалася з крайового санітарного референта і шести постійних членів, з яких чотирьох визначало Міністерство внутрішніх справ Австрії, а двох виконавчий комітет Буковинського сейму.

У березні 1888 року прийнято закон „Про організацію публічної санітарної служби в громадах воєводства Буковини”. За останнім Буковина поділялася на окремі санітарні округи (волості). Посаду громадського лікаря міг отримати лише той лікар, який мав право на лікарську діяльність і знав мову, якою розмовляла більшість населення відповідного санітарного округу. Чужоземці не могли отримати посади громадського лікаря. Отже, згідно санітарного закону, утворюються окружні санітарні служби, але їх повинні були утримувати сільські громади, саме населення, що було під силу далеко не кожній громаді. У 80-х роках ХІХ ст. один лікар припадав на цілий повіт або 6 волостей з населенням у 75 тисяч осіб. До того ж більшість лікарів, всуперуч закону, не знала української мови і не могла спілкуватися з корінним населенням, а лікарі – українці становили лише 4 відсотки медичного персоналу.

Опанас Шевчукевич – один з небагатьох буковинських українців, що змогли отримати диплом доктора медицини, писав у своїх спогадах, що за часів австрійського панування поріг будинку його батьків, що мешкали у Вижниці, „ніколи не переступала нога лікаря, хоч через непосильну працю, вічні нестатки батько і мати часто хворіли, а діти їх вмирали...

Лікарів на Буковині було дуже мало... В 1849 році один лікар припадав на 17 тисяч населення...”

 

Ще гіршим залишався стан з лікарняним обслуговуванням. Тільки у 1779 році з”явився перший військовий шпиталь, а в 1781 році – перша військова аптека, при якій працювали два фельдшера. Перша аптека для цивільного населення у Чернівцях відкрилася лише в 1785 році, друга – в 1820 році. У Сторожинці і Вижниці аптеки відкрито лише в 1856 – 1865рр.

У 1786 році мерією міста було закуплено під міський шпиталь будинок у пивовара Вайнера. В 1819 році шпиталь перевели в приміщення колишньої в”язниці, розташованої на площі Рудольфа (нині – Філармонії), збудоване ще в 1786 році, а в”язницю перевели в нове приміщення на Дров”яній площі (нині – Соборній). В 1833 році шпиталь переводять у нове приміщення, зведене архітектором Маріном, а старий будинок передають під арештантське відділення міської поліції. Ще через деякий час його віддали під курси практичного акушерства та пологовий будинок.

 

У 1843 році в новому приміщенні шпиталю перебувало понад 660 хворих.При цьому шпиталі в 1853 році було відкрито пологовий будинок. З 1879 року цивільний шпиталь переходить у підпорядкування крайової управи і отримує назву міської лікарні, а згодом – крайового шпиталю.

 

У 1883 році розпочинається будівництво нового приміщення лікарні на 250 ліжок, на спорудження якого магістрат виділив кошти та земельну ділянку напроти Народного саду (нині парк ім.Т.Шевченка) з виходом на вулицю Семигородську або Трансільванії (нинішню Головну). За іншими даними, фінансування цього будівництва здійснювалося з прибутків державної лотереї, на випуск якої було виділено 80 тисяч крон. Зводилась лікарня під керівництвом директора Державної ремісничої школи Йосифа Лайнера і у вересні 1886 року прийняла перших пацієнтів. На час її відкриття 1 жовтня тут працювало 52 медики. Адміністрацію очолив доктор Василь Волян. Лікарня мала три відділення: перше – внутрішніх та інфекційних хвороб на 78 ліжок, друге – хірургії разом з дермато – венерологічними хворобами на 122 ліжка (відповідно 60 та 62 ліжка), очолював його відомий хірург Тит Бурачинський; третє – для душевно хворих (психічних та нервових хвороб) на 50 ліжок. У 1895 році збудовано нове приміщення для інфекційних хворих,а колишнє передано для лікування очних хвороб, яке через рік стає окремим відділенням.

 

У жовтні 1899 році помирає В.Волян і лікарню тимчасово очолив лікар Костянтин Цуркан, а з 22 вересня 1900 року керівництво установою переходить до відомого на той час на Буковині хірурга доктора Володимира Філіповича. При цьому в лікарні вже функціонувало 5 відділень: внутрішніх,хірургічних та очних хвороб, дермато-венерологічне і інфекційне.

За проектом В.Філіповича збудовано нове приміщення під операційну, першу операцію в якому проведено 1 лютого 1901 року.

У 1902 році кількість дермато-венерологічних ліжок зросла до 153. В тому ж році психічно хворих перевели в окрему самостійну лікарню.

З 1904 року при центральній лікарні відкривається прозектура. У 1910 році частина приміщень відділення очних хвороб передається щойно відкритому відділенню шиї, вуха, носа. Напередодні першої світової війни центральна лікарня мала 550 ліжок.

 

Наприкінці ХІХ століття число душевно хворих перевищило 600 і виникла гостра потреба в будівництві окремої лікарні. Рішення про спорудження такої установи було прийнято крайовою управою в 1897 році. У квітні 1889 року вона затвердила проект, представлений професором Кольбенгайєром, під який виділялися дві великі земельні ділянки: одна – 15 га для будівництва самої лікарні разом з прибудовами, а друга – основний масив в 120 га був виділений за 40 км від Чернівців в селі Чорторія – під допоміжне господарство для харчування хворих. Фінансування будівництва здійснювалося з пожертвування імператора Франца Йосифа. В будівництві брали участь три фірми: „Кертінг”, „Гюльхер і Швабе” та „Піттель Браузе – Веттер”. Будівництво велося за проектом архітектора Гореца Яуснера з весни 1900 і завершено у квітні 1902 року. Всього було зведено 6 корпусів. Офіційне відкриття лікарні відбулося 1 травня 1902 року. Вона відповідала європейському рівню обслуговування. Лікування, в основному було платним, але бідні верстви населення лікувалися за рахунок фонду імператора Франца Йосифа. Першим головним лікарем став доктор Костянтин Цуркан. Відділення очолили: перше – доктор Леон Кобилянський, друге – доктор Грегор.

 

В 1907 році за проектом головного лікаря К.Цуркана добудовуються ще два павільйони (нині це корпуси 7-го і 9-го відділень). В одному завідувачем став Альфред Рамлер, в іншому – Жозефіна Канель. Всі медичні працівники зобов”язані були мешкати на території лікарні у двох двоповерхових будинках. За 6 років зведено 9 двоповерхових будинків. При лікарні функціонувала аптека, лабораторія, рентгенкабінет, клуб, бібліотека. Лікувальні корпуси з”єднувалися підземними переходами. Налагоджено постачання води, підлоги в палатах для хворих мали обігрів. Територія була перетворена на зелений оазис з деревами, кущами, тінистими алеями, озером. Кількість лікарняних ліжок зросла до 400. В 1912 році стають до ладу нові приміщення на 240 ліжок. Головним лікарем в цьому ж році призначають Леона Кобилянського.

В 1908 році Модест Попеску та Октавіан Георгіян заснували станцію боротьби зі сказом.

В 1907 році за проектом архітектора професора Роберта Фітека збудовано і в кінці листопада відкрито будинок „Товариства лікарів Буковини”. Нині цей будинок знаходиться на розі вулиць Богдана Хмельницького і Горького.

 

В 1908 – 1910 роках з нагоди 60-річчя цісарювання Франца Йосифа – на кошти підприємців Германа та Мозеса Фішерів в Чернівцях зведено дитячу лікарню на 40 ліжок. Архітектурний ансамбль розроблявся архітектором Вільгельмом Кемплером за участю доктора В.Філіповича, як на етапі проектування, так і будівництва. Новітнє на той час медичне устаткування привезено з Відня.

а іншими даними, цю лікарню збудувало подружжя Кіслінгерів, яке було багатим, але бездітним. Очолив лікарню лікар – педіатр Отенбрайт. Хворих дітей з багатих родин приймали до лікарні за оплату в залежності від класу палати, бідних – безкоштовно. Господарством керував директорат з п”яти осіб. Молодший медперсонал працював, в основному, на громадських засадах. Молоді лікарі – теж без оплати.

 

У роки першої світової війни Кіслінгери померли і заповітом передали лікарні свій маєток в селі Кам”яна. У листопаді 1910 року перед центральним корпусом встановлюють скульптурну групу „Харита”, створену віденським скульптором Теодором Шудлем у вигляді матері з немовлям на руках, а поруч з нею ще – двоє дітей. Проте, за іншими відомостями, скульптурну групу було відкрито в 1915 році, в рік смерті дружини Кіслінгера. На пам”ятнику встановлено дві мармурові плити з написами: „Ця лікарня збудована філантропами подружжям Кіслінгерів в їх пам”ять” і „Mens sana in corpore sano” „Здоровий дух у здоровому тілі”. У роки першої світової війни частина дитячої лікарні, як і інші лікувальні установи, була відведена під військовий шпиталь.

На початку ХХ ст. на Буковині засновуються ще дві лікарні: Вижницька та Сторожинецька. Вижницька лікарня на 50 лікарняних ліжок споруджена в 1907 – 1911 роках на кошти, виділені адміністрацією Буковини. У ній працювали двоє лікарів, один фельдшер і одна акушерка. Головним лікарем був Казимір Пан.

У ті ж роки за подібним проектом зводиться лікарня і в Сторожинці. Вона теж була розрахована на 50 ліжок. З 1912 року її очолив Ромуальд Бешлей, а допомагав йому лікар Альфред Манц.

 

Державна лікарняна допомога, як і приватна, залишалась доступною тільки заможним верствам населення. Вже згадуваний лікар О.Шевчукевич писав: „Хворі першого класу платили за добу 6 крон, хворі другого класу – 4 крони, хворі третього класу – 2 крони і 20 крейцерів... В кімнатах третього класу перебувало по 10, 20, а то і 30 хворих. Дієти тут не дотримувались, не було постійного лікаря і доглядачів. Хто хотів їх мати мусив платити за послуги додатково”.

Залишався низький рівень санітарної служби в округах, повітах і в цілому на Буковині: не проводилось обов”язкової вакцинації та обов”зкової декларації про інфекційні захворювання, не існувало диспансерних установ з безкоштовними консультаціями.

 

Лише перші кроки здійснювала санітарно – просвітня служба. За 143 роки австрійського панування було випущено тільки 40 окремих брошурок на медико-санітарні теми або в середньому – дві книжечки за сім років. Обов”язки пропаганди санітарної культури взяли на себе добровільні громадські організації.

Ще в першій половині ХІХ ст. створюється „ Товариство (колегія) аптекарів” та „Товариство хірургів”. Активно працювало „Товариство хірургів Буковини”.

З 80-х років ХІХ ст. діяло „Товариство Червоного Хреста”, а з 1896 – „Товариство сестер милосердя”, яке збирало пожертви для хворих та знедолених. В 1904 – 1914 рр.в Чернівцях діяло добровільне „Товариство швидкої допомоги” та інші.

 

Охорона здоров'я на Буковині під час панування Румунії

Із захопленням в січні 1918 року Бесарабії (нині Хотинський і частково Кельменецький райони), а в листопаді того ж року і північної Буковини, на цих землях соціально-економічна і політична ситуація погіршилась. Це стосувалось і матеріального добробуту і, зокрема, охорони здоров”я населення. З 1919 по 1928 рік на Буковині був стан облоги. Румунський уряд проводив політику насильницької румунізації корінного українського населення краю. Зруйноване війною господарство при новій владі довго не могло стати на ноги. До цього додавалася політика економічної дискримінації, пограбування краю та нещадної експлуатації його населення, що в свою чергу призводило до погіршення матеріальних умов життя, голодування, зростання захворюваності та передчасної смерті.

 

У 1930 році в Чернівцях проживало 111,1 тисяч мешканців, а в 1938р. – 112 тисяч, тобто за 8 років населення зросло менше, ніж на одну тисячу. В 1930 році народилося 1866 дітей, або 16,7 на одну тисячу населення, а в 1938р. – лише 1576, або 14,5 на одну тисячу населення. Померло відповідно 1157 та 1549 або 10,4 та 13,8 на одну тисячу населення.

На Буковині були поширені такі інфекційні хвороби, як віспа, висипний та черевний тифи, скарлатина та інші. Епідеміями були охоплені Вижниця, Берегомет, Луківці, Жадова, Вашківці, Станівці, Бобівці, Бросківці, Оршівці, Кіцмань, Заставна, Кадубівці, Чуньків, Хрещатик, Вікно та інші населені пункти північної Буковини. Висипним тифом, за неповною статистикою, хворіло 720 чоловік (померло 9 відсотків хворих), віспою – 130 (померло 22). Це лише ті, що офіційно пройшли через лікувальні установи. В повітах північної Буковини, внаслідок поганого харчування, захворюваність населення на пелагру і туберкульоз у 20-х роках не тільки не зменшувалась, але мала тенденцію до зростання.

У 1930 році в Чернівцях померло: від захворювань серцево-судичнної системи – 187 чоловік, пневмонії – 110, туберкульозу -137, раку – 8, психічно-хворих – 106, а в 1938 році відповідно: 411, 198, 124, 127 (16 разів більше), 83.

 

На початку 30-х років туберкульоз та сифіліс залишалися масовими захворюваннями. Привертає увагу різниця захворюваності та смертності чоловіків та жінок. У 1931 році в Чернівцях хворіли на туберкульоз 404 чоловіків і 575 жінок (померло – 70 і 69 відповідно), на рак – 46 чоловіків і 92 жінки (померло 40 і 58), на гонорею відповідно 221 і 152. В 1936 році з розрахунку на 10 тисяч населення припадало 75 хворих на туберкульоз та 87 – на сифіліс.

Значного поширення набули трахома, пелагра, малярія. Відсоток померлих від інфекційних хвороб на тисячу мешканців у Чернівцях складав 0,35. Це найвищий показник у Румунії того часу.

У 1937 році санітарна служба Чернівецького повіту нараховувала 103 працівників, з них 81 – румун. В тому ж році серед 139 працівників психіатричної лікарні було лише 14 українців за походженням, але у офіційних списках їх записували румунами.

 

Єдиним медичним навчальним закладом залишалась акушерська школа, яка діяла ще за австрійських часів, і робота якої відновилась лише 1919 році, але число учнів у ній не зросло, а навпаки, зменшилося. Заняття тривали спочатку 6 місяців, потім один рік, а з 1922 року термін навчання подовжено до 2-х років. Але разом з тим, діяла заборона викладання українською мовою, що обмежувало можливість підготовки акушерок з числа корінного населення краю – українських жінок. У цій школі працювали 3 викладачі, 2 наглядачки та 2 акушерки.

 

З 27 – 28 червня 1940 року, після воз”єднання Північної Буковини та Хотинщини з Україною, розпочались соціально-економічні перетворення, в тому числі і в сфері охорони здоров”я. Вже в липні 1940 року почав діяти Чернівецький повітовий відділ охорони здоров”я, який після 7 серпня 1940 року, коли утворилась Чернівецька область, став обласним відділом охорони здоров”я. У його функції входили: організація роботи всіх лікувально-профілактичних установ області, керівництво добором, розстановкою та підвищенням кваліфікації медичних кадрів, забезпечення планування мережі лікувально-профілактичних установ, фінансування. Він мав сектори: лікувально-профілактичний, охорони материнства і дитинства, планово-фінансовий, кадрів, спецсектор, канцелярію і бухгалтерію. Перший завідувач облздороввідділу - І.В.Квасницький, а з грудня 1940 року – кандидат медичних наук В.І.Гордієнко.

Зусиллями облздороввідділу в другій половині 1940 року була розгорнута лікарняна мережа: 25 лікарень, 83 амбулаторії на 141 лікарську посаду, вендиспансер, 25 фельдшерських пунктів, 3 тубсанаторії, 5 санітарних станцій,18 пологових будинків та акушерських пунктів на 105 пологових ліжок, 6 дитячих консультацій на 11 лікарських посад, 1 дитяча лікарня на 25 ліжок, 4 ясел на 90 ліжок, 6 шкільних санаторних лікарень, одна молочна кухня. Лікарняна мережа мала 1101 ліжко. З них: загальних – 99, терапевтичних – 190, хірургічних – 216, гінекологічних в пологових будинках – 55, дитячих - 50, неінфекційних для дітей - 120, очних – 75, отоларингологічних – 30, шкірно-венерологічних – 130, інфекційних – 150.На станції швидкої допомоги працювали 6 лікарів та 5 чоловік молодшого медичного персоналу. Станція мала 3 автомобілі, якими було здійснено за перший рік – 2362 виїзди. У пологових будинках та лікарнях прийнято 475 пологів, в тому числі у 127 породіль з сіл. Був відкритий Будинок санітарної освіти.

Але соціально-економічні перетворення та розбудова нової системи охорони здоров”я були перервані нападом фашистської Німеччини.

 

З кінця березня 1944 року, з визволенням територій краю, створюються умови для продовження соціально-економічних перетворень та відновлення із зміцненням нової системи охорони здоров”я. Воно було тісно пов”язано з відбудовою народного господарства і розвитком всіх його галузей, підвищенням матеріального добробуту і культури населення. В життя втілювалися основні принципи нової системи охорони здоров”я – державна, загальнодоступна і безкоштовна медична допомога, організація медичних установ у найвіддаленіших населених пунктах.

же через рік буковинці отримали можливість користуватися безкоштовною стаціонарною медичною допомогою в міських і сільських лікарнях.

 

Число померлих дітей у післявоєнні роки скоротилося в порівнянні з 1940 роком більше ніж удвічі. Природний приріст населення був найвищим в 50-х роках. Такий результат завдячується, перш за все, забезпеченню охорони здоров”я області кваліфікованими кадрами фахівців Забезпечення медичними кадрами здійснювалося в основному за рахунок випускників Чернівецького державного медичного інституту та медичних училищ.

Органи охорони здоров”я області виявляли постійну турботу про охорону материнства і дитинства, дбали про збільшення в лікувальних установах кількості ліжок для вагітних жінок та місць у дитячих яслах.

У другій половині 60-х років медичні працівники області зосереджують увагу на розширенні диспансерного обслуговування та на вдосконаленні медичної допомоги сільському населенню, розвитку спеціалізованої медичної допомоги. Основні напрями в розвитку спеціалізованої медичної допомоги в Чернівцях зумовлювалися зростанням рівня деяких захворювань та їх соціальною вагомістю. Так, у зв”язку з високою частотою серцево-судинних і гастроентерологічних захворювань, на базі поліклінічних відділень першої і третьої міських лікарень були організовані кардіоревматологічні та гастроентерологічні кабінети. Всі ланки гастроентерологічного відділення були об”єднані територіально. Розвитку гастроентерологічної служби у місті Чернівці сприяла кафедра факультетської терапії Чернівецького медичного інституту, очолювана професором О.І.Самсон. Колективом кафедри було розроблено і впроваджено диференційоване профілактичне лікування виразки шлунку та дванадцятипалої кишки. У результаті пролонгування профілактичного лікування зменшилась частота рецидивів та ускладнень

 

Велику роботу було приділено диспансерному обслуговуванню населення, вдосконаленню цієї роботи. Основними її ланками були: відбір і поступове розширення контингенту хворих, які підлягали диспансерному обслуговуванню населення, та організації нагляду, вдосконаленню цієї роботи.

 

У цей період Чернівецький облздороввідділ зосереджує увагу на наближенні спеціалізованої медичної допомоги до сільського населення. Серед заходів, що проводились у цьому напрямку, особливе місце посідає реорганізація сільських дільничних лікарень у лікарські амбулаторії. Така реорганізація дільничних лікарень сприяла збільшенню обсягу та покращенню якості амбулаторної медичної допомоги сільському населенню. В межах району забезпечувалась медична допомога з 19 – 22 спеціальностей. Лікарі сільських амбулаторій почали надавати значно більше уваги профілактичній роботі на селі.

Покращувалось забезпечення населення лікувальними препаратами. 1967 році в області діяло 85 аптек, 324 аптечних пунктів. Філії аптек були при багатьох поліклінічних відділеннях лікарень, а аптекарські пункти – при всіх фельдшерських та фельдшерсько-акушерських пунктах.

У 1971 році обласний відділ охорони здоров”я мав у своєму підпорядкуванні 47 лікарень у містах (9 міських і 27 районних), 67 лікарень в сільській місцевості (в тому числі в районах – 66), 2 міські лікарняних здоровпунктів на підприємствах, 81 фельдшерських здоровпунктів на підприємствах (в тому числі міських 56, сільських – 25), 292 фельдшерсько-акушерських пунктів, 15 дитячих ясел (в містах – 12), 5 будинків інвалідів.

У міських лікарнях нараховувалось 1549 лікарів та 3490 середніх медпрацівників. У сільських лікарнях – 328 лікарів та 987 – середнього медичного персоналу. В фельдшерських здоровпунктах на підприємствах – 145 середніх медичних працівників. В фельдшерсько-акушерських пунктах – відповідно – 444.

У 70-х роках органи охорони здоров”я області вдосконалювали спеціалізовану та вузькоспеціалізовану медичну допомогу, підвищували культуру обслуговування, дбали про розширення матеріально-технічної бази та її раціональне використання.

У 80-х роках органи охорони здоров”я продовжували працювати над підвищенням якості медичної допомоги міському та сільському населенню. З цією метою проводилося укрупнення центральних районних лікарень, спеціалізація стаціонарної та амбулаторно-поліклінічної допомоги, створювалися виїзні консультації в сільських лікувальних амбулаторіях.