Канон лікарської науки» авіценни, його структура і короткий зміст та значення для розвитку медицини.

Ібн-Сина, працюючи над книгою, поставив перед собою задачу уникнути помилок своїх попередників і справився з нею, створивши одну з найбільших в історії медицини енциклопедичних праць - “Канон лікарської науки”.
“Канон лікарської науки” - одна з найзнаменитіших книг в історії медицини. По суті - це ціла медична енциклопедія, що розглядає з великою повнотою (в межах знань того часу) все, що відноситься до здоров'я і хвороб людини.
Ця капітальна праця, що включає близько 200 друкарських листів, вже в дванадцятому столітті була перекладена з арабської мови на латинську і розійшовся в безлічі рукописів. Коли був винайдений друкарський верстат, “Канон” виявився серед перших друкарських книг, і по числу видань змагався з Біблією. Латинський текст “Канону лікарської науки” був виданий вперше в 1473году, а арабський - в 1543году.
Точна дата завершення роботи над “Каноном” не встановлена. Гадано це 1020 рік.
“Канон лікарської науки” - це обширна праця, що складається з 5 книг.
У книзі 1-ою висловлюється теоретична медицина. Книга розбита на чотири частини. У першій частині дається визначення медицини, в другій - йдеться про хвороби, в третій - про збереження здоров'я і в четвертій - про способи лікування.
У книзі 2-ою описані “прості” ліки, висловлюється вчення Ібн-Сини про ліки, їх природу, їх випробування. за абеткою розташовані 811 засобів рослинного, тваринного і мінерального походження з вказівкою їх дії, способів застосування, правил збору і зберігання.
Книга 3-а, найобширніша, присвячена патології і терапії - опису окремих хвороб і їх лікуванню. Кожен розділ забезпечений анатомо-топогрофічеськім введенням.
Книга 4-а присвячена хірургії, лікуванню вивихів і переломів, загальному вченню про лихоманку (кризах при хворобах). У ній мовиться про пухлини, гнійні запалення підшкірної клітковини, а також про заразливі хвороби. Освітлюються основні питання вчення про отрути.
Книга 5-а містить опис “складних” ліків, а також отрут і протиотрут.
Фармація і фармакологія є спробою об'єднати зібрані численні матеріали в систему, пов'язати їх з клінічними спостереженнями. Рекомендовані в “Канонах лікарської науки” лікарські засоби різноманітні, багато хто з них пізніше увійшов до наукової фармакології.

 

Аль – Біруні, його праця «Фармакогнозія» і її значення в історії медицини й фармації.

Капитальный труд Беруни «Фармакогнозия в медицине» («Китаб ас–Сайдана фит–т–тибб») имеет большое значение и в настоящее время. В этой книге он подробно описал около 880 растений, их отдельные части и выделения; привел их точные описания, упорядочил терминологию. Описание растений сопровождается рисунками с их изображениями. «Сайдана» («Фармакогнозия») содержит также богатый материал о распространении лекарственных растений и их ареалах.

Бируни собрал и объяснил около 4500 арабских, греческих, сирийских, индийских, персидских, хорезмийских, согдийских, тюркских, и других названий растений. Эти синонимы важны для современного исследования истории фитотерапии.

 

Монастирська і світська медицина періоду раннього середньовіччя в Європі. Релігійні братства і їх турбота про хворих (Орден Святого Бенедикта, Орден Святого Лазаря та інші). Правове регулювання діяльності лікарів. Підготовка лікарів у Салернській школі.

В епоху раннього середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі зі шпиталями та медичними школами при них. В монастирях переписувались древні праці Гіппократа і Галена.

В містах поширювались епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була боротьба із заносом інфекцій. В портових містах вводиться карантин (40днів), під час якого корабель стоїть на рейді, а його персонал в місто не допускається.
Окрім медичних шкіл при монастирях виникають цивільні медичні школи – в Салерно (IX ст), в Болонії (1156), Парижі (1180), Падуї (1222). Окрім медичних існували філософські і юридичні школи. В 1200 році в Парижі під протекторатом короля відбулось об’єднання трьох шкіл в загальну школу (studium generale). Управлялась школа земляцтвом студентів і викладачів “Universitas”. Окремі школи або фахи оформились у факультети (від facultas –здатність викладати той чи інший фах). Члени факультету обирали голову – декана (decanus – десятник). Учні, що навчались в Studium generale, яка невдовзі отримала назву університету, отримували послідовно такі вчені ступені – бакалавр, ліцензіат, доктор.

Університети користувались великою автономією, проте знаходились під невсипущим наглядом церкви. Характерною особливістю викладання в середньовічних університетах було те, що всі знання необхідні учню, містяться в працях визнаних авторитетів і суть навчання полягала в тому, щоби кожне явище пояснити аргументами, знайденими в працях авторитетів. Такими авторитетами, канонізованими церквою, стали праці Гіппократа, Галена і Авіценни. Такий спосіб навчання отримав назву схоластичного. У 1300 році папа Боніфацій VIII, під страхом відлучення від церкви, заборонив розтинати трупи, що, звісно, не сприяло розвитку медичних знань.

Початок світській (немонастирській) медичній освіті поклала в IX ст. Салернська медична школа в Італії. Салернські лікарі збирали і розвивали все краще, що було створено античною, пізніше арабською медициною. Навчання проводилось за працями Гіппократа, Ґалена та Авіценни. В школі було написано ряд трактатів, які використовувались для навчання. В книзі «Пассіонарії» надавались практичні рекомендації з діагностики та лікування різних хвороб. На розвиток Салернської школи великий вплив мала лікувальна і перекладацька діяльність видатного лікаря XI ст. Костянтина Африканського, який переклав багато арабських медичних праць на латину, що сприяло більш досконалому вивченню медицини. Медична література Салерно постійно збагачувалась: до середини XII ст. було створено трактат «Про лікування хвороб», в якому йшлося про лікування всіх відомих хвороб «від голови до п’ят». Оригінальною була праця лікаря Архіметея «Про прихід лікаря до хворого», яка користувалася широкою популярністю. Він давав таку пораду: «Якщо лікар полишає хворого, то повинен запевнити його, що той обов’язково видужає, а близьких — що хвороба дуже тяжка. Тоді, якщо пацієнт видужає, слава лікаря ще більше зросте, а якщо хворий помре, то люди скажуть, що лікар вірно передбачив сумний наслідок». В школі викладав Арнольд із Вілланови. Він здобув широку популярність, захоплювався алхімією, пропагував свій шлях до приготування багатьох ліків. Він об’єднав хімію і медицину. Захоплювався токсикологією і засобами продовження життя й боротьби зі старістю. Наголошував на лікувальних властивостях вина, розробляв питання дієтетики і гігієни. Він склав поему, присвячену здоровому способу життя та лікувальним властивостям окремих рослин. Ця поема отримала назву «Салернський кодекс здоров’я» (Regimen sanitatis salernitatum).

Орден заснований преподобним Бенедиктом Нурсійського в V- VI століттях, творцем західного чернечого статуту, який був єдиним на заході до поділу. Основний принцип - молись і працюй. Бенедиктинці прославилися як вчені ченці, особливо в патрології. І зараз це вчений орден, провідний наукову богословську роботу. Відомий лікер " Бенедиктин ", що готується із плодів віногардніков, належать ордену.

Відгалуження ордена Бенедиктинців, мають право на власний статут:

Камальдулов; виникли в IX ст., Принцип життя самітництво (зустрічаються один з одним тільки за богослужінням і трапезою)

Цистерціанці; виникли в 1098 р., займалися ручною працею, не мали земель і селян, носять біле облачення

Бернардинці; заснував орден Бернард Клервоський 1115 р., орден активно боровся з єресями, ревнитель католицького вчення, брав участь у хрестових походах

Военный и Госпитальерский Орден Святого Лазаря Иерусалимского основан крестоносцами в Палестине в 1098 году на базе больницы для прокаженных, которая существовала под юрисдикцией Греческой патриархии. Орден принимал в свои ряды рыцарей, заболевших проказой. Символом ордена был зелёный крест на белом плаще. Орден следовал «Уставу святого Августина», но до 1255 года не был официально признан Святым Престолом, хотя имел определённые привилегии и получал пожертвования.

После захвата Саладином Иерусалима в октябре 1187 года Орден участвовал в боевых действиях, в частности во время Третьего крестового похода. В битве при Форбии (недалеко отГазы) 17 октября 1244 года орден потерял весь свой личный состав, участвовавший в битве (как здоровых, так и прокажённых рыцарей вместе с магистром). После изгнания крестоносцев из Палестины орден обосновался во Франции, где продолжил госпитальную деятельность. В1517 году часть ордена объединилась с Орденом святого Маврикия в Орден Святых Маврикия и Лазаря, однако сам орден Святого Лазаря продолжил существование.Современный орден Святого Лазаря имеет отделения в 24 странах по всему миру и продолжает благотворительную деятельность.

Заснування перших у Європі університетів (Болонський, 1158; Оксфордський, 1167; Кембріджський, 1209; Паризький, 1215 та інші). Організація й порядок підготовки лікарів в університетах. Структура середньовічного наукового і медичного знання. Чому було заборонено практикувати хірургію?

Середньовіччя знало три види шкіл. Нижчі школи, що утворилися при церквах і монастирях, ставили за мету підготувати елементарно грамотних духовних осіб - кліриків. Головна увага зверталася в них на вивчення латинської мови (на якому велося католицьке богослужіння), молитов і самого порядку богослужіння. У середній школі, що виникала найчастіше при єпископських кафедрах, практикувалося вивчення семи "вільних мистецтв» (граматика, риторика, діалектика, абологіка, арифметика, геометрія, куди входила і географія, астрономія і музика). Перші три науки складали так званий тривіум, останні чотири - квадривіум. Згодом вивчення «вільних мистецтв» стало вироблятися у вищій школі, де ці дисципліни становили зміст викладання на молодшому («артистичному») факультеті. Вища школа спочатку називалася Studia Generalia (буквально - загальні науки), потім ця назва була витіснена іншим - університети.
Перші університети виникли у XII столітті - частиною з єпископських шкіл, що мали найбільш великих професорів у галузі богослов'я та філософії, частиною з об'єднань приватних викладачів - фахівців з філософії, праву (римське право) і медицині. Найбільш древнім університетом в Європі вважається Паризький університет, що існував в якості «вільної шкоди» ще в першій половині XII і на початку XIII століття (установчої грамотою Філіпа II серпня 1200 про права Сорбонни). Роль університетських центрів, однак, ще в XI столітті почали грати італійські вищі школи - Болонська юридична, що спеціалізувалася на римському праві, і Салернская медична школа. Найбільш типовий Паризький університет, статут якого ліг в основу інших університетів Європи, складався з чотирьох факультетів: артистичного, медичного, юридичного та богословського (який включав у себе і викладання філософії в церковному освітленні).
Іншими найбільш старовинними університетами Європи були Оксфордський і Кембріджський в Англії, Саламанкський в Іспанії і Неаполітанський в Італії, засновані в XIII столітті. У XIV столітті були засновані університети в містах Празі, Кракові, Гейдельберзі. У XV столітті кількість їх швидко увелічйва лось. У 1500 році у всій Європі було вже 65 університетів.
Викладання в середньовічних університетах велося латинською мовою. Основним методом університетського викладання були лекції професорів. Поширеною формою наукового спілкування були також диспути, або публічні суперечки, устраивавшиеся періодично на теми богословсько-філософського характеру. У диспутах брали участь головним чином професори університетів. Але також влаштовувалися диспути і для Схоларія (Схоларія - студенти, від слова Schola - школа).
У загальній масі середньовічних університетів виділяються так звані "материнські". Це - університети Болоньї, Парижа, Оксфорда і Саламанки. На думку деяких дослідників, це були свого роду факелоносці і інші університети лише наслідували їм. Особливо наслідували Паризькому університету, який навіть прозвали всередні століття "Сінаєм вченості". Таким чином, вираз "материнські університети" має два значення: - Це були перші за часом університети;
- На нові навчальні заклади після проголошення їх університетами автоматично переходили завойовані материнськими права і привілеї.
На думку окремих дослідників "найранішим університетом середньовічної Європи" був Салернский. Він розвивався на основі найдавнішої Салернской медичної школи, перша згадка про яку належить до 197 р. до н. е.. У період існування римської імперії невелике містечко Салерно в глибині Пестанского затоки в Кампанії був своєрідні курортом. У 9в. Він був столицею лангобардського королівства, а з 11 століття став резиденцією норманського герцога Робера Гюіскара. Існувала тут "Гиппократова громада" (civitas Hippocratica) зберігала і розвивала найкраще з античного медичного спадщини. Саме тут у 820 році був заснований госпіталь - перша цивільна лікарня в Західній Європі, що фінансувалася за рахунок коштів міста. Салернская медична школа в якості одного з найбільших центрів освіти була відома аж до 1812 року. Однак університетом вона все ж не стала. По-перше, тому, що окрім медицини такого ж високого рівня освіти з інших дисциплінахне давала. По-друге, широке поширення з початку 13 століття арабської медицини, нових ідей, ліків, створених на основі ідеї хімічного впливу на організм, суміш знань і змов вразили уяву Європи. Ідеї ​​здорового способу життя, фізичної дії на організм Галена і Гіппократа були відтіснені в університетах на другий план. Салернская ж школа зберігала сліпу відданість античним медикам. Студенти почали розбігатися. Прикладом продукції Салернский медиків став написаний у 13 столітті відомим лікарем, поетом і єретиком Арнольдом з Вілланова "Салернский кодекс здоров'я", що вийшов у нас вже кількома виданнями.
З наведених причин першим європейським університетом традиційно вважається Болонський університет виник на основі Болонської юридичної школи. Роком її заснування називають 1088. Засновником вважається знаменитий правознавець того часу Ірнерій, вперше став у широкої аудиторії читати римськеправо. Це мало принципове значення для тодішньої Європи, де широко поширювався новий тип міста - феодальний. Торгівля і ремесла потребували правовому обгрунтуванні свого існування. Саме римське право є універсальним і вже в цьому сенсі підходило для интегрирующейся християнської Європи. У ньому були розвинені торгове та речове право, чітко сформульовано поняття приватної власності, тобто воно було саме такий правовий системою, якавідповідала складався товарно-грошового господарства. У "відродження" римського права і використанні його для виправдання та захисту своїх політичних домагань була зацікавлена ​​і королівська влада, особливо в період свого посилення. Лекції Ірнерій виявилися дуже популярні і до нього стали стікатися учні з усіх кінців Європи.
Але справжній зростання значення Болонської школи починається з середини 12 століття. У 1158 році німецький імператор Фрідріх I Барбаросса захопив один їх самих багатих міст Ломбардії м. Мілан і скликав на Ронкальском полі (на р. По, між П'яченці і Пармою) сейм з метою нав'язати північноіталійських містах новий порядок управління. У подяку за допомогу з боку болонських професорів у цьому ж році він видав закон, за яким:
брав під своє заступництво тих, хто "подорожує заради наукових занять, особливо викладачів божественного і священного права";
болонські школярі звільнялися від кругової поруки у сплаті податків і від підпорядкування міським судам Болоньї.
Ці привілеї посилили приплив слухачів. За свідченнями сучасників до початку 13 століття в Болоньї навчалося до 10 тисяч осіб з усієї Європи. У знаменитого болонського професора Ацо ніби було так багато слухачів, що доводилося читати лекції на площі. Тут були представлені майже всі мови Європи. Школа стала називатися генеральної. Саме в Болоньї вперше стали з'являтися так звані нації (земляцтва).
Інший тип об'єднання представлений Паризьким університетом. Тут об'єднання почали не школярі, а викладачі. Але це були не прості викладачі, а студентистарших факультетів, які встигли закінчити підготовчий факультет. Вони були одночасно магістрами семи вільних мистецтв і студентами. Природно, що вони почали протиставляти себе іншим викладачам, школярам - подготовішкі і городянам, вимагатиме визначення свого статусу. Новий університет розвивався бурхливо, Об'єднання з іншими факультетами відбувалося поступово. Могутність університету виросло в запеклій боротьбі з духовними і світськими властями. Заснування університету датують 1200 роком, коли вийшли указ французького короля і булла папи Інокентія III, які визволяли університет від підпорядкування світської влади. Автономія університету була закріплена буллами тат 1209, 1212, 1231 років.
У 13 столітті виникає і Оксфордський університет. Як і Паризький університет, він виникає після маси конфліктів з міськими та церковною владою. Після однієї з таких сутичок в 1209 році студенти на знак протесту пішли до Кембріджа і там виник новий університет. Ці два університети настільки тісно пов'язані один з одним, що часто об'єднуються під загальною назвою "Оксбрідж". Тут у меншій мірі були представлені богословські проблеми, зате набагато більша увага приділялася природничих наук. Особливістю Оксбриджа є і наявність так званих коледжів (від слова "колегія"), де студенти не тільки навчалися, а й жили.Освіта в гуртожитках призвело до появи такого феномена децентралізованого університету.
Гордістю Іспанії є університет у Саламанці (1227г). Про заснування його остаточно було заявлено в грамоті короля Альфонса X в 1243 році. У XIII столітті постає й багато інших університетів:
1220г. - Університет в Монпельє (привілеї університету отримав, щоправда, лише в кінці 13 століття).
1222г. - Падуанський (у результаті втрати школярів з Болоньї).
1224г. - Неаполітанський, т. к. сіцілійському королю Фрідріху II потрібні були досвідчені адміністратори.
До 1500 року в Європі існувало вже 80 університетів, чисельність яких була сама різна. У паризькому університеті в середині 14 століття навчалося близько трьох тисяч чоловік, в празькому до кінця 14 століття - 4 тисячі, у краківському - 904 людини.

Розвиток медицини в Західній Європі в епоху Відродження (16-17 ст.). Утвердження дослідного методу в науці. Ятрофізика і ятрохімія та їх роль у розвитку медицини. Якою стає медична література періоду Ренесанса?

У середні століття М. у Західній Європі майже не одержала подальшого наукового розвитку. Християнська церква, що проголосила примат віри над знанням, канонізувала навчання Галена, перетворивши його в незаперечну догму. У результаті багато наївних і умоглядних представлень Галена (Гален вважав, що кров утвориться в печінці, розноситься по тілу і там цілком поглинається, що серце служить для утворення в ньому "життєвої пневми”, що підтримує теплоту тіла; пояснював процеси, що відбуваються в організмі, дією особливих нематеріальних "сил”: сили пульсації, завдяки до-рій пульсують артерії, і ін.) перетворилися в анатомо-физиологич. основу М. В атмосфері середньовіччя, коли молитви і святих мощів вважалися більш ефективними засобами лікування, чим ліки, коли розкриття трупа і вивчення його анатомії визнавалися смертним гріхом, а замах на авторитети розглядалася як єресь, метод Галена,. допитливого дослідника й експериментатора, був забутий; залишилася тільки придумана їм "система” як остаточна "наукова” основа М., а "учені” лікарі-схоласти вивчали, цитували і коментували Галена. Нагромадження практичних мед. спостережень, звичайно, продовжувалося й у середні століття. У відповідь на запроси часу виникали спец. установи для лікування хворих і поранених, проводилися виявлення й ізоляція заразних хворих. Хрестові походи, що супроводжувалися міграцією величезних людських мас, сприяли спустошливим епідеміям і обумовили в Європі поява карантинів; відкривалися монастирські б-ци і лазарети. Ще раніше (7 в.) у Візантійській імперії виникли великі лікарні для цивільного населення. У 9—11 вв. центр наукової мед. думки перемістився в країни арабського Халіфату. Візантійської й арабський М. ми зобов'язані збереженням коштовної спадщини М. Древнього Світу, до-рої вони збагатили описом нових симптомів, хвороб, лікарських засобів. Велику роль у розвитку М. зіграв уродженець Середньої Азії, різнобічний вчений і мислитель Ібн-Сина (Авиценна, 980—1037): його "Канон лікарської науки” був енциклопедичним зводом медичних знань.

У давньоруській феодальній державі поряд з монастирською М. продовжувала розвиватися народна М. Розповсюджені лікувальники містили ряд раціональних наставлянь по лікуванню хвороб і побутовій гігієні, травники (зельники) описували лікарські рослини.

Повільне, але неухильний розвиток мед. знань починається в Західній Європі в 12—13 вв. (що одержало відображення, напр., у діяльності Салернського ун-та). Але тільки в епоху Відродження уродженець Швейцарії лікар Парацельс виступив з рішучою критикою галенізму і пропагандою нової М., що ґрунтується не на авторитетах, а на досвіді і знаннях. Вважаючи причиною хронич. захворювань розлад химич. перетворень при травленні й усмоктуванні, Парацельс ввів у леч. практику різні химич. речовини і мінеральні води.

Тоді ж повстав проти авторитету Галена засновник сучасної анатомії А. Везалий; на підставі система-тич. анатомування трупів він описав будівлю і функції тіла людини. Перехід від схоластич. до механіко-математичного розгляду природи дуже вплинув на розвиток М. Англ. лікар У. Гарвей створив навчання про кровообіг (1628), заклавши таким чином основи сучасної фізіології. Метод У. Гарвея був уже не тільки описовим, але й експериментальним, із застосуванням математичного розрахунку. Яскравий приклад впливу фізики на медицину — винахід збільшувальних приладів (мікроскопа) і розвиток мікроскопії.

В області практичної М. найбільш важливими подіями 16 в. були створення італ. лікарем Дж. Фракасторо навчання про контагіозні (заразних) хворобах і розробка перших наукових основ хірургії франц. лікарем А. Парі. До цього часу хірургія була пасербицею європейської М. і займалися нею гл. обр. цирюльники, на к-рих дипломовані лікарі дивилися свисока. Зростання промислового виробництва привернув увагу до вивчення проф. захворювань. На рубежі 17—18 вв. італ. лікарем Б. Рамаццини (1633—1714) був покладений початок вивченню промислової патології і гігієни праці. В другій половині 18 і першій половині 19 в. були закладені основи військової і морської гігієни. Роботи російського лікаря Д. Самойловича про чум, опубліковані в другій половині 18 в., дозволяють вважати його одним з основоположників епідеміології.

Умови для теоретич. узагальнень в області М. були створені прогресом фізики, хімії і біології на рубежі 18—19 вв.: відкриття ролі кисню в горінні і подиху, закону збереження і перетворення енергії, початок синтезу органич. речовин (1-я половина 19 в.), розробка навчання про повноцінне харчування, вивчення химич. процесів у живому організмі, що привело до виникнення біохімії” і т.д.

Серед багатьох видатних імен в історії меди­цини Відродження залишив Едвард Дженнер (1719-1823), якому людство зобо­в'язане введенням у широку практику як запобіжного способу щеплення коров'ячої віспи.

Епідемії віспи були страш­ним лихом для людства, особливо у період Відродження. В цей час у Європі хворіло на віспу щороку до 12 мільйонів чоловік, з них вмирало 1,5-2 міль­йони, значна частина тих, що перехворіли, втрачала зір. Велика смертність (до 90-95 %) спостерігалась у країнах, куди її за­носили вперше. Такі нищівні епідемії були в Сибіру в XVII ст. Європейські завойовники і перші переселенці в Америці штучно поширювали віспу між індійцями для знищення їх. Здавна суто емпірично було помічено, що ті, хто перехворів навіть і на легку форму віспи, набувають стійкої несприйнятливості до хвороби. Але щеплення — варіоляція — інколи викликали дуже тяжке, а то й смертельне захворювання. Особа, якій зробили щеплення, крім того, могла стати джерелом зараження для довколишніх.

Едварду Дженнеру належить велика історична заслуга вве­дення в медичну практику запобіжних щеплень коров'ячої віспи (вакцинація) замість небезпечних щеплень віспи від людини.

Дженнер по одержанні медичної освіти працював інтерном у Дж. Гунте­ра, пізніше — лікарем сільських общин. У процесі роботи він довідався, що, за переконанням селян, особи, які перехворіли на коров'ячу віспу (соwpox), не хворіють на людську віспу. Про це Дженнер повідомив Гунтерові, який по­радив йому пильно вивчати цю справу. Дженнер протягом 20 років, просте­живши за рядом осіб, що перехворіли на коров'ячу віспу, зміг пересвідчитись в їхньому імунітеті під час нерідких у ті часи вибухів епідемій натуральної віспи. Він вивчив, які щеплення, з яких саме висипних захворювань у корів, відомих під загальною назвою сотурох, дають імунітет і в який період за­хворювання ці щеплення найбільш дійові. Маючи вже такий досвід, Дженнер 14.У.1796 р. дозволив собі прищепити вміст віспяної пустули з руки служ­ниці сусіднього фермера, що хворіла на коров'ячу віспу, хлопчикові Джонсо-ві Фіпсу, якому пізніше було прищеплено натуральну віспу, що не спричини­лось до захворювання. Лише через два роки Дженнер опублікував свої спо­стереження англійською мовою. Запропонована ним запобіжна вакцинація швидко набула поширення в різних країнах на різних континентах. Після ко­роткого перебування в Лондоні для популяризації вакцинації Дженнер по­вернувся на попереднє місце сільського лікаря, де й прожив усе своє жит­тя, незважаючи на численні почесні запрошення з різних країн. Він не забував Джонса Фіпса, побудував йому будинок і посадив навколо нього розарій.

Запропонований Дженнером спосіб вакцинації не дістав у Англії підтримки і не був навіть опублікований Лондонським «Королівським товариством». У другій половині XIX ст. в Англії було організовано навіть противакцинаційну лігу, яка добилася скасування обов'язкового щеплення віспи, внаслідок чого в Ан­глії спостерігалися великі спалахи віспи навіть у порівняно недав­ні часи.

Повільне, але неухильний розвиток мед. знань починається в Західній Європі в 12—13 вв. (що одержало відображення, напр., у діяльності Салернського ун-та). Але тільки в епоху Відродження уродженець Швейцарії лікар Парацельс виступив з рішучою критикою галенізму і пропагандою нової М., що ґрунтується не на авторитетах, а на досвіді і знаннях. Вважаючи причиною хронич. захворювань розлад химич. перетворень при травленні й усмоктуванні, Парацельс ввів у леч. практику різні химич. речовини і мінеральні води.

Тоді ж повстав проти авторитету Галена засновник сучасної анатомії А. Везалий; на підставі система-тич. анатомування трупів він описав будівлю і функції тіла людини. Перехід від схоластич. до механіко-математичного розгляду природи дуже вплинув на розвиток М. Англ. лікар У. Гарвей створив навчання про кровообіг (1628), заклавши таким чином основи сучасної фізіології. Метод У. Гарвея був уже не тільки описовим, але й експериментальним, із застосуванням математичного розрахунку. Яскравий приклад впливу фізики на медицину — винахід збільшувальних приладів (мікроскопа) і розвиток мікроскопії.

В області практичної М. найбільш важливими подіями 16 в. були створення італ. лікарем Дж. Фракасторо навчання про контагіозні (заразних) хворобах і розробка перших наукових основ хірургії франц. лікарем А. Парі. До цього часу хірургія була пасербицею європейської М. і займалися нею гл. обр. цирюльники, на к-рих дипломовані лікарі дивилися свисока. Зростання промислового виробництва привернув увагу до вивчення проф. захворювань. На рубежі 17—18 вв. італ. лікарем Б. Рамаццини (1633—1714) був покладений початок вивченню промислової патології і гігієни праці. В другій половині 18 і першій половині 19 в. були закладені основи військової і морської гігієни. Роботи російського лікаря Д. Самойловича про чум, опубліковані в другій половині 18 в., дозволяють вважати його одним з основоположників епідеміології.

Умови для теоретич. узагальнень в області М. були створені прогресом фізики, хімії і біології на рубежі 18—19 вв.: відкриття ролі кисню в горінні і подиху, закону збереження і перетворення енергії, початок синтезу органич. речовин (1-я половина 19 в.), розробка навчання про повноцінне харчування, вивчення химич. процесів у живому організмі, що привело до виникнення біохімії” і т.д.

Ятрохі́мія (від грец. ἰατρός - хімія) — напрям у природничих науках та медицині 16-18 століть, представники якого розглядали процеси, що відбуваються в організмі, як хімічні явища,хвороби — як результат порушення хімічної рівноваги і ставили задачу пошуку хімічних засобів їхнього лікування.

Зародження і розвиток ятрохімії, яка набула найбільшого поширення у Німеччині та Нідерландах, пов'язане з діяльністю Парацельса, Я. Б. ван Гельмонта, лікаря й анатома Ф. Бое (Сільвіуса, 1614-72), який сформулював основні положення ятрохімії і відкрив при Лейденському університеті першу хімічну лабораторію для аналізів. Представники ятрохімії приділяли особливу увагу вивченню процесів травлення, а також статевих та інших залоз; розрізняли «кислотні» і «лужні» хвороби. Власне кажучи, ятрохімія підводила наукову (хімічну) основу під теорію гуморальної патології.

Критикуючи ятрохімію, Роберт Бойль вказував, що хімія має самостійну задачу «визначення складу речовин, що дозволить збагатити і медицину». Зігравши позитивну роль у боротьбі з догмами схоластичної середньовічної медицини, ятрохімія у 2-й половині 18 ст. перестала існувати як напрямок у медицині.

Ятрофизика, иатрофизика (от греч. iatrós — врач и физика), иатромеханика, направление в медицине 16—18 вв., сводившее все явления жизни здорового и больного организма к законам физики (механики). Так, согласно учению римского врача Дж. Бальиви (1668—1707), видного представителя Я., рука действует как рычаг, грудная клетка подобна кузнечным мехам, сердце — насосу, а железы — ситам. Ятрофизики обогатили медицину многими достоверными сведениями относительно различных функций организма, предложили (С. Санторио и др.) ряд приборов для их измерения. Идеи Я. развивали Дж. А. Борелли, основоположники научной анатомии (А. Везалий) и физиологии (У. Гарвей); Р. Декарт в трактате "Описание человеческого тела..." (1648) уподоблял жизнь организма действию часов и других механизмов. Свидетельство значения Я. дано Б. Рамаццини. "В наш век вся медицина, можно сказать, сведена к механике" (1700). На определенном этапе развития медицинских знаний Я. сыграла положительную роль, поскольку пыталась поставить медицину на естественнонаучную основу. К конце 18 в., в связи с развитием химии, биологии и других естественных наук, выявилась односторонность Я. и она утеряла прежнее исключительное влияние. О применении физических методов в современной медицине см.Медицина.