Охарактеризуйте європейські інтеграційні процеси та їхні передумови.

Типи країн Європи за рівнем економічного розвитку

Вам уже відомо, що рівень економічного розвитку країни визначається насамперед показником валового національного продукт (ВВП) на душу населення.

Комплексним показником, що визначає якість життя в країні, є індекс людського розвитку (ІРЛ). Визначаючи типи країн також враховують їх роль у світовій економіці та міжнародному політичному житті.

За класифікацією ООН, в Європі є два з чотирьох типів країн:

високорозвинуті країни (35 держав)

країни з перехідною економікою (9 держав)

Високорозвинуті країни входять до міжнародних економічних організацій, більшість з них – до військово-­політичного блоку НАТО. Країни мають великий економічний потенціал. У їх господарстві за кількістю зайнятого населення переважає невиробнича сфера.

За особливостями економіки та місцем країн у світовій політиці виокремлюють чотири підтипи високорозвинутих держав.

В Європі представлено три з них:

країни «Великої сімки», G-7 (4 держави)

економічно розви нуті невеликі країни Європи (15 держав)

країни середнього рівня економічного розвитку (16 держав)

Стрижнем економічного розвитку європейського регіону є 4 країни з «Великої сімки»: Німеччина, Франція, Велика Британія та Італія. У них показники ВВП на душу населення становлять 30 000 – 40 000 доларів на рік і рівень ІЛР є дуже високим (понад 0,9). Вони мають багатопрофільну економіку, але є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль виконує сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров’я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо); в ній зайнято понад 70 % населення. Країни продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Країни «Великої сімки» чинять вирішальний вплив на світову політику. Всі вони входять до НАТО. Великобританія та Франція є ядерними державами, постійними членами Ради Безпеки ООН.

Економічно розвинуті невеликі країни Європи є різними за площею. «Невеликими» їх називають через незначний вплив на світову політику та економіку. Деякі з них є партнерами країн «Великої сімки» по НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), інші – нейтральні країни. Показники ВВП на душу населення в цих державах перевищують такі у країнах «Великої сімки»: 50 000 – 170 000 доларів на рік. Крім того, ці країни очолюють перелік країн світу за рівнем ІРЛ. На відміну від країн G­7 для їх економіки характерна достатньо вузька спеціалізація. Провідне місце в ній посідають виробництва високого технологічного рівня, що працюють на зовнішній ринок. Країни мають вузький внутрішній ринок, відчувають значну нестачу сировини, через те зовнішня торгівля для них має величезне значення.

Наприклад, Швейцарія експортує понад 90% вироблених годинників, вивозить на світовий ринок медикаменти, медичне, поліграфічне, текстильне облад нання, ювелірні вироби, антикваріат, шоколад. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: найбільш надійні в світі банки, величезні страхові компанії, міжнародний туризм, транспортні послуги іншим країнам.

До країн середнього рівня економічного розвитку відносять Іспанію, Португалію, Грецію, Ірландію, Мальту. До них після вступу до ЄС долучилися Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Хорватія, Естонія, Литва, Латвія, Румунія, Болгарія. Показник ВВП на душу населення в них становить в середньому 8 000 – 25 000 доларів на рік. Рівень ІЛР високий (0,8 – 0,9). Ці держави є індустріально­-аграрними. Мають високий рівень індустріалізації та розвинуту сферу послуг. Важливу роль в їх господарстві відіграє міжнародний туризм. Країни відчувають значну фінансову та технологічну залежність від більш високорозвинутих держав. У політичному аспекті мають підпорядковане значення. Більшість з них є членами НАТО.

До країн з перехідною економікою відносять частину держав, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Білорусь, Молдову, Росію, Україну) та частину країн з колишнього соціалістичного табору (Албанію, Боснію і Герцеговину, Македонію, Сербію, Чорногорію). У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, і певний час панувала планова економічна система. На початку 90­-х рр. ХХ ст. вони взяли курс на перехід від планової до ринкової економіки. Ці реформи в різних країнах відбувалися неоднаковими темпами. Показники ВВП на душу населення коливаються від менш, ніж $2000 у Молдові до майже $9000 у Росії.

Європейський Союз

Європейські країни мають сприятливіші умови для інтеграційних процесів, ніж інші регіони світу. Зумовлено це вигідним геополітичним положенням, подібними рисами історичного розвитку багатьох країн, відносною одноманітністю населення за етнічним і соціальним складом, що зумовлює «європейську ментальність» населення, активними господарськими зв’язками країн усередині регіону. На основі найвищого рівня інтеграції 28 держав створили найпотужнішу регіональну економічну та політичну міжнародну організацію Європейський Союз (ЄС).

Ця організація почала створюватися у 50-­х рр. ХХ ст. Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений у 1951 р. Тоді 6 країн (Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція та Італія) підписали договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі. З метою поглиблення економічної інтеграції ті самі шість держав у 1957 р. заснували Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС, Спільний ринок) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом).

Процес розвитку та перетворення цих європейських співтовариств у сучасний Європейський Союз відбувався шляхом:

по-перше, передачі все більшого числа функцій управління на наднаціональний рівень;

по-друге, збільшення числа учасників інтеграції (розширення). У 1973 р. до перших шести країн­-учасниць ЄС приєднались ще три: Велика Британія, Данія та Ірландія. У 1981 р. членом ЄС стала Греція, у 1986 р. – Іспанія та Португалія, у 1995 р. – Швеція, Фінляндія та Австрія. У 2004 р. до ЄС долучились водночас 10 нових членів: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Мальта та грецька частина Кіпру. У 2007 р. в ЄС прийняли Румунію та Болгарію. У 2013 р. членом ЄС стала Хорватія. Крім власне площ європейських держав територією ЄС також вважаються їх заморські володіння. З 2016 р. у стані виходу з Євросоюзу перебуває Велика Британія, який має завершитися у 2018 р.

Головними напрямками роботи країн-­членів ЄС є такі:

По-­перше, це створення економічного союзу, тобто спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці.

По-­друге, створення монетарного союзу та єдиної валюти євро. Єврозона – група держав Європейського Союзу, офіційною валютою яких є євро. Спочатку Єврозона налічувала 11 країн, в яких євро було введено 1 січня 1999 р. (готівка – 1 січня 2002 р.). Нині в Єврозоні – 19 країн ЄС. Крім того, євро також введено в обіг у державах­-карликах Європи, що формально не входять до складу Євросоюзу, у заморських департаментах Франції, на островах, що входять до складу Португалії, у Косово та Чорногорії. Діє Європейський центральний банк (ЄЦБ). Його штаб-­квартира – у Франкфурті-­на­Майні (Німеччина).

По-­третє, створення політичного союзу: спільна зовнішня політика, а також упровадження спільного громадянства.

ЄС має прапор та гімн. Гімном стала у 1985 р. «Ода до радості» Л. Бетховена. Він не призначений для заміни національних гімнів держав­-членів. Гасло ЄС: In varietate concordia (з лат. – Єдність у різноманітності).

Ступінь інтеграції країн є достатньо високим: Європейський Союз, як єдине ціле, є повноправним членом Світової організації торгівлі (СОТ), має представництва в ООН, «Великій сімці», «Великій двадцятці» та постійні дипломатичні місії по всьому світу. ЄС не має власних збройних сил, однак сприяє військовому співробітництву його країн-­членів, більшість яких є членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний вплив Європейський Союз розглядають як одну з потенційних наддержав. Юридично в ЄС не виділено столиці, але де­факто такою є м. Брюссель (Бельгія), де розміщуються більшість інституцій Європейського Союзу.

Головними органами ЄС є:

Європейська рада (Рада Європи), що визначає головні політичні напрями ЄС, на рівні міністрів іноземних справ або, за необхідності, інших міністрів приймає рішення практично з усіх аспектів діяльності ЄС;

Європейський парламент (ЄП) – бере участь у підготовці та прийнятті юридичних актів Євросоюзу, формує його зовнішню політику;

Європейський суд з прав людини – забезпечує єдність трактування законів, згідно з угодами ЄС та інші.

Штаб-­квартира ЄС – у Брюсселі. ЄС має 24 офіційні та робочі мови.

Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Водночас ці країни є членами Європейської економічної зони без набуття членства.

Кандидатами до вступу в ЄС нині є Македонія, Сербія, Чорногорія, Албанія та Туреччина. Визнано потенційними кандидатами Боснію і Герцеговину та Косово.

Україна, Молдова та Грузія проголосили стратегічний курс на євроінтеграцію.

Для вступу до Євросоюзу країна-­кандидатка повинна відповідати Копенгагенським критеріям, що їх було прийнято в червні 1993 р. на засіданні Європейської ради в Копенгагені та підтверджено в грудні 1995 р. на засіданні Європейської ради в Мадриді.

Ці критерії вимагають:

щоб у державі дотримувалися демократичних принципів, принципів свободи та пошани прав людини, а також принципів правової держави (ст. 6, ст. 49 Договору про Європейський Союз);

у країні має бути конкурентоспроможна ринкова економіка;

мають визнаватися загальні правила та стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного та валютного союзу.

Наша держава у 2014 р. підписала спершу політичну частину Угоди про асоціацію з ЄС з метою подальшого вступу до цієї організації, а згодом й економічну – тобто Угоду в повному обсязі.

Країни Шенгенської зони

Між країнами ЄС діє Шенгенська угода – договір «Про скасування паспортного митного контролю між країнами Європейського Союзу». Угода набула чинності у 1995 р. До Шенгенської зони входять 22 із 28 держав-­членів ЄС (усі «старі» держави-­члени ЄС, окрім Великої Британії та Ірландії, та усі «нові», окрім Кіпру, Румунії та Болгарії). Шенгенська віза діє також на території трьох країн Європи, що не входять до ЄС. Це Норвегія, Ісландія та Швейцарія. Тобто нині угода діє у 25 країнах Європи.

Рада Європи

Однією з найбільш впливових та найчисельніших міжнародних організацій у Європі є Рада Європи (РЄ). Організація була заснована після промови тодішнього прем’єр­-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля в Університеті Цюріха незабаром по завершенні Другої світової війни. Він закликав до створення «Сполучених Штатів Європи» на зразок Сполучених Штатів Америки. Офіційно Рада Європи була заснована 5 травня 1949 р. Лондонською угодою, підписаною 10 країнами­-засновницями. Цей договір нині відомий як Статут Ради Європи.

Штаб­-квартира організації розташована в Страсбурзі (Франція). У цьому місті у спеціально збудованому Палаці Європи відбуваються засідання РЄ. Нині членами цієї організації є 47 держав. Окрім європейських країн членами Ради Європи є Туреччина, Кіпр, Росія, Грузія, Вірменія, Азербайджан. У 1995 р. до Ради Європи вступила й Україна. З 1993 р. кандидатом до РЄ є Білорусь. Статус спостерігача мають Ізраїль, Японія, США, Канада, Мексика, Ватикан. Членство в РЄ відкрите для всіх держав, які визнають принцип верховенства закону та гарантують основні права людини й свободи для своїх громадян.

Головними напрямами роботи Ради Європи є реалізація прав людини, гуманітарного, правового та соціально­-економічного співробітництва, співпраці в галузі культури, екології, інформації. Один з найбільших успіхів Ради це Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., яка слугує основою для Європейського суду з прав людини. РЄ визначила європейські символи: прапор та гімн Європи.

Роль НATO в загальноєвропейській системі безпеки

З військових міжнародних організацій найвпливовішою є Організація Північноатлантичного договору (НАТО). Договір про утворення блоку було підписано у Вашингтоні у 1949 р. дванадцятьма державами Європи та Північної Америки: Бельгією, Великою Британією, Данією, Францією, Нідерландами, Ісландією, Канадою, Люксембургом, Норвегією, Португалією, США та Італією. У 1952 р. до блоку приєднались Греція та Туреччина, у 1955 р. – Німеччина, у 1982 р. – Іспанія. З 90­х рр. ХХ ст. почалося розширення НАТО на схід. Так, з 1999 р. новими членами цієї організації стали Польща, Чехія та Угорщина; з 2004 р. – Словаччина, Румунія, Болгарія, Литва, Латвія, Естонія; з 2009 р. – Албанія та Хорватія; з 2017 р. – Чорногорія.

Нині членами НАТО є 29 країн, 26 з яких розташовані в Європі.

Штаб-­квартира організації розміщується у Брюсселі.

Офіційні мови: французька та англійська.

Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільні організовані дії всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони. Основними завданнями організації є підтримання стабільності в зоні Північної Атлантики. У зв’язку з подіями 11 вересня 2001 р. в США на перший план було висунуто нове, нетрадиційне для НАТО, питання боротьби проти міжнародного тероризму. Це привело до подальшого розширення «зони відповідальності» Північноатлантичного Альянсу. Отже, НАТО практично стає базовою структурою сучасної системи міжнародної безпеки.

Характер та район проведення миротворчих операцій НАТО визначаються новим баченням ролі організації у забезпеченні безпеки не тільки країн­-членів, а й усього євроатлантичного простору. Основним місцем миротворчих дій НАТО стає т. зв. зона нестабільності в Європі, до якої входять ті території, на яких можуть виникати такі загрози для євроатлантичної безпеки, як внутрішні міжетнічні конфлікти, нелегальна міграція, тероризм, де існують значні проблеми з демократією, порушуються права людини, країни з авторитарними політичними режимами.

Україна активно співпрацює з НАТО. Це уможливлює підвищення рівня зовнішніх гарантій національної безпеки нашої держави, зокрема її політичної незалежності, територіальної цілісності й непорушності кордонів.