Коротко опишіть відомі вам основні якісні систематизації країн світу.

Якісні- рівень розвитку, форма правління, форма державного устрою, форма державного режиму, політична структура, ідеологічна орієнтація.

Безпосередньо форма державного устрою пов’язана з особливостями політичного ладу і формою державного правління, відображає національно-етнічний склад населення, історико-географічні особливості формування країни.

Форма державного устрою – територіально-організаційна структура держави, що встановлює порядок поділу країни на частини та взаємовідносини центральних і місцевих органів влади.

Її головними функціями є: ступінчасте розміщення органів влади і державного управління; забезпечення збору податків та інформації; контроль центру над місцями; здійснення гнучкої економічної, соціальної та регіональної політики; проведення виборчих компаній тощо.

За цією класифікацією виділяються такі форми державного устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація), конфедеративна держава (конфедерація).

Унітарна держава – форма державного устрою, за якої територія держави не має у своєму складі федеративних одиниць (штатів, земель тощо), а поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (департаменти, області, райони).

Унітарна держава має такі ознаки: єдина для всієї країни конституція, єдина система органів влади, суспільні процеси керуються централізовано.

Цю форму правління має 171 країна світу.

Федеративна держава – форма державного устрою, за якої декілька державних утворень, що юридично мають певну самостійність, об’єднані в єдину союзну державу.

Федерації мають такі ознаки:

- територія федерації складається з територій окремих її суб’єктів (штатів, кантонів, земель, республік, провінцій тощо);

- суб’єкти федерації здебільшого наділені законодавчою владою;

- компетенції між федерацією та її суб’єктами розмежовуються союзною конституцією;

- у більшості федеративних держав парламенти складаються з двох палат, одна з яких забезпечує представництво федеральних одиниць;

- кожний суб’єкт федерації має свою правову й судову системи;

- у більшості федерацій існує єдине союзне громадянство і громадянство союзних одиниць;

- федерація, як правило, має єдині збройні сили, загальнофедеральний бюджет.

Проте в багатьох сучасних федеративних країнах роль загальнофедеральних органів настільки велика, що їх можна розглядати і як унітарні держави. Так, конституції таких країн, як Аргентина, Канада, США, ФРН, не визнають за членами федерації права на вільний вихід з неї.

У світі нараховується 21 федерації. Залежно від принципу, покладеного в основу утворення федерації виділяють:

- історико-географічні федерації (утворились шляхом історичного об’єднання федеральних одиниць в єдину державу): Австралія, Австрія, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Канада, Коморські Острови, Малайзія, Мексика, ОАЕ, ПАР, Сент-Кітс і Невіс, США, Федерація Мікронезії, ФРН;

- національно-етнічні федерації (федеральні одиниці в таких країнах утворені на основі врахування етнічних меж та національних інтересів їх населення): Бельгія, Індія, М’янма, Нігерія, Пакистан, Росія.

Конфедеративна держава – постійний союз суверенних держав, створений для досягнення політичних або військових цілей.

Конфедерація утворює центральні органи, які мають повноваження, делеговані їм державами-членами союзу. Ці органи не мають прямої влади над державами, які входять в конфедерацію. Їх рішення приймаються і здійснюються тільки за угодою держав, що належать до конфедерації. У конфедерації немає єдиної території та громадянства, єдиної податкової та правової систем. Правова основа конфедерації – союзний договір, тоді як у федерації – конституція.

Конфедеративні держави недовговічні: вони або розпадаються, або перетворюються на федерації (Австро-Угорщина, США).

Нині формально у світі існує одна конфедерація – Швейцарія, яка у XIX ст. фактично стала федерацією.

За цією класифікацією країни поділяють на плюралістичні та клерикальні.

Плюралістичні держави. Таких країн переважаюча більшість.

Плюралізм – ідейно-регулятивний принцип суспільно-політичного і соціального розвитку, що виходить з існування кількох (чи багатьох) незалежних засад політичних знань і розуміння буття; система влади, заснована на взаємодії політичних партій і громадсько-політичних організацій.

Плюралістичні держави мають такі ознаки: відсутність переваги будь-якої церкви (конфесії), визнання релігії приватною справою громадян, право людей будь-яких віросповідань обіймати державні посади, не відзначання релігійних свят держави.

Клерикалізм – суспільно-політично практика здійснення церквою, релігійними політичними партіями та іншими релігійними організаціями системи заходів на конфесійній ідеологічній основі, спрямований на досягнення домінуючої ролі релігії й церкви в різних сферах суспільного життя.

Ознаками клерикальних держав є: релігія, яка має статус державної, обов’язкове вивчення релігійних догматів у школах, вищі посади обов’язково обіймають особи, які є послідовниками пануючої в країні конфесії, участь державних органів у релігійних церемоніях, залежність умов і безпеки проживання іновірців у цих країнах від загальної культури конкретного народу і правлячого режиму.

До цього типу держав належать:

- Скандинавські країни (лютеранство), в яких монарх формально є главою церкви;

- Велика Британія (англіканство, пресвітеріанство), монарх – також формально глава церкви;

- Ватикан, Ірландія, Аргентина, Парагвай, Болівія, Перу, Еквадор, Коста-Ріка, Гаїті, Екваторіальна Гвінея (католицизм);

- Греція (православ’я);

- майже всі мусульманські країни (іслам);

- Таїланд, Камбоджа, Бутан (буддизм);

- Непал (індуїзм, буддизм).

Крім того, Ватикан і Саудівська Аравія є теократичними монархіями, де глава держави – абсолютний монарх водночас є керівником релігійної конфесії загалом.

Будь-який політичний режим визначається насамперед процедурами та способами організації установ влади і здійснення владних функцій, відносинами між державою і громадянами, способом прийняття владних рішень.

Форма державного режиму – сукупність засобів і методів здійснення влади державою.

Державний режим – найважливіша складова політичного режиму, що існує в суспільстві й є сукупністю характерних для певного типу держави політичних відносин, наявних стосунків між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеології, стану політичної культури.

Існують демократичні та антидемократичні режими.

Демократичні режими. Їх вважають найпрогресивнішою формою правління.

Демократія – форма державно-політичного устрою суспільства, заснована на визнанні народу як джерела влади, його права брати участь у вирішенні державних справ.

Основними принципами існування демократичної держави є: влада більшості, рівноправність громадян, захищеність їх прав і свобод, верховенство закону, поділ влади, виборність глави держави, представницьких органів.

Розрізняють дві форми демократії: безпосередню (основні рішення приймаються безпосередню всіма громадянами на зборах або шляхом референдумів) і представницьку (рішення приймаються виборними органами).

Демократичними державами є більшість країн світу.

Антидемократичні (тоталітарні, авторитарні, расистські тощо) режими. До них належать тоталітаризм, диктатура, авторитаризм, апартеїд, геноцид тощо.

Тоталітаризм – одна з форм держави (тоталітарна держава), яка характеризується її повним (тотальним) контролем над усіма сферами життя суспільства, фактичною ліквідацією конституційних прав і свобод, репресіями щодо опозиції та інакомислячих.

Різноманітні форми тоталітаризму були властиві фашистській Італії та нацистській Німеччині, колишнім і теперішнім соціалістичним державам (сталінському режиму в СРСР, комуністичному режиму КНДР, на Кубі тощо).

Диктатура – термін, який характеризує систему здійснення нічим не обмеженої влади особи, класу чи інших соціальних груп у державі, регіоні, що спирається на силу. Означає, з одного боку, сутність державної влади, що забезпечує політичне панування визначеному класу, а з іншого – засіб здійснення державної влади, політичний режим, наприклад особиста диктатура.

Основними особистими диктатурами ХХ ст. були: в Італії 1922-1945 рр. – диктатура Муссоліні, в Іспанії в 1939-1975 рр. – диктатура Франціско Франко, в СРСР у 1930-1953 рр. – диктатура Сталіна тощо.

Авторитаризм – політична концепція і політична практика, в основу яких покладено зосередження монопольної чи більшості влади в руках однієї особи чи групи осіб; політичний режим, встановлений або нав’язаний такою формою влади, що занижує або виключає роль представницьких інститутів влади.

Авторитаризм є системою влади, характерною для антидемократичних політичних режимів. Здебільшого поєднується з особистою диктатурою. До історичних форм авторитаризму належать азіатські деспотії, тиранічні й абсолютні форми правління стародавності, військово-поліцейські та фашистські режими, різноманітні варіанти тоталітаризму.

Апартеїд – крайня форма расової дискримінації, яка означає позбавлення певних груп населення залежно від їх расової приналежності політичних, соціально-економічних і цивільних прав, аж до територіальної ізоляції. За сучасним міжнародним правом апартеїд є злочином проти людства. Політику апартеїду здійснював уряд ПАР у 1948-1991 рр.

Деякі атаки апартеїду можуть становити геноцид.

Геноцид – один із найзначніших злочинів проти людства, що припускає знищування окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними ознаками, а також навмисне створення життєвих умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення цих груп. Такі злочини здійснювалися в масових масштабах турецькою державою проти вірменського народу в 1915 р., це голодомор українського народу 1932-1933 рр. у колишньому СРСР, гітлерівські злочини під час Другої світової війни, особливо проти єврейського та слов’янського населення, геноцид проти кампучійського народу клікою Пол Пота у 1970-1979 рр. тощо.

За цією класифікацією держави поділяються на однопартійні та багатопартійні.

Однопартійні країни. Такі держави мають неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників або членів однієї політичної партії. Вони характерні для китайського, православного і мусульманського світу: Китай, Північна Корея (КНДР), В’єтнам, Лаос, Куба, Іран, Ірак, Сирія, Лівія, Алжир. Однопартійні режими часто перероджуються у диктатуру.

Багатопартійні країни. Їх політична система є багатопартійною і формується на основі усталених зв’язків між партіями, які різняться програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою.

Серед багатопартійних країн виділяють три підгрупи:

- біпартійні (двопартійні) країни – дві партії становлять конкуруючу олігархію, а демократичні вибори дають змогу населенню змінювати керівників. У Західній Європі до таких партій належать демократи і соціалісти, а в США – республіканська (протестанти) і демократична (католики) партії. Класичними прикладами держав з такою партійною системою є Велика Британія і США;

- країни „двох з половиною партій”. У них жодна з двох найбільших партій не може отримати більшості в парламенті й одна з них утворює коаліцію з третьою для формування уряду. Така партійна система характерна для сучасної Німеччини;

- поліпартійні країни. Вони мають три і більше партій з приблизно однаковим за кількістю електоратом, жодна з яких не здатна тривалий час одержати підтримку більшості в парламенті й змушена формувати урядові коаліції. Такі партійні системи існують в Італії, Франції, Бельгії, Нідерландах, Україні, Росії тощо. Також полі партійність характерна для більшості країн, що розвиваються і нещодавно вийшли з-під влади метрополії або позбулися диктатури. Іноді наявність великої кількості партій спричиняє неузгодженість політичних орієнтацій, поширення корупції та зловживань і, як наслідок, – появу „сильної руки” або „революційних генералів”. Прикладом є більшість країн Латинської Америки.

Особливістю наукової діяльності в епоху науково-технічної революції (НТР) стало перетворення її досягнень на новий вид ресурсу. Бурхливий розвиток усіх сфер науки зумовив інтенсивне накопичення знань як інформаційного (інтелектуального) ресурсу. За значенням він дорівнює традиційним для минулих років матеріальним ресурсам – землі, корисним копалинам, лісам тощо. Роль розвитку науки й техніки в світі постійно зростає, попит на науково-технічні досягнення збільшується в країнах з різним рівнем розвитку.

В залежності від ступеню розвитку науки й техніки виділяють 4 типи країн: з високо розвинутими, розвинутими, нерозвинутими наукою й технікою та відсталі в науково-технічному відношенні країни.

Країни з високорозвинутою наукою й технікою. Вони в широких масштабах впроваджують досягнення науки в господарство (США, Японія, країни Західної Європи). Саме в цих країнах (особливо в США) вперше з’явились такі утворення, як технополіси й технопарки. Назва одного з перших в світі технополісів „Силіконова долина” (США, штат Каліфорнія) навіть стала звичайною для означення подібних утворень в інших країнах.

Країни з розвинутими наукою й технікою. Вони повільно впроваджують у господарство наукові відкриття і технічні винаходи (Україна, Росія, країни Балтії, Чехія тощо). За часів соціалістичного розвитку в цих країнах було створено потужну науково-технічну базу. Вченими і дослідниками зроблено величезну кількість революційних наукових відкриттів і винаходів, але більшість з них застосовувалась переважно військово-промисловим комплексом або просто не побачила світу через бюрократичні перепони.

Країни з нерозвинутими наукою й технікою. Такі країни інтенсивно засвоюють імпортні науково-технічні досягнення (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Сянгану, Бразилія). Таким чином вони значно підвищили рівень соціально-економічного розвитку, передусім завдяки прогресу в тих галузях економіки, які спираються на досягнення науково-технічного прогресу (НТП). Поступово в них створюється досить потужна власна науково-технічна й освітня база.

Відсталі в науково-технічному відношенні країни. До них належать більшість країн, що розвивається. Їх загальна соціально-економічна відсталість і є причиною нерозвинутої науково-технічної бази.

Положення цієї класифікації враховується для оцінки можливостей співробітництва країн в науково-технічній сфері.