Розкрийте сутність, об’єкт і предмет курсу «регіональна економічна і соціальна географія».

Розкрийте сутність, об’єкт і предмет курсу «регіональна економічна і соціальна географія».

Регіональна економічна і соціальна географія світу є однією з галузей географічної науки. Головне її завдання полягає в обґрунтуванні шляхів удосконалення територіальної (просторової) організації суспільства: особливостей формування територіально-виробничих комплексів у конкретних умовах. Вона дає науково обґрунтоване уявлення про характер взаємодії суспільства й природи, про форми і тенденції розвитку територіальної організації суспільства у значних територіальних масивах – регіонах.

Отже, регіональна економічна і соціальна географія світу – наука про закономірності територіальної організації суспільного виробництва, просторових процесів та форм організації життя людей у конкретних регіонах та країнах світу.

Об’єкт дослідження – суспільство та його складові регіональне господарство, населення регіонів світу, територіальні соціальні структури, господарські зв’язки країн світу, міжнародний поділ праці.

Предметом дослідження є особливості та закономірності просторової організації суспільства і його складових на рівні регіонів світу. Вивчення соціально-економічних процесів у територіальному вимірі передбачає розгляд їх із позицій розміщення, взаємо розташування, взаємодії та просторових відносин, причинно-наслідкових зв’язків.

Регіональна економічна і соціальна географія світу вивчає територіальний (міжнародний) поділ праці, розміщення продуктивних сил у межах окремих регіонів, регіональну політику, територіальну організацію виробництва, геополітику і геостратегію регіонів світу, просторові соціально-економічні пропорції, територіальні соціально-економічні структури, транспортні й інфраструктурні мережі та системи, а також системи розселення та інші аспекти просторової організації суспільства у межах регіонів світу.

Опишіть вчення про економіко-географічне положення.

Вчення про економіко-географічне положення (ЕГП). Економіко-географічне положення властиве всім економіко-географічним об’єктам: містам, районам, країнам, субрегіонам, регіонам, континентам.

Економіко географічне положення – сукупність просторових відносин між підприємствами, населеними пунктами, ареалами, районами, окремими країнами, їх групами (регіонами) та зовнішніми об’єктами, які мають або матимуть у майбутньому для них економічне значення.

У межах загальної категорії ЕГП можливий поділ його на декілька окремих складових:

- транспортно-географічне положення (положення стосовно основних транспортних шляхів);

- промислово-географічне положення (стосовно джерел сировини, палива, енергії, центрів видобувної та обробної промисловості, науково-технічних баз);

- агрогеографічне положення (щодо продовольчих баз та основних центрів переробки й споживання сільськогосподарської продукції);

- демографічне положення (стосовно трудових ресурсів та науково-технічних кадрів);

- рекреаційно-географічне положення (щодо центрів рекреації);

- геополітичне положення (стосовно світових та регіональних „центрів сили”, геополітичних конкурентів та союзників);

- геокультурне положення (щодо основних планетарних цивілізаційних утворень та їх центрів).

Розкрийте суть теорії регіонального розвитку(регіоналізму).

Теорія регіонального розвитку (регіоналізму). Сучасний регіоналізму є своєрідною міждисциплінарною теорією, проникнувши в інші науки, пов’язані з географічним простором. На цій основі виникли регіональна економіка, регіональна політика, регіональна демографія тощо.

 

Європейський Союз — ЄС.

Веде свою історію з 1957 р., коли на базі Європейського об'єднання вугілля і сталі та Євроатому було створено Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС). Договір був підписаний у Римі й набув чинності в 1958 р. Штабквартира знаходиться у Брюсселі (Бельгія).

Співтовариство утворили 6 країн: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Пізніше (1973 р.) у ЄЕС були прийняті Велика Британія, Данія, Ірландія, 1981 р. — Іспанія й Португалія, 1986 р. — Греція, 1995 р. — Швеція, Фінляндія, Австрія. Офіційні заяви про вступ до ЄС подали також Кіпр, Мальта, Туреччина, Марокко, країни Східної та Південно-Східної Європи.

Європейський Союз є одним з основних економічних центрів сучасної світової економіки і перевершує за сукупним ВВП і обсягом зовнішньої торгівлі США та Японію. Його частка у сукупному ВВП країн-учасниць Організації Економічної Співдружності та Розвитку (ОЕСР) — понад 38 %, а у світовій торгівлі — 39 %.

У лютому 1992 р. 12 країн ЄЕС уклали Маастрихтський договір, який набув чинності 1 листопада 1993 р. За ним ЄЕС стало називатися Європейським Союзом. До 2005 р. передбачено створення нового політико-територіального утворення «Сполучені штати Європи».

ЄС має високорозвинуту, унікальну інституційну систему, яку утворюють міждержавні та наднаціональні інститути. Функціонери органів першого типу діють як офіційні представники держав-учасниць (наприклад, Європейська Рада), члени органів другого типу також є представниками національних держав, але діють незалежно від своїх держав, не пов'язані жодними інструкціями зі своїми урядами. Їх головним завданням є реалізація цілей розвитку ЄС, незалежно від власних національних пріоритетів та інтересів (наприклад. Комісія ЄС). Досить гнучким є розподіл компетенцій між інститутами ЄС та національними урядами.

Основними органами керівництва Європейським Союзом є:

Європейська Рада — нарада глав держав та урядів країн ЄС. Утворена в 1974 р., скликається не менш двох разів на рік, приймає рішення з ключових питань інтеграційної стратегії ЄС. Її рішення, хоч і не мають обов'язкової сили, дають головний політичний імпульс розвитку СС та визначають основні орієнтири розвитку Союзу;

Рада Міністрів ЄС — орган прийняття рішень з питань поточної економічної політики. Збирається на рівні галузевих міністрів національних урядів відповідно до тематики, що обговорюється. Виконує законодавчі функції. Її рішення мають обов'язкову силу. Головують у Раді почергово всі країни-учасниці ЄС протягом 6 місяців;

Європейська комісія — головний виконавчий орган ЄС. Її члени призначаються національними урядами, але повністю незалежні від них у своїй діяльності (принцип наднаціональності). Кожний член Комісії відповідне за певну сферу політики ЄС, очолює відповідний Департамент (Генеральний директорат) та обирається на термін від чотирьох до п'яти років. Комісія відіграє головну роль в забезпеченні повсякденної діяльності ЄС, розробляє необхідні законодавчі акти і програми дій, контролює їх виконання. Вона наділена значними автономними правами та повноваженнями, керує фінансами ЄС — бюджетом та різними фондами;

Європейський парламент — представницький орган, що обирається з 1979 р. прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-учасниць кожні п'ять років. На відміну від національних парламентів він не є законодавчим інститутом. Головні його функції — затвердження та призначення членів Європейської комісії, контроль за її діяльністю. Європарламент вправі виносити вотум недовіри Комісії аж до її розпуску, затверджує бюджет і звіт про його виконання, бере участь у виробленні та прийнятті нових законодавчих актів, запитує та вислуховує Раду і Комісію. Знаходиться в Страсбурзі (Франція);

Європейський суд — суд вищої інстанції, який забезпечує однакове тлумачення законодавства ЄС і його примат над національними законодавствами у межах юрисдикції. Складається з 13 суддів, яких обирають на 6 років. Веде справи щодо суперечок між членами ЄС і різноманітними його організаціями, а також між ЄС і фізичними та юридичними особами. Дає висновки з міжнародних угод та попередніх слухань справ, переданих йому національними судами. Штаб-квартира — в Люксембурзі;

Палата аудиторів (Рахункова Палата) — утворена в 1975 р. з метою перевірки усіх доходів та витрат ЄС;

Фонд регіонального розвитку — орієнтований на сприяння районам, що відстали у своєму розвитку, або ураженим структурною кризою у промисловості;

Соціальний фонд — фінансує перекваліфікацію робочої сили, особливо у регіонах та галузях з високим рівнем безробіття, а також професійне навчання молоді;

Фонд орієнтації та гарантій в галузі сільського господарства — фінансує здійснення єдиної аграрної політики ЄС;

Фонд сприяння економічному зближенню державучасниць (Фонд згуртування) — створений відповідно до Маастрихтського договору, орієнтований на сприяння розвитку країн із найнижчим рівнем ВВП на душу населення — Греції, Ірландії, Іспанії, Португалії;

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) — кредитна установа, яка сприяє реалізації інвестиційних проектів. Надає також позики асоційованим членам, країнам, що мають угоди про співробітництво з Європейським Союзом.

Формування Європейського Економічного Співтовариства передбачало запровадження єдиної аграрної та торгової політики, координацію інших важливих напрямів економічної політики держав-учасниць, спрямованих на поглиблення інтеграції. У грудні 1991 р. сесія Європейської Ради у голландському місті Маастрихт ухвалила підготовлений текст Договору про Європейський Союз (Маастрихтський Договір), який проголосив такі основні цілі ЄС:

1. Загальна зовнішня політика і політика безпеки: захист загальних інтересів (у тому числі голосування в ООН, ОБСЄ тощо); підтримка миру і міжнародної безпеки; зміцнення демократії, забезпечення прав людини й основних свобод; економічні аспекти безпеки; зв'язки з НАТО з питань оборони.

2. Співробітництво у сфері правосуддя і внутрішніх справ: вільне пересування і перебування на всій території ЄС; право громадян країн-учасниць обирати і бути обраними в місцеві органи влади і в Європарламент незалежно від місця їх проживання в ЄС; захист громадян Союзу за межами ЄС посольством або консульством будь-якої країни-учасниці; право подання петицій до Європарламенту; контроль за зовнішніми кордонами Союзу; митне співробітництво; візова та імміграційна політика; боротьба з контрабандою, тероризмом і наркобізнесом; співробітництво у сфері цивільного і кримінального права; співробітництво національних поліцейських служб, створення Європолу.

3. Співробітництво в економічній і соціальній сферах, а також в інших сферах: умови праці, безпека життєдіяльності та охорона здоров'я працівників; соціальний захист; використання праці іммігрантів; охорона навколишнього середовища; НДДКР (науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи); промислова політика; транс'європейські інфраструктури: транспорт, телекомунікації, енергетика; захист споживачці; освіта, підготовка кадрів; охорона здоров'я; культура.

Швидке економічне зростання та вплив на міжнародне життя не тільки перетворили ЄС на один з основних центрів сучасного світу, а й зумовили його привабливість і для інших членів світового співтовариства.

Величезне за своїми масштабами, надзвичайно складне, багатогалузеве господарство Європи розміщене дуже нерівномірно. В останні два-три сторіччя його головною віссю стала зона, що простягається від південного сходу Великої Британії через північ Франції, Бельгію, Нідерланди, захід ФРН, долинами Рейну і його притоками до Північної Італії — так званий «Блакитний банан». Водночас у Західній Європі є порівняно слабкорозвинуті райони (північ Британських естронів і Скандинавії, південний захід Франції, Корсика, південь Італії й Іспанії, Португалія, Греція тощо). Економіко-географічна специфіка Європи чітко простежується за її регіонами, серед яких за найвищим рівнем розвитку виділяється Західна Європа.

Природні ресурси

До природних ресурсів належить сукупність компонентів та явищ навколишнього середовища, що їх людина може безпосередньо використовувати у своїй господарській діяльності. Географія природних ресурсів вивчає розміщення і структуру окремих видів ресурсів, оцінює їх з економічного погляду, визначає ресурсозабезпеченість, а також розглядає питання їх відтворення, раціонального використання й охорони.

Мінеральні ресурси

Основою для розвитку промисловості є мінеральні ресурси (корисні копалини). Переважна більшість їх видів належить до вичерпних та невідновних.

У надрах країн Європи зосереджено різноманітні корисні копалини. Однак частина з них у більшості країн або є кількісно незначною (нафта, природний газ, руди кольорових металів), або їх видобуток припинено через виснаження зручних для розробки шарів, тому високу собівартість (наприклад, кам’яне вугілля в Німеччині, Бельгії, Великій Британії). Унаслідок цього більшість країн Європи дуже залежать від імпортної мінеральної сировини. Проте деякі країни регіону вирізняються значними покладами окремих видів корисних копалин, наприклад залізних і уранових руд, калійних солей.

Родовища паливних ресурсів приурочені до осадового чохла платформ і передгірських прогинів. Більшість країн Європи належить до територій, що відчувають дефіцит паливної сировини, особливо нафти і природного газу. Їх поклади, що придатні для експлуатації, виявлено лише в кількох країнах.

Шельф Північного моря – нині один з важливих нафтогазоносних районів у світі (мал. 16). Там на мілководді, затопленому 150 млн років тому, бракувало кисню, що уповільнювало розклад органічних решток, які перетворювалися на значні поклади вуглеводнів. Нині шельф моря являє собою ряд велетенських нафтогазоносних провінцій. Активні пошуки нафти і природного газу там почалися після Другої світової війни, а з 1971 р. почалася експлуатація Норвегією великих газових родовищ. Згодом від них було прокладено газопроводи, якими блакитне паливо надходить до Німеччини, Бельгії, Франції, Великої Британії. Нині шельф Північного моря поділений між п’ятьма країнами. Найбільші площі дна належать Великій Британії (46 %) та Норвегії (27 %), значно менші – Нідерландам (10 %), Данії (9 %), Німеччині (7 %), Бельгії та Франції (по 0,5 %). 90 % нафти та газу видобувають з невеликих глибин – до 60 м, хоча деякі сягають 3 500 – 4 500 м.

Росія за запасами нафти посідає 8-­ме місце в світі, а за запасами газу поступається лише Ірану. Чималі запаси нафти зосереджено в європейській частині Росії у Волго-Уральській нафтоносній провінції, яку розробляють близько 100 років. Вона сформувалася на глибині 1,8 – 3,0 км в осадовому чохлі Східноєвропейської платформи. Звідси починаються найдовші нафтопроводи, якими нафта надходить до України та інших країн Європи. Але справжні скарби російського «чорного золота» та природного газу розташовані за Уралом у Західносибірському басейні – найбільшому за площею нафтогазоносному басейні світу. Він розміщений у межах потужного осадового чохла молодої платформи на глибині 2–3 км. Басейн почали розробляти після Другої світової війни. Звідти починаються одні з найдовших у світі газопроводів, якими надходить природний газ до країни Європи.

Кам’яне вугілля видобувають в Європі протягом кількох століть. Біля його басейнів формувалися старі промислові райони. Ланцюг кам’яновугільних родовищ тягнеться через всю Європу: від Великої Британії до України (мал. 17). Унікальними за покладами басейнами були: Донбас (Україна, Росія), Верхньо-сілезький (Польща), Рурський (Німеччина), Остравсько-Карвінський (Чехія). Значні поклади вугілля також мали Велика Британія та Франція. Проте з середини ХХ ст. через виснаження ресурсів собівартість кам’яного вугілля зросла. До Європи почали завозити дешеве американське, австралійське та південноафриканське вугілля. Через те видобуток кам’яного вугілля стрімко скоротився. Більшу частину шахт було закрито.

Інше ставлення до вугільних запасів в Росії, де їх розробка триває. На території Росії розміщуються 4 з десяти найбільших у світі за покладами вугільних басейнів. Щоправда вони переважають у важкодоступних азійських регіонах країни, що утруднює їх освоєння. Основним за видобутком є Кузнецький басейн (Кузбас), який дає понад половину від усього об’єму вугілля в Росії.

Рудні ресурси приурочені до щитів давніх платформ або поясів складчастості. Лідирують в Європі за покладами залізних руд у перерахунку на корисну речовину Росія (18 % світових запасів) та Україна (9 %). Також є значні запаси залізних руд у Швеції. Найбільшим залізорудним басейном у світі нині вважається Курська магнітна аномалія в європейській частині Росії. Розвідані запаси там становлять близько 30 млрд тонн. Басейн виявлений у другій половині ХVІІІ ст. за аномальною поведінкою магнітної стрілки компаса. Найбагатші руди із вмістом металу майже 65 % відомі в Україні (Білозерське родовище).

Руди кольорових металів залягають суцільним поясом на півдні Європи. Там є поклади мідних та поліметалічних руд (Іспанія, Сербія, Румунія, Болгарія), ртутні руди (Іспанія, Італія). Найбільшим у Європі міднорудним басейном є Люблінський у Польщі. Багато родовищ мідних руд також є в Росії на Кольському півострові та Уралі. Україна посідає 1­-ше місце в світі за покладами марганцевих руд. В Європі виділяється велика Середземноморська провінція, багата на алюмінієві руди боксити, поклади яких тягнуться через Францію, Хорватію, Грецію, Угорщину. Великі поклади уранових руд сконцентровано у Швеції та Франції.

З нерудних ресурсів у Європі виділяються поклади калійних солей, які відомі в Росії (район Приуралля), Німеччині та Білорусі. Є родовища самородної сірки (Польща, Україна), графіту (Чехія), апатитів (Кольський півострів у Росії), білої глини (каоліну) (Україна, Німеччина), будівельного каменю (українського граніту, італійського білого мармуру).

Водні ресурси

Хоча Європу перетинає велика кількість річок, які є основним джерелом водних ресурсів, більшість країн регіону недостатньо забезпечена ними.

Найбільше їх споживають промисловість та сільське господарство. Тривале безконтрольне використання водних ресурсів призвело до їх виснаження. Більшість озер і річок у регіоні зазнають сильного забруднення. Особливо відчувають дефіцит води через кліматичні особливості південна та східна її частини.

Найбільший гідроенергопотенціал мають річки Скандинавських гір (зокрема, в Норвегії сконцентровано 1/3 всього потенціалу гідроенергії Європи) та Альп.

Земельні ресурси

Переважна частина регіону багата на земельні ресурси. Найкращі в світі ґрунти – чорноземи – знаходяться на території України, півдні Росії, в Угорщині. Родючі бурі лісові ґрунти вкривають більшу частину середньої частини Європи. На середземноморському узбережжі сформувалися багаті на поживні речовини коричневі ґрунти. Кислі дерново-підзолисті ґрунти знаходяться у середній частині Європи. Вони придатні для освоєння за умов інтенсивної меліорації. Тундрово-глеєві, що майже не використовуються у землеробстві, займають крайню північ регіону.

Європа вирізняються найвищим показником коефіцієнта земельного використання серед регіонів світу. Тут найвищий рівень розораності земель – 29%, що перевищує середньосвітовий показник у 2,5 рази. В окремих країнах цей показник сягає 50%: Україна, Угорщина, Польща, Румунія. Під пасовищами зайнято 18% земель. Найвищий коефіцієнт земельного використання характерний для Нідерландів, Румунії, Польщі, Данії – 80%, а найнижчий – для Італії та Португалії – 14-­16%. Резервів для розширення орних земель в Європі небагато. В деяких приморських країнах широко використовується незвичний шлях розширення суходолу за рахунок «наступу» на море. Так, у Нідерландах до 40% площі держави складають польдери – відвойовані у моря за допомогою спеціально споруджених дамб та гребель ділянки

Біологічні ресурси

Лісові ресурси більшості європейських країн були сильно виснажені у минулі століття у зв’язку з будівництвом та розорюванням ґрунтів. Тепер вони збереглися переважно у північних районах у зоні тайги та в горах.

Нині на одного європейця припадає 0,3 га. Лісом вкрито понад 1/3 території Європи і це єдиний регіон світу, де площа лісів зростає. «Лісовим цехом» Європи називають Скандинавські країни, які постачають деревину та лісоматеріали на європейський ринки. Цим країнам притаманні найвищі показники лісистості території. Величезні площі під лісами має європейська північ Росії. Багатими на ліс є також Білорусь, Австрія, Албанія.

В Європі також користуються попитом недеревні лісові ресурси: збирання грибів, меду, лісових ягід, лікарських рослин.

Рекреаційні ресурси

Опишіть с/г Західної Європи

Середній розмір ферм в регіоні — 40-50 га. Оскільки сільське господарство власні потреби забезпечує не повністю, країни регіону імпортують масло, м'ясо, тростинний цукор, кормове зерно, продукти тропіків (чай і каву), рибу. Тваринництво. Є провідною галуззю сільського господарства, на нього припадає до 70 % всієї сільськогосподарської продукції. Розвитку тваринництва сприяють природні умови. Завдяки кліматичним умовам можливі тривалі строки випасу — з кінця березня до початку грудня. Вологий і м'який клімат на більшій частині території регіону сприяє чудовому росту трав. Луки і пасовища — головна база тваринництва — займають до 60 % сільськогосподарських угідь. Основною спеціалізацією тваринництва є виробництво молока, молочних продуктів, м'яса. У регіоні сформувалися такі зони і території тваринницької спеціалізації: — молочне скотарство. Загалом у регіоні налічується приблизно 66 млн голів великої рогатої худоби; — свинарство: Велика Британія, ФРН, Нідерланди. В регіоні налічується 75 млн свиней; — вівчарство: Велика Британія, Альпійські та Піренейські території Франції, Ірландія, ФРН — до 50 млн овець; — птахівництво: Франція, Нідерланди, де несучість курей найвища у світі, також Бельгії.

Рослинництво. Є високопродуктивним, що пояснюється не тільки сприятливими кліматичними умовами, а й належним технічним оснащенням, раціональним добором культур, ефективним використанням добрив тощо. Швидко зростає виробництво найважливіших зернових культур — пшениці та кукурудзи. Найбільшим їх виробником традиційно є Франція, яка за експортом зернових належить до десятки світових лідерів. У північних районах значними є посіви жита. В усіх країнах, де історично склалося пивоваріння (ФРН, Бельгія, Велика Британія, Ірландія), багато орних земель відведено під ячмінь, який використовують для виготовлення пивного солоду, а у Великій Британії — для виготовлення віскі. У Франції у нижній течії та дельті Рони розташований один із небагатьох районів Європи, де кліматичні умови дають змогу вирощувати рис. У переважній більшості країн регіону важливою продовольчою культурою є картопля, а Нідерланди — значний виробник її насіння. Серед технічних культур домінує цукровий буряк. Франція є найбільшим виробником і експортером цукру в регіоні, значний виробник цукру — Бельгія. Вирощують цукровий буряк у ФРН та в незначній кількості в інших країнах. У ФРН «національною» культурою став хміль, що використовується для пивоваріння, великі плантації хмелю є також у Бельгії, Франції та Австрії. Важливе місце посідають олійні культури, серед яких домінує соняшник, особливо у Франції. Південь її також славиться вирощуванням оливок, з яких виробляють цінну олію. На виробництво олії спрямовується і частина врожаю кукурудзи.

У харчовому раціоні народів Західної Європи традиційно помітне місце відводилось овочам та фруктам. Тому безліч сільськогосподарських підприємств цих країн вирощує різні сорти капусти, цибулі, моркви, огірків, шпинату, пряних трав. У південніших районах, особливо у Франції, багато площ відведено під помідори. На території Західної Європи залежно від кліматичних умов для плодових насаджень виділяють кілька «поясів» садівництва: північніші райони відомі своїми яблуневими садами та лучним вином (сидром); центральні— вишневими садами; у районах, прилеглих до Середземномор'я більш поширеними є теплолюбні культури (персики, абрикоси, мигдаль, черешні). У тепличних господарствах Нідерландів і Бельгії вирощують багато ягід, особливо полуниць. Важливу роль відіграє виноградарство. За збором винограду, виробництвом і експортом вина, споживанням його на ДУ^У населення 1-2-ге місця поділяють Франція з Італією. Виноград для власних потреб вирощують майже в кожному господарстві Франції. Також виноградарські Райони склалися в долині р. Мозель у Німеччині та Люксембурзі, верхнього Рейну у ФРН і в теплих долинах Швейцарії, Ліхтенштейну та Австрії.

Населення Південної Європи

Демографічні показники. Традиційно для Південної Європи характерна висока народжуваність, але природний приріст населення невеликий: від 0,1 % на рік в Італії до 0,4-0,5 % у Греції, Португалії та 0,8 % на Мальті. Частка осіб віком до 14 років становить 16 %, 15-64 роки — 68 %, 65 років і більше — 16 %. На жінок припадає 51% населення регіону. Расовий склад. Більшість населення належить до південної (середземноморської) гілки європеоїдної раси. Її представники вирізняються порівняно невеликим зростом, темним хвилястим волоссям і темними очима. Етнічний склад. Історія народів Південної Європи сягає сивої давнини. В епоху Римської імперії більшість з них була романізована, і нині тут переважають народи, які належать до романської групи індоєвропейської мовної сім'ї (португальці, іспанці, галісійці, каталонці, італійці, сардинці, ретороманці). Виняток становлять:— греки; — албанці; — гібралтарці; — мальтійці; — турки — їх багато у Греції; — баски — живуть в історичній області Країна Басків на півночі Іспанії. Склад населення в країнах регіону переважно однорідний. Високі показники мононаціональності характерні для Португалії (99,5 % — португальці), Італії та Греції (по 98 % італійців і греків відповідно), і лише в Іспанії значна питома вага (майже 30 %) національних меншин: каталонці (18 %), галісійці (8 %), баски (2,5%)та ін. Релігійний склад. Більшість населення — християни. Християнство представлене двома гілками: — католицизмом (захід і центр регіону); — православ'ям (схід регіону, Греція). У Південній Європі знаходиться духовний і адміністративний центр Римської католицької церкви — Ватикан, який існує з IV ст. Частина турків, албанців, греків — мусульмани. Розміщення населення. Населення розміщене нерівномірно. Найбільша густота — в родючих долинах і приморських низовинах, найменша — у горах (Альпи, Піренеї), становить на деяких територіях до 1 особи/км². У Південній Європі протягом декількох останніх століть еміграція переважала над імміграцією. Рівень урбанізації в регіоні набагато нижчий, ніж в інших частинах Європи: тільки в Іспанії та на Мальті в містах мешкає до 90 % населення, а, наприклад, у Греції та Італії — дещо більше 60 %, у Португалії — 36 %. Більшість міст розташована в приморських районах і поблизу них, особливо вздовж річок, тут же розміщена й основна кількість населення. Внутрішні гірські області мають, як правило, низьку густоту населення. Міста здебільшого невеликі (крім Італії). Чимало з них беруть початок з іберо-римських часів (понад 2 тис. років тому), багаті на історичні пам'ятки. Трудові ресурси. Становлять приблизно 51 млн осіб. Найбільша їх кількість — в Італії (25 млн) та Іспанії (17 млн). Загалом 30 % активного населення зайнято в промисловості, 15 % — у сільському господарстві, 53 % — у сфері послуг. Останнім часом до Південної Європи на сезон збирання врожаю фруктів та овочів приїздить багато найманих робітників зі Східної та Південно-Східної Європи, які не можуть знайти роботу у власних країнах.

С/г Південної Європи

Південна Європа є аграрним регіоном із давніми традиціями. За стандартами ЄС сільське господарство більшості країн регіону недостатньо ефективне. Фермерські господарства невеликі за площею, переважно не більше 5 га. Малі господарства малопродуктивні й малотоварні. Причини відсталості сільського господарства різноманітні: переважання екстенсивних форм господарювання, наявність подекуди феодальних пережитків; низький рівень механізації, хімізації та енергоозброєності селянської праці; вікова роздрібненість земельних наділів. Врожаї вирощують згідно з традиціями, без урахування умов ринку, стану ґрунтів. Рослинництво. В усіх країнах регіону переважає над тваринництвом. За обсягами вирощування домінують «середземноморські культури». Культивують також зернові: пшеницю (переважно в центрі та у південних районах країн регіону), кукурудзу (в північних районах), жито та овес (на приальпійських та припіренейських територіях). Тверді сорти пшениці (для макаронної промисловості) вирощують на півдні Італії. Значні території зайняті під рис (в Іспанії найвища його врожайність у Європі — 60-70 ц/га, Італія посідає 1-ше місце в Європі за його зборами). Здебільшого для зернових використовують богарні землі. Серед технічних культур найважливішими є: у групі олійних — оливи, плантації яких поширені на значних площах країн регіону; у групі цукроносних культур домінує вирощування цукрових буряків (особливо в Паданській низовині Італії та центральних районах Іспанії), на півдні Іспанії розташована єдина в Європі місцевість, де вирощують цукрову тростину. Португалія та Іспанія найбільше у світі виробляють кори з пробкового дуба. В незначних кількостях в Іспанії та Італії вирощують бавовник, а Греція є провідним в Європі виробником цієї культури. Культивують (найбільше на території Італійської Рив'єри) ефіроолійні культури — троянду, лаванду, шавлію тощо. Великі площі зайняті під овочі: помідори (італійська область Кампанія), капусту, салат, цибулю. У Сан-Марино галуззю сільськогосподарської спеціалізації є вирощування зеленої цибулі на експорт. Значними є обсяги вирощування баштанних культур. Середземноморський теплий клімат якнайкраще сприяє розвитку садівництва. На півночі поширені яблуні, груші, вишні, сливи, ближче до півдня — інжир, абрикоси, персики, гранат, мигдаль, волоські горіхи. Експортну мету переслідує вирощування цитрусових дерев: апельсинів (в Іспанії, Італії, Португалії та Греції), лимонів (особливо в Греції). Тільки на південному сході Іспанії плодоносять в Європі фінікові пальми. Країни регіону є одними з найбільших виробників винограду. За його зборами, виробництвом вина та експортом Італія та Іспанія входять у трійку світових лідерів: Італія поділяє 1-2-ге місця з Францією, а Іспанія стабільно перебуває на 3-му місці. Тваринництво. Традиційно є другорядною галуззю сільського господарства (умови Середземномор'я для нього не сприятливі), але дедалі набуває більшого значення. Розводять переважно дрібну та велику рогату худобу, свиней, овець, птицю. Молочну худобу вигодовують здебільшого на альпійських пасовищах. Окремим напрямом тваринництва в Іспанії є вирощування биків для кориди. Рибальство. Розвинуте недостатньо, причиною цього є невеликий шельф (слабка кормова база для риби) і давнє освоєння моря (велика вичерпаність рибних багатств). Внаслідок переважання у структурі сільського господарства рослинництвазі спеціалізацією на плодівництві та садівництві регіон часто називають «садом» і «городом» Європи.

Транспорт Південної Європи

Здавна середземноморський регіон склавсяяк значний район судноплавства, чому сприяла велика кількість зручних бухт, мисів, островів. Проте значних портів світового масштабу мало, більшість із них — середні за вантажообігом: Генуя (понад 50 млн т), Аугуста (Сицилія), Таранто, Трієст, Пірей та ін. У регіоні є значна кількість поромних переправ (наприклад, ті, що з'єднують материкову Італію із Сицилією, Сардинією, Грецією, Мальтою тощо). У внутрірегіональних перевезеннях велике значення має автомобільний транспорт. Італія здавна славиться добротними дорогами, густо помережена вона й сучасними автострадами. Загальна довжина автомобільних шляхів — 1,18 млн км, серед яких із твердим покриттям — понад 1 млн км. Сучасний автопарк регіону складається з 49,1 млн легкових і 7,7 млн вантажних автомобілів. Залізничний транспорт має менше значення. Загальна довжина залізниць у регіоні становить 38 596 км, з яких на Італію припадає 18,8 тис. км (49 %). Багато тут давніх і складних перевалів і тунелів (Альпи). Авіаційний транспорт найбільшого розвитку набув в останні 10—20 років внаслідок активного поширення туризму і збільшення пасажиропотоку туристів. Найкрупніші авіакомпанії регіону: «Іберія» (Іспанія) та «Аль Італія» (Італія). Нараховується 107 аеропортів, з яких найбільші — в Афінах, Барселоні, Мадриді, Римі, Мілані, Валлетті та ін. У 60-70-ті роки XX ст. у регіоні споруджено магістральні нафто- і газопроводи. Нафтопроводи простягаються через Італію, Грецію, Іспанію та Португалію, загальною довжиною майже 2016 км, газопроводи (крім Греції) — 21 766 км.

С/г Центральної Європи

Обсяги сільськогосподарського виробництва загалом забезпечують продовольчі потреби населення регіону. Можливості його екстенсивного розвитку вже практично вичерпані, що стало передумовою інтенсифікації цієї галузі економіки. У країнах із найбільш інтенсивним у регіоні сільським господарством (Чехія, Словаччина, Польща) тваринництво переважає над землеробством. В інших країнах (Росія, Україна, Угорщина, Білорусь) випереджаючими темпами розвивається рослинництво. Рослинництво. Спеціалізується на вирощуванні зернових, олійних і кормових культур, овочівництві, садівництві тощо. Усі країни регіону є значними виробниками зернових культур. У північних районах висівають озиму пшеницю, а ближче до півдня — яру. Основними виробниками пшениці є Україна, Росія, Угорщина, Чехія. Жито — провідна зернова культура у Польщі, Білорусі, на півночі Росії та в Прибалтиці. Всі країни мають значні посіви ячменю, найбільші — у Польщі, Чехії, Словаччині, країнах Прибалтики та Україні. Овес вирощують у Польщі, в гірських областях Чехії, Словаччини та України, гречку — переважно у лісостеповій зоні регіону. На південних територіях великі площі відведено під кукурудзу (найбільші її врожаї збирають в Україні, Угорщині, на півдні Росії). Найважливішою технічною культурою у більшості країн є цукровий буряк, який вирощують переважно у лісостеповій зоні. За виробництвом його лідирують Україна, Угорщина, Польща, Центрально-Чорноземний район Росії. Чехія як один із найбільших у Східній Європі виробників пива має значні плантації хмелю. Нечорноземні райони з піщаними та супіщаними ґрунтами Білорусі, Польщі, Росії, Чехії, України, країн Прибалтики є провідними виробниками картоплі, а Білорусь — світовий лідер за її зборами (на душу населення — майже 1000 кг). Усі країни вирощують різноманітні овочі (помідори, баклажани, перець, цибуля, огірки тощо). Деякі овочеві культури стали символами національної кухні: капуста — у Польщі (славнозвісну польську національну страву — біґос готують із тушкованої капусти), червоний перець (паприка) — в Угорщині (сільськогосподарські райони навколо міст Сегед і Калоча, розташованих на півдні низовини Альфельд, багато століть конкурують за першість у виробництві цієї культури). Країни регіону мають багато садів. Яблуневими садами славляться Польща, Білорусь, Чехія, Україна. Абрикоси, груші, вишні, черешні, персики поширені на І півдні Словаччини та Угорщини. У Польщі чимало сільськогосподарських підприємств займається вирощуванням ягід (полуниць, порічок, аґрусу та переробкою їх у свіжозаморожений продукт). Південні райони здавна займаються виноградарством — Причорномор'я та Крим в Україні, південний захід у Словаччині, південь у Чехії. Виноградники Угорщини займають 8 тис. га. На весь світ відоме токайське вино, яке виробляють із винограду, вирощеного на схилах вулканічної гори Токай. Більшу частину виробництва в Угорщині становлять столові вина із сортів винограду, який зростає на піщаних ґрунтах межиріччя Дунаю і Тиси. Вирощуют