Поняття корпоративного конфлікту

Без конфліктів (з точки зору соціологічної теорії соціального конфлікту) не може існувати будь-яка людська спільнота. Дж. Рекс, наприклад, зауважив, що конфлікт інтересів і цілей лежить у центрі моделі людської системи як цілого, а Г. Зіммель взагалі вважав, що людським істотам внутрішньо притаманні інстинкти боротьби.

Не є виключенням із вказаної вище закономірності також і корпорації (тобто господарські товариства, кооперативи та інші корпоративні господарські організації), в яких, як і в будь-яких інших колективних структурах, не можуть не мати місця внутрішні суперечності, а також суперечності із зовнішнім конкурентним середовищем. Напруга у відносинах суб’єктів корпоративних відносин (учасників, товариства та посадових осіб товариства) пояснюється, можливо, постійно існуючою невідповідністю між їх інтересами та можливостями корпорації та/чи інших суб’єктів задовольнити ці інтереси. Як вважається, джерела корпоративних конфліктів закладені в самій природі господарського товариства, а безпосереднім мотивом для виникнення корпоративного конфлікту є прагнення кожного учасника корпоративних відносин максимізувати власну вигоду (корисність)[1]. Основним корпоративним конфліктогеном,таким чином, є дійсна чи уявна невідповідність між інтересами учасників корпорації та/чи її менеджмента, з однієї сторони, та рівнем їх задоволення за рахунок ресурсів корпорації та/чи її учасників (матеріальних, грошових, інформаційних, управлінських, юридичних тощо).

Оскільки ситуація суперечності між суб’єктами корпоративних правовідносин існує, очевидно, постійно, на нашу думку не слід розуміти під корпоративним конфліктом всі суперечливі ситуації (конфлікти інтересів), які виникають у процесі господарської діяльності корпорації та управління нею. Переважна більшість суперечок вирішується їх сторонами згідно із законодавством та установчими документами корпорації шляхом компромісів та виходячи з необхідності досягнення мети корпорації в цілому.

Під корпоративним конфліктом слід розуміти негативну (загострену) суперечність між суб’єктами корпоративних правовідносин, змістом якої є дії хоча б однієї сторони конфлікту, спрямовані на досягнення та утримання контролю над корпоративним утворенням з метою максимального задоволення своїх майнових чи інших інтересів. За ознакою мотиву на досягнення контролю корпоративні конфлікти слід відмежовувати від поточних конфліктів різнонаправлених інтересів (які постійно наявні в корпорації в силу, як вказано вище, самої її природи)[2].

Корпоративні конфлікти характерні:

- виходом корпоративної суперечності за межі нормальної міри поточного конфлікту інтересів його учасників;

- домінуванням в однієї чи у всіх сторін конфлікту мотивації на досягнення контролю над корпоративною організацією, що розходяться із інтересами самої цієї організації як певної цілісності;

- використанням всіх засобів для перемоги у конфлікті – юридичних, економічних, судових, інформаційних тощо.

Як видно із викладеного вище, від корпоративних конфліктів слід відрізняти ситуації конфлікту інтересів (це поняття описує випадки, коли посадові особи товариства при прийнятті рішень діють чи можуть діяти під впливом власних інтересів без врахування можливих негативних наслідків для корпорації). Подібні ситуації в чинному корпоративному законодавстві України врегульовані фрагментарно (Закони України «Про акціонерні товариства» (ст. 71, 72), «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (ст. 10)). Однак слід зазначити, що конфлікт інтересів може бути складовою частиною чи генератором корпоративного конфлікту (наприклад, у ситуації неконтрольованої учасниками (акціонерами) діяльності виконавчого органу, який не переймається питаннями узгодження з учасниками (акціонерами) значних договорів, чи договорів, в яких члени виконавчого органу мають заінтересованість, або ж у випадку невиконання інших вимог статуту товариства стосовно підконтрольності виконавчого органу наглядовій раді корпорації чи її вищому органу).

Мотивом вступу особи в корпоративний конфлікт є її суб’єктивне прагнення як суб’єкта корпоративних правовідносин усунути деструкцію своїх інтересів, контролювати корпоративну організацію – її майно, фінанси, інформацію, цінні папери, борги та інші ресурси та, відповідно, отримувати вигоди від здійснення такого контролю. Слід зазначити, що таке суб’єктивне прагнення може бути правомірним: наприклад, у ситуації боротьби за контроль на АТ власників контрольного пакету його акцій. У цій ситуації має місце боротьба за реалізацію законного права, а причиною конфліктної ситуації є протидія реалізації законного права. У ситуаціях ігнорування більшістю прав меншості вступати у корпоративні конфлікти можуть і міноритарні учасники (акціонери), які, однак, практично позбавлені законодавчих механізмів ефективної реалізації своїх корпоративних праві у конкуренції із мажоритарними силами.

Загальними об’єктивними умовами, специфічним правовим та економічним ґрунтом для виникнення корпоративних конфліктів в корпораціях, на нашу думку, є:

- відсторонення учасників (акціонерів, пайовиків) від власності корпорації, якою безпосередньо розпоряджається виконавчий орган;

- суперечність між формальною рівністю прав учасників (акціонерів, пайовиків) та фактичним обсягом корпоративної влади в залежності від кількості належних часток (акцій, паїв);

- складна структуризація управління корпорацією (зокрема, АТ) шляхом розподілу компетенції між її вищим, контрольним, виконавчим та ревізійним органами.

До конкретних конфліктогенних умов виникнення та розвитку корпоративних конфліктів слід віднести:

- недосконале в тих чи інших питаннях корпоративне законодавство України, яке часто не вирішує складних питань функціонування корпорацій, породжуючи дисбаланс в управлінні ними та патові ситуації;

- ситуацію, коли статути корпорацій часто затверджуються виходячи не з інтересів товариства в цілому, а у вузькокорпоративних цілях; вони часто не тільки не доповнюють корпоративне законодавство, але навпаки - вихолощують позитивне законодавче регулювання, або заплутують чи унеможливлюють ефективні управлінські процеси;

- низька корпоративна культура учасників (акціонерів, пайовиків), що не дозволяє їм ефективно захищати свої права, рівно як і часто управлінці не усвідомлюють необхідності управляти корпоративною організацією цивілізовано;

- активне прагнення органів державної влади та місцевого самоврядування до контролю над корпораціями, що лише частково ґрунтується на об’єктивних потребах публічного управління у цій сфері, а реально мотивується вузькокорпоративними (часто - приватними) інтересами чиновників. Зауважимо, що вплив влади на корпорації може бути внутрішнім (коли держава чи територіальна громада є власником пакету акцій чи часток) або ж зовнішнім (через використання важелів влади);

- розходження інтересів управлінців (зацікавлених в швидких власних доходах) з стратегічним інтересом учасників (акціонерів, пайовиків), зацікавлених в збереженні і розвитку корпоративного господарського утворення;

- фактичні конфігурації різнонаправлених інтересів самих учасників (акціонерів) - мажоритарних чи міноритарних, які можуть бути в більшій чи меншій мірі напруженими чи стабільними.

Зрозуміло, що учасниками корпоративних конфліктів в корпораціях з юридичної точки зору можуть бути лише суб’єкти корпоративних правовідносин, тобто:

а) учасники (акціонери, пайовики, засновники) корпорації;

б) сама корпорація як юридична особа;

в) посадові особи корпорації (нагадаємо, що, наприклад, для АТ відповідно до ст. 2 Закону України «Про акціонерні товариства» це фізичні особи - голова та члени наглядової ради, виконавчого органу, ревізійної комісії, ревізор АТ, а також голова та члени іншого органу товариства, якщо утворення такого органу передбачено статутом товариства, для інших господарських товариств, згідно з ст. 23 Закону України «Про господарські товариства» - члени наглядової ради, виконавчого органу, голова ревізійної комісії);

г) засновники (учасники, які вийшли з товариства), інвестори.

Фактично ж корпоративні конфлікти можуть втягувати у себе більш широкий перелік осіб – працівників корпорації, його кредиторів та дебіторів, потенційних інвесторів, навіть органи державної влади чи місцевого самоврядування можуть підтримувати ту чи іншу сторону корпоративного конфлікту.