Лекція 1 - предмет, методи та завдання дисципліни «регіональна економіка»

ЛЕКЦІЯ 1 - ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

Питання лекції:

1. Сутність регіональної економіки, об’єкт, предмет дослідження та завдання дисципліни.

2. Основні поняття регіональної економіки. Місце курсу в системі економічних наук.

3. Методи теоретичного обґрунтування організації господарства.

Література: [1, с.5-10; 3, с.9-20; 4, с.13-21; 5, с.5-19]

 

 

Методи теоретичного обґрунтування організації господарства

Регіональна економіка як наука формується під впливом багатьох умов і закономірностей, і тому ефективність її розвитку залежить від багатьох методів. Оптимальний варіант не завжди вдається визначити одним якимось методом: у кожному випадку застосовується той метод, який краще розв’язує запропоноване завдання.

Метод регіональної економіки – це спосіб пізнання пред­мета регіональної економіки, за якого регіональна економіка розглядається як частина національної економіки, що саморозвивається на основі дії об’єктивних економічних законів.

Методи, що застосовуються для обґрунтування розміщення виробницт­ва, створені на межі економічних, географічних і математичних наук, а саме:

1. Аналіз статистичних матеріалів (аналіз статистичних матеріалів дозволяє вивчати просторово-економічні об’єкти та явища у їхньому взаємозв'язку й динаміці);

2. Картографічний метод (економіко-географічне картографування дає можливість не лише наочно подати локалізацію окремих об'єктів, але й розрахувати ефективність розміщення. Картографічний аналіз території виявляє нові можливості, закономірності. Для обґрунтування розміщення виробництва застосовуються спеціальні карти (щільності населен­ня, топографічні, ґрунтів, транспорту, геологічні, кліматичні тощо). На їхній основі складаються ще більш спеціалізовані карти, як-от карта зон економічного тяжіння міст, карти ТПК тощо);

3. Методи техніко-економічних розрахунків ефективності, (розрахунки економічної ефективності – це поєднання кількох методів. Річ у тім, що методика розміщення виробництва скерована на досягнення якомога вищої ефективності виробництва. Водночас ефективність поділяється на загальну і порівняльну ефективність витрат. Показники ефективності такі: питомі капіталовкладення, працемісткість, фондомісткість, матеріаломісткість, рентабельність, терміни окупності витрат, собівартість продукції, продуктивність праці, виробничі витрати);

4. Мето­ди районного планування, (районне планування – це комплексний метод, що застосовуєть­ся при проектуванні розміщення виробництва на рівні регіону, а не окремого підприємства. Він у свою чергу використовує методи ма­тематичного моделювання, картографічний тощо, являючи собою метод аналізу території);

5. Балансовий метод (співвідношення пропорцій запасів і використання ресурсів);

6. Метод економіко-математичного моделювання (використовується для моделювання економічного простору. В його основі – системний підхід. За його допомогою треба вирішити такі загальні завдання: показати, як характер просторової органі­зації компонентів, особливостей їхнього функціонування формує цілісні територіальні утворення — соціально-економічні комплекси. Будується економіко-математична модель, яка, до певної міри, відпо­відає оригіналу. Результати, одержані під час вивчення моделі, пере­носяться на реальний план).

 

ЛЕКЦІЯ 2 - ЗАКОНОМІРНОСТІ, ПРИНЦИПИ І ФАКТОРИ ФОРМУВАННЯ

ЕКОНОМІКИ РЕГІОНІВ

Питання лекції:

1. Закономірності розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів.

2. Принципи розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів.

Література: [1, с.17-21; 3, с.60-80; 4, с. 21-31; 5, с.23-29]

 

 

Закономірності розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів

Формування економіки регіонів відбувається в певному економіко-географічному просторі, який в свою чергу формується господарськими суб’єктами та їх зв’язками на певній території. То ж можна сказати, що формування економіки в регіоні відбувається в просторі на основі певних законів і закономірностей, які обов’язково треба враховувати.

Закони – найбільш загальні і суттєві взаємозв’язки і залежності між явищами і процесами в природі і суспільстві.

Закони виражають причинно-наслідкові зв’язки. Володіючи знаннями про початковий стан процесу і закон його розвитку, можна однозначно передбачити результат. Завдяки знанню законів досягається найбільш точне прогнозування стану процесів. В даному випадку нас цікавлять економічні закони, які впливають на розміщення продуктивних сил.

Економічні закони – це об’єктивні закони розвитку суспільства, що визначають відносини в процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ та стійкі зв’язки між явищами економічного життя суспільства.

Розміщення продуктивних сил і функціонування регіональної економіки визначається дією загальних і специфічних економічних законів.

- загальні закони, які діють упродовж всього існування людства (закон відтворення; закон економії часу; закон відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил тощо);

- специфічні закони, які визначають економічний розвиток суспільства в межах певних історичних епох (закон вартості; закон попиту і пропозиції; закон грошового обігу тощо)

Сучасна територіальна організація продуктивних сил України сформувалась під впливом економічних законів планової економіки. Перехід до ринкової економіки потребує певних змін в теорії розміщення продуктивних сил (необхідні зміни і територіальної і галузевої структури господарського комплексу).

Закономірність – це прояв дії закону, результат дії яки­хось чинників, процесів тощо; причинно-наслідкові зв’язки.

Закономірність розміщення продуктивних сил – це своєрідність розміщення виробництва на території країни (регіону). Це закони територіальної організації господарства.

Кожен регіон (країна) має свої закономірності у розміщенні продуктивних сил:

- виробництво залежить від природних умов і ресурсів регіону;

- від регіональних відмінностей у заселенні і наявності трудових ресурсів.

А вже від цього залежить і галузева і територіальна структура господарства.

Знання і практичне використання законів і закономірностей у господарській діяльності дозволяє раціонально використовувати природно-ресурсний потенціал регіонів, оптимізувати економічну діяльність на національному та регіональному рівні.

Основні закономірності формування регіональної економіки:

Закономірність територіального поділу праці.

Закономірність є проявом економічного закону «територіального поділу праці», та закону «суспільного поділу праці».

Процес територіального поділу праці характеризується відбором для кожної території тих галузей, для розвитку яких склалися найсприятливіші передумови (природні, соціально-демографічні, економічні). Згідно даної закономірності, за кожним регіоном закріплено певні галузі матеріального виробництва й невиробничої сфери. Проявляється в спеціалізації господарства регіонів на виробництві певних видів продукції і послуг, відповідно до наявних природних і трудових ресурсів, традицій, навичок населення, економіко-географічного положення.

Таким чином формується територіально-галузева структура, яка найбільш повно відповідає природним, демографічним, економічним і соціальним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку.

Розміщення продуктивних сил з врахуванням територіального поділу праці веде до підвищення ефективності господарювання.

Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей.

ЛЕКЦІЯ 3 - ПРИРОДНИЙ ТА ТРУДОРЕСКРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ

Питання лекції:

1. Вплив природних передумов на розвиток і розміщення продуктивних сил. Оцінка природно-ресурсного потенціалу України.

2. Роль демографічних передумов у розвитку народного господарства. Регіональні особливості демографічної ситуації.

Література: [1, с.41-87; 3, с.105-201; 4, с.66-79; 5, с.86-147]

 

 

Карпатський гірський регіон

Включає в себе Івано-Франківську, Закарпатську та Чернівецьку області.

Характеристики	Передумови господарювання
- гірські ландшафти ускладнюють розвиток розселення, транспортних комунікацій, рослинницьких галузей АПК; - сприятливі умови для розвитку рекреаційного г-ва.	- задовільні; - мало задовільні (Високі Карпати); -сприятливі.

Кліматичний фактор

Територія України поділяється, відповідно до кліматичного районування, на дві макрокліматичні зони — Південну та Північну. Слід виділити дві регіональні кліматичні зони — південно-кримську (з південного заходу на північний схід південного берегу Криму) з кліматом середземноморського типу та гірську (гірські масиви Карпат і Криму) з проявами вертикальної.

Умови господарювання:

- сприятливі ( Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Кірово­градська, Одеська, Миколаївська та Херсонська області).

- переважно - задовільними (Вінницька Київська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Черкаська та Хмельницька області).

- порівняно суворим кліматом і менш сприятливими ( Волинська, Житомирська Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Чернівецька та Чернігівська об).

- найсприятливішими природно-кліматичними умовами господарювання АР Крим.

Густота населення

Україна належить до держав з високою густотою населення. У ці­лому по країні густота населення становить 82 чол. на 1 км². Розмі­щення населення по території повною мірою відповідає особливос­тям розміщення виробництва, її природно-ресурсному потенціалу.

Найменша густота населення характерна для Українського Полісся та півдня країни. Тут вона становить менш як 60 чол. на 1 км². Причому в Чернігівській області густота населення не до­сягає і половини від середнього показника по Україні - 40 чол. на 1 км². Такий рі­вень заселеності тут зумовлений особливостями господарської діяльності. Рідко заселений і південь України, особливо Херсон­ська та Миколаївська області. Найвищий показник густоти насе­лення в Україні характерний для Східного регіону, де він пере­вищує 130 чол. на 1 км², а в Донецькій області — 185 чол./км². Висока густота населення характерна і для західних областей України, в Львівській області вона становить 124 чол./км², у Чер­нівецькій — 115 чол./км².

Вікова структура

Основною глобальною тенденцією на сучасному етапі є зростання питомої ваги осіб старших вікових груп. Цей процес отримав назву «старіння населення», є серйозною соціально-демографічною проблемою для будь-якого суспільства (яка до того ж практично не має реальних шляхів вирішення).

Збільшення кількості осіб похилого віку обумовлює зростання державних витрат на їх соціальне забезпечення. Якщо одночасно не збільшується (або збільшується меншими темпами) кількість платників податків (якими є особи працездатного віку), то збільшується розмір податку до Пенсійного Фонду. Але високі податки знижують мо­тивацію до праці, а отже, і продуктивність праці, що негатив­но позначається на суспільному добробуті.

Демографічне старіння є однією з основних характеристик відт­ворення населення в усіх без винятку країнах Європи та Північної Америки.

Причини демографічного старіння:

- охорона здоров'я + зниження смертності населення + зростання середньої тривалості життя = збільшення абсолютної чисельності населення похилого віку;

- така народжуваність, що не за­безпечує навіть простого відтворення поколінь;

В середньому 1 жінка в економічно розвинутих країнах протягом свого життя на­роджує менше 2 дітей, хоча для простого відтворення необхідно - 2,2, призводить до невпинного скорочення питомої ваги дітей та молоді у складі населення і відповідного зростання частки осіб старшого віку;

 

- збереження в ряді країн (у т.ч. Украї­на) відносно високої передчасної смертності населення від нещас­них випадків, отруєнь, травм тощо;

- вплив міграцій, які сприяють збіль­шенню молоді (і зменшенню частки населення похилого віку) у складі населення країн, які є центра­ми тяжіння мігрантів, і посилює процес старіння країн - донорів робочої сили;

Населення України належить до найстарших в країнах СНД, воно старше від населення ряду країн Європи. Стало­ся це внаслідок того, що ось уже протягом тривалого часу в од­ному напрямі діють усі перелічені чинники процесу старіння.

 

Статева структура

Статева структура є важливою демографічною передумовою розміщення продуктивних сил, адже є виробництва які використовують тільки чоловічу працю, а є ті що використовують переважно жіночу працю.

В Україні на 100 народжених дівчат припадає 107 хлопчиків. Проте аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що в Україні спостерігається постійне переваження жінок в загальній чисельності її населення. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, та міграцією за межі держави, що впливає на чисельність чоловіків – з другого. У віковій групі до 25 років включно чисельність чоловіків більша, ніж жінок; у віковій групі понад 26 років чисельна перевага – на боці жінок. І ця перевага збільшується з кожною віковою групою.

Аналіз регіональних особливостей статево-вікової структури населення України значно відрізняється по регіонах. Наприклад, у Закарпатській і Донецькій областях вони є діаметрально протилежними. Певні особливості спостерігаються в сільській і міській місцевостях. Найбільш сприятлива статево-вікова структура населення у західних областях: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Рівненській. Найгірше співвідношення кількості чоловіків і жінок склалось у північно-східних і центральних областях країни – у Чернігівській області на 1000 жінок сільського населення припадає 942 чоловіки

Етнічна структура

Це важлива якісна характеристика на­селення, але вона майже не впливає на розміщення продуктивних сил. Але розвиток певних виробництв (спеціалізація) може залежати від національного складу населення

На Житомирщині ще за царизму невелика група вихідців із Чехії сприяла розвитку хмільництва (Житомирська область давала більше половини загальносоюзного врожаю хмелю).

 

Національний склад населення України характеризується значною чисельною перевагою основної нації – українців. За даними останнього перепису населяння, українці становили 78% усіх жителів України (м.Київ – 80%). Поряд з українцями на території України проживає понад 100 національностей.

Серед них найбільшу частку становлять росіяни – понад 20% всього населення країни (Севастополь, АРКрим, Луганська, Донецька, Харківська, Запорізька, Одеська області). Другою за чисельністю національною меншиною є білоруси (Донецька, Дніпропетровська області, АР Крим). Молдовани мешкають переважно у прикордонних з Молдовою областях (Одеська, Чернівецька). Кримських татар збільшилось до 3 млн осіб. Болгари (Одеська, Запорізька обл.), поляки (Волинь, Галичина, Поділля, зокрема Львівська, Хмельницька, Житомирська обл.)

Євреї з’явились в Україні ще за часів Київської держави. Вони прибували сюди з кримських, грецьких та хазарських областей. Сьогодні понад 15% євреїв проживає в м. Києві, значна кількість їх в Одеській, Дніпропетровській, Харківській областях. Останнім часом чисельність євреїв скоротилась внаслідок повернення на свою історичну батьківщину – Ізраїль. Євреї за чисельністю посідають 11 місце серед національностей (було четверте в 1989 р).

На етнічну структуру населення України впливає:

1. Відмінності у рівні народжуваності та смертності (не однакова і динаміка їх чисельності. Зок­рема, у сім'ях кримських татар, вірмен, циган, азербайджанців дітей більше, ніж, скажімо, в українських або російських сім'ях).

2. Міграційні процеси

Протягом 1990-х рр. питома вага українців у загальній чисель­ності населення держави зросла, а частка етнічних росіян змен­шилася. За цей період кількість кримських татар в Україні зросла більш як у п'ять разів, вірмен - як мінімум на 40 %, азербайджанців - не менш як на 1/5, тоді як чисельність євреїв та німців сут­тєво зменшилася.

Українці є більшістю населення в усіх регіонах, крім Автоном­ної Республіки Крим. Росіян найбільше в Криму (60 % населен­ня). Найбільш етнічно різноманітні регіони України — Чер­нівецька, Одеська, Закарпатська області та АР Крим. Найближча до однонаціональної — Тернопільська область, де з кожних 50 мешканців лише 1 не українець.

За межами України нині проживає понад 9 млн українців. Українці є другим за чисельністю етносом в Молдові, третім — у Росії, Польщі та Казахстані. Українська діаспора існує також у всіх колишніх республіках СРСР, ряді країн Східної та Західної Європи (зокрема, в Словаччині, Румунії, Сербії, Хорватії, Німеч­чині, Великій Британії, Франції), у переселенських країнах (США, Канада, Аргентина, Австралія, Бразилія та ін.).

Міграційні процеси

Міграція населення (лат. пере­міщення) — це процес переміщення людей у просторі, пов'язаний зі зміною місця проживання назавжди або на певний термін.

Демографічна ситуація в регіоні визначається значною мірою через міграції населення. Важливим індикатором є сальдо міграції.

Різниця між кількістю прибулих та вибулих — сальдо міг­рацій (за роки незалежності сальдо міграції в Україні – від’ємне: виїжджає більше).

Формування міграційних потоків відбувається під дією таких закономірностей:

- економічні фактори (бажання покращити свій матеріальний стан);

- якісні характеристики індивідів (підвищений ступінь участі в міграційному русі притаманний молодим, добре освіченим осо­бам, які не перебувають у шлюбі, мають кращий стан здоров'я, певні особливості характеру (ініціативність, сміливість);

- наявність двох протилежно направлених потоків (існування міграції в певному напрямку приводить до формування зворотного потоку внаслідок повер­нення частини мігрантів, яким не вдалося закріпитись на новому місці);

- міг­раційний потік тим більший, чим більші за чисельністю насе­лення регіони, між якими він проходить;

- залежність обсягів міграцій від відстані (чим ближче роз­ташовані регіони, тим, інтенсивніші мігра­ційні зв'язки між ними);

- схожі культурні та релігійні традиції регіонів (мови, звичаї, пере­важаючі цінностей).

Вплив міграцій

1. Вплив на природне відтворення населення шля­хом зміни вікової структури. (Відомо, що у міграціях беруть участь переважно молоді люди. Тому в регіонах припливу мігрантів зростає питома вага молоді, а отже, і формуються передумови до покращання демографічної ситуації. Навпаки, у регіо­нах відпливу населення частка молоді зме­ншується, а питома вага старших вікових груп відповідно зростає. Це призводить до зниження коефіцієнта народжува­ності та підвищення коефіцієнта смертності);

2. Вплив на ринок праці (трудові міграційні процеси). Міграція може виступати механізмом досягнення відповідності між попитом на робочу си­лу та її пропозицією.

Імміграція часто приводить до за­повнення робочих місць, що не користуються попитом у корінно­го населення, емігранти ж звільнюють вакансії, якими можуть скористатись особи, котрі не могли б реально пре­тендувати на робоче місце. Переїжджаючи до економічно благо­получніших регіонів, є можливість використати свою робочу силу з більшою ефективністю. У той же час на­явність залишених ними в регіоні виходу віднос­но престижних робочих місць, потребують від претендентів певного кваліфікаційного рівня, є стимулом під­вищення кваліфікації населення, що залишається. Отже, міграції сприяють зростанню кваліфікації робочої си­ли як у регіонах вибуття, так і в регіонах прибуття.

 

Всі міграції можна розділити на зовнішні і внутрішні. Процес вибуття за полі­тичні кордони держави дістав назву еміграції. Процес прибуття з-за її меж — імміграції.

Серед внутрішніх міграцій традиційно розрізняють потоки міс­то — місто, село — місто, місто — село, село — село, серед зовніш­ніх за територіальним охопленням можна виокремити міжкон­тинентальні та внутрішньоконтинентальні переміщення.

В умовах України можна виділити 4 рівні зовнішніх міграцій:.

1. Обмін населенням з державами СНД (Білоруссю, Молдовою та Росією). Ознаки зовнішніх міграцій мінімальні – мало відмінностей у культурному і релігійному житті

2. Міграційні контакти з державами Балтії, Закав­каззя та Центральної Азії. Тривале перебування у складі єдиної держави зумовило наявність національних діаспор та збереження деяких спільних рис умов життя. Однак дані міграції зменшуються.

3. Міграційні зв'язки з рядом країн Центральної Європи (Польщею, Німеччиною, Чехією, Словаччиною, Угорщиною, Болгарією, Ізраїлем). В більшості з цих країн є укр. діаспора.

4. Інші географічні напрямки міждержавних мігра­цій. Як окремий різновид можна виділити еміграцію до так званих переселенських країн (США, Канада, Австралія, ПАР).

При економічному аналізі розрізняють такі форми міграцій:

- міграція, пов 'язана зі зміною місця проживання (ста­ціонарна міграція);

- трудова міграція, яка має переважно зворот­ний характер.

Такий розподіл має умовний характер. Мігрант, що вибуває до нового місця проживання з наміром оселитись назавжди може повернутись на батьківщину і навпаки, тимчасовий виїзд іноді завершується закріпленням на новому місці.

За причинами міграції можна об'єднати у дві групи:

- добровільні (трудова, навчальна, етнічна, шлюбна, кліматична міграція тощо);

- вимушені (екологічні міграції, на­сильницький вивіз, втеча населення в результаті воєнних дій та міграції з політичних мотивів).

За способом реалізації міграції поділяють на організовані та індивідуальні.

Характеристики сучасної міграційної ситуації в Україні:

- репатріація представників депортованих народів та етнічних українців — жертв політичних репресій;

- зменшення міграцій з державами Балтії, Закавказзя та Центральної Азії;

- збільшення трудових міграцій.

З 1994-2000 рр. Україна тільки за офіційними да­ними втратила в результаті міграцій понад 600 тис. осіб, переважно молодого та середнього віку. При цьому основна маса вибулих з України не має наміру повертатись назад. Поширилася не­легальна трудова міграція українців як на Захід, так і до країн СНД.

 

 

ЛЕКЦІЯ 4 - ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ, ЙОГО СТРУКТУРА І ТРАНСФОРМАЦІЯ В

РИНКОВИХ УМОВАХ

 

Питання лекції:

1. Вплив економічних передумов на розвиток регіонів і розміщення продуктивних сил. Теорії і моделі економічного розвитку.

2. Економіка України – як єдиний народногосподарський комплекс. Характеристика основних складових народногосподарського комплексу України.

Література: [1, с. 98-112; 3, с.221-253; 5, с.168-182].

 

Значення ПЕК у РПС.

1. Галузі, які виробляють паливо і енергію, мають районоутворююче значення, на їх базі формуються територіаль­но-виробничі комплекси.

2. Вони впливають на спеціалізацію господарства регіону, процеси концент­рації виробництва, комбінування.

3. Вплив ПЕК тим більший, чим потужніші запаси ресур­сів палива.

4. Дешеве паливо сприяє розвитку енергомістких вироб­ництв.

Шляхи розвитку паливно-енергетичного комплексу України виз­начено в Національній енергетичний програмі (НЕП) України. В її основу покладено Концепцію розвитку паливно-енергетичного комплексу України на період до 2010 р.

На жаль, жодна з прийнятих програм розвитку галузей паливно-енергетичного комплексу, енергозбереження та власне Націона­льна енергетична програма України не виконується в повному обсязі. Проблеми з енергопостачанням, які склалися в країні, зу­мовлюють необхідність розробки нової Енергетичної програми України, яка б дала змогу, по-перше, зупинити поглиблення енер­гетичної кризи і, по-друге, забезпечити енергетичну безпеку Украї­ни в умовах переходу до сталого розвитку.

Україна належить до держав, що недостатньо забезпечені власними енергоресурсами, окремими видами – лише на 10-20-30% і тільки вугіллям – на 90-100%. Водночас Україна має найбільш енергомістку економіку. Загалом видобуток палива в Україні зростав з 1950 до 1976 року.

Якщо брати в цілому забезпеченість паливно-енергетичними ресурсами то Україна приблизно забезпечена на 51% (по світовим масштабам це досить високе забезпечення). В Японії цей показник становить – 7%, в Італії – 17% (для більшості країн цей показник не перевищує 50%).

Україна в перспективі задовольнятиме свої потреби завдяки імпорту: в нафтопродуктах на 80-90%, а в природному газі – на 50%.

В чому полягає проблема імпорту ПЕР для України?

Проблема полягає в тому, що більш ніж 70 % паливно-енергетичних ресурсів імпортується з однієї країни (Росії). Вважається, що коли з однієї країни імпортується до 20 % необ­хідного ресурсу, то це проблема економічна; якщо 30 % — то це проблема політична; якщо 40 % і більше — проблема державної безпеки.

Шляхи вирішення проблеми імпорту ПЕР:

1.Створення умов для надходження в Україну нафти з Азербай­джану, Казахстану та країн Близького Сходу має для нашої краї­ни стратегічне значення;

Азербайджан зацікавлений у транспортуванні нафти на Захід використовуючи Одеський нафтотермінал та нафтопровід «Одеса-Броди»

Сьогодні одним із найефективніших шляхів диверсифікації постачання нафти в Україну є створення Європейського нафтотранспортного коридору (АНТК) «Баку – Супса – Одеса – Броди – Гданськ», через який передбачається постачати каспійську нафту на ринки Європи та в Україну. Передбачається що тариф на транспортування нафти цим коридором буде мінімальним, адже Росія постійно поривається будувати трубопроводи в обхід України.

 

2. Побудова Одеського нафтового терміналу та тан­керного флоту (Побудова нафтового терміналу потужністю 40 млн т дасть можливість не тільки забезпечити сирою нафтою НПЗ Украї­ни, а й здійснювати транзит нафти в Західну Європу через нафто-продуктопровід Одеса — Броди);

3. Надходження газу в Україну з Туркменістану, Алжиру. Існують проекти щодо реалізації цих можливостей.

4. Постачання газу з Близького Сходу (на даний момент в Ірані видобувається газу значно більше ніж продається і використовується в країні. З усіх потенційних споживачів газу Україна знаходиться ближче всіх до Ірану (на 1600 км ближче Німеччини - найбільш реального західного споживача близькосхідного газу)).

 

Підписано угоду про постачання нафти і газу з Ірану в Україну. З цією метою створено українсько-іранськ0-азербайджанську компанію, яка в майбутньому має збудувати систему трубопроводів через Росію в Україну (по 45% - внески України та Ірану і 10% - Азербайджану). Угода розрахована на 15 років. Україна поставлятиме до Ірану машини і обладнання для гірничо-добувної та металургійної промисловості, братиме участь у реконструкції металургійних підприємств, доріг і морських портів.

Паливно-енергетичний баланс – баланс одержання, перетворення і використання (споживання) усіх видів енергії.

Па­ливно-енергетичний баланс складається з прибуткової та витрат­ної частин. І розглядати його можна з двох точок зору: баланс загальний для ПЕК і баланс стосовно різних видів палива.

Загальний баланс. У прибутковій частині балансу зафіксовані такі показники:

- видобуток природного палива — вугілля, газу, нафти, торфу, д-ров;

- виробництво електро- і теплоенергії на ТЕС, АЕС, ГЕС та нетрадиц. джерелах;

- відбір газу з підземних сховищ газу;

- імпорт енер­горесурсів та залишок ресурсів на початок року.

Витратна частина балансу складається з таких статей витрат:

- перетворення в інші види енергії – електро- і тепло енергію;

-виробничо-технологічні потреби, включаючи втрати на збереження і транспортування;

- закачка природного газу в підземні сховища газу;

- експорт.

Львівсько-Волинський басейн

Освоювався вже в післявоєнні роки (перша шахта збудована в 1950 році).Тут залягає менш цінне вугілля ніж у Донбасі. На початку 80-х років тут працювало 19 шахт, майже половина закрито. Із 6 родовищ розробляється 3. Видобувається до 5 млн т. вугілля.. Значна частина вугілля використовується на ТЕС (Бурштинська, Добротвірська).

Умови розробки вугільних пластів більш сприятливі:

- максимальна глибина розробки пластів становить 550 м;

- потужність розроблюваних пластів коливається від 1 м до 1,5 м;

- низький ступінь газоносності - небезпеки раптових викидів газу майже відсутня.

Однак зольність видобутого вугілля (46,4 %) значно перевищує аналогіч­ний показник у Донбасі (36,2 %) і запаси вугілля досить обмежені (3,0 % загальних запасів).

Дніпровський басейн (Житомирська, Вінницька, Київська, Кіровоградська, Черкаська, Запорізька, Дніпропетровська обл.) (район залягання бурого вугілля.)

Про наявність бурого вугілля на території України було відомо ще в ХVІ ст., однак його видобуток почався в другій половині ХVІІІ ст., згодом через незначний попит припинився. Басейн поділяється на 12 буровугільних районів, у яких налічується понад 100 родовищ. Видобуток вугілля за останні роки різко скоротився – приблизно в 10 разів. Основним і нині єдиним центром видобутку вугілля залишається Олександрія (Кіровоградська обл.). Обсяги видобутку в Житомирській області незначні, в Черкаській області в останні роки видобуток бурого вугілля практично не вівся. За останні роки його видобуток становив 1,0 млн т.

Умови розробки: Розробка буровугільних родовищ ведеться підземним і відкритим (58 родовищ) способами. На частку відкритих розробок на даний час припадає 91 % (з видобутку). Глибина залягання пластів невелика — максималь­на 91 м, середня — 75 м.

Характеристика вугілля: висока вологість + низька теплотворна здатність + низька здатність до транспортування. Тому його використовуються для виробництва буровугільних брикетів, які спо­живаються населенням на комунально-побутові потреби.

Економічні показники: відмінність в умовах розробки вугільних пластів у басейнах обумовлює різну його собівартість - 1 т готової вугільної продукції найвища в Донець­кому басейні — 114,21 грн, у той час як у Львівсько-Волинському і Дніпровському вона значно нижче (відповідно 94,37 грн і 95,89 грн).

Споживання вугілля

На території України з усього вугілля, що видобувається її ву­гільною промисловістю, споживається 98% обсягів видобутку і тільки близько 2 % — постачається на експорт.

Основні споживачі: електроенергетика (32,5 %), коксохімії і металургії (49,7 %), комунального господарство (9,9 %).

Територіальні аспекти споживання вугілля: Основними споживачами вугілля є Донецька, Дніпропетров­ська, Луганська і Запорізька обл, де частка поставок вугілля становить 35 %, 23 %, 10 % і 7 %. Це в основному донецьке вугілля для потреб коксохімічної промис­ловості та енергетики. В інші області (близько 25 % поста­вок) постачається як донецьке вугілля, так і Л-В та буре вугілля Дніпровського басейну і тільки на енергетичні пот­реби (для енергетики, та інших споживачів). Л-В вугілля поставляється в західні обл (Вінницька, Івано-Фр, Львівська, Волинська та ін.), буре вугілля ви­користовується головним чином в районах його видобутку (Кі­ровоградська обл) для виробництва брикетів.

Крім поставок на території України, здійснюються поставки вугілля на експорт та імпорт. Поставки вугілля на експорт здійсню­ються з Луганської, Донецької та Дніпропетровської областей — здебільшого в Молдову, Білорусь і країни далекого зарубіжжя. Імпорт вугілля (11,0 млн т) — в основному з Росії та Казахстану для потреб коксохімічної промисловості і покриття дефіциту енер­гетичного вугілля в електроенергетиці.

Соціально-економічні проблеми вугільної промисловості:

Сучасний період вугільної промисловості характеризується припиненням спаду виробництва (обсяги видобутку вугілля з 1987 по 1997 років щорічно знижувались і тільки з 1998 року почали зростати. За інформацією Держкомстату у 2006 р. Україна збільшила видобуток вугілля на 2% у порівнянні з 2005 р.); високою собівартістю; і у зв’язку з необхідністю дотування шахт – масовим закриттям. 90% підприємств – вважаються збитковими, а дотації йдуть в основному на видобуток коксівного вугілля для металургійної промисловості.

1. Реформування галузі (проводиться в напрямку закриття шахт, що веде до звільнення великої кількості шахтарів, масового безробіття, надлишку робочої сили в даних регіонах);

 

Вугільна промисловість України у 90-ті роки XX століття переживала важкі часи. Наприкінці 1990-х років в Ук­раїні було розроблено державну програму «Вугілля України», яка через 3 роки після її прийняття була практично зірва­ною (дані 2002 р.). Однак процес закриття вугільних шахт в Україні дещо вповільнився. Цілком зрозуміло, що проблеми вугільної промисловості накопичувалися протягом десятиліть. Цьому також сприяла і недооцінка власної вугіль­ної промисловості в Україні. За­пасів вугілля може вистачити на кілька сотень років. Сьогодні вугілля розглядають як найбільш доцільне дешеве паливо для теплових електростанцій України.

 

2. Низький рівень соціального захисту і охорони праці

За даними 2001 р., у вугільній промисловості зареєстровано 224 смертельні випадки. Коефіцієнт смертельного травматизму на 1 млн т видобутку ву­гілля становив 2,9. Це один з найбільш високих рівнів травматиз­му у світі. Причому виплати за позовами перебу­вають на низькому рівні; на 1.01.02 р. заборгованість становила 435 млн грн.)

 

3. Шахтарські регіони - це зони екологічного лиха

- розробка вугільних родовищ негативно впливає на гід­рохімічний режим експлуатації поверхневих та підземних вод (скиди високо мінералізованих вод забруднюють природні водойми, а очисні споруди – відсутні; внаслідок гірничих виробок осушені сотні джерел, колодязів, свердловин) + зниження якості питної води;

- поси­люється забруднення повітряного простору (відсутність очисних споруд);

- погіршується родючість земель (площа земель, зайнятих відвалами - 7 тис. га).

 

Значної шкоди навколишньому середовищу завдає масове вибуття шахт з експлуатації (у 2001 р. здійснені ліквідаційні роботи на 99 вуглевидобувних підприємствах), особли­во методом «мокрої консервації», який незворотний і веде до за­топлення шахтних полів до 50 %, просіданню денної поверхні, заболочуванню її і зменшенню площ орної землі, а також піднят­тю рівня, засоленню і забрудненню ґрунтових вод та вод природ­них джерел і річок. Розробка буровугільних родовищ веде до виведення з викорис­тання величезних площ (більше 10 000 га) високоякісних земель, які після відпрацювання, як