Соціально-економічна сутність районування. Принципи і критерії виділення великих економічних районів

Розвиток галузей народного господарства, виробничих комплексів, соціально-виробничої інфраструктури, а також господарств економічних регіонів став однією з найважливіших економічних і екологічних проблем не тільки в Україні, але й в інших країнах світу. Територіальна організація господарювання вимагає обґрунтування наукових засад розміщення виробництва і підприємств з урахуванням їх економічної доцільності і ефективності та можливої екологічної шкідливості.

Економічне районування - об'єктивна основа територіальної організації виробництва. Економічний район - це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка характеризується такими ознаками:

· спеціалізація як основна народногосподарська функція, тобто спеціалізація району на певних виробництвах і послугах, що відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на соціальний поділ праці з іншими районами;

· комплексність - у широкому розумінні це як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

· керованість-наявність певних галузей і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складних частин, що дозволяє характеризувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним гос­подарством.

У загальному розумінні економічний район визначається як поняття, яке широко використовується в різних галузях знань і означає територію, що вирізняється своїми специфічними особливостями: природними, історичними, соціально-економічними тощо. Таким чином можна стверджувати, що економічний район - це певна об'єктивна реальність. У реальній дійсності виникнення і розвиток економічних районів пов'язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжнародної кооперації.

У розробленні проблеми економічного районування колишнього СРСР особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед низки визначень найбільш удалим є трактування економічного району П. Алампієвим. За його визначенням, економічний район - це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно пов'язана з ним частинами суспільного територіального поділу праці. Є й інші визначення поняття економічного району, але спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комп­лексність; тісні внутрішньорайонні і міжрайонні економічні зв'язки, особливість економіко-географічного положення.

Узагальнюючи вище наведене, можна в цілому визначити, що економічний район - це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. Виходячи з позиції діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування економічних районів, наукою визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

Економічний район, його головні ознаки, районоутворюючі фактори:

Ще наприкінці XIX ст. М. Драгоманов, а у 1926 р. С. Рудницький поділяли Україну на Правобережну, Лівобережну та Південну. В ос­нові цього поділу лежав історико-географічний принцип, зокрема та обставина, що у 1686 р. уся тогочасна Україна була поділена між Ро­сією та Польщею по Дніпру. У складі Російської імперії найбільш тривалим був поділ України на дев'ять губерній, об'єднаних у три регіони: 1) Південно-Зохідний край (Волинська, Київська, Подільська губернії); 2) Лівобережна Україна (Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії); 3) Новоросія (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії).

У колишньому Радянському Союзі постійною проблемою було еко­номічне районування країни. На сьогодні більш актуальною є со-ціально-економіко-територіальна регіоналізація України. Районування — це своєрідна територіальна систематизація, процес розподілу

території на певні складові, що виділяються за твоє, чи іншою озна­кою (однорідне районування) або ж за їх поєднанням та взаємодією (функціональне районування). Але кожний із виділених районів відра­зу набуває специфічну якість - своє місце розташування, тобто роз­міщення відносно інших районів. У цьому полягає головна відмінність району (як одиниці територіальної систематики) від будь-яких інших таксонів - типів, видів, класів, що виділяються незалежно до місця розташування відповідних об'єктів.

В. Поповкін дає таке визначення економічного району: економічний район - це територіальна частина народного господарства краї­ни, якій органічно притаманна географічна цілісність та економічна спільність. Ним обґрунтована дворівнева схема еко­номічного районування країни, що включає п'ять макроекономічних районів та десять мезорайонів.

Економічний район — це не просто теоретична або й «паперова» конструкція. В сучасних умовах економічне районування розглядають як засіб управління господарством у територіальному розрізі, як основу розробки і реалізації державної регіональної політики. Економічний район, з одного боку, - об'єкт державного управління, основна складова частина регіональної політики. З другого боку, це відповідна територіальна природно-ресурсна господарська цілісність, що має свою специфіку - історичну, природну, соціальну, економічну, а також свій певний потенціал, який сприяє його розвитку. В свою чергу це є основа підходу до регіонального управління, організаційного поєднання державного управління з місцевим самоврядуванням.

Процеси формування економічних районів зумовлені відмінностями в історичному розвитку різних земель України, їх природних умов і природно-ресурсного потенціалу, етнокультурних та соціально-демографічних особливостей, рівня розвитку продуктивних сил території, їх господарської спеціалізації та структури господарства. Оскільки українські землі протягом тривалого часу перебували у межах кордонів інших держав, українські вчені-економісти та географи не могли не зважати на становище українських регіонів у складі цих держав.

Територіальна цілісність країни й ефективне функціонування соціально-економічного комплексу кожного регіону в тісній взаємодії з іншими регіонами є головним фактором регіональної соціально-економічної політики української держави, яка має враховувати загальнонаціональні потреби та інтереси.

У зв'язку зі стрімким розвитком важкої індустрії та хімічної галузі в окремих регіонах за останні роки проблемним фактором регіоналізації стає екологічна ситуація, наявність спільних для регіону природоохоронних та соціально-екологічних проблем. Це має стати регулюючим фактором як розвитку регіональної економіки, так і міжрегіональної, де на першому місці має бути здоров'я населення і охорона навколишнього середовища.

Один з факторів, що найбільш впливають на формування економічних районів, це економічний,

Головним районоутворювальним фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Другим важливим районоутворювальним фактором, похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці зумовлює формування га­лузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, зумовлю­ють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.

До складової частини ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси. Основою цих комплексів є стійкі сполучення взаємопо­в'язаних підприємств різних галузей. їх зв'язки визначені техноло­гією і економікою виробництв, наприклад, молокозаводи в сільській місцевості та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємопов'я­заним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих вироб­ництв. Це сприяє утворенню територіально-виробничого комплексу, який охоплює значну частину економічного району. У межах одного економічного району може бути декілька тісно пов'язаних ТВК.

До основних районоутворювальних чинників належать також найбільші міста країни - великі регіональні та індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Велике місто, як економічний центр, впливає на навколишню тяжіючу до ньо­го місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформу-ючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв'язок центру і пе­риферії економічного району. В Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів.

Не менш важливе районоутворювальне значення мають особли­вості економіко-географічного положення території району, які знач­ною мірою впливають на формування спеціалізації його господар­ства.

На утворення економічного району також важливий вплив мають природні умови і ресурси, особливо природні ресурси як основа роз­витку спеціалізації сільського господарства та промисловості райо­ну. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіально-виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузе­ву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родо­вищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних рай­онів на тих чи інших галузях промисловості.

Не менш важливе значення мають промислові центри, промислові вузли, багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси як районоутворюючі фактори, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в господарський комплекс економічного району.

Великий вплив на формування економічних районів має національно-політичний устій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах ринкової економіки ще значна частина промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні сільськогосподарські підприємства, тому адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле зі своїми органами управління, господарством. В їх ме­жах функціонують територіальні виробничі комплекси, основні скла­дові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого економічного району.

Адміністративні районні центри, як правило, є важливими еконо­мічними центрами, вони створюють свої зони впливу на навколиш­ню територію і цим також зв'язують її в єдине ціле.