Об’єкт, предмет і завдання історіографії.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Об’єкт, предмет і завдання історіографії.



Організаційний розвиток історичної науки у Франції після ІІ світової війни.

Після війни відбулося оновлення французької історичної науки. Воно значною мірою було пов'язане зі становленням та інституціоналізацією Школи "Анналів", поширенням її впливу на академічне середовище. Секцію економічних і соціальних наук Практичної школи вищих досліджень в Парижі, яку очолив Ф. Бродель, було створено 1947 р. У ній почали діяти 42 дослідницькі центри, що спирались як на державну підтримку, так і дотації ч приватних фондів. У 1963 р. з допомогою уряду і доброчинних фондів було створено Палац наук про людину, VI секцію якого також очолив Ф. Бродель. Розбудова інституційних структур Школи "Анналів" забезпечила їй переважний вплив на французьку, а також світову історіографію післявоєнного періоду. Це сталося передусім через запропоновану засновниками Школи (М. Блок, Л. Февр) і продовжену її "другим поколінням" (Ф. Бродель) методологію соціально-культурної історії, яка робила наголос на вивченні розвитку і змін соціальних структур у часі і просторі, розглядала ці структури з боку їх людського чинника.

Активна діяльність представників Школи проявилась у зростанні впливів "нової історичної науки": 1961 р. 41% захищених у галузі історії докторських і магістерських дисертацій охоплювали проблеми, популяризовані Школою. Вона перетворилася у провідний і офіційний напрям французької історичної науки. У 1965 р. директор Інституту дослідження й історії текстів Ж. Ґлєніссон зазначав, що на той час у Франції Школа "Анналів" святкувала свій тріумф, який "майже не залишає місця для ворожих або просто відмінних від неї тенденцій. Фактично в єдиній сім'ї істориків немає більше битв". У 60-ті роки провідні історики Школи стають постійними гостями телевізійного ефіру і газетних шпальт, здобувають світове визнання - їхні роботи перекладають багатьма мовами, а зарубіжні університети змагаються за присвоєння їм почесних звань. Так, Ф. Бродель був обраний почесним доктором Оксфордського, Кембріджського, Лондонського, Мадридського, Женевського, Флорентійського і багатьох інших університетів.

Перевага методологічних ідей Школи "Анналів" значною мірою пояснювалася відстоюванням її представниками наукового характеру історії, відкритістю на інші теоретичні впливи, зокрема марксизму, увагою до "людських" проблем минулого. У післявоєнний час, разом із впливами компартії, зросла роль істориків-марксистів, котрі теж здобули наукове визнання й зайняли впливові академічні позийії. Зберегли свої позиції в історіографії прибічники "критичної філософії історії", Р. Аром, А. І. Марру. Вони наполягали на суб'єктивному характері історичного пізнання, яке неспроможне відкривати наукові к інші, тісно співпрацювали з філософами і лінгвістами, що згодом причинилися до виникнення ситуації постмодерну.

 

Історичні праці Е. Лє Руа Ладюрі.

Е. Лє Руа Ладюрі. У 1966 р. вийшла друком його докторська дисертація "Селяни Ланґедока (з XV до початку XVIII ст.)". У ній вчений на підставі уважного вивчення документів подав картину замкненого і самодостатнього світу селян провінції Ланґедок в рамках аграрного циклу довгої тривалості, який характеризувався як "нерухома історія". Учений дослідив дна головні складники цього циклу - динаміку зростання населення і ціпи на сільськогосподарську продукцію. Статистичний аналіз коливання чисельності населення, виробництва і цін, становища селян дав змогу йому встановити незбігання економічного розвитку з поширенням грамотності - остання фактично зовсім не залежала від виробничого процесу.

Увага до "малорухливої історії" і стійких суспільних структур виводила французьких істориків на свідомісний рівень. У своїй інавгураційній промові в Колеж де Франс Е. лє Руа Лядюрі проголосив, що історія є "одвічною неперервністю, довгим терміном і постійним коригуванням". В основі її "нерухомості" лежать глибинні структури - "історія зерна і хліба, історія морських шляхів, історія посухи і зрошення, історія рівноваги між голодом та родючістю". Така історія скеровувала увагу дослідників на свідомісні структури — менталітет, в якому закріплювалася ця малорухливість.

Ініціатори звороту до "нової історії" своїми дослідженнями створили взірці нового історіописання. У 1975 р. великим накладом вийшла праця Е. лє Руа Лядюрі "Монтайю, окситанське село з 1294 по 1324 р." Це була історія ізольованої в Піренеях сільської громади в добу середньовіччя. На основі 92-х томів актів докладного розслідування на предмет поширення в селі катарської єресі, історик реконструював цікаву картину життя та уявлень селян, їхнього господарства, звичаїв, сімейних стосунків. Блискуче написана книжка читалася як роман, стала бестселером, побила всі рекорди популярності (загальний наклад 2 млн примірників), принесла ангору комерційний успіх. Подібна реакція була й на наступну роботу Е. лє Руа Лядюрі 1979 р. "Романський карнавал", де цім взяв сюжет про соціальні заворушення у місті Роман, спрямовані проти засилля знаті, здійснив реконструкцію світосприйняття мешканцями Ланґедока свого часу і власного місця у ньому. Заколот у Романі 1580 р. змальовано в химерній атмосфері карнавального дійства, в якому люди в силу обставин і звичаїв виступають в певних ролях, про які й самі не здогадуються.

 

Е.Гобсбаум та його історичні студії.

Захоплення студіями соціальних структур перетворилося на моду британської історіографії 60-70-х років. Але воно не скасувало прагнення до історичного синтезу. Взірцем для такого стала "глобальна історія" Школи "Анналів" і марксизм. Прихильником синтезу в британській історіографії виступив Ерік Гобсбаум, який 1971 р. опублікував у часописі ("Дедал") статтю з промовистою назвою "Від соціальної історії до історії суспільства". У ній вчений виступив з пересторогою, щоб за вивченням соціальних структур не втратити з поля зору всього суспільства як взаємодії цих структур. Він зазначав, що синтезуюча історія вимагає від дослідника конструювання такої моделі суспільства, в якій всі структури знаходилися б у взаємодії й взаємозалежності.

Особливе місце в британській історіографії займає наукова творчість колишнього професора Лондонського університету і прихильника марксизму Еріка Гобсбаума - автора численних праць і іс торії робітництва і робітничого руху. Світову славу здобули його синтези, присвячені ХІХ-ХХст. ("Вік революції 1789-1848", "Вік Капіталу 1848-1875", "Вік Імперії 1875-1914", "Вік екстремізму. Коротка історія XX століття"). У них він намагається зберегти цілісність європейської історії, розглядаючи зміни суспільних структур як взаємозв'язані процеси трансформації всіх сфер людського життя від господарства до свідомості.

Е. Гобсбаум в своїх роботах уважно аналізував не країни, а процеси - політичні, економічні, соціальні, культурні. Водночас він знаходив те важливе, що їх об'єднувало і впливало на напрям змін - ідеї та дії.

 

 

Об’єкт, предмет і завдання історіографії.

Історіографія - це спеціальна історична дисципліна, яка вивчає процес виникнення, сприйняття і поширення історичних знань, змін в організації і методах їх отримання, виконанні певних соціальних функцій.

Як і кожна наука, історіографія повинна визначити свій об'єкт пізнання та його предметну сферу.

Об'єктом пізнання в історіографії є історичні знання, представлені в працях і виступах (лекціях, доповідях) фахових дослідників минулого — істориків, які формують науковий образ минулого на засадах поширених в історичній науці моделей і схем історичного пізнання (дослідження).

Треба зауважити, що в сучасній світовій та українській історичній думці існують значні розбіжності у трактуванні об'єкта вивчення історіографії. Ним вважають і історичну науку в цілому, і "історіографічний процес", й історію історичної думки.

Історична наука створює знання про минулу реальність (люди, події, явища), в той час як історіографія розкриває процес створення цих знань істориком, їх парадигмальний характер, методологічну і соціально-культурну зумовленість.

Предметну сферу визначеного нами об'єкта пізнання історіографії - історичних знань - можна окреслити, зважаючи на їхню структуру:

1) світоглядний складник, що включає в себе ідеологічну компоненту - систему ідей і цінностей історика, з позицій яких він сприймає і пояснює навколишній світ, часто неусвідомлено переносячи їх на минулі події;

2) методологічний (теоретичний) складник, що передбачає наявність у дослідника знань про мету, принципи і засоби (методи) здійснення історичного пізнання, а також його приналежність до визначеного наукового напряму, школи, інституції;

3) фактологічний (джерельний) складник, пов'язаний з умінням дослідника працювати з історичними джерелами і реконструювати на їх підставі минулу дійсність;

4) соціально-культурний складник, який забезпечує присутність у створюваних істориком знаннях впливів соціального (родинного) оточення, його ментальних структур, зокрема історичної пам'яті;

5) психологічний складник, що відображає присутність індивідуально-емоційних переживань, симпатій та антипатій історика у здобутих ним знаннях;

6) мовнолінґвістичний складник, що передбачає використання дослідником відповідного вербального представлення історичної інформації, яке забезпечує зрозумілу й прийнятну для фахівців інтерпретацію історичних знань.

Вивчення історичних знань через визначену предметну сферу є завданням надзвичайно складним і працемістким. Але вона, як ідеал дослідження, загострює увагу історіографа — дослідника історії історичних знань — на потребі вра­хування всіх цих складників з метою глибокого наукового аналізу оприлюднених і поширюваних історичних знань.

Історіографія на сьогодні достатньо відмежувалася від історичної науки, залишаючись пов'язаною з нею через систему історичних знань. Натомість, з іншого боку, для розв'язання власних завдань вона повинна тісно співпра­цювати з багатьма іншими соціально-гуманітарними науками, з яких запозичує насамперед методи і термінологію пізнання, - філософією, методологією історії, спеціальними історичними дисциплінами, соціологією, політологією, психологією, культурною антро­пологією, мовознавством, економікою, та деякими іншими, без яких неможливо розкрити вказані вище складники історичних знань.

 

 

2. Інтелектуальний злам поч ХХ ст. його вплив на світову історіографію.

Злам XIX-XX ст. ознаменувався фундаментальними науковими відкриттями, що підважили попередні уявлення, на яких базувалася сформована на той час наукова картина світу (теорія відносності, квантова теорія, генетика тощо). Усе це спричинило рух за перегляд попередніх методологічних підвалин науки в цілому й історичної зокрема.

На розвиткові історичної науки позначилися успіхи інших наук про Людину і Суспільство - соціології, психології, етнології. Немаловажний вплив на розвиток історіографії вчинили бурхливі події суспільно-політич­ного життя - війни, революції, соціальні, національні та антиколо­ніальні рухи. Історики та історичні знання в багатьох країнах опинилися на службі державної влади чи політичних партій й виконували їхні замовлення.

Особливе місце серед "руйнівників" класичного канону історіографії належить німецькому історику, соціо­логу і філософу Максу Веберу (1864-1920). Йому вдалося запропону­вати своє трактування процесу пізнання минулого. Усі поняття і категорії, що використовуються у пізнанні, вважав цей вчений, є ідеальними розумовими конструкціями, котрі, забезпечують розуміння та орієнтацію людей в реальному житті у минулому й сучасності.

Західну історіографію "вберегли" засновники потужного і впливового аж до кінця XX ст. напряму, який отримав назву Школа "Анналів". Ними були французькі історики Марк Блок і Люсьєн Февр. У 1929 р. вони розпочали видавати "Аннали (щорічник) економічної та соціальної історії", навколо якого згуртувалася група їхніх учнів і прибічників, засновники Школи "Анналів" виступили за глибоке оновлення підходів до історіописання. Вони закликали вив­чати історичну Людину у всіх її проявах і взаємодіях у географіч­но-природному середовищі, господарських, політичних, соціальних і культурних взаєминах, повсякденному житті з його ритуалами і забобонами. Цементуючим елементом такого синтезу виступала "соціаль­на пам'ять" або ментальність - поєднання індивідуальної і колектив­ної свідомості, в якій відображаються уявлення і стереотипи, що їх можна пізнати з допомогою історич­них джерел.

Водночас, вважали французькі вчені, історик-дослідник по­винен відмовитися від звичайної описовості подій і фактів, зосере­дити увагу на проблемах історичного минулого, котрі є важливими для розуміння і пояснення колишньої дійсності: діалог історика з джерелами повинен у підсумку принести нове знання, приховане за звичайними поодинокими подіями. Йшлося про вивчення суспіль­них структур - економічних, соціальний, свідомісних тощо. Така парадигма історичних досліджень була недосяжна без залучення

інших наук про людину - соціології, психології, географії тощо, а також нових видів джерел, правових актів, судових справ, епістоляріїв тощо.

Таку історію засновники Школи називали "тотальною". Во­ни відвертали увагу від опису політичних подій і видатних осіб, переносячи погляд на суспільну масу, яку слід розглядати під дією тих чинників, котрі спонукають людей до соціальної діяльності.

Запропоновану модель історичного пізнання засновники Школи назвали "новою історією" або "Новою історичною наукою". Її становлення і поширення в умовах неспокійного" XX ст. розтягнулося на декілька десятиріч, а сама доктрина зазнала суттєвого розвитку та змін.

Засновники Школи "Анналів" не встигли створити класич­ні теорії реалізації своєї доктрини. Ця роль припала т. зв. другому поколінню Школи, лідер - Фернан Бродель.

У центрі моделі історіобачення французького вченого стоїть Людини в конкретному історичному часі і просторі. Людина є творцем історії, в широкому розу­мінні - цивілізації. Події та особи залишаються на другому плані , а на першому - взаємодія людей з навколишнім середови­щем в процесі господарських стосунків, політичних, соціальних, культурних взаємин, повсякденному житті.

 

3. Вплив інтелектуального звороту сер. ХХ ст. на світову історіографію. Нова історична наука.

На розвиток соціального наукового знання в другій половині ХХ ст. вирішальний вплив зробили як глибокі суспільно-політичні зміни, а також науково-технічна революція, яка розпочалася з кінця 1950-х р і спричинила серйозні зміни у способах комунікації, обробці, поширенні й використанні інформації ("комп'ютерна революція"). За визначенням французького філософа Жаклін Рюс, після Другої світової війни людство зустрілося з "крахом світогляду" і водночас "народженням сучасного сві­ту".

Ще одним поворотом в інтелектуальному просторі науки др. п. XX ст. став т. зв. "лінгвістичний зворот ". У першій половині століття на мову і логіку висловлювань вперше звернули увагу неопозитивісти. Вони дали поштовх виникненню "аналітичної філософії"", в центрі якої постали проблеми мови. Займаючись логічним аналізом мови, вчені прийшли до висновку про його недостатність і звернули погляди в бік лінгвістики.

Повернення від мови до людини пов'язане з ім'ям фр. етнолога, творця структурної антропології Клода Меві-Строса ("Структурна антропологія", 1958). Досліджуючи "примітивні" народи на ранніх стадіях розвитку, він дійшов висновку, що всі форми соціального життя мають одну природу - вони складаються з систем поведінки, котрі є проекцією реальних законів функціонування розуму на рівень свідомості й думки.

У 50-60-тих р. XXст. серйозною популярністю користувалася марксистська теорія. Впливу марксизму не уникло чимало теоретиків і прак­тиків історії. Марксизм в його неомарксистських версіях слугував благодатним теоретичним підґрунтям для дослідження історії соціальних груп, соціальних рухів і економік, полі­тичних систем і міжнародних відносин, ідеологічних і культурних перетворень.

Наступною у 50-60-х р. пов'язана з "глобальною" і "структурною" історією була Школа "Анналів". Зокрема "глобальна історія": цей під­хід зосереджував увагу дослідників на окремих соціальних струк­турах. І хоча сам Ф. Бродель неодноразово закликав своїх учнів та послідовників "не втрачати з поля зору" цілісності історичного процесу, трапилося з точністю до навпаки - дослідники почали все частіше ізольовано вивчати окре­мі суспільні структури у все більш вузькому хронологічному пе­ріоді, за яким втрачалися риси цілого.

"Нова історична наука". Дійсно, нова парадигма, що сформувалася у 60-ті роки й поступово видозмінювалася до кінця століття. Так, у західних країнах виникли"нова економічна історія", "нова соціальна історія", "нова політич­на історія", "нова військова історія" тощо. Інтегруючись з іншими науками, "нові історики" прагнули звести до мінімуму суб'єктивні чинники пізнання, розглядаючи масові явища й окремі соціальні структури - економіку, політику, свідомість. Водночас з'явилася тенденція включення в історичне пізнання тих соціальних і свідоміших структур, котрі до цього не були в полі зору дослідників - повсякденного життя і побуту, речей і відносин, рекла­ми і погоди тощо. Для нової історичної науки характерними є такі риси: 1) вивчення масових соціальних груп чи структур з метою віднайти приховані зв'язки і залежності; 2) залучення і обробка масових джерел із використанням математичних методів; 3) попередня побудова моделі (гіпотези) досліджуваного і її перевірка за допомогою аналізу масових джерел; 4) відмова від притягнення загальноісторичних теорій, які знаходять універсальний сенс історичного розвитку.

Особливу роль у "новій науковій історії"" відводять КІЛЬКІС­НИМ (математичним) методам, які повинні зробити цілком доказовими отримані дослідницькі результати. Комп'ютерна технологія масових історичних джерел захопила багатьох західних істориків, мала своїх прихильників в СРСР та інших країнах.

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.186.43 (0.014 с.)